📘Мої стежки і зустрічі

Софія (Зося) Дитківська-Тобілевич: Авторка й оповідачка, від імені якої ведеться розповідь. На початку твору — бідна дівчина з польсько-української родини, яка завдяки допитливості, працелюбності та добрим наставникам проходить шлях від наймички до освіченої людини й актриси першого українського професійного театру. Її постать є уособленням формування нової української інтелігенції.

Анеля: Мати оповідачки. Походить зі спольщеної шляхетської родини Сіраковських, відомих своїм народолюбством. Добра, співчутлива, працьовита жінка, яка власним прикладом прищепила доньці любов до простого люду та почуття справедливості.

Явдоха: Вірна подруга та служниця матері, сирота, що виховувалася разом з нею. Для дітей вона була другою матір’ю, втіленням народної мудрості, працьовитості та моральної чистоти. Її вплив на формування характеру Софії був величезним.

Йосип Пілецький: Вітчим Софії, землемір. Учасник польського визвольного руху 1863 року, за що був засуджений на десять років ув’язнення в одиночній камері. Ця подія важко позначилася на його психіці, зробивши його дратівливим і жорстоким у родині, що змусило Софію та її сестру покинути дім.

Микола Лисенко: Видатний український композитор, піаніст, диригент. Саме він випадково почув спів юної Софії і, вражений її голосом, увів її у коло київської інтелігенції, відкривши їй шлях на сцену. У спогадах постає як геніальний митець, педагог і патріот, відданий українській пісні та культурі.

Михайло Старицький: Видатний український письменник, драматург, театральний діяч. Організатор і меценат першої української професійної трупи, для фінансування якої продав свій маєток. Зображений як людина високої культури, шляхетна, енергійна й цілком віддана ідеї створення національного театру.

Марко Кропивницький: Один із засновників «Театру корифеїв», видатний актор, режисер і драматург. Постає як неперевершений майстер сцени, глибокий знавець народного життя і пісні, вимогливий та талановитий керівник.

Марія Заньковецька: Легендарна українська актриса, зірка трупи Старицького-Кропивницького. Змальована як надзвичайно обдарована, експансивна, щира людина, чия геніальна гра на сцені справляла неймовірне враження на глядачів, доводячи їх до сліз та істеричних вигуків.

Іван Карпович Тобілевич (Карпенко-Карий): Майбутній чоловік авторки, один з найвидатніших українських драматургів та акторів. На початку знайомства — урядовець, звільнений за політичну “неблагонадійність” і відправлений на заслання. Зображений як людина сильної волі, глибокого розуму, палкий патріот, який саме в засланні, за підтримки Софії, розпочинає свою плідну драматургічну діяльність.

Марія Карпівна Садовська-Барілотті: Сестра братів Тобілевичів, талановита актриса і співачка (“український соловейко”). Стає найближчою подругою Софії в театрі. Це весела, добра, розумна й працьовита жінка, яка щиро віддана сцені.

Становлення особистості Софії Тобілевич: Центральна лінія твору, що простежує духовне та інтелектуальне зростання героїні. Вона охоплює її важке дитинство, сповнене злиднів, але зігріте любов’ю матері та Явдохи; навчання у польської революціонерки Броніслави Сидорович, що відкрило їй світ літератури та ідей; працю в наймах і, нарешті, доленосну зустріч з Миколою Лисенком, яка стала початком її артистичної кар’єри та входження у вир національно-культурного життя.

Створення “Театру корифеїв”: Ця сюжетна лінія є документальною хронікою зародження українського професійного театру. Авторка детально описує титанічні зусилля Михайла Старицького, Миколи Лисенка, Марка Кропивницького та інших діячів, спрямовані на створення трупи, підготовку репертуару, костюмів і декорацій. Ця лінія показує творчу атмосферу, репетиційний процес, тріумфальні перші гастролі та труднощі, з якими стикався молодий театр в умовах імперських заборон.

Життя і творчість Івана Карпенка-Карого: Розпочавшись зі знайомства в театрі, ця лінія поступово стає однією з головних. Вона розкриває трагічну долю Івана Тобілевича: його звільнення з державної служби за участь у революційному гуртку, заслання до Новочеркаська, розлуку з дітьми. Авторка детально описує їхнє спільне життя на засланні, де вона підтримувала його морально, а він, позбавлений можливості грати, знаходить нове покликання у драматургії, написавши свої перші шедеври “Бондарівна”, “Розумний і дурень”, “Наймичка” та “Мартин Боруля”.

Твір написано у формі хронологічно послідовних спогадів і поділено на три частини, кожна з яких має свої розділи з підзаголовками.

Експозиція: Опис родини, дитинства у злиднях, але в атмосфері любові та поваги до простого люду. Формування світогляду під впливом матері Анелі та служниці Явдохи.

Зав’язка: Вимушений від’їзд з дому через конфлікт з вітчимом, що повернувся із заслання. Початок самостійного життя, праця в наймах.

Розвиток подій: Навчання у Броніслави Сидорович, переїзд до Києва, відчайдушні пошуки роботи. Випадкова зустріч з Миколою Лисенком, яка відкриває шлях до театру. Робота в трупі Старицького, знайомство з корифеями, зокрема з Іваном Тобілевичем.

Кульмінація: Період заслання з Іваном Карпенком-Карим у Новочеркаську, що стає випробуванням їхніх почуттів і водночас початком його великої драматургічної діяльності.

Розв’язка: Повернення в Україну, спільна праця в театрі, створення власної трупи. Подальші розділи описують життя після смерті Івана Карповича, роботу в театрі Садовського та з молодими франківцями, завершуючись прощанням зі сценою.

Національне гноблення та боротьба за українську культуру: Центральна проблема твору. Авторка на численних прикладах (Емський указ, заборона вистав, цензурні утиски, звільнення зі служби за “неблагонадійність”) показує систематичний тиск російського царату на все українське. Протиставленням цьому є самовіддана діяльність української інтелігенції, для якої театр став формою культурного спротиву.

Митець і народ: У спогадах постійно наголошується на ідеї служіння митця своєму народові. Діяльність Лисенка, Старицького, Кропивницького, Карпенка-Карого та інших постає як виконання священного обов’язку перед пригнобленим народом, прагнення нести йому освіту й естетичну насолоду .

Соціальна несправедливість: Авторка з дитинства засвоїла глибоке співчуття до бідних і знедолених. У творі гостро показано прірву між життям простого люду, селянства, та ситими, часто аморальними панами й урядовцями.

Проблема вибору життєвого шляху: Ця проблема розкривається як на долі самої авторки, що знайшла своє покликання на сцені, так і на прикладах інших героїв — Івана Карпенка-Карого, який після краху кар’єри чиновника став геніальним драматургом, чи братів Тобілевичів, які залишили військову службу заради театру.

Роль жінки в суспільстві: На власному прикладі та на прикладах інших жінок (матері, Явдохи, Броніслави Сидорович, Марії Заньковецької) авторка розкриває тему жіночої долі, прагнення до освіти, самореалізації та незалежності в патріархальному суспільстві.

Трагедія “зайвих людей” та інтелігенції: Через образи своїх дядьків, вітчима та інших учасників визвольних рухів авторка торкається теми долі освічених, ідейних людей, які не знаходять собі місця в умовах деспотичного режиму і часто гинуть або зазнають репресій.

Мемуарний стиль: Твір є класичним зразком мемуарної літератури. Оповідь ведеться від першої особи, що створює ефект достовірності, щирості та безпосереднього спілкування з читачем. Авторка виступає не лише оповідачем, а й свідком та учасником епохальних подій.

Психологізм: Авторка майстерно створює психологічні портрети своїх сучасників. Вона не обмежується зовнішнім описом, а глибоко проникає у внутрішній світ героїв, розкриваючи їхні характери, мотивацію вчинків, переживання. Особливо яскравими є портрети діячів театру.

Документальність: Розповідь насичена реальними фактами, датами, прізвищами історичних осіб, назвами населених пунктів, що надає твору великої історичної та пізнавальної цінності. Авторка наводить уривки з листів, відтворює діалоги, цитує документи.

Ліризм та емоційність: Спогади пройняті глибоким ліризмом, особливо в описах дитинства, природи, перших кроків на сцені та в роздумах про долю близьких людей. Авторський голос звучить то з ностальгійною тугою, то з радісним захопленням.

Використання фольклорних елементів: Текст багатий на народнопісенні образи, прислів’я, приказки. Авторка часто цитує народні пісні, які стають емоційним коментарем до подій або засобом характеристики персонажів.

Софія Тобілевич (дівоче прізвище Дитківська, 1860–1953) — українська актриса, перекладачка, письменниця-мемуаристка, заслужена діячка мистецтв УРСР. Вона була другою дружиною видатного драматурга Івана Карпенка-Карого (Тобілевича) і невід’ємною частиною великої театральної родини Тобілевичів. Як актриса першого покоління “Театру корифеїв”, вона стояла біля витоків українського професійного театру. Її спогади “Мої стежки і зустрічі” є унікальним і надзвичайно цінним джерелом для вивчення історії української культури другої половини XIX – початку XX століття. Це не просто особиста біографія, а широка панорама епохи, що містить безцінні свідчення про життя і творчість Миколи Лисенка, Михайла Старицького, Марка Кропивницького, Марії Заньковецької та всієї родини Тобілевичів. Написані живою, образною мовою, спогади є водночас і важливим історичним документом, і захопливим літературним твором.

Частина I. Розширений аналітичний паспорт твору «Мої стежки і зустрічі»

Вступна характеристика: Визначення місця твору в каноні української мемуаристики

Спогади Софії Тобілевич «Мої стежки і зустрічі» посідають виняткове місце в каноні української мемуарної літератури. Це не просто автобіографічна розповідь, а канонічний текст, що функціонує на перетині кількох площин: як безцінний історичний документ про «золотий вік» українського театру , як глибоко особиста оповідь про шлях жінки-мисткині на зламі епох, і як самодостатній літературний твір високої художньої вартості. Твір визнається одним із ключових першоджерел для дослідників творчості Івана Карпенка-Карого та всієї плеяди корифеїв, надаючи унікальну можливість зазирнути до «творчої лабораторії» драматурга зсередини, зрозуміти процеси, що стояли за створенням класичних п’єс.

Водночас цінність книги не обмежується її фактографічною точністю. Спогади вирізняються високими літературними якостями, зокрема «ясним і поетичним» стилем, що перетворює їх на самобутнє художнє явище. Софія Тобілевич не просто фіксує події, вона художньо осмислює їх, створюючи живі, психологічно достовірні портрети своїх сучасників і відтворюючи саму атмосферу епохи національного відродження. Таким чином, «Мої стежки і зустрічі» є багатовимірним текстом, що вимагає комплексного аналізу як історичного свідчення, так і літературного артефакту.

Софія Тобілевич: Авторка на перехресті епох

Для адекватного розуміння глибини та значення мемуарів необхідно розглянути постать самої авторки, Софії Тобілевич, чия біографія є не менш показовою, ніж її твір. Її життя було шляхом самоствердження, подолання соціальних бар’єрів та свідомого культурного вибору.

Народилася Софія Віталіївна (уроджена Дитківська) 15 жовтня 1860 року на Вінниччині у збіднілій польській шляхетській родині. Цей факт є ключовим для розуміння її початкової культурної ідентичності. У дитинстві її називали польським іменем Зося. Родинний контекст був позначений духом опору імперії: її дядько по матері, Зиґмунт Сераковський, був одним із лідерів польського повстання 1863 року. Це тло, ймовірно, сформувало в неї глибоке неприйняття імперського деспотизму та співчуття до визвольних рухів. Рання смерть батька та психологічна травма вітчима, який повернувся після десятирічного ув’язнення в одиночній камері, змусили юну дівчину покинути дім і шукати власного шляху. Освіту вона здобувала переважно самотужки, працюючи вчителькою.

Переїзд до Києва став для неї періодом важких випробувань, які яскраво ілюструють становище жінки в патріархальному суспільстві кінця XIX століття. У своїх спогадах вона детально описує марні пошуки роботи, зіткнення з жорсткими гендерними упередженнями та системною мізогінією. Відмова у канцелярській праці супроводжувалася відвертим коментарем: «Нема ще такого закону, щоб жіноцтво відбирало хліб у нас, чоловіків». Не маючи офіційного дозволу на вчителювання та відмовляючись від непристойних пропозицій, вона опинилася на межі відчаю та самогубства. Цей кризовий епізод є критично важливим для розуміння її подальшої стійкості та сили характеру.

Порятунком і покликанням для неї став театр. У 1883 році вона розпочала сценічну діяльність і того ж року одружилася з Іваном Тобілевичем, увійшовши до серця українського культурного життя. Вона працювала в провідних українських трупах Панаса Саксаганського та Миколи Садовського, а згодом у Новому драматичному театрі ім. І. Франка. Її головними ролями, що увійшли в історію української сцени, були Терпилиха в «Наталці Полтавці», Тетяна в «Суєті» та Лимериха в «Лимерівні».

Проте Софія Тобілевич ніколи не була лише «дружиною корифея». Вона утвердила себе як самобутня, багатогранна особистість. Окрім акторської діяльності, вона була талановитою перекладачкою з польської мови, збагативши український репертуар драмами Ю. Горчинського, Я. Галасевича, Л. Риделя. Особливо важливою гранню її діяльності була фольклористика. Протягом усього життя вона завзято збирала та записувала зразки народної творчості, зокрема українські пісні, що свідчить про її глибоке занурення в народну культуру.

Символічним у її біографії є перехід від польського імені «Зося» до українського «Софія». Ця зміна є не просто формальністю, а віддзеркаленням глибокої внутрішньої трансформації та свідомого цивілізаційного вибору. Походячи зі спольщеної шляхетської родини, пов’язаної з польським визвольним рухом, вона, зустрівшись із потужною хвилею українського національного відродження в особі діячів театру, повністю інтегрувалася в український культурний простір. Її подальша діяльність – гра в українських п’єсах, збирання українського фольклору, і, зрештою, написання спогадів про українських митців – є незаперечним свідченням цієї повної асиміляції. Вона не просто долучилася до українського руху; вона стала його невід’ємною частиною, його літописцем та берегинею пам’яті.

Жанрово-стильова своєрідність

Твір «Мої стежки і зустрічі» вирізняється жанровим синкретизмом, що дозволяє авторці досягти багатовимірності та глибини оповіді. У ньому органічно поєднуються риси кількох жанрових різновидів. По-перше, це автобіографія, оскільки в центрі розповіді – власне складне і багатогранне життя авторки, її шлях від збіднілої шляхтянки до видатної акторки та культурної діячки. По-друге, це

мемуари-портрети. Тобілевич створює цілу галерею живих, психологічно глибоких образів своїх сучасників, насамперед корифеїв українського театру, уникаючи плакатності та ідеалізації. По-третє, твір функціонує як

історична хроніка, детально відтворюючи епоху становлення українського професійного театру в умовах жорстоких імперських утисків та культурного спротиву.

Наративна манера Софії Тобілевич характеризується як «ясна і поетична». Це не сухий, протокольний перелік фактів, а художньо осмислена, емоційно наснажена розповідь. Тональність оповіді стримана, скромна, позбавлена будь-якого самовихваляння. Водночас вона сповнена глибокої поваги, тепла та любові до героїв її спогадів. Ця етична настанова особливо яскраво проявляється в уривках, де вона описує людяність та моральні принципи свого оточення. Наприклад, згадуючи про ставлення її матері та няні Явдохи до бідних людей, вона підкреслює їхню надзвичайну делікатність та повагу до людської гідності: «Здавалося, для них було страшно хоч чим-небудь образити гідність кожного бідолахи».

Розповідь ведеться крізь призму особистих вражень, що надає їй емоційної переконливості та достовірності. Водночас авторка прагне до максимальної фактографічної точності, що робить її спогади цінним історичним джерелом для дослідників. Композиційно твір організований переважно за хронологічним принципом, охоплюючи період від початку 1880-х років XIX століття. Окремі розділи структуровані навколо ключових етапів її життя, діяльності театру, а також присвячені окремим постатям та аналізу творчих процесів, зокрема, «творчій лабораторії» Івана Карпенка-Карого.

Тематичний та ідейний простір твору

Тематичне багатство мемуарів Софії Тобілевич дозволяє виокремити кілька ключових ідейних домінант, що формують цілісний простір твору.

Становлення особистості всупереч обставинам. Однією з центральних тем є історія самотворення жінки, яка долає бідність, соціальні упередження та гендерні обмеження. Її шлях самоосвіти, боротьби за економічну незалежність та право на професійну самореалізацію є наскрізним у першій частині спогадів. Історія її виживання в Києві, де вона зіткнулася з ворожістю патріархального суспільства до освіченої та незалежної жінки, може розглядатися як потужний феміністичний маніфест avant la lettre.

Народження національного театру як акт культурного спротиву. Мемуари є першорядним свідченням про те, як в умовах тотальних заборон народжувався український професійний театр. Діяльність корифеїв розгорталася на тлі жорстокої русифікаторської політики Російської імперії, зокрема Валуєвського циркуляру 1863 року та Емського указу 1876 року, які мали на меті витіснити українську мову з публічної сфери. Створення Марком Кропивницьким у 1882 році в Єлисаветграді першої професійної трупи стало справжнім культурним проривом. Тобілевич показує, що «Театр корифеїв» був не просто мистецьким явищем, а потужним соціокультурним рухом, який утверджував українську мову, формував національну ідентичність та пробуджував національну свідомість. Вона детально описує його унікальний синкретичний стиль, що поєднував драму, комедію, музику, спів і танець, вражаючи глядачів народною автентичністю та життєвою правдою. Її спогади фіксують деталі організації труп, виснажливої гастрольної діяльності, постійної боротьби з цензурою та неймовірного успіху в публіки, що свідчив про запит на українське мистецтво.

Пантеон корифеїв – деконструкція пам’ятників. У центрі уваги авторки – її товариші по сцені: Іван Карпенко-Карий, Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Марія Заньковецька, Микола Садовський, Панас Саксаганський. Проте Тобілевич свідомо уникає створення бронзових монументів. Вона малює їх як живих, складних людей з їхніми «сумнівами і переживаннями», творчими пошуками, суперечностями, а головне – з їхньою неймовірною самовідданістю та працездатністю. Вона деміфологізує канонічні постаті, наближаючи їх до читача і показуючи людську основу їхнього генія.

«Творча лабораторія» драматурга. Особливу цінність становлять розділи, присвячені її чоловікові, Івану Карпенку-Карому. Як найближча людина і соратниця, Софія Тобілевич мала унікальну можливість спостерігати за процесом народження його п’єс. Вона розкриває «секрети творчої лабораторії, історії та джерела написання драм, проходження їх через цензуру та вкорінення у репертуар українських труп». Цей інсайдерський погляд на творчий процес є незамінним для розуміння драматургії Карпенка-Карого та української драматургії загалом.

Частина II. Критична стаття: Історична пам’ять та жіночий погляд у мемуарах Софії Тобілевич

Спогади як документ епохи: між фактом та інтерпретацією

Мемуари Софії Тобілевич «Мої стежки і зустрічі» є незамінним джерелом для театрознавців, істориків культури та літературознавців, що підтверджується їх активним використанням у наукових працях. Фактографічна цінність твору полягає в унікальних деталях про репертуарну політику, організацію театрального життя, фінансові та побутові умови функціонування мандрівних труп, а також у біографічних відомостях про найвидатніших діячів української культури. Проте, як і будь-який твір мемуарного жанру, книга є суб’єктивною інтерпретацією подій, пропущеною крізь призму індивідуальної пам’яті та особистого досвіду. Критичний аналіз вимагає порівняння свідчень Тобілевич з іншими доступними джерелами – щоденниками, листами її сучасників, театральною критикою та пресою того часу – для верифікації фактів та виявлення можливих упереджень, акцентів чи фігур замовчування.

Особливого аналізу вимагає контекст написання та публікації спогадів. Книга була видана посмертно у 1957 році, в період так званої «хрущовської відлиги». Сам факт публікації твору, що детально і з любов’ю описував діяльність дореволюційної, національної, а не класово-пролетарської інтелігенції, був знаковою подією. Однак це також означає, що текст, найімовірніше, пройшов через сито радянської цензури. Софія Тобілевич, яка прожила довге життя (1860–1953), була свідком не лише розквіту, а й подальшого брутального нищення української культури в 1930-х роках. Тому при читанні її спогадів необхідно ставити питання про можливі «фігури замовчування». Як у тексті відображено подальшу, часто трагічну долю діячів театру за радянської влади? Як розставлені ідеологічні акценти? Цілком імовірно, що підкреслено «скромна» манера розповіді була не лише рисою характеру авторки, а й свідомою стратегією самозбереження тексту. Можливо, це був єдиний спосіб уникнути гострих кутів і донести до майбутніх поколінь головне – пам’ять про величну епоху, її героїв та їхню боротьбу за українське мистецтво. Таким чином, мемуари Тобілевич можна розглядати як акт збереження національної пам’яті в умовах тоталітарного тиску.

Гуманістичний вимір історії: людина в центрі культурного процесу

Однією з найсильніших сторін мемуарів є їхній глибокий гуманізм. Софія Тобілевич послідовно уникає створення ідеалізованих, плакатних образів. Вона показує корифеїв не як носіїв абстрактних ідей, а як живих людей, що керуються у своїх вчинках глибокими етичними переконаннями. У її викладі історія театру – це історія «самовідданої праці для народу» та боротьби за «правдиве, реалістичне мистецтво».

Її розповідь пронизана увагою до дрібних, на перший погляд, проявів людяності, взаємодопомоги, поваги до гідності іншої людини. Етика повсякденності, що проявляється у стосунках між акторами, у їхньому ставленні до простих людей, у їхній готовності ділитися останнім, стає в її оповіді не менш важливою, ніж гучні прем’єри та творчі успіхи. Історія культури в інтерпретації Тобілевич – це не історія ідеологій чи мистецьких напрямів, а насамперед історія людських стосунків, моральних виборів та етичних імперативів. Вона показує, що велике мистецтво народжується не лише з таланту, а й з великої людяності.

Жіноча оптика в патріархальному світі культури: голос Софії Тобілевич

Твір «Мої стежки і зустрічі» є унікальним свідченням зсередини про становище жінки-мисткині в культурному середовищі кінця XIX – початку XX століття, де абсолютно домінували чоловіки. Історія її пошуку роботи в Києві є яскравим і болісним документом про системну дискримінацію та об’єктивацію, з якими стикалася освічена жінка, що прагнула самостійності.

Ключовим для аналізу є спосіб саморепрезентації авторки. Вона пише про свого геніального чоловіка та інших видатних діячів з величезною повагою та пієтетом, часто відводячи собі, на перший погляд, другорядну роль. Проте її власний голос ніколи не зникає. Вона є активною учасницею подій, а не пасивною спостерігачкою. Її спогади – це спосіб утвердити власну суб’єктність, власний внесок у спільну справу. Вона доводить, що була не просто тінню великих чоловіків, а «самобутньою письменницею, актрисою, фольклористикою», повноцінною творчою одиницею.

Більше того, мемуари Софії Тобілевич можна розглядати як своєрідну контр-історію. Офіційна історіографія «Театру корифеїв» традиційно фокусується на чоловіках-засновниках: Кропивницькому, Старицькому, братах Тобілевичах. Їхні ролі як драматургів, режисерів, антрепренерів є центральними в цьому наративі. Тобілевич пропонує альтернативну оптику, де жіночий досвід – її власний, а також досвід Марії Заньковецької, Ганни Затиркевич-Карпинської та інших акторок – стає видимим і значущим. Вона показує не лише публічний, фасадний бік театру, але і його внутрішнє життя, побут, людські стосунки, емоційний клімат, де роль жінок була не менш важливою для функціонування театрального організму. Ця увага до приватної сфери, до атмосфери, до психологічних нюансів, що часто випадає з офіційних хронік, не просто доповнює історію, а й суттєво коригує її. Вона робить її більш повною, об’ємною та людяною, повертаючи жіночі голоси в історію української культури.

Висновки: Місце «Моїх стежок і зустрічей» у спадщині української мемуаристики

Твір Софії Тобілевич «Мої стежки і зустрічі» є непересічним явищем в українській літературі та культурі. Це зразок мемуаристики, який гармонійно поєднує в собі фактографічну цінність історичного документа, психологічну глибину портретної характеристики та високу художню майстерність. Книга є не лише свідченням про минуле, а й пам’яткою, що фіксує сам дух епохи національного відродження – її жертовність, ентузіазм, творчу енергію та непохитну віру в силу українського слова та мистецтва.

Неперехідне значення спогадів полягає в їхній здатності долати час, промовляючи до сучасного читача живими голосами людей, які присвятили своє життя служінню українській культурі. Вони залишаються обов’язковим і незамінним джерелом для кожного, хто прагне зрозуміти витоки сучасного українського театру, складні процеси формування національної ідентичності та роль жінки в історії української культури. «Мої стежки і зустрічі» – це не просто спогади, це заповіт і урок служіння своєму народові.