Поезія «Не захвати солодкого зомління…» відображає його особисте щастя у шлюбі з Софією Лисенко, де жінка була для нього і коханою, і вірним товаришем. Твір демонструє майстерність Старицького як поета-психолога, здатного передати найтонші порухи людської душі.
Вірш «Не вмре поезія» вважається програмним твором, який підняв питання виживання української культури до загальнолюдського філософського рівня. У 1960-х роках постать Самійленка стала символічною для українських дисидентів, а його могила в Боярці — місцем їхніх зустрічей.
Поява збірки «Народні оповідання» викликала справжній захват у тогочасної інтелігенції, зокрема Тарас Шевченко назвав авторку своєю «донею» та присвятив їй вірш. Збірка стала першим у вітчизняній словесності твором, де кріпацтво було показане не як абстрактне явище, а через конкретні людські долі з акцентом на жіночій психології.
Михайло Івченко написав “Напоєні дні” до 200-річчя від дня народження Григорія Сковороди, ставши одним із перших, хто художньо переосмислив образ філософа в ключі модернізму. Автор належав до літературного угруповання “Ланка”, члени якого прагнули поєднати національну традицію з найновішими європейськими художніми пошуками.
Драма «Назар Стодоля» є єдиним завершеним драматичним твором Тараса Шевченка, що зберігся до нашого часу. Вона була написана в петербурзький період творчості поета, спочатку російською мовою під назвою «Малороссийская дия», а потім перекладена самим автором.
Павло Грабовський написав вірш “Надія”, будучи загартованим десятиліттями в’язниць та заслань, що зробило його поезію втіленням незламності духу. Назва твору має подвійне значення: це і філософська категорія, і ім’я реальної жінки, Надії Сигиди, яка загинула під час Карійської трагедії.