📘Наймичка

Харитина: сирота, наймичка, центральний трагічний персонаж-жертва. Втілює абсолютну безправність (“бродяга” без документів). Її риси — терплячість (“Е, терпи, душа: спасенна будеш!”) та чисте кохання до Панаса. Її трагедія глибша за соціальний осуд: вона гине через нездатність жити з внутрішнім оскверненням після зґвалтування. Її самогубство — це акт відчаю та єдиний доступний їй спосіб протесту.

Василь Микитович Цокуль: багатий хазяїн, найскладніший образ п’єси, що сягає рівня трагічного протагоніста. Він діє як хижак за цинічною “схемою”: знаходить жертву, прикриває свої наміри “благодійністю” (вигадка про “хрещеницю”), чинить насильство і намагається “утилізувати” жертву через шлюб. Його трагічна вада (hamartia) — ця сама “схема”. Трагедія поглиблюється тим, що він, колись розлучений батьком з коханою Мотрею, сліпо повторює гріх, гублячи власну доньку від неї. Його фінальне прозріння (anagnorisis) — це усвідомлення скоєного інцесту та дітовбивства.

Панас: парубок, робітник Цокуля. Працьовитий, мріє стати хазяїном. Спустошений зрадою Марусі, він сліпо вірить наклепу Мелашки і образою “Любовниця хазяйська!” стає несвідомим знаряддям трагедії, підштовхуючи Харитину у пастку Цокуля. Його пізнє прозріння і готовність одружитися зі збезчещеною Харитиною демонструють шляхетність, але приходять занадто пізно.

Мелашка: молодиця, робітниця Цокуля. Втілення дріб’язкової заздрості. Вона ревнує Харитину не як коханка, а через втрату влади (ключів від комори). Її плітки стають частиною “колективної відповідальності” за трагедію.

Дід: мірошник, робітник Цокуля. Традиційний образ “резонера”, носій народної мудрості та моралі. Він дає поради Панасу.

Борох та Рухля: шинкар та його жінка. Гротескні образи, що втілюють світ дріб’язкової та жорстокої експлуатації Харитини. Борох цинічно “продає” дівчину.

Трагедія Харитини: головна лінія, що простежує шлях героїні від принижень у шинку до зґвалтування у домі Цокуля. Центральним є її глибокий внутрішній конфлікт — нездатність жити з усвідомленням власного осквернення, що призводить до самогубства.

Харитина і Панас: лінія нещасливого кохання. Таємне кохання Харитини стикається зі сліпотою Панаса, отруєного чутками. Коли ж він нарешті прозріває і освідчується, виявляється запізно — Харитина вже зганьблена.

Цокуль і Харитина (Гріх і Фатум): центральна трагедійна лінія. Хижацький інтерес Цокуля та його “схема” виявляються інструментами фатуму. Давній гріх Цокуля (покинута Мотря) втілюється у Харитині, яку він, сліпий, обирає жертвою, чинячи несвідомий інцест. Лінія завершується страшною розплатою: Цокуль дізнається, що збезчестив і вбив власну доньку.

П’єса складається з п’яти дій.

Експозиція: Дія перша. Шинок. Показано тяжке життя Харитини (“Як муха в окропі крутюсь…”), її кохання до Панаса. З’являється Цокуль зі своїм хижим інтересом (“Як картинка!”, “Я давно збираюсь її переманить”).

Зав’язка: Кінець Дії 1 / Початок Дії 2. Торг між Цокулем та Борохом. Харитина переходить до Цокуля, який прикриває свій намір брехнею про “хрещеницю”, реалізуючи свою “схему”.

Розвиток подій: Дії 2-3. Харитина у Цокуля. Монолог Цокуля про покинуту Мотрю виступає як трагічне передбачення. Зрада Марусі кидає Панаса у відчай. Мелашка через заздрість обмовляє Харитину перед Панасом. Це призводить до жорстокої образи Харитини Панасом: “Любовниця хазяйська!”, що остаточно ламає дівчину.

Кульмінація: П’єса має подвійну кульмінацію.

1. Психологічна кульмінація: Кінець Дії 3. Цокуль знаходить Харитину зламаною образою Панаса і, скориставшись її вразливістю, чинить насильство (зґвалтування).

2. Трагічна (сюжетна) кульмінація: Дія 4. Цокуль намагається приховати злочин, одруживши Харитину з Панасом. У цей момент відбувається анагноризис (впізнання): приїжджає Аблакат з метрикою Харитини, з якої Цокуль дізнається, що вона — його власна донька Мотря. Це призводить до його краху: “Мотрина… Мотрина… Душогуб! Душогуб!”.

Розв’язка (Катастрофа): Дія п’ята. Гребля млина. Панас, переконаний Цокулем, освідчується Харитині. Але вона чинить акт моральної чесності і зізнається у своєму падінні: “була брехня, а… тепер правдою те стало, що тоді було брехнею”. Усвідомивши, що Панас тепер знає правду, вона кидається у воду. Фінал — сцена над її мертвим тілом і публічне покаяння Цокуля: “Знайте, всі знайте, що я цій дівчині батько, батько і душогуб”.

Соціальна нерівність та безправність: прірва між “хазяїном” Цокулем і наймичкою, що унаочнюється “купівлею” дівчини.

Зловживання владою та моральна деградація “куркульства”: Цокуль переконаний, що багатство дає йому право на насильство.

Гріх, сліпота та невідворотна розплата: центральна трагедійна вісь п’єси.

Трагедія сирітства: Харитина абсолютно беззахисна перед світом.

Переосмислення теми “покритки”: на відміну від класичного образу (як у Шевченка), трагедія Харитини не у соціальному осуді, а у внутрішній неможливості жити з оскверненням.

Несвідомий інцест та дітовбивство: мотив, що переводить соціальну драму у площину античної трагедії.

Колективна відповідальність: роль, яку у трагедії відіграють “маленькі” люди — Панас (через сліпу довіру чуткам) та Мелашка (через дріб’язкову заздрість).

Глибокий психологізм: майстерне розкриття внутрішнього світу героїв — мук Харитини, каяття Панаса та жахливого прозріння Цокуля.

Елементи античної трагедії: п’єса виходить за межі реалізму, використовуючи структуру трагедії фатуму. Вона включає: hamartia (трагічна вада Цокуля — його “схема”), anagnorisis (впізнання) та catastrophe (фінальна катастрофа).

Контраст: протиставлення багатства Цокуля і злиднів Харитини, її чистоти і розпусти кривдника, радісних народних співів і особистої трагедії.

Символізм: ключі від комори як символ фальшивого статусу і ганьби; стара, убога одежа як символ утраченої чистоти.

Використання фольклору: народні пісні (“Ходім турка воювать”, “Ой на горі, на горі”) створюють тло для трагедії.

Трагічна іронія та передбачення: монолог Цокуля про Мотрю у другій дії, де він згадує покинуту кохану з дитиною, не підозрюючи, що ця дитина перед ним.

П’єсу “Наймичка” Іван Карпенко-Карий (Тобілевич) написав у 1885 році на засланні у Новочеркаську. Вперше опублікована 1887 року. Цей твір знаменує еволюцію драматурга від побутових комедій до глибоких соціально-психологічних драм. Критика (зокрема, С. Єфремов) високо цінувала п’єсу. Іван Франко називав типи Цокуля та Харитини “незабутніми”. На відміну від багатьох соціальних п’єс того часу, “Наймичка” фокусується не лише на трагедії жертви (Харитини), але й на особистій трагедії її ката — Цокуля, що надає твору позачасового, “античного” звучання.

Частина 1. Розширений аналітичний паспорт драми “Наймичка”

Загальні відомості та історико-культурний контекст

Автор та назва. Драма “Наймичка” написана видатним українським драматургом Іваном Карпенком-Карим (справжнє ім’я – Іван Карпович Тобілевич).

Історія написання та публікації. Твір датований 1885 роком. Місцем написання зазначено Новочеркаськ, що має суттєве біографічне значення. Це період політичного заслання драматурга (1884-1887) за участь у народовольському гуртку. У цей час, працюючи ковалем та палітурником, Карпенко-Карий створив низку своїх п’єс. Перша публікація драми “Наймичка” відбулася у 1887 році в Херсоні.

Літературно-історичний контекст. П’єса є яскравим документом пореформеної доби. Написана через двадцять чотири роки після скасування кріпосного права (1861), вона фіксує глибокі соціальні зсуви та антагонізми, що розкололи українське село.

Відбулося інтенсивне майнове розшарування. На одному полюсі опинився новий клас заможних землевласників, так званих “куркулів” – підприємливих, прагматичних, але часто позбавлених моральних гальм у гонитві за капіталом. Яскравим представником цього класу є Василь Микитович Цокуль. На іншому полюсі – маса зубожілого селянства, що втратило землю і змушене було йти у найми. Це пролетаризовані “наймити” та “наймички”, позбавлені не лише економічної основи, але й базових людських прав.

Драматургія Карпенка-Карого фіксує цей жорстокий, майже соціально-дарвіністський світ, де економічна влада безпосередньо трансформується у право на володіння іншою людиною. Це право є буквальним: Цокуль “переманює” Харитину у Бороха, фактично купуючи її за обіцянку вигіднішої торгівлі та кілька мішків вівса і картоплі. Твір став однією з ключових п’єс у репертуарі “Театру корифеїв”.

Жанрово-стильова специфіка

Літературний рід. Драма.

Жанр. За жанровою природою “Наймичка” є соціально-психологічною драмою в п’яти діях, з виразними елементами трагедії.

• Соціальний аспект виявляється у яскраво змальованому конфлікті між працею та капіталом, багатими та бідними. Він проявляється у жорстокій експлуатації Харитини шинкарями Рухлею та Борохом, у класовій прірві між “хазяїном” Цокулем та його наймитами.
• Психологічний аспект полягає у глибокому дослідженні внутрішнього стану героїв. Драматург фокусується на муках сорому та відчаю Харитини після зґвалтування, на болісних ревнощах та запізнілому каятті Панаса, і, що найважливіше, на психологічному зламі та жаху Цокуля під час кульмінаційного “впізнання”.
• Елементи трагедії є визначальними для п’єси. Конфлікт виходить за межі суто побутового чи соціального. В його основі лежить мотив невідворотного фатуму, сліпоти героя (Цокуля) до власного злочину, що сягає минулого, та катастрофічної розв’язки, яка набуває рис “античної” неминучості.

Напрям. Твір є видатним зразком критичного реалізму. Автор не просто фотографічно фіксує дійсність, але й викриває її найболючіші виразки, демонструючи руйнівний вплив соціальної нерівності та дегуманізованого прагнення до наживи на людську психіку та долю.

Проблематика та ідейний зміст

Центральна проблема. П’єса піднімає проблему трагічної долі безправної жінки-сироти у патріархально-капіталістичному суспільстві. Харитина є об’єктом подвійної експлуатації: соціально-економічної (як наймичка) та сексуальної (як жінка).

Тематичний комплекс. Драма розгортає низку суміжних тем:

• Зловживання владою та багатством. Цокуль щиро переконаний, що його статус “хазяїна” дає йому право розпоряджатися долею та тілом Харитини. Він “купує” її, вигадує брехню про “хрещеницю” для прикриття і намагається “владнати” наслідки свого злочину (зґвалтування), організувавши шлюб.
• Моральна деградація “куркульства”. П’єса демонструє, як прагнення до накопичення руйнує мораль. Цокуль діє за відпрацьованою “схемою” хижака.
• Гріх, сліпота та невідворотна розплата. Це центральна трагедійна вісь п’єси. Минулий гріх Цокуля (покинута коханка Мотря) наздоганяє його у найжахливіший спосіб.
• Тема “покритки” та безбатченка. Ця традиційна для української літератури тема отримує у Карпенка-Карого нове, жахливе трактування через мотив несвідомого інцесту та дітовбивства.
• Колективна відповідальність. Байдужість та поспішність у судженнях (Панас) або активна заздрість (Мелашка) стають інструментами, що прискорюють трагедію.

Головна ідея. Ідейний зміст п’єси багатошаровий. На поверхні – засудження соціального ладу, де багатство надає ілюзію вседозволеності та “права” на насильство. Глибша ідея, що переводить драму в ранг трагедії, полягає у демонстрації неминучості розплати. Минулий гріх не зникає; він фатально визначає майбутнє злочинця, і відплата за нього є абсолютною.

Аналіз сюжету та композиції

П’єса має класичну п’ятиактну структуру.

Експозиція (Дія 1). Глядач потрапляє на соціальне дно – у шинок Бороха та Рухлі. Ми бачимо Харитину, замордовану працею (“Як муха в окропі крутюсь…”), яка змушена терпіти деспотизм жорстокої хазяйки. Експозиція окреслює психологічні конфлікти: таємне безнадійне кохання Харитини до наймита Панаса (“А я, дурна, зраділа… думала — мене шукав!..”). Паралельно з’являється багатий “хазяїн” Василь Цокуль, чий хижий інтерес до Харитини миттєво стає очевидним (“Як картинка!”, “Я давно збираюсь її переманить до себе”).

Зав’язка (Кінець Дії 1 / Початок Дії 2). Зав’язкою є торг між Цокулем та Борохом. Харитина, як нежива річ, стає об’єктом угоди і переходить до нового власника в обмін на овес та картоплю. У другій дії Цокуль закріплює свій намір, прикриваючи свої справжні мотиви брехнею про те, що Харитина – його “хрещениця”. Ця брехня – частина його цинічної “схеми”, що легітимізує присутність дівчини в домі та присипляє пильність оточуючих.

Розвиток дії (Дії 2-3). Харитина опиняється у Цокуля. Її матеріальне становище покращується (новий одяг), але психологічне – погіршується. Вона стає об’єктом пліток та заздрості з боку іншої наймички, Мелашки. Важливий елемент трагічного передбачення з’являється у другій дії, коли Цокуль у монолозі згадує свою покинуту коханку Мотрю, якій батько не дав з ним одружитися, і яка “покрилась… і з малою дитиною кудись повіялась”. Тим часом зрада Марусі кидає Панаса у відчай. У третій дії Мелашка, з ревнощів до “ключниці” Харитини, переконує Панаса у розпусності дівчини. Кульмінацією розвитку дії стає сцена, де Панас, засліплений ревнощами, публічно ображає Харитину: “Любовниця хазяйська!”. Це остаточно ламає волю дівчини до опору.

Кульмінація (Кінець Дії 3 / Дія 4). П’єса має подвійну кульмінацію.

• Психологічна кульмінація відбувається наприкінці третьої дії. Цокуль знаходить Харитину зламаною та знищеною образою Панаса. Він використовує цей момент вразливості для вчинення насильства. Текст п’єси передає це через психологічний тиск (“А я тебе люблю стократ більше… полюби мене, на злість йому!”), що призводить до зґвалтування.
• Сюжетна (трагічна) кульмінація припадає на четверту дію. Цокуль, наляканий психологічним станом Харитини (“Аж страшно… чи не збожеволіла вона?”), намагається реалізувати фінальну частину своєї “схеми” – одружити зґвалтовану дівчину з Панасом. Він переконує Панаса в невинності Харитини. У момент, коли, здається, злочин буде приховано, відбувається трагічне “впізнання” (анагноризис). Приїжджає Аблакат, який привозить метрику Харитини. З документа Цокуль дізнається, що Харитина – його власна донька від покинутої ним Мотрі. Усвідомлення скоєного інцесту призводить до повного психологічного краху: “Мотрина… Мотрина… Боже!… Аж ось коли ти покарав мене… Душогуб! Душогуб!”. Важливо, що сама Харитина так і не дізнається цієї страшної правди.

Розв’язка (Катастрофа) (Дія 5). Дія переноситься на греблю млина – символічне місце на межі життя і смерті. Харитина у відчаї, але з моральною рішучістю, зізнається Панасові (який, повіривши Цокулю, прийшов миритися і кликати заміж) у своєму падінні: “тепер правдою те стало, що тоді було брехнею”. Прозріння та каяття Панаса (“І я винен перед тобою…”) приходять занадто пізно. Не витримавши ганьби та неможливості жити після наруги, Харитина кидається у воду. Фінал п’єси – сцена над її тілом, де відбувається публічне покаяння Цокуля, який привселюдно визнає свій подвійний злочин: “Знайте, всі знайте, що я цій дівчині батько, батько і душогуб — це я її втопив”.

Система образів та характеристика персонажів

Харитина. Центральний трагічний персонаж-жертва. Вона втілює абсолютну безправність: сирота, “бродяга” без документів. Її ключові риси – терплячість, що межує з фаталізмом (“Е, терпи, душа: спасенна будеш!”), та глибоке, чисте кохання до Панаса. Вона гине не стільки від соціального осуду (як класичні “покритки”), скільки від нездатності пережити внутрішнє осквернення та фізичну наругу. Її самогубство – це акт відчаю і водночас єдиний доступний їй спосіб протесту та збереження залишків гідності.

Василь Микитович Цокуль. Найскладніший образ п’єси, що виходить за рамки соціального типу “куркуля” і досягає рівня трагічного протагоніста. Він є хижаком, що прикривається маскою “благодійника” (вигадка про “хрещеницю”). Його дії цинічні та системні, він діє за “схемою”. Водночас його образ ускладнюється тим, що він сам є жертвою патріархального минулого: колись його батько розлучив його з коханою Мотрею. Проте це не виправдовує, а лише поглиблює трагедію: він сліпо повторює гріх, руйнуючи життя власної доньки від тієї самої Мотрі. Його трагедія полягає у сліпоті, подібній до сліпоти античних героїв. Його фінальне покаяння – це не просто каяття грішника, а екзистенційний жах людини, що усвідомила скоєний інцест та дітовбивство.

Панас. Наймит Цокуля. Він уособлює працьовитість та мрію про власне господарство (“Одна думка: хазяїном стану”). Він щирий у своїх почуттях, але водночас сліпий у своїй недовірі та ревнощах. Повіривши наклепу Мелашки, він публічно ображає Харитину, тим самим стаючи несвідомим знаряддям у руках Цокуля і підштовхуючи дівчину до катастрофи. Його прозріння та готовність одружитися зі “збезчещеною” Харитиною (про що він дізнається від неї самої в Акті 5) демонструють його душевну шляхетність, але це прозріння приходить занадто пізно.

Мелашка. Наймичка Цокуля. Її образ – це втілення дріб’язкової заздрості. Вона ревнує Харитину до прихильності хазяїна, але не як коханка, а як людина, позбавлена доступу до влади (ключів від комори). Її плітки (“Вона з хазяїном живе”), кинуті Панасу, стають тим малим каменем, що спричиняє лавину. Вона – несвідоме знаряддя трагедії, частина “колективної відповідальності”.

Шинкарі (Борох, Рухля, Янкель). Гротескні образи, що втілюють світ дріб’язкової, нелюдської експлуатації. Рухля – деспотична та жорстока (“Я тєбя буду колотіть!”). Борох – хитрий торгаш, який спокійно “продає” Харитину. Критика часом вказує, що ці стереотипні образи шинкарів відображають поширені в ту епоху антисемітські мотиви, хоча в п’єсі вони слугують насамперед інструментом соціальної критики.

Дід (Мірошник). Традиційний для української драми образ “резонера”. Він є носієм народної мудрості та моралі. Його функція – давати етичну оцінку подіям та втішати Панаса, намагаючись повернути його до тверезого погляду на життя.

Частина 2. Критична стаття. “Наймичка”: Трагедія фатуму в декораціях критичного реалізму

Вихід за межі соціального викриття

Драма Івана Карпенка-Карого “Наймичка”, написана у 1885 році, традиційно розглядається у шкільбанку української літератури в межах соціально-побутової тематики – як викриття “куркульства” та безправного становища наймитів у пореформеному селі. Проте такий підхід суттєво збіднює твір. Насправді, Карпенко-Карий створив не просто соціальну агітку, а глибоку психологічну трагедію. Це не стільки історія про занапащену сироту Харитину, скільки, як вказують сучасні дослідники, особиста трагедія Василя Микитовича Цокуля. Соціальний конфлікт, хоч і гостро окреслений, слугує лише необхідними “декораціями” для розгортання драми іншого, “античного” масштабу, побудованої на невідворотності долі.

Василь Цокуль: Анатомія “схеми” та порок сліпоти

На відміну від плакатних “гнобителів”, яких драматург часом зображував карикатурно, Василь Цокуль – персонаж виняткової складності. Він – трагічний протагоніст п’єси. Його трагічна вада (hamartia) – це не просто хіть чи жорстокість. Його вада – це його “схема”. Це раціоналізована, цинічна, поставлена на потік система зловживання владою. “Схема” складається з кількох етапів: вибір вразливої жертви (сирота Харитина); легітимізація її присутності через “благодійність” (вигадка про “хрещеницю”); сексуальне насильство; і “утилізація” жертви через одруження з іншим наймитом.

Цокуль щиро не розуміє, чому цього разу “схема дає збій”, коли Харитина реагує на зґвалтування не покорою, а божевіллям. Але його трагедія глибша: він сам колись був жертвою, коли батько розлучив його з коханою Мотрею. Цей факт не виправдовує Цокуля, але робить його сліпоту ще страшнішою: він забув про Мотрю, покинуту ним колись. Ця забудькуватість, ця сліпота – і є необхідною умовою його злочину. Він, як сучасний Едіп, коїть інцест, не відаючи про це, і сам запускає механізм власного знищення.

Фатум проти соціального детермінізму

Соціальний детермінізм стверджує, що Харитина приречена, бо вона бідна наймичка. Проте трагедія Карпенка-Карого доводить інше: фатально приреченим є Василь Цокуль. Його минулий гріх – покинута Мотря з дитиною – не зник у минулому. Він активно діє в теперішньому, він створив інструмент його власної кари – Харитину.

Ланцюг трагедії є невідворотним. Минулий гріх Цокуля (зрада Мотрі) породжує Харитину. Теперішня вада Цокуля (його хижа “схема”) змушує його обрати саме її, власну доньку, як об’єкт для насильства. Він чинить інцест. У момент, коли він намагається завершити “схему” (шлюб Харитини з Панасом) і сховати гріх, фатум завдає удару. Анагноризис (впізнання) у четвертій дії – це момент, коли “античний” фатум прориває реалістичні декорації пореформеного села.

Харитина: Деконструкція образу “покритки”

Твір “Наймичка” неминуче стоїть в одному ряду з “Катериною” Шевченка як трагедія жінки. Але Карпенко-Карий проводить разючу деконструкцію цього образу. Катерина гине через соціальний осуд – її виганяють батьки, її цурається коханий. Трагедія Харитини – глибша, вона суто внутрішня. Її ніхто не виганяє. Навпаки, суспільство в особі Цокуля та Панаса (який готовий її пробачити) пропонує їй “щасливий” вихід – шлюб.

Харитина гине не через осуд, а через неможливість жити зі знанням про скоєне, через осквернення. Її падіння – не романтизована провина, а брутальне насильство. Вона топиться тому, що її ідеальне кохання до Панаса несумісне з тією фізичною та моральною нечистотою, яку нав’язав їй Цокуль. Її зізнання Панасу в п’ятій дії (“була брехня, а… тепер правдою те стало”) – це акт абсолютної моральної чесності, який і робить її подальше життя неможливим.

Критична рецепція та спадок

Сучасники високо оцінили п’єсу. Як зазначав Сергій Єфремов, “Наймичка” знаменувала еволюцію Карпенка-Карого від побутових комедій до глибоких психологічних драм. Іван Франко також хвалив твір, називаючи типи Цокуля та Харитини “незабутніми”, хоча й зауважував певну “надмірну сентиментальність” фіналу.

Попри деякі слабкі сторони, відзначені критикою (певна схематичність другорядних персонажів та передбачуваність розв’язки), п’єса залишається потужним протестом проти соціальної несправедливості. Вона мала значний вплив на подальшу українську драматургію, зокрема на розробку тем жіночої емансипації у творчості Лесі Українки та Володимира Винниченка. “Наймичка” Карпенка-Карого – це досконалий синтез гострого соціального реалізму та позачасової трагедії фатуму.