📘Мартин Боруля

Мартин Боруля: Головний герой, заможний шляхтич-чиншовик, одержимий ідеєю отримати дворянство. Ця амбіція призводить до втрати ним здорового глузду. Він намагається запровадити у своїй родині дворянські звичаї, що виглядає комічно й суперечить його селянському походженню. Попри це, він турботливий сім’янин, який щиро бажає кращого майбутнього для своїх дітей, хоч і помиляється у своєму розумінні щастя.

Палажка: Дружина Мартина. Проста, працьовита жінка, яка підтримує чоловіка, хоча й не завжди розуміє його дивні прагнення. Вона намагається відповідати новим «дворянським» вимогам, але її поведінка залишається природною та близькою до народних традицій.

Марися: Дочка Мартина. Втілення здорової народної моралі, мудрості та гідності. Вона не бачить щастя у дворянстві, цінує просте життя та щирі почуття. Марися рішуче відстоює своє кохання до Миколи, відкидаючи нав’язаний батьком шлюб із чиновником.

Степан: Син Мартина, дрібний канцелярист. На відміну від сестри, він легко піддається впливу батька, прагне чиновницької кар’єри та зверхньо ставиться до людей простого походження. Його звільнення через скасування суду стає одним із ударів по амбіціях Борулі.

Гервасій Гуляницький: Давній друг Мартина, заможний шляхтич. Він є носієм народної мудрості та здорового глузду. Саме він допомагає Мартину в скрутну хвилину усвідомити хибність його шляху і повернутися до справжніх цінностей.

Микола: Син Гервасія, наречений Марисі. Щирий, працьовитий та наполегливий хлопець, який бореться за своє кохання, незважаючи на соціальні перепони, створені Мартином.

Націєвський: Реєстратор із ратуші. Самозакоханий, боягузливий та обмежений чиновник, який шукає вигідної партії. Його залицяння до Марисі та ганебна втеча через кумедне непорозуміння яскраво характеризують його нікчемну натуру.

Трандалєв: Повірений, спритний аферист та хабарник. Він уособлює корумповану судову систему, адже одночасно веде справи і Борулі проти Красовського, і Красовського проти Борулі, наживаючись на обох.

Омелько: Наймит Борулі. Простакуватий, але по-своєму мудрий чоловік. Його вчинки та коментарі, сповнені народного гумору, часто створюють комічні ситуації та підкреслюють абсурдність «дворянських» затій хазяїна.

Прагнення Мартина Борулі до дворянства: Центральна лінія, що рухає всі події. Вона включає судову тяганину, збір довідок, спроби завести «панські» звичаї та очікування на рішення Сенату, що завершується трагікомічним фіаско через помилку в прізвищі.

Кохання Марисі та Миколи: Лірична лінія твору, що протиставляється меркантильним прагненням Мартина. Щирі почуття молодих людей проходять випробування через батьківську заборону, але зрештою перемагають, утверджуючи силу справжнього кохання.

Судовий конфлікт з Красовським: Ця лінія є зав’язкою до основного сюжету. Образа, завдана Красовським, стає поштовхом для Борулі відстоювати свою гідність через суд та доведення дворянства, що втягує його у вир бюрократичних махінацій.

Кар’єра Степана: Спроби Мартина влаштувати сина на «благородну» посаду та його подальше звільнення через скасування земського суду підкреслюють марність батьківських сподівань на чиновницьке майбутнє дітей.

Твір є трагікомедією на п’ять дій.

Експозиція знайомить глядача з Мартином Борулею та його одержимістю ідеєю дворянства.

Зав’язкою є відмова Борулі віддати дочку Марисю за Миколу та початок активних дій для доведення свого статусу.

Розвиток дії включає комічні спроби завести панські порядки, сватання Націєвського та його втечу, а також наростання проблем із судовою справою.

Кульмінацією є отримання звістки про виселення з орендованої землі та остаточної відмови у дворянстві через помилку в прізвищі («Беруля» замість «Боруля»).

Розв’язка — Мартин спалює всі документи, що стосуються дворянства, мириться з Гервасієм та благословляє шлюб Марисі й Миколи, повертаючись до справжнього життя.

Соціальна нерівність та станові упередження: П’єса висвітлює прагнення людини подолати соціальні бар’єри, але водночас показує, як гонитва за статусом породжує нові упередження.

Проблема людської гідності: Мартин прагне дворянства, щоб захистити свою гідність, але в цій гонитві сам починає її втрачати, зневажаючи почуття близьких.

Корупція та бюрократизм: Через образ Трандалєва автор викриває корумповану судову систему, де справедливість є товаром, а не цінністю.

Конфлікт батьків і дітей: Зіткнення світоглядів старшого покоління, що прагне нав’язати свої ідеали, та молодшого, яке бореться за право на власне щастя.

Втрата національної ідентичності: Спроби Мартина механічно перейняти чужі звичаї, мову та манери призводять до втрати ним самого себе та зневаги до власного коріння.

Поєднання трагічного і комічного: Жанр трагікомедії реалізовано через те, що смішні ситуації та вчинки головного героя призводять до глибокої особистої драми, що викликає у глядача «сміх крізь сльози».

Сатира та іронія: Автор використовує сатиру для висміювання хибних амбіцій Мартина, наприклад, у сценах, де він намагається запровадити дворянські звичаї, не розуміючи їх суті.

“Говорящі” прізвища: Прізвища персонажів (Боруля, Гуляницький, Націєвський) часто мають смислове навантаження, що допомагає розкрити їхні характери.

Мова персонажів: Мова є важливим засобом характеристики. Спроби Мартина та Степана вживати «панські» слова контрастують з живою народною мовою інших героїв. Мова чиновників пересипана канцеляризмами та русизмами, що підкреслює їхню обмеженість.

Сюжет п’єси має автобіографічну основу. Батько Івана Карпенка-Карого, Карпо Адамович Тобілевич, довгі роки марно намагався документально підтвердити своє шляхетське походження. Цей факт з родинної історії драматург використав для створення образу Мартина Борулі. П’єса є яскравим прикладом соціально-побутової драми і вважається своєрідною українською версією відомої комедії Мольєра «Міщанин-шляхтич». Сам Іван Карпенко-Карий блискуче виконував роль Мартина в Театрі корифеїв.

Розширений аналітичний паспорт твору

Вступні відомості: Іван Карпенко-Карий та контекст його доби

Іван Карпенко-Карий, справжнє ім’я Іван Карпович Тобілевич (1845–1907), є однією з центральних постатей в історії української культури. Він увійшов в історію не лише як видатний драматург, чия творчість стала вершиною реалістичної драми XIX століття, але і як талановитий актор, режисер та один із засновників першого професійного українського театру. Його діяльність була багатогранною: він був невтомним організатором театрального життя та громадським діячем, чий світогляд ґрунтувався на демократичних ідеалах і глибокому розумінні долі простого народу, що знайшло яскраве відображення в його творах.

Карпенко-Карий стояв біля витоків унікального культурного явища — «театру корифеїв». Цей театр, що виник в умовах жорстких урядових утисків української культури, став справжнім осередком національного духу. Ядро трупи склала родина Тобілевичів: сам Іван Карпенко-Карий, його брати Микола Садовський і Панас Саксаганський та сестра Марія Садовська-Барілотті. Їхня самовіддана праця заклала фундамент сучасного українського театрального мистецтва. Діяльність «театру корифеїв» в умовах дії Емського указу 1876 року, що забороняв українське друковане слово та сценічні вистави, була не просто мистецьким актом, а формою культурного спротиву та національного самоствердження. Створення високоякісної національної драматургії, здатної збирати повні зали, було потужним доказом самодостатності та життєздатності української культури. У своїй «Записці до з’їзду сценічних діячів» драматург з болем писав про «безправне становище українського театру», що свідчить про повне усвідомлення ним політичної ваги своєї місії.

Драматургічне новаторство Івана Карпенка-Карого полягало у свідомому відході від традиційної етнографічно-побутової драми. Він значно поглибив психологізм своїх творів, перейшовши до глибокого соціально-психологічного аналізу суспільних явищ та людських характерів. Його персонажі — це не пласкі типажі, а складні, багатовимірні особистості, чиї внутрішні драми відображали глибинні конфлікти та суперечності тогочасної епохи.

Історія створення та сценічна доля п’єси

П’єса «Мартин Боруля» була написана у 1886 році, в один із найскладніших періодів життя драматурга — під час його політичного заслання у Новочеркаську. Сюжет твору має глибоко особисте, автобіографічне коріння. В його основу лягла реальна історія родини Тобілевичів: батько письменника, Карпо Адамович, зубожілий дрібний шляхтич, протягом багатьох років докладав титанічних зусиль, аби через суд довести своє дворянське походження. Ці клопотання, що вимагали значних фінансових витрат і моральних сил, зрештою зазнали краху через формальну, майже анекдотичну причину: в старих документах прізвище роду було записане як «Тубілевич», а в нових — «Тобілевич». Ця деталь знаходить пряме відображення у фіналі п’єси, де причиною відмови Мартину стає розбіжність у написанні прізвища: «Боруля» проти «Беруля».

Твір точно відтворює соціально-історичний контекст пореформеної України другої половини XIX століття. Після скасування кріпацтва у 1861 році відбулися значні соціальні зрушення: заможне селянство, яке накопичило капітал завдяки праці на землі, почало прагнути не лише економічної, а й соціальної рівності з дворянством, яке, навпаки, поступово втрачало свої позиції. У цих умовах дворянський титул перетворився на своєрідний міф про краще, більш захищене та гідне життя.

Вперше комедію було надруковано у 1891 році у львівському часописі «Зоря». Сценічна історія твору розпочалася з тріумфу: роль Мартина Борулі блискуче виконав видатний актор та режисер Марко Кропивницький. П’єса одразу здобула величезну популярність і до сьогодні не сходить зі сцен українських театрів, що є найкращим свідченням її мистецької довершеності та позачасової актуальності. Знання реальної історії родини Тобілевичів дає ключ до розуміння глибини твору. Сміх Карпенка-Карого тут не нищівний, а сповнений співчуття. Драматург не просто висміює дивака, він з глибоким розумінням досліджує драму, яку пережив його власний батько. Мотивація Мартина — це не лише марнославство, а й щире батьківське бажання захистити дітей від принижень, з якими стикався сам: «…і батькове око, як прийдеться умирать, закриється спокійно, бо душа моя знатиме, що мої унуки — дворяни, не хлопи, що не всякий на них крикне: бидло! теля!». Сам автор згодом писав: «…хто б не хотів вивести своїх дітей на дворянську лінію, щоб вони не черствий шматок хліба мали?». Таке авторське бачення перетворює побутову комедію на глибоку трагікомедію.

Жанрово-стильовий аналіз

Хоча сам Іван Карпенко-Карий визначив жанр свого твору як «комедія в 5 діях» , сучасне літературознавство переважно класифікує «Мартина Борулю» як трагікомедію. Ця подвійність є органічною для п’єси.

• Комічний аспект виявляється у гострій невідповідності між справжньою сутністю Мартина — працьовитого, кмітливого господаря — та тією роллю дворянина, яку він намагається на себе приміряти. Звідси випливає ціла низка комічних ситуацій: спроби запровадити в селянській хаті «панські» порядки, навчання родини «благородним» манерам, епізоди з нареченим Націєвським та повіреним Трандалєвим. Драматург майстерно використовує засоби іронії, сатири та гротеску для змалювання окремих персонажів та ситуацій.
• Трагічний аспект полягає у глибокій особистій драмі головного героя. У гонитві за примарним дворянським титулом Мартин Боруля руйнує своє здоров’я, фінансовий добробут, гармонію в родині та, що найголовніше, втрачає власну ідентичність, відриваючись від свого коріння. Його фінальне прозріння, що супроводжується болісним усвідомленням марності своїх зусиль, є справжнім катарсисом — очищенням через страждання.

За стилем «Мартин Боруля» є яскравим зразком критичного реалізму. Автор з максимальною правдивістю зображує типові характери та конфлікти своєї доби, викриваючи такі суспільні вади, як корупція, бюрократизм та згубний вплив станових упереджень.

Образ Мартина Борулі часто порівнюють із паном Журденом з комедії Мольєра «Міщанин-шляхтич». Спільним для обох героїв є прагнення наслідувати аристократію, що призводить до комічних ситуацій. Проте мотивація Борулі є значно глибшою і трагічнішою. Це не просто примха багатія, а відчайдушна спроба здобути соціальний захист і людську гідність. На відміну від абстрактно-повчального характеру класицистичної п’єси Мольєра, реалістичний твір Карпенка-Карого має конкретне соціально-історичне підґрунтя, що робить його проблематику гострішою та психологічно переконливішою.

Ідейно-тематичний комплекс та проблематика

• Тема: Зображення трагікомічної історії заможного селянина, який у гонитві за дворянським титулом — ілюзорним уявленням про щастя та гідність — ледь не зруйнував своє життя та життя своїх близьких.
• Ідея: Засудження підміни справжніх, вічних цінностей (праця, чесність, любов, родинна злагода) фальшивими становими привілеями. Автор утверджує думку, що гідність людини визначається не її соціальним статусом, а її моральними якостями, способом життя та вірністю своєму корінню.
• Головний конфлікт у п’єсі розгортається на кількох рівнях:
• Зовнішній (соціальний): протистояння Мартина з дворянином Красовським та з усією бюрократичною системою, що уособлена в образі Трандалєва.
• Внутрішній (психологічний): боротьба в душі головного героя між його природною сутністю хлібороба та нав’язаною, штучною роллю «дворянина». Це класичний конфлікт між «бути» і «здаватися».
• Сімейний: зіткнення світоглядів батька та дітей, які є носіями різних систем цінностей.
• Проблематика твору є багатогранною і не втрачає актуальності:
• Проблема людської гідності: чи може титул захистити від приниження і чи є він справжнім мірилом вартості людини?.
• Проблема ілюзорності щастя: дворянство як міф про краще життя, що веде до саморуйнації.
• Проблема батьків і дітей: вічний конфлікт поколінь та їхніх уявлень про життєві пріоритети.
• Проблема кохання і сімейного щастя: протиставлення шлюбу за розрахунком (з Націєвським) і шлюбу за щирим коханням (Марися і Микола).
• Проблема праці: праця як основа буття і духовна потреба протиставляється «панському» неробству, яке намагається запровадити Мартин.
• Проблема корупції та бюрократизму: сатиричне викриття прогнилої судової системи Російської імперії.

Аналіз сюжету та композиції

Композиційно п’єса є класичною драмою, що складається з п’яти дій. Події розгортаються динамічно протягом кількох тижнів, концентруючись у маєтку Борулі.

• Експозиція (Дія І): Знайомство з родиною Мартина Борулі, його одержимістю ідеєю дворянства, яка підживлюється отриманням попереднього позитивного рішення від Дворянського депутатського зібрання, та судовою тяганиною з паном Красовським.
• Зав’язка (Дія І): Мартин ухвалює два доленосних рішення: подати апеляцію на Красовського, щоб довести свою «дворянську» перевагу, та видати доньку Марисю за «благородного» чиновника Націєвського. Ці рішення запускають основні сюжетні лінії та конфлікти п’єси.
• Розвиток дії (Дії ІІ-IV): Напруга зростає. Мартин намагається запровадити в домі «дворянські порядки», що призводить до низки комічних ситуацій. Він свариться з давнім другом Гервасієм, відмовляючи йому у сватанні. Події стрімко летять шкереберть: економ Красовського забирає худобу, у місті крадуть найкращих коней, приїзд і ганебна втеча жениха Націєвського остаточно компрометують родину, а здоров’я самого Мартина різко погіршується.
• Кульмінація (Дія V): Настає момент істини. Мартин отримує листа з остаточною відмовою у дворянстві через фатальну помилку в прізвищі. Майже одночасно він дізнається, що його сина Степана, на якого покладалися всі надії, звільнили зі служби через скасування земського суду. Це повний крах усіх його мрій та ілюзій.
• Розв’язка (Дія V): Усвідомивши марність і згубність своїх прагнень, Мартин Боруля переживає глибоке потрясіння і катарсис. Він наказує спалити всі «дворянські папери». Цей акт є символом його зречення від фальшивих цінностей і повернення до своєї справжньої сутності. Він дає благословення на шлюб Марисі та Миколи, визнаючи перевагу щирих почуттів над становими амбіціями. Символізм спалення паперів є надзвичайно потужним. Це не просто знищення документів, а ритуальний акт самоочищення. Коли Мартин кидає папери у вогонь зі словами «Горять червоно, як кров дворянська, горять!», він символічно спалює хворобу, що отруювала його душу. Вогонь виступає стихією очищення, що знищує ілюзію. Його подальші слова: «Чую, як мені легко робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала», — свідчать про символічну смерть його фальшивого «я» і відродження справжнього Мартина-хлібороба.

Система образів: Психологічний аналіз персонажів

• Мартин Боруля: Центральний і найскладніший образ твору. Він не є класичним негативним персонажем-самодуром. Це працьовита, по-своєму щира і любляча людина, яка потрапила в полон соціальної ілюзії. Психологічна переконливість образу полягає у глибокій вмотивованості його вчинків: він прагне дворянства не стільки для себе, скільки для майбутнього дітей, щоб захистити їх від приниження та дати їм кращу долю. Його трагедія — це трагедія людини, що зрадила власну природу.
• Палажка: Дружина Мартина, втілення здорового глузду та народної мудрості. Вона намагається опиратися дивацтвам чоловіка, але як традиційна жінка свого часу змушена йому коритися.
• Марися: Дочка Мартина, один із найпривабливіших образів п’єси. Вона є носієм здорової народної моралі. Працьовита, розумна, з почуттям власної гідності, вона відстоює своє право на кохання і щастя, що не залежить від станової приналежності.
• Степан: Син Мартина, символ поверхового засвоєння «панської» культури. Він легко переймає зовнішню атрибутику (канцелярську мову, одяг), але не має ані батькової хазяйської хватки, ані справжньої освіченості. Його чиновницька кар’єра виявляється такою ж примарою, як і батькове дворянство.
• Гервасій Гуляницький: Давній приятель Мартина, резонер. Він сам є шляхтичем, але розуміє, що для таких, як вони, «щабльових» (дрібних) дворян, головне — не герб, а земля і праця. Його промови є голосом розуму та життєвого досвіду.
• Микола: Син Гервасія, наречений Марисі. Позитивний образ молодої людини нового покоління, яка цінує працю, щирі почуття та не женеться за чинами.
• Трандалєв: Повірений. Яскравий сатиричний образ, що втілює корупцію та цинізм судової системи. Його монолог про те, як він одночасно веде справи обох ворогуючих сторін («діло Борулі веду протій Красовського, а діло Красовського протів Борулі»), є нищівною сатирою на всю імперську бюрократію.
• Націєвський: Жених-чиновник. Карикатурний образ, що втілює духовну порожнечу, пиху та аморальність «благородного» стану. Його зовнішній лиск лише підкреслює внутрішню нікчемність.
• Омелько: Наймит Борулі, носій народної філософії та гумору. Його влучні, подекуди наївні репліки слугують коментарем до абсурдних подій, що відбуваються в домі пана, і розвінчують їхню штучність.

Критична стаття: «Бути чи здаватися: трагедія самозречення у “дворянській” комедії Івана Карпенка-Карого»

«Мартин Боруля» Івана Карпенка-Карого — це твір, який лише за формальними ознаками можна віднести до комедійного жанру. За смішними ситуаціями та яскравими діалогами ховається глибока психологічна драма про втрату ідентичності, про трагічні наслідки гонитви за соціальним міфом. Драматург досліджує універсальну для людства проблему вибору між автентичним «бути» та ілюзорним «здаватися», показуючи, як цей вибір визначає долю людини.

Дворянство як екзистенційний проект: пошук гідності чи втеча від себе?

На перший погляд, мотивація Мартина Борулі здається простою — марнославство. Проте глибший аналіз розкриває значно складнішу картину. Його прагнення до дворянства — це не стільки бажання вивищитися, скільки відчайдушна спроба здобути суб’єктність і захист у світі, де його, заможного господаря, будь-який пан може безкарно назвати «бидлом». Дворянський титул для Борулі — це не мета, а засіб. Засіб довести свою людську цінність і захистити від принижень своїх дітей. Однак, обираючи цей шлях, він запускає невблаганний процес самозречення, поступово відмовляючись від усього, що становить його справжню силу та цінність — ідентичності хлібороба, господаря, українця.

Трагедія Борулі полягає не стільки в його фінальній поразці, скільки в самому прагненні. Він програв не тоді, коли отримав відмову з Сенату, а значно раніше — у той момент, коли вирішив, що його справжнє «я» є недостатньо вартісним. До початку своєї «дворянської епопеї» Мартин був шанованим, заможним господарем, який мав усе для щасливого життя. Проте, ставши на шлях «облагороджування», він починає зневажати свій стан: забороняє доньці працювати, вимагає від родини розмовляти «по-панськи», відмовляє гідному нареченому-хліборобу. Ці дії руйнують гармонію в родині, призводять до фінансових втрат і моральних страждань задовго до офіційної відмови. Отже, руйнівним є не результат, а сам процес гонитви за ілюзією, який вимагав від нього відмовитися від власних цінностей.

Розколота свідомість: мова і тіло як поле битви

Внутрішній конфлікт Мартина, розрив між його природою та нав’язаною роллю, проявляється на всіх рівнях. Його мова — це химерна суміш простонародних виразів, полонізмів та невміло вживаних канцеляризмів. Його поведінка — карикатурна спроба наслідувати панські манери, що виглядає смішно і водночас жалюгідно. Навіть його тіло протестує проти насильства над природою: він не може довго спати вранці, бо «боки болять», йому важко стриматися від звичної праці. Його хвороба наприкінці п’єси є не лише наслідком стресу, а й психосоматичним проявом глибокого внутрішнього розладу, боротьби його автентичної сутності проти штучної, нав’язаної конструкції.

Деконструкція цінностей: світ народний проти світу «благородного»

Карпенко-Карий майстерно протиставляє у п’єсі дві системи цінностей. Світ родини Борулі, його друзів, як-от Гервасій, та наймитів базується на здоровій народній етиці: повага до праці, землі, міцні родинні зв’язки, щирість почуттів. Цей світ є живим, органічним і морально здоровим.

Світ, до якого так прагне потрапити Мартин, представлений образами повіреного Трандалєва та жениха Націєвського. Це світ обману, корупції, формалізму, пихи та духовної порожнечі. Іронія драматурга полягає в тому, що цей «благородний» світ виявляється набагато менш шляхетним, ніж світ «простих» людей. Трандалєв без докорів сумління заробляє на обох сторонах конфлікту, а Націєвський виявляється боягузливим і нікчемним франтом. На цьому тлі історія кохання Марисі та Миколи стає символом опору цій підміні цінностей. Марися інтуїтивно відчуває фальш «панського» життя і обирає щастя, що ґрунтується на справжніх почуттях та вірності своїй природі.

Повернення до себе як тріумф людяності

Фінальний катарсис Мартина Борулі — це не поразка, а перемога. Спалюючи «дворянські папери», він символічно спалює свої ілюзії і повертається до себе справжнього. Його відчайдушний вигук: «Тепер ти бидло! Бидло!» — це остання конвульсія його фальшивого «я», після якої настає болісне, але цілюще звільнення. Він знову стає «татком», а не «папінькою», господарем, а не претендентом на чужий статус.

Іван Карпенко-Карий своєю п’єсою стверджує глибоку істину: справжня шляхетність — це не привілей народження, а стан душі, що полягає у вірності своїм кореням, своїй праці та своїм близьким. Позачасова актуальність твору полягає в тому, що в сучасну епоху соціальних мереж, культу успіху та гонитви за зовнішніми атрибутами статусу проблема втрати власної автентичності є гострою, як ніколи. «Мартин Боруля» залишається вічним нагадуванням про те, наскільки руйнівним є бажання «здаватися» і наскільки цілющою є сміливість «бути» собою.