📘Заповіт

Ліричний герой: Це образ самого поета, який виступає як пророк та революційний демократ, що говорить від імені всього пригнобленого народу. Він перебуває на межі життя і смерті, висловлюючи свою останню волю, яка трансформується з особистого прохання про поховання у політичний маніфест. Герой демонструє найвищу самопожертву, відмовляючись від особистого спасіння до моменту повного визволення своєї землі.

Народ (сім’я велика, вольна, нова): Колективний образ українства, до якого звертається поет із закликом до повстання. Народ постає як активна сила, здатна розірвати кайдани неволі та побудувати майбутнє суспільство, засноване на засадах свободи та братерства.

Лінія особистого заповіту: Розгортається від початкового прохання героя бути похованим на рідній землі серед близьких його серцю пейзажів до фінального прохання про добру пам’ять.

Лінія національно-визвольної боротьби: Проходить через весь твір як заклик до активних дій, починаючи від споглядання неволі до кульмінаційного наказу розірвати кайдани та окропити волю кров’ю ворога.

Лінія стосунків із Богом: Відображає духовний протест героя проти земної несправедливості, де можливість молитви та визнання Бога ставиться у пряму залежність від визволення України.

Експозиція: Перші вісім рядків, у яких поет висловлює бажання бути похованим на високій могилі серед степу, щоб бачити Дніпро та лани.

Зав’язка та розвиток подій: Третя та четверта строфи, де з’являється образ «ворожої крові» та умова, за якої герой готовий полинути до Бога.

Кульмінація: Прямий і рішучий заклик до народу повстати проти гнобителів — «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте».

Розв’язка: Фінальні рядки, у яких звучить прохання про згадку поета «незлим тихим словом» у новій вільній родині народів.

Соціальна та національна неволя: Висвітлення жахливого стану пригнобленого селянства та імперського гніту, що уособлюється в образі кайданів.

Шлях до свободи: Проблема вибору між пасивною покорою та радикальною революційною боротьбою як єдиним способом здобуття незалежності.

Відповідальність перед нацією: Питання обов’язку кожного покоління продовжувати справу визволення та пам’ятати про тих, хто присвятив цьому життя.

Духовна справедливість: Конфлікт між офіційною релігією гнобителів та справжньою вірою, що можлива лише в умовах свободи.

Епітети: Використання сталих народнопоетичних («степу широкого», «Вкраїні милій») та індивідуально-авторських («Дніпро ревучий», «сім’ї великій, вольній, новій») означень.

Метафори та персоніфікації: Оживлений образ Дніпра, що «несе кров», та заклик «волю окропіте», які надають тексту динаміки та сили.

Анафора та звукопис: Повторення сполучника «Як…» на початку речень та алітерація звука «р» для підсилення енергетики маршового ритму.

Антитеза: Протиставлення рабського стану теперішнього та вільного майбутнього, а також заперечення «знання Бога» до моменту визволення.

Символіка: Багатозначні образи степу (воля), Дніпра (могутність народу), кайданів (гніт) та могили (вершина духовної пам’яті).

«Заповіт» був написаний у ніч на Різдво, що надає йому особливого сакрального значення як символу народження надії для всієї нації. Через імперську цензуру у 1867 році вірш було надруковано лише в обсязі перших восьми рядків. Твір став основою для понад 150 музичних творів, але всенародним гімном стала мелодія Гордія Гладкого. Поезія перекладена понад 150 мовами світу, входячи до п’ятірки найбільш перекладених літературних творів. Сучасні дослідники, зокрема Оксана Забужко, вважають Шевченка інституцією, що об’єднує українську політичну націю через цей текст. У часи сучасної війни за незалежність рядки про «ворожу кров» та «порвані кайдани» сприймаються як актуальний наказ до дії.

Розширений аналітичний паспорт твору

Твір «Заповіт», який належить перу видатного українського поета, художника та мислителя Тараса Григоровича Шевченка, є центральним документом українського національного відродження та одним із найбільш знакових текстів у світовій літературі. Поезія була створена 25 грудня 1845 року в місті Переяславі, у період, який літературознавці називають добою «Трьох літ». Цей час у творчості Кобзаря позначений остаточним формуванням його як поета-пророка та революційного демократа, що виступає від імені всього поневоленого народу. Написаний у хвилини важкої фізичної хвороби, вірш став не просто приватною волею автора, а справжнім політичним маніфестом та духовною програмою для багатьох поколінь українців.

Історія назви та публікацій твору є досить драматичною. В автографі Шевченка вірш не мав заголовка. Вперше він був надрукований у Лейпцигу 1859 року під назвою «Думка» у збірнику «Новые стихотворения Пушкина и Шевченко». Згодом у Львові (1863) він фігурував як «Завіщаніє», зустрічалися також варіанти «Остання воля». Загальноприйнята назва «Заповіт» закріпилася лише у виданні «Кобзаря» 1867 року, де через імперську цензуру вірш був скорочений лише до першої строфи (вісім рядків), а далі йшли крапки.

Літературний рід твору — лірика, а за своєю жанровою специфікою він визначається як ліричний вірш у формі послання-заповіту. Деякі дослідники справедливо вказують на жанрове поєднання особистого заповіту з ознаками патріотичного гімну та бойової програми визвольної боротьби. За тематичною приналежністю це громадянська лірика, що глибоко закорінена в соціально-політичні реалії середини XIX століття. Літературний напрям твору — романтизм із виразними елементами критичного реалізму, що проявляється в безкомпромісному висвітленні соціальної несправедливості та заклику до радикальних змін.

Тема «Заповіту» полягає в пристрасному зверненні автора до українського народу із закликом до повалення самодержавно-кріпосницького ладу, розірвання кайданів соціального та національного гніту та розбудови нового, вільного суспільства. Ідея твору втілює непохитну віру поета в перемогу народних сил, у світле й незалежне майбутнє України. Провідним мотивом виступає необхідність активної боротьби: автор стверджує, що свобода не дарується, а здобувається в рішучому повстанні. Основна думка твору резонує з радикальними переконаннями Шевченка: змінити долю пригноблених можна лише революційним шляхом.

Композиційно вірш є монологом ліричного героя, який складається з шести строф (чотиривіршів), що логічно об’єднані попарно у три градації або сходинки. Перша частина, яка охоплює перші вісім рядків, виконує роль експозиції. Тут поет висловлює свою останню волю щодо місця поховання на рідній землі, описуючи величну панораму України через образи степу, Дніпра та круч. Друга частина (третя і четверта строфи) виступає як зав’язка та розвиток дії, де з’являється умова виконання заповіту: автор готовий полинути до Бога лише тоді, коли Дніпро понесе ворожу кров. Третя частина (п’ята і шоста строфи) містить кульмінацію твору — прямий заклик до повстання («вставайте, кайдани порвіте») — та розв’язку, у якій звучить прохання про незле тихе слово пам’яті у вільній сім’ї народів.

Художня палітра «Заповіту» вражає своєю лаконічністю та силою. Поет використовує епітети, які стали класичними: «лани широкополі», «злою кров’ю», «сім’ї великій, вольній, новій». Постійні епітети, такі як «степу широкого», «Вкраїні милій», «синєє море», підкреслюють зв’язок із народною поетикою. Індивідуально-авторський епітет «Дніпро ревучий» та тавтологія «реве ревучий» створюють потужний звуковий образ могутньої ріки. Метафоричність мови виявляється у фразах «полину до Бога», «кров’ю волю окропіте», а персоніфікація «Дніпро реве, понесе кров» надає природним силам суб’єктності у визвольній боротьби. Використання анафори («Як…») та звукопису, зокрема алітерації звука «р», підсилює енергетику та динамізм тексту. Антитеза «а до того я не знаю Бога» підкреслює конфлікт між рабством і свободою.

Ритмічна будова вірша базується на хореїчному розмірі (чотиристопний хорей), що надає йому маршового, закличного звучання. Система віршування — силабічна, що характерно для так званого коломийкового вірша. Римування у творі паралельне (аабб), що сприяло швидкому поширенню тексту серед народу та його легкій адаптації до музики.

Образна система твору глибоко символічна: степ виступає символом волі та простору, Дніпро — долею народу та його могутністю, кайдани уособлюють гніт, а «сім’я велика, вольна, нова» — ідеал майбутнього суспільства.

Генезис української волі: Критичний аналіз «Заповіту»

Поезія «Заповіт» Тараса Шевченка є унікальним феноменом у світовій літературі, де особиста сповідь людини на межі життя і смерті трансформується у вічну програму національного буття. Щоб по-справжньому осягнути глибину цього твору, необхідно звернутися до історичного контексту його створення, який у шевченкознавстві невіддільний від поняття «Переяславської осені» 1845 року. Це був час надзвичайного творчого злету митця, коли за короткий період він написав цілу низку творів, що склали рукописну збірку «Три літа». Перебуваючи у складі Археографічної комісії, Шевченко подорожував Україною, на власні очі бачив занепад козацьких пам’яток і, що ще болючіше, жахливе становище закріпаченого селянства. Це споглядання соціального пекла на тлі райської природи породило в душі поета той священний гнів, який і вибухнув у рядках «Заповіту».

Безпосереднім поштовхом до написання твору стала важка хвороба. Наприкінці листопада 1845 року Шевченко, подорожуючи Переяславщиною, потрапив під холодну зливу та сильно застудився. Застуда переросла у двостороннє запалення легенів — недугу, яка в ті часи часто була смертельною. Поет перебував у домі свого приятеля, лікаря Андрія Козачковського, який робив усе можливе для його порятунку. У ніч на 25 грудня, коли хвороба досягла свого піка і Тарас, за спогадами, відчував наближення кінця, він встав, запалив свічку і зафіксував на папері своє останнє слово до народу. Цікаво, що під час написання 16-го рядка рука поета зупинилася — йому було нелегко вивести слова «а до того, я не знаю Бога», і на місці цього рядка спочатку залишилися лише крапки, які він заповнив уже після одужання. Той факт, що вірш був написаний саме на Різдво, надає йому особливого сакрального значення, символізуючи народження нової надії для всієї нації.

Архітектоніка «Заповіту» демонструє майстерне розгортання авторської думки від особистого до загальнолюдського. Починаючи зі спокійного, дещо зажуреного прохання про поховання «на могилі» (кургані), автор поступово розширює просторові та емоційні межі тексту. Образ «могили» тут є надзвичайно містким: це не просто яма в землі, а висока точка спостереження, духовна вершина, гора пам’яті, з якої поет прагне бачити долю своєї країни. Бажання спочивати саме «серед степу широкого» та чути «як реве ревучий» свідчить про нерозривний зв’язок митця з природною та історичною стихією України.

Дослідники вказують на конкретні географічні прив’язки «Заповіту» до Переяславщини. «Могила» — це, ймовірно, один із козацьких курганів (Трибратня, Вибла чи Богданова могила), які поет бачив під час експедицій. Краєвиди з «широкополими ланами» відкривалися Шевченкові поблизу села Андруші, а звук «ревучого» Дніпра пов’язують з урочищем Ревуче поблизу села В’юнище, де навесні вода прибувала з таким гуркотом, що його було чути за багато кілометрів. Таким чином, поет спочатку заповідав поховати себе саме на лівому березі Дніпра, де відчував особливий дух козаччини.

Ключовим моментом для розуміння філософської глибини твору є аналіз релігійного аспекту, зокрема фрази «а до того — я не знаю бога». Протягом десятиліть радянське літературознавство використовувало ці слова як доказ атеїзму Кобзаря. Проте сучасні дослідники, спираючись на думки Євгена Сверстюка та Івана Огієнка, бачать у цьому не заперечення Творця, а форму духовного протесту проти земної несправедливості. Це своєрідний діалог поета-пророка з небом, акт найвищої самопожертви. Шевченко свідомо прирікає свою душу залишатися зі стражденним народом на землі до моменту його визволення, відмовляючись від особистого спасіння та молитви в «країні неволі». Він «не знає бога» церковників і гнобителів, але полине до справжнього Бога молитися саме в момент народження свободи.

Перехід від елегійної першої частини до революційного вибуху в другій здійснюється через образ «ворожої крові». Це не просто заклик до помсти, а вимога справедливості, очищення землі від зла. Кульмінаційні рядки «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» стали найпотужнішим лозунгом українського визвольного руху. Шевченко тут виступає не як пасивний спостерігач, а як деміург нової реальності, використовуючи дієслова в наказовому способі. Символіка кайданів тут охоплює всі види гноблення: і кріпацтво, і імперську владу, і духовну сплячку нації.

Порівняльний аналіз «Заповіту» з європейською традицією поетичного «пам’ятника» (від Горація до Пушкіна) дозволяє побачити оригінальність Шевченка. Якщо Горацій у «До Мельпомени» чи Пушкін у своєму «Пам’ятнику» наголошували на нетлінності власного імені та заслугах перед Музою, то Кобзар свій пам’ятник бачить у майбутній «сім’ї вольній, новій». Його особиста слава не має значення поза свободою України. Поет не мріє про віковічну славу митця, а прагне бути учасником доленосних звершень народу. Він просить пам’ятати його «незлим тихим словом», що контрастує з попередньою буремною лексикою і повертає читача до християнської етики любові. Цей фінал надає твору гармонійної завершеності, поєднуючи вогонь боротьби з тишею вічності.

Окремої уваги заслуговує музична доля «Заповіту». Твір став основою для понад 150 композицій, але саме мелодія полтавського вчителя Гордія Гладкого, створена близько 1868–1870 років, набула статусу всенародного неофіційного славню. Через цензурні обмеження ця мелодія спочатку поширювалася анонімно як народна пісня. Згодом Микола Лисенко, визнавши геніальність мелодії Гладкого, зробив її професійне хорове аранжування, хоча й сам написав оригінальну музику до твору (більш камерну та елегійну). Традиція слухати «Заповіт» стоячи, яка виникла під час перших великих виконань, підкреслює ставлення до тексту як до святині.

Світове значення «Заповіту» підтверджується його колосальною кількістю перекладів — понад 150 мовами світу. Вірш входить до п’ятірки найбільш перекладених творів світової літератури поруч із «Маленьким принцом» та «Піноккіо». Перший переклад здійснив Антоні Гожалчинський польською мовою ще у 1862 році. Для кожного народу переклад ставав викликом: успішні інтерпретації, такі як грецька Янніса Ріцоса чи турецька Фахрі Ердінча, доводять універсальність ідей Шевченка.

Сучасні дослідники, зокрема Оксана Забужко, розглядають Шевченка як «інституцію», що «зшиває» націю. У її праці «Шевченків міф України» зазначається, що Кобзар створив модерну концепцію української політичної нації, яка об’єднує «і мертвих, і живих, і ненарожденних». У контексті сучасної війни за незалежність «Заповіт» звучить з новою силою. Заклик «кайдани порвіте» сьогодні сприймається як наказ до остаточного виходу з-під імперського впливу. Образ «ворожої крові» втрачає суто поетичне забарвлення, стаючи реальністю боротьби за право на існування.

Підсумовуючи, можна стверджувати, що «Заповіт» — це епіцентр національної честі та розуму. Кобзар зумів визначити українську ідею як потребу одночасного національного та соціального визволення, ставши дороговказом для всього українства. Твір залишається «безвічним» — таким, що живе поза часом і завжди є своєчасним, доки існує людина і її прагнення до свободи.