📘Залюблені в сонце (Друга історія Марійки і Костика)

Кость (Костик, Костянтин Онишкевич): Дев’ятикласник, футболіст і капітан шкільної команди, який ще й займається джиу-джитсу. Він вразливий і гордий, у хвилини болю замикається в собі, тому після сварки так і не може знайти потрібних слів. Кость цікавиться психологією і має сильне почуття гідності, яке виявляється навіть у ставленні до рідної мови. Після примирення він стримано віддає Миколі капітанську пов’язку, а в другій поїздці до Києва вже ніде не переходить на російську.

Марійка: Восьмикласниця і пластунка, яка стрибає у висоту і мріє про олімпійську медаль. Саме вона після сварки розшукує Костя, щоб пояснити непорозуміння, а свої сльози ховає в шкільному садку від Зоряни й учительки геометрії. Марійка вміє залагоджувати суперечки і відверто говорить про свої почуття навіть із мамою. Відкладених грошей у неї вдвічі більше, ніж у Костя, але вона мовчить про це, щоб організатором поїздки почувався він.

Микола: Найкращий друг Костя і його товариш по футбольній команді, який торік майже щодня приходив до нього в лікарню. Він ревнує друга до Марійки і через заздрощі вимагає собі капітанську пов’язку, а Кость поступається. Уже після поїздки закоханих до Києва Микола, переминаючись із ноги на ногу, просить пробачення.

Марина Кирилівна: Мама Марійки, яка дуже хвилюється за доньку. Спершу вона сердиться через її стосунки з Костем, але після відвертої розмови поступово заспокоюється і перед поїздкою навіть купує дівчині мобільний. Найбільше вона боїться, що донька рано завагітніє, як Галя Бражникова в дев’ятому класі.

Вадим: Марійчин двоюрідний брат, старший за неї на два роки, веселий жартівник. Саме він, обійнявши сестру за талію, мимоволі стає причиною сварки: Кость сприймає його за малознайомого десятикласника і, нічого не з’ясувавши, тікає.

Костів батько: Працівник старомихайлівської фірми «Таксі і К°», який бере сина із собою, коли їде до столиці у справах фірми. Гроші на готель йому виділили, але він економить і ночує в родича. Про свій сором в універмазі Кость батькові нічого не розповідає.

Родич у Києві: Татів далекий родич і земляк, на ім’я в повісті не названий, який не так давно перебрався до Києва з провінції. Він увесь вечір нарікає на київську дорожнечу і брак грошей, але не дякує за подільські гостинці. Коли Кость привозить до нього Марійку, родич скаржиться трохи менше.

Дмитро: Сусід Костя по палаті травматологічного відділення, чоловік років тридцяти п’яти чи сорока, якому після аварії скували ноги апаратом Єлізарова. Уночі він умовляє хлопця закурити, і Кость уперше затягується цигаркою. Цю історію Кость згадує вже як торішню.

Зоряна: Марійчина однокласниця, відома пліткарка, якої дівчина остерігається. Марійка не хоче, щоб такі, як Зоряна, потайки насміхалися з неї, бо ті лише й чекають нагоди попліткувати.

Сварка і примирення закоханих: Головна лінія повісті розповідає, як через непорозуміння ледь не руйнується перше кохання Костя і Марійки. Хлопець бачить, як дівчину обіймає десятикласник, і, не дослухавши її, тікає, хоча то був її двоюрідний брат. Більше двох місяців вони не бачаться, сумують і ведуть уявні розмови, а на початку вересня зустрічаються біля парку й миряться.

Кость і рідна мова: Ця лінія розкривається під час поїздки Костя з батьком до Києва. У центральному універмазі хлопець питає про ціну картуза українською, а коли продавчиня відповідає зверхньо, переходить на російську і потім гостро соромиться. Він клянеться більше так не робити і під час другої поїздки, вже з Марійкою, ніде не говорить чужою мовою.

Дружба і заздрість: Ця лінія розповідає про стосунки Костя з найкращим другом Миколою. Уже після примирення закоханих Микола через ревнощі й заздрощі вимагає собі капітанську пов’язку футбольної команди. Кость перепитує, чи справді йому потрібна пов’язка, а не дружба, і віддає її. Коли Кость повертається з Києва, Микола приходить попросити пробачення.

Марійка і мама: Тато Марійки на заробітках, тож говорити з донькою доводиться мамі. Вона спершу хвилюється і сердиться через стосунки доньки з Костем, але Марійка відверто розповідає їй про свої почуття. Після цієї розмови мама поступово заспокоюється, а перед поїздкою закоханих до Києва купує доньці мобільний і просить відповідати на кожен дзвінок.

Будова: Повість складається з двадцяти п’яти фрагментів, відокремлених зірочками. Розповідь не завжди йде за порядком подій: сварку закоханих ми бачимо у спогадах, а сни й мрії переплітаються з дійсністю. Так, про першу поїздку Костя до Києва сказано вже після сцени сварки, словами «Недавно Кость повернувся з Києва».

Експозиція: Повість відкривається сценою, де закохані після довгої сварки знову цілуються. Автор нагадує, що минув рік від їхнього знайомства, і лише потім повертає нас назад, до причин розладу.

Зав’язка: У квітні Кость бачить, як десятикласник обіймає Марійку за талію, гукає її і, не дослухавши, тікає. Згодом дівчина пояснює, що це її двоюрідний брат Вадим, але гордий хлопець не може переступити через образу. З цього непорозуміння починається довга розлука закоханих.

Розвиток дії: Кость мовчить, а літні канікули закохані проводять нарізно, сняться одне одному і подумки ведуть розмови. Хлопець їде з батьком до Києва, а одного вечора дві з половиною години стоїть під Марійчиним будинком. Напруга зростає: після невдалої спроби Марійки пояснитися ніхто з них не наважується на новий крок.

Кульмінація: На початку вересня Кость і Марійка зустрічаються в міському парку. Тут вони нарешті говорять відверто і зізнаються одне одному в коханні. Ця сцена стає найвищою точкою повісті, бо в ній розв’язується головне непорозуміння і закінчуються довгі місяці мовчання та болю.

Розв’язка: Після примирення Микола вимагає капітанську пов’язку, Марійка відверто говорить із мамою, закохані вдвох їдуть на два дні до Києва, а після повернення Микола просить пробачення.

Фінал: Повість закінчується відкрито: закохані розмовляють про небо і любов десь на висоті, чи то на даху, чи то в літаку, чи то на гелікоптері, бо, за словами оповідача, «Важливим є лише небо». Автор не ставить крапки, бо історія Марійки й Костика продовжується в повісті «Аргонавти».

Ревнощі й довіра: Уся історія починається з того, що Кость, побачивши Марійку з іншим хлопцем, не довіряє їй і не хоче слухати пояснень. Через це закохані надовго розлучаються і страждають.

Мовчання: Кость гордий і замкнений, тому замість розмови обирає мовчання, яке триває ціле літо. Обоє героїв мучаться, хоча все можна було з’ясувати одним щирим словом. Навіть на Марійчин крик «Чому ти постійно мовчиш, Костю?!» він не відповідає.

Дружба і заздрість: Микола ревнує друга до Марійки і з заздрощів вимагає капітанську пов’язку. Кость поступається, а згодом Микола кається. У його мріях Марійка то судить футбольний матч, то сама стає м’ячем, і так видно, що ревнує він саме до неї.

Батьки й діти: Марина Кирилівна спершу лютує, бо боїться ранньої вагітності доньки і згадує Галю Бражникову. Лише після відвертої розмови вона поступово заспокоюється.

Мовна гідність: У Києві Кость соромиться, що заговорив до продавчині російською, і обіцяє собі завжди говорити рідною мовою. Хлопця неприємно вражає, як часто на київських вулицях звучить російська, але питає він насамперед себе, чому сам «у столиці рідної держави пробував калічити свою рідну мову».

Дорослішання: Кость уперше відчуває, що він уже не дитина, коли бере Марійку за руку, а в лікарні після нічної цигарки з Дмитром «умент подорослішав». Марійка ж приходить до цього відчуття поступово, і перетворення, «наче виверження вулкану», у неї немає.

Мрія і реальність: Герої багато мріють, бачать дивні сни і подумки розмовляють одне з одним. Ці фантазії переплітаються з буденними подіями: уроками, футболом, поїздками. Оповідач і сам зауважує: «Кажуть, що ми часто плануємо одне, мріємо про інше, але сподіваємося на третє».

Внутрішні монологи: Думки героїв автор передає майже без пауз, іноді навіть без розділових знаків. Такий потік звучить, наприклад, у Костевому монолозі під Марійчиним вікном, де немає жодної коми.

Сни й фантазії: Героям сняться дивовижні речі: кілька Марійок у рідкому лісі, одна з яких визирає з мурашника, чорний саркофаг, футбольний матч, де Марійка стає м’ячем. Перед поїздкою Кость у дрімоті уявляє динозавра, що виповзає з метро на вокзалі, а потім роту прислуги на пероні. Ці сни й фантазії передають страхи, бажання і тугу в розлуці.

Іронія: Оповідач часто жартує з героями і навіть із самого себе, а іноді звертається до нас на «ви», як у словах «ви розумієте». Примирення він описує жартівливо-урочисто: «Сльоза розтопила мезозойський лід».

Алюзії: У повісті згадано відомі пари закоханих зі світової та української історії й літератури: Ромео і Джульєтту, Мотрю й Мазепу, Антонія і Клеопатру, Абеляра та Елоїзу, Ярослава Осьмомисла і Настю. Марійка ж визволяється із саркофага, «наче Мавка». Ці згадки ставлять почуття Марійки й Костика поряд із великими історіями кохання.

Графічні знаки: Деякі діалоги автор складає не зі слів, а лише зі знаків питання й оклику. Такі розмови передають розгубленість героїв, коли почуття сильніші за слова. Так само самими «???» відповідає мама в розмові з Марійкою.

Фольклор: У повісті звучать коломийка «ізгадай мене, миленький, два рази на днину» і народна пісня про сухарі з водою. Ці вставки додають оповіді народного колориту. Вони також пов’язують сучасну історію двох підлітків із давньою традицією пісень про кохання та розлуку.

Мовні портрети: Кожен персонаж говорить по-своєму: Микола раптом переходить на суржик, яким, за його словами, говорить із батьками вдома, продавчиня в Києві розмовляє російською, а Марійка ласкаво кличе маму «ма’». Через мову автор характеризує героїв і показує їхнє ставлення до рідного слова.

«Залюблені в сонце (Друга історія Марійки і Костика)» Степана Процюка — повість про те, як Марійка і Кость пережили першу серйозну сварку, помирилися й зробили своє кохання дорослішим.

Степан Процюк народився 1964 року в селі Кути на Львівщині й живе в Івано-Франківську. Він прозаїк, поет, есеїст і кандидат філологічних наук, автор романів «Інфекція», «Жертвопринесення», «Тотем», художніх біографій Стефаника, Винниченка і Тесленка. Для підлітків він написав трилогію про Марійку і Костика, а також повісті «Вітроломи», «Полянами і хмарочосами» та «Сорок цистерн любові».

Розширений аналітичний паспорт твору

Автор: Степан Процюк — сучасний український прозаїк, поет і есеїст із Прикарпаття. Відомий передусім психологічними романами для дорослих, але має й цикл книжок для підлітків, де пише про перші почуття без моралізаторства.

Рік і місце народження: 13 серпня 1964 року, село Кути на Бродівщині, Львівщина. Згодом письменник оселився в Івано-Франківську, де працює й донині.

Літературний старт: у молодості Процюк належав до івано-франківського гурту «Нова деґенерація», який разом з іншими молодими авторами дев’яностих оновлював українську поезію.

Повна назва: «Залюблені в сонце (Друга історія Марійки і Костика)». Підзаголовок підказує, що перед нами продовження, тож краще спершу прочитати першу книжку циклу.

Перше видання: київське видавництво «Грані-Т», 2008 рік, невелика книжка на шістдесят чотири сторінки з малюнками художниці Альони Котової.

Інші видання: у 2012 році повість вийшла шрифтом Брайля для незрячих дітей, а у 2021 році видавництво «Наш формат» об’єднало всі три частини під однією обкладинкою з позначкою про шкільну програму.

Місце у трилогії: середня ланка між повістями «Марійка і Костик» та «Аргонавти». Тут закохані вперше переживають справжню кризу, а в наступній книжці стосунки продовжуються вже на новому етапі.

Клас вивчення: для сьомого класу пропонують третю повість трилогії, «Аргонавти»; ця частина розповідає про попередні події з життя тих самих героїв.

Обсяг: коротка повість, яку можна прочитати за один-два вечори. Текст розбито на двадцять п’ять невеликих частин.

Оповідач: голос автора, який стоїть поруч із героями: то переказує їхні думки, то жартує, то звертається до слухача на «ви». Іноді оповідь непомітно переходить у пряму мову самого Костя чи Марійки.

Початок повісті: твір відкривається не сваркою, а вже примиренням: «вчора теж була осінь», і закохані, які пройшли через біль, знову разом. Лише потім автор розповідає, що цьому передувало.

Причина сварки: непорозуміння на шкільному подвір’ї. Хлопець побачив, як десятикласник, якого він знав лише навіч, обіймає Марійку, гукнув її і, не дослухавши, втік.

Пояснення дівчини: згодом Марійка сама розшукала Костя і вигукнула: «Це ж був Вадим, мій двоюрідний брат!» Та хлопець тільки мовчав, бо не знав, як визнати свою помилку.

Тривалість розлуки: від квітневої сварки до початку вересня, причому більше двох місяців, майже всі літні канікули, закохані взагалі не бачилися. Через Костеву мовчанку герої мучилися значно довше, ніж тривала сама образа.

Сни Костя: хлопцеві сниться рідкий ліс і кілька Марійок, до яких неможливо доторкнутися: одна кудись його затягує, друга злітає вбік, третя тоне в мурашнику, від четвертої лишається тільки одяг, а ще одна стоїть на зірці.

Сни Марійки: в одному з видінь дівчина опиняється в холодному саркофазі, а кришку відсуває, мов Мавка, що визволяється з полону. Так автор показує бажання вирватися з самотності.

Паралельні монологи: один із найцікавіших прийомів: думки Костя і Марійки подано у двох сусідніх фрагментах, що побудовані однаково. Вони ставлять собі однакові питання, але не чують одне одного.

Кохання у книжках: засмучена Марійка читає про Мазепу й Мотрю, Ромео та Джульєтту, Антонія і Клеопатру, Абеляра та Елоїзу, а потім плаче, як маленька. Чужі історії допомагають їй зрозуміти власну.

Мрія Марійки: стати відомою спортсменкою й здобути для України олімпійське золото зі стрибків у висоту. Навіть у мріях про перемогу вона думає, де в цю мить Кость.

Захоплення Костя: футбол, психологія, джиу-джитсу. Після травми мама довго не хотіла чути про футбол, поволі мама з цим змирилася, а Кость тепер капітан шкільної команди.

Лікарняний епізод: торік у травматологічному відділенні дорослий сусід по палаті підбиває Костя закурити. Хлопець погоджується і робить висновок: «було зле, а стало ще гірше».

Перша поїздка до Києва: Кость їде з батьком у службових справах і ночує в родича, який увесь вечір скаржиться на життя. Хлопець помічає, що навколо звучить переважно російська.

Сцена в універмазі: Кость розгубився перед продавчинею і несподівано заговорив російською, а вона ще й поглузувала з нього. Хлопцеві стало соромно передусім за себе.

Клятва Костя: після цього випадку підліток вирішує ніколи більше не зрікатися рідної мови. Свою обіцянку він закінчує словами: «Навіть тоді. Амінь.»

Чекання під вікном: одного вечора Кость приходить до п’ятиповерхівки, де живе Марійка, і чекає, чи не майне вона у вікні. Автор коротко підсумовує: «Він простояв дві з половиною години.»

Неспокійка: ніжне прізвисько, яке Кость придумує для Марійки. Хлопець вирішує, що подумки називатиме її саме так.

Сцена примирення: у ранньовересневому парку закохані спершу не можуть вимовити ані слова, і автор передає їхню розмову самими знаками питання та оклику. Потім лунає довгоочікуване: «Я люблю тебе! Люблю тебе! Люблю! Тебе!»

Відповідь Марійки: дівчина відповідає просто й тихо: «Я теж люблю тебе, Костю.» Після цих слів сварка остаточно втрачає силу.

Афоризм про щастя: «Щасливі майже не помічають Сонця, бо воно живе всередині них.» Це речення пояснює й назву книжки: залюблені самі світяться зсередини.

Конфлікт із другом: Микола несподівано починає говорити ламаною російською і вимагає віддати йому капітанську пов’язку. Кость спокійно погоджується, а Микола розгублено плаче.

Що відчуває Микола: з його монологів і снів зрозуміло, що він ревнує друга до дівчини. Йому здається, що Марійка забрала Костя, тож він хоче відібрати в того хоча б щось.

Вибачення друга: згодом Микола сам просить пробачення. Кость відповідає: «Дякую, Миколо, що ти це сказав.» Дружба не зникає, але стає чеснішою.

Розмова з мамою: Марина Кирилівна, чистячи картоплю, розпитує доньку, чим вони з Костем займаються разом. Марійка відповідає спокійно і впевнено, без сліз і крику.

Родинні обставини: тато Марійки працює на заробітках, «розбудовує вже давно розбудовану єврокраїну», а торік був у Росії. Мама сама розмовляє з донькою і спершу лютує через її стосунки з Костем.

Мамина молодість: жінка нагадує, що, коли зустрічалася з Марійчиним татом, їй було дев’ятнадцять, а донька ще навіть не має п’ятнадцяти. Найбільше мама боїться ранньої вагітності й згадує Галю Бражникову, яка завагітніла в дев’ятому класі.

Підготовка до подорожі: Кость за літо наскладав сто гривень, про які ніхто не знає, а Марійка має вдвічі більше, але мовчить, щоб хлопець відчував себе організатором поїздки.

Мобільний телефон: мама купує Марійці мобільний, аби мати зв’язок під час поїздки. Марійка помічає, що мама вперше назвала їх разом, і думає: «Це гарний знак перед нашою першою спільною подорожжю».

Фантазії перед дорогою: Кость уявляє, як на вокзалі з метро вилазить динозавр і бере людей у полон, потім роту вишколеної прислуги на пероні, а зрештою, тверезіше, сірий холодний дощ. Так хлопець переборює хвилювання.

Народна пісня: Марійка наспівує пісню про дівчину, яка згодна їсти сухарі з водою, аби тільки бути з коханим.

Маршрут у Києві: Володимирська гірка, зоопарк, до якого добираються метро, Хрещатик, а наступного ранку — парк біля палацу, де катаються на роликах ровесники героїв.

Мовна перемога: у столиці Кость пишається тим, що говорив лише українською. Для нього це вже не просто правило, а природна річ, як дихання.

Останній діалог: закохані розмовляють про небо, і Марійка питає хлопця, коли він уперше полюбив небо. Розмова звучить і серйозно, і з легкою самоіронією.

Ключова думка фіналу: «Коли ми любимо одне одного — ми любимо всіх.» У цих словах головна теза повісті: любов не замикає людей у собі, а відкриває їх світові.

Мовні особливості: у тексті багато розмовних і сленгових слів, дотепних неологізмів, а також мовлення різних регіонів. Автор свідомо зіставляє живу українську з суржиком.

Символ сонця: сонце в назві означає внутрішнє тепло закоханих. Після сварки справжнє сонце світить так само, змінюється лише стан двох сердець, а афоризм про щасливих, у яких Сонце живе всередині, пояснює цю думку.

Символ неба: небо у фіналі — образ висоти й свободи. Герої дивляться не під ноги, а вгору, в майбутнє.

Символ парку: парк — місце, де почалося і де відновилося кохання. Він ніби береже пам’ять про найкращі хвилини героїв.

Роль гумору: жарти оповідача не дають історії перетворитися на сльозливу мелодраму. Навіть найсумніші сцени він подає з легкою усмішкою.

Виховне значення: повість вчить вчасно говорити з тими, кого любиш, не робити поспішних висновків і не соромитися власної мови.

Питання для обговорення: чи міг Кость уникнути сварки, якби одразу підійшов до Марійки? Чому Микола поводився так різко? Хто з дорослих у повісті справді допомагає героям, а хто лише заважає?

Цитата для запам’ятовування: «Але любов сильніша і від пафосу, і від шепоту.» Ці слова Марійки в останній розмові підсумовують усю історію закоханих.

Критична стаття

Продовження, яке починається з примирення

Друга повість про Марійку і Костика побудована незвично. Автор не тримає нас у напрузі, чи помиряться герої. Уже на першій сторінці ми дізнаємося, що закохані знову разом, а про біль, який їм довелося пережити, розповідь іде згодом. Такий хід змінює саму мету оповіді. Нам цікаво не що станеться, а чому сталося саме так і що відчували двоє підлітків, коли все в їхньому житті ніби розвалилося.

Процюк одразу нагадує, що від першої зустрічі минув рік. Хлопець перейшов у дев’ятий клас, дівчина — у восьмий. Вони трохи подорослішали, і разом із ними подорослішало їхнє почуття. У першій книжці кохання було майже казкою: прогулянки, морозиво, перші поцілунки. Тепер з’являються ревнощі, образи, гордість і страх втратити одне одного. Саме тому другу частину трилогії можна назвати історією випробування.

Важливо й те, що письменник не вигадує зовнішніх перешкод. Немає злого суперника, немає родинної ворожнечі, як у класичних історіях про нещасливе кохання. Усі труднощі народжуються всередині самих героїв, і тому їх так легко впізнати кожному, хто колись ображався на близьку людину.

Тло цієї історії теж знайоме. Маленьке подільське містечко, школа з її плітками та вчителями, які усміхаються, побачивши закоханих. Марійка остерігається однокласниці Зоряни, яка тільки й чекає, щоб посміятися з чужих почуттів. У такому середовищі будь-яка сварка швидко стає надбанням усіх, і героям доводиться берегти своє кохання не лише від власних помилок, а й від чужої цікавості.

Ревнощі без справжньої причини

Сварка, яка розділяє героїв на ціле літо, виникає через дрібницю. Кость поспішає на тренування, бачить свою дівчину поруч зі старшим хлопцем, який обіймає її, і робить висновок за одну секунду. Він гукає її, але не дослухає ані слова і тікає. Марійка біжить слідом і кличе його, але потім зупиняється, мов закам’яніла.

Іронія ситуації в тому, що загрози не було взагалі. Той хлопець — двоюрідний брат Марійки, відомий у родині жартівник. Проте ревнощі не слухають логіки. Автор детально показує, як у голові Костя розгортаються картини зради: навіть восени, ідучи до парку на зустріч, він боїться, що Марійка прийде з тим хлопцем і зарегоче йому в обличчя, а в саму мить сварки він почувається так, як, за словами оповідача, міг почуватися князь Ярослав Осьмомисл чи Абеляр. Уява робить біль значно більшим, ніж він є насправді.

Цей епізод добре пояснює, чому ревнощі небезпечні. Вони змушують людину вірити не тому, що вона бачить, а тому, чого найбільше боїться. Повість не засуджує Костя суворо, але й не виправдовує. Ми бачимо, що хлопець сам себе карає, і це покарання триває довше, ніж будь-яке зовнішнє.

Мовчання гірше за слова

Найбільша помилка Костя — навіть не ревнощі, а мовчання. Згодом Марійка сама приходить пояснити, що сталося. Вона майже кричить: «Чому ти постійно мовчиш, Костю?!» Хлопець усе розуміє, хоче відповісти, але не знає, як визнати, що погарячкував. Гордість і сором заважають йому вимовити просте слово «вибач».

Через це коротке мовчання двоє людей, які люблять одне одного, втрачають кілька місяців. Процюк показує, що несказане слово може важити більше за сказане. Кость складає в голові довгі промови, обіцяє собі знайти іншу дівчину, уявляє, як піде до знахарки по зілля для забуття. Але кожну таку думку перебиває чесне запитання: «Але чому мені так боляче?»

Марійка теж мовчить, хоча її мовчання інше. Вона не ображається, а чекає. Дівчина переконана, що коли люди справді кохають, то кохання не знає, що таке приниження перед тим, кого любиш. Ця думка, яку вона нібито вичитала в книжці для дорослих, показує її мудрість. Марійка готова зробити крок назустріч, але хоче, щоб і Кость навчився його робити.

Два голоси в одній кімнаті

Найсильніша частина повісті — сторінки, де думки героїв подано поруч. Спершу ми чуємо Костя: короткі гіркі фрази чергуються з довгими уривками, що починаються трьома крапками. Потім те саме чуємо від Марійки. Вони ставлять собі майже однакові запитання. Хлопець питає, чи порятують їх зорі, які вони мали разом рахувати о десятій вечора. Дівчина питає, чи їй хтось іще подарує квіти.

Цей прийом нагадує дві кімнати за тонкою стіною. Кожен говорить сам до себе і не знає, що за стіною звучить відповідь. Автор дозволяє нам почути обидві кімнати одразу, тому ми розуміємо більше, ніж самі герої. Це викликає водночас співчуття і легке нетерпіння: хочеться, щоб хтось із них нарешті постукав.

Окремої уваги заслуговують сни. Кость бачить кілька Марійок, які одна за одною зникають, і прокидається глупої ночі. Марійка у своєму видінні опиняється в темному замкненому просторі, а потім силою виривається до світла. Ці картини страшні, але не безнадійні. Вони показують, як підсвідомість переживає розлуку і водночас шукає вихід.

Деякі фрагменти написано майже без розділових знаків, суцільним потоком. Так звучить думка людини, яка не може зупинитися. Особливо пронизливий такий монолог Костя перед Марійчиним будинком: хлопцеві байдуже, як називається його стан — кохання чи залежність, — він просто хоче бути поблизу. Це сміливий для дитячої повісті прийом, і він робить героїв живими.

Марійка: сила тихої людини

Марійку легко сприйняти лише як кохану головного героя, але повість дає їй власний голос і власну долю. Вона спортсменка, мріє про великі змагання, багато читає, допомагає мамі, ходить у пласт. Навіть коли їй погано, дівчина не дозволяє собі розкиснути при всіх: вона плаче потайки в шкільному садку, щоб не помітили Зоряна і вчителька геометрії, а потім підфарбовує губи й вії і сумно вдивляється в дзеркальце.

Автор кілька разів називає її маленькою жінкою. У цьому немає зверхності, радше захоплення. Марійка теж одного дня відчуває, що вже не дитина, але в неї це відбувається поволі, без такого різкого перелому, як у Костя, що подорослішав, узявши її за руку. Вона відчуває, що любов не повинна перетворюватися на одержимість: якби думала лише про хлопця, то не змогла б ні вчитися, ні тренуватися. Про це сказано дуже точно: «Адже фанатизм — це переважно холод, а осмислена любов — це тепло.»

Ще одна риса Марійки — тактовність. Перед поїздкою до Києва вона має вдвічі більше заощаджень, ніж Кость, але навмисне про це не говорить. Дівчина хоче, щоб хлопець почувався головним організатором. Такий дрібний вчинок багато каже про людину: вона дбає не лише про себе, а й про гідність того, кого любить.

Друг, який не вмів поділитися

Лінія Миколи додає повісті несподіваної гостроти. Друг, який торік щодня приходив до Костя в лікарню, раптом стає ворожим. Він починає говорити чужою ламаною мовою, а потім вимагає віддати йому символ лідерства в команді: «Капітанською пов’язкою! Пов’язкою! Капітанською!» Цей вибух здивує будь-кого, бо ще вчора хлопці були не розлий вода.

Кость реагує не так, як можна було очікувати. Він не б’ється і не кричить, а стримано питає: «Ти точно знаєш, що тобі найбільше треба не дружби, а капітанської пов’язки?» Після ствердної відповіді він поступається. Ця спокійна поступка влучає сильніше за будь-який удар, і Микола тікає в сльозах.

Згодом стає зрозуміло, що за агресією стоять ревнощі іншого типу. Миколі здається, що Марійка забрала в нього друга. Йому навіть сниться футбольний матч, де дівчина перетворюється на м’яч. Такий сон смішний і сумний водночас. Автор показує, що ревнувати можна не лише кохану людину, а й друга, і що це почуття так само руйнівне.

Добре, що історія не закінчується розривом. Микола знаходить у собі сили попросити пробачення, хоч і плутано, з паузами. А Кость, який сам колись не зумів вимовити «вибач», тепер уміє цінувати чужу відвагу. Так дві сюжетні лінії перегукуються: хлопець, що навчився миритися з Марійкою, тепер легше мириться з другом.

Мама, яка боїться за доньку

Розмова Марійки з мамою — одна з найреалістичніших сцен. Вона відбувається на кухні, буденно, за чищенням картоплі. Марина Кирилівна спершу намагається триматися спокійно, але врешті зривається: «Бо тобі ще зарано дівувати, Маріє!» Донька не плаче й не грюкає дверима. На запитання, чим вони з Костем займаються, вона відповідає спокійно, навіть трохи сталевим голосом: «Чим завгодно, ма’!»

Повість показує, що мамою керує не злість, а страх. Батько далеко на заробітках, тож цю розмову веде вона сама. Мама прямо каже, що в такому віці вже можна народити дитину, і згадує Галю Бражникову, яку покинув «коханий». Марійка ж, говорячи відверто, поступово переконує маму, що їхні стосунки чисті й серйозні.

Важливо, що автор не робить із дорослої жінки ворога. Наприкінці мама навіть купує доньці телефон, аби та могла бути на зв’язку під час подорожі. Це маленький знак довіри. Конфлікт поколінь тут розв’язується не перемогою однієї сторони, а розмовою, в якій кожен почув іншого.

Столиця і мовна гідність

Київ у повісті має два обличчя. Під час першої поїздки, разом із батьком, хлопець, як і колись у дитинстві, відчуває романтику столиці, але його неприємно вражає, як часто на вулицях звучить російська. У центральному універмазі він настільки розгублюється перед зверхньою продавчинею, що сам переходить на її мову, і в результаті ще й чує глузування.

Автор передає цей момент через сором: «Сором залив хлопцеві лице. Найперше сором за себе.» Кость питає себе, чому в столиці рідної держави пробував калічити рідну мову. Він не шукає винних серед інших, а оцінює власний вчинок. Саме тому його подальша обіцянка звучить переконливо, а не як гасло.

Друга поїздка, вже з Марійкою, зовсім інша. Закохані гуляють Володимирською гіркою, ходять до зоопарку, розглядають місто. Кость пишається, що цього разу ніде навіть не пробував заговорити чужою мовою, і Марійка, наслідуючи його чи цілком природно, теж. Вони навіть не обговорюють цього, бо для них це звичайна річ. Так тема мови органічно вплітається в історію кохання: любов робить героїв сміливішими у всьому.

Цікаво, що в Києві Кость згадує і юних героїв бою під Крутами, майже своїх ровесників, яким так і не судилося подорослішати. Ця думка не перетворюється на патетичну промову, але додає хлопцевому переживанню глибини.

Гумор, іронія і трохи пафосу

Попри серйозні теми, книжка читається легко завдяки гумору. Оповідач постійно підморгує нам: то звертається напряму, то вигадує химерні порівняння, то сам себе перебиває. Наприклад, примирення героїв він описує як космічну подію: позитивна енергія перемогла негативну, а «Сльоза розтопила мезозойський лід.» Таке перебільшення смішить, але водночас показує, наскільки важливим це примирення є для самих підлітків.

Не менш комічні фантазії Костя перед подорожжю. Хлопець уявляє, як із метро на вокзалі виповзе велетенський динозавр і візьме їх у полон, потім мріє про всесильну прислугу, а вдома сам себе стримує закликом до реалізму. Так автор показує хвилювання людини, яка вперше відповідає не лише за себе. Згодом оповідач підсумовує: «Кажуть, що ми часто плануємо одне, мріємо про інше, але сподіваємося на третє.»

Сам Процюк не уникає високих слів, але щоразу знижує їх іронією. У фінальній розмові Кость зауважує, що Марійка говорить трохи пафосно, а вона відповідає: «Пафос теж прикрашає життя.» Цей обмін репліками звучить як маленький жарт письменника над власним стилем. Він ніби каже: так, я пишу про почуття голосно, але розумію це й посміхаюся разом із вами.

Чому сонце і чому небо

Назва повісті не випадкова. Сонце світить і тоді, коли герої сваряться: автор спеціально підкреслює, що навколо все лишилося так само, змінився лише стан двох сердець. Тобто справжнє сонце, про яке йдеться, міститься не на небі, а в людях. Коли вони ображені, воно ховається, коли кохають — повертається.

Фінальна сцена переносить героїв угору: чи то на дах висотки, чи то в літак, чи то на гелікоптер. Автор чесно визнає, що спосіб не має значення: «Важливим є лише небо.» Висота тут означає свободу і погляд у майбутнє. Підлітки, які нещодавно переживали біль, тепер дивляться далеко вперед і відчувають, що можуть дотягнутися до неба рукою.

Марійка в цій розмові каже, що, доки вони люблять одне одного, вони люблять увесь світ. Це, мабуть, найголовніша думка книжки. Перше кохання не повинно відгороджувати людей від інших; навпаки, воно вчить довіри. Не випадково після примирення автор помічає, що герої стали більш довірливими не лише одне до одного, а й до всіх навколо.

Є в повісті й образ, який пов’язує закоханих із давньою традицією. Перед поїздкою Марійка згадує народну пісню, а потім каже: «Такі, як ми, вже були і будуть. Про них складали пісні і легенди.» Кость відповідає, що ті люди не були якимись особливими, просто вміли любити. Ця коротка розмова знімає з історії зайвий трагізм. Перше кохання тут не виняткова драма, а частина великого людського досвіду, який переживали покоління до них і переживатимуть після.

Що ця повість дає сьогодні

Книжка не має карколомних пригод, але в ній є те, що робить історію важливою для підлітків: чесність. Процюк не прикрашає своїх героїв. Кость буває гордим, упертим, навіть жорстоким у думках. Марійка буває вразливою і розгубленою. Микола заздрить, мама кричить. Але кожен із них здатен змінитися, і саме це вселяє надію.

Повість добре читати разом із першою частиною та наступною, бо тоді видно, як герої ростуть від книжки до книжки. Проте й окремо вона зрозуміла: це історія про сварку і примирення, яку легко приміряти до власного життя. Найважливіші уроки тут прості. Не робити висновків, не з’ясувавши правди. Не боятися першим попросити вибачення. Поважати рідну мову навіть тоді, коли навколо говорять інакше. І пам’ятати, що любов, як підсумовує героїня, сильніша і від пафосу, і від шепоту.