📘Інфекція

Сава Чорнокрил: Тридцятитрирічний радикальний націоналіст, “праправнук черкаського степовика”. Він уособлює патологічну форму ідеалізму, що народжується з гніву та глибокого почуття національного приниження. Його ідеологічний фанатизм є гіперкомпенсацією за екзистенційну нудьгу та особистісні травми, зокрема безбатченківство.

Іванка Лоб’юк: Дружина Сави, галичанка, донька колишнього політв’язня. Вона є носійкою трансгенераційної травми, успадкованої від батька. Її образ уособлює пасивну силу, терпіння та стійкість — ту “кожноденну” Україну, яка, попри все, продовжує жити і народжувати нове покоління.

Микола Лоб’юк: Батько Іванки, колишній в’язень сумління. Його трагедія є алегорією психологічного знищення української інтелігенції. Зламаний радянськими репресіями, він живе у полоні параноїдальних неврозів та страхів, символізуючи нездатність нації звільнитися від травматичного минулого.

Остап Кисільчук: Студент-філософ з Галичини, який приїхав до Києва. Він є клінічним дослідженням “комплексу провінціала”. Його шлях — це поступове відречення від власного коріння та ідеалів заради адаптації до цинічного столичного середовища, що втілює “інфекцію самозречення”.

Ірен: Генеральська донька, уособлення нової, постідеологічної еліти. Вона прагматична, матеріалістична та емоційно холодна, її зневага до української культури символізує перемогу “інфекції матеріалізму” та байдужості.

Назар Кисільчук: Молодший брат Остапа. Наївний ідеаліст та духовний шукач. Болісно переживаючи трансформацію брата та розчарування в навколишньому світі, він шукає порятунку від суспільного розкладу у релігійній вірі.

Кирило Орленко: Художник-мізантроп, знайомий Сави. Його образ символізує творчу апатію та безсилля інтелігенції, яка здатна діагностувати хвороби суспільства, але не має сил їм протистояти.

Лінія Сави та Іванки: Розкриває складні стосунки між радикальним ідеалістом і жінкою-носійкою історичної травми. Сава шукає сенс у радикалізмі на тлі екзистенційної нудьги, а Іванка, зіштовхнувшись із побутовими труднощами, його неврозами та власною важкою вагітністю, намагається зберегти сім’ю та народити нове життя.

Лінія Остапа та Назара: Контрастно зображує шляхи двох братів у новій реальності. Остап, прибувши до Києва, поступово відмовляється від свого коріння та ідеалів, що кульмінує у жорстокому нападі на брата — символічному акті самозречення. Назар, навпаки, шукає порятунку від суспільної деградації у релігійних рухах.

Лінія Миколи Лоб’юка: Через спогади та параноїдальні марення розкриває трагедію покоління, зламаного радянським режимом. Його раптова смерть від інфаркту на патріотичному зібранні символізує нездатність травмованої свідомості витримати емоції довгоочікуваної свободи.

Твір побудований за принципом колажу, має фрагментарну, нелінійну структуру, що складається з чотирьох частин. Оповідь різко перемикається між сюжетними лініями, персонажами, часовими пластами та локаціями. Відсутність плавності переходів та єдиної наскрізної історії імітує хаос і дезінтеграцію, що панують у свідомості героїв і в суспільстві. Роман не має традиційної розв’язки, закінчуючись відкрито, що підкреслює тривалість кризи.

Історична травма та її наслідки: Роман досліджує, як спадок радянського тоталітаризму продовжує отруювати свідомість людей, передаючи страх і біль від покоління до покоління.

Криза національної ідентичності: Твір висвітлює глибокий розкол у суспільстві, яке кидається у саморуйнівні крайнощі — від агресивного, гіперкомпенсаторного націоналізму (Сава) до цинічного нігілізму та самозречення (Остап).

Регіональні упередження: Роман гостро фіксує ментальний поділ України, особливо по лінії “Галичина — Велика Україна”, через призму взаємних стереотипів та упереджень персонажів.

Всепроникний матеріалізм: В умовах ідеологічного вакууму культ грошей (“Цар Долар”) стає новою “релігією”, що руйнує духовні цінності, дружбу та любов, перетворюючи людські стосунки на трансакції.

Криза маскулінності: На прикладі Сави Чорнокрила показано, як почуття національного та особистого приниження породжує токсичну, агресивну маскулінність, що проявляється і в політичному радикалізмі, і в особистих стосунках.

Метафора “інфекції”: Центральний художній засіб, що позначає не медичне, а соціально-психологічне явище — поширення ідеологічної, моральної та емоційної корупції в суспільстві.

Потік свідомості та внутрішні монологи: Автор занурюється у свідомість персонажів, передаючи їхні невротичні стани, страхи та нав’язливі ідеї, що створює ефект “оголеного нерва”.

Публіцистичні відступи: Художня оповідь часто переривається прямими авторськими коментарями та есеїстичними роздумами, що підкреслює діагностичну, а не лише оповідну функцію роману.

Фізіологічний натуралізм: Процюк не уникає відвертих описів тілесних страждань, бруду, насильства та сексу, щоб “заземлити” абстрактні ідеологічні проблеми, показавши їхній вплив на конкретне людське тіло.

Мовна гібридність: Змішування літературної української мови з діалектизмами, русизмами та суржиком відображає культурну та мовну дезорієнтацію епохи.

Степан Процюк (нар. 1964) — український прозаїк, есеїст, представник івано-франківського літературного феномену. Він починав свій шлях у літугрупуванні “Нова деґенерація”, проте у прозі обрав власний шлях, зосереджений на екзистенційній психології. “Інфекція” (2002) — його дебютний роман, який був номінований на Шевченківську премію 2003 року. Твір вважається частиною умовної “психіатричної трилогії” разом із романами “Жертвопринесення” та “Тотем”. Особистий досвід автора як сина політичного в’язня знайшов глибоке відображення в образі Миколи Лоб’юка.

Розширений аналітичний паспорт твору

Автор роману “Інфекція” – Степан Процюк, сучасний український прозаїк, есеїст і поет, народжений 13 серпня 1964 року в селі Кути Бродівського району (нині Золочівський район) Львівської області в родині політв’язня. Його батько, Василь Процюк, був репресований, що глибоко вплинуло на творчість сина, дозволяючи зсередини розкривати теми радянського терору та його психологічних наслідків. Процюк закінчив Івано-Франківський педагогічний інститут (нині Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника) та аспірантуру Інституту літератури НАН України, де здобув ступінь кандидата філологічних наук. До 2020 року викладав сучасну українську літературу в Прикарпатському університеті. Член Українського ПЕН-клубу з 2012 року. Творчість автора відома глибоким психологічним аналізом персонажів, поєднанням реалізму з елементами модернізму та гострою соціальною критикою. Він розпочав як поет у літературному гурті “Нова деґенерація” (1991), але з кінця 1990-х перейшов до прози та есеїстики. Серед нагород: літературна премія “Благовіст” (2000), міська премія ім. І. Франка (2002), обласна премія ім. В. Стефаника (2003) за роман “Інфекція”, відзнака “Золотий письменник України” (2015), премія ім. Івана Корсака (2025) за роман “Пан”. Роман “Інфекція” номінований на Шевченківську премію (2003). Процюк часто звертається до тем національної ідентичності, духовної кризи суспільства та внутрішніх конфліктів людини в пострадянській реальності, як у романах “Тотем” чи “Маски опадають повільно”.

Жанр твору – соціально-психологічний роман з елементами екзистенційної драми, психобіографії та соціальної сатири. Автор поєднує реалістичне зображення повсякденності з метафоричними вставками, що перетворюють текст на алегорію суспільної хвороби, з виразними ознаками натуралізму та психоаналізу. Структура роману поділена на чотири частини, кожна з яких фокусується на різних персонажах і сюжетних лініях, переплітаючи їх у єдину картину духовної “інфекції”. Твір не має лінійного сюжету, а радше складається з фрагментів, внутрішніх монологів і рефлексій, що нагадує модерністські техніки, подібні до Джойса чи Пруста, але адаптовані до українського контексту постколоніальної травми.

Сюжет розгортається навколо кількох паралельних історій у пострадянській Україні 1990-х років, де суспільство заражене “інфекцією” духовної деградації, байдужості та втрати ідеалів. Головна лінія – життя Сави Чорнокрила, патріота-націоналіста з Черкащини, який одружується з галичанкою Іванкою Лоб’юк, дочкою колишнього політв’язня. Їхня сім’я стає метафорою розколотої нації: Сава бореться з бідністю, ідеалами та внутрішніми демонами, намагаючись забезпечити родину, але стикається з корупцією, безробіттям і духовним вигоранням. Паралельно розвивається історія братів Кисільчуків – Остапа, студента-філософа в Києві, який відкидає сільські корені заради урбаністичного успіху, та Назара, що шукає сенс у релігії та стає свідком Єгови. Їхній конфлікт ілюструє розкол між провінцією та столицею, традицією та модернізмом. Вставні епізоди з життя художника Кирила Орленка додають мистецького виміру, показуючи маргінальність творчих людей у суспільстві споживання. Кульмінація – внутрішні кризи персонажів, що завершуються відкритим фіналом, де “інфекція” продовжує поширюватися, не даючи надії на швидке зцілення, але натякаючи на можливе одужання через самопізнання.

Головні персонажі втілюють різні аспекти суспільної “хвороби”. Сава Чорнокрил – центральний герой, ідеаліст з бородою, нащадок степовиків, що ненавидить Захід, Галичину та сучасну Україну за втрату сили й гідності; його еволюція від патріота до зневіреного сім’янина показує руйнування ідеалів реальністю. Іванка Лоб’юк – його дружина, дочка репресованого дисидента, символ страждальної жінки, що несе тягар минулого й сьогодення, вагітність і пологи якої стають метафорою народження нової нації в муках. Остап Кисільчук – амбітний студент, що відкидає село заради Києва, втілення урбаністичної деградації, цинізму й еготизму. Назар Кисільчук – його брат, ідеаліст, що шукає порятунку в релігії, контрастуючи з Остапом як духовність проти матеріалізму. Кирило Орленко – художник, друг Сави, символ маргінального мистецтва в корумпованому суспільстві, що бореться з депресією й безвизнанням. Микола Лоб’юк – батько Іванки, жертва радянського терору, чия параноя стає фундаментом для спадкової травми. Другорядні персонажі, як батьки героїв чи “пахани” в мистецтві, доповнюють картину, ілюструючи поколіннєві конфлікти та соціальну ієрархію.

Теми роману обертаються навколо “інфекції” як метафори духовної, моральної та національної кризи в пострадянській Україні: деградація ідеалів незалежності, розкол між сходом і заходом, урбанізацією та провінцією, втрата віри й етики в суспільстві споживання. Автор досліджує національну ідентичність через призму травм – репресії, бідність, міграція до міста, релігійні пошуки, з акцентом на спадкову травму та психологічні неврози. Сім’я як мікрокосм нації показана в конфліктах: батьківство Сави, братські сварки Кисільчуків. Критика капіталізму, корупції та духовної порожнечі переплітається з філософськими роздумами про сенс життя, мистецтво й релігію, а також про мову як імунну систему нації. Стиль Процюка – експресивний, з насиченими метафорами, внутрішніми монологами та сатирою, що поєднує ліризм з грубою реальністю, включаючи натуралістичні описи фізіологічних аспектів для демаскування суспільства. Мова багата діалектизмами, русизмами й суржиком, що відображає лінгвістичний хаос суспільства, з елементами потоку свідомості для передачі психологічної глибини.

Значення твору полягає в гострій критиці постколоніальної України, де “інфекція” – це не лише фізична хвороба, а й духовна епідемія байдужості, зради ідеалів та втрати людяності, з акцентом на психологічну вівісекцію національного тіла. Роман провокує на роздуми про національне відродження, попереджаючи про небезпеку внутрішнього розпаду, і залишається актуальним як дзеркало суспільних проблем, номінований на престижні премії за глибину аналізу.

Критична стаття

Роман Степана Процюка “Інфекція” вирізняється серед сучасної української прози своєю жорсткістю та безкомпромісним поглядом на пострадянське суспільство. Твір, опублікований 2002 року, розкриває болісні аспекти національної кризи через призму особистих доль персонажів, роблячи акцент на духовній “хворобі”, що роз’їдає Україну зсередини. Процюк не просто описує реальність, а розтинає її, як хірург, показуючи, як ідеали незалежності перетворюються на ілюзії, а люди – на жертви власних слабкостей. У центрі оповіді – метафора інфекції, яка символізує не лише фізичну, а й моральну деградацію: байдужість, корупцію, втрату віри та розкол нації. Автор малює картину, де суспільство, звільнившись від радянського ярма, потрапляє в пастку нового – споживацтва та егоїзму, де національна ідентичність стає порожнім гаслом.

Сюжет роману фрагментарний, складається з кількох переплетених ліній, що підкреслює хаос сучасності. Головний герой Сава Чорнокрил – патріот-націоналіст зі степу, який ненавидить все, що ослаблює Україну: Захід, Галичину, сучасну байдужість. Його шлюб з Іванкою, дочкою дисидента, мав би стати символом єдності сходу й заходу, але перетворюється на боротьбу з бідністю та розчаруванням. Сава, працюючи муляром, втрачає ідеали, стикаючись з реальністю: борги, безробіття, внутрішні конфлікти. Автор майстерно показує еволюцію Сави: від палкого борця до зневіреного сім’янина, де батьківство стає єдиним порятунком. Паралельна лінія братів Кисільчуків додає динаміки: Остап, студент у Києві, відкидає село заради урбаністичного успіху, стаючи циніком і прагматиком, тоді як Назар шукає сенс у релігії, приєднуючись до свідків Єгови. Їхній конфлікт ілюструє розкол поколінь і регіонів: Остап втілює “інфекцію” матеріалізму, Назар – духовних пошуків, що ведуть до фанатизму. Художник Кирило Орленко, друг Сави, додає мистецький вимір: його боротьба з невизнанням і депресією показує маргінальність творчості в суспільстві, де мистецтво – товар, а не натхнення.

Процюк глибоко аналізує теми, що роблять роман актуальним. Центральна – національна “інфекція”: дефіцит імунітету до зла, де суспільство, звільнившись від тоталітаризму, заражається новим – споживацтвом, корупцією та байдужістю. Автор критикує пострадянську Україну як “Бермудський трикутник”, що ковтає енергію та віру, через образи вокзалів, панельних будинків і обідраних людей. Національна ідентичність розкрита через конфлікт регіонів: Сава ненавидить галичан за “міщанську хитрість”, а галицькі персонажі, як Іванка, несуть тягар репресій і бідності. Твір показує, як ідеали незалежності перетворюються на фарс: патріоти стають маргіналами, а “інфекція” поширюється через втрату етики. Сімейні стосунки – ще одна ключова тема: шлюб Сави та Іванки – метафора нації, де любов стикається з реальністю, пологи – символ народження в муках. Брати Кисільчуки ілюструють конфлікт традиції та модерну: Остап відкидає корені, стаючи “рогоносцем” амбіцій, Назар шукає порятунку в секті, показуючи кризу віри. Релігія в романі – двоїста: від католицизму до свідків Єгови, де пошуки Бога стають втечею від реальності. Мистецтво через Орленка – тема маргінальності: художник бореться з “паханами” і депресією, його фобії – метафора страху перед втратою людяності.

Стиль Процюка – експресивний і метафоричний, з потоком свідомості, що передає внутрішній хаос персонажів. Мова багата діалектизмами, суржиком і русизмами, що відображає лінгвістичний розкол України, підкреслюючи “інфекцію” ідентичності. Автор використовує сатиру: описує суспільство як “трупарню душевності”, де етика – “рудимент”. Психологічна глибина досягається через монологи, де персонажі розкривають травми – від репресій до урбанізації. Фінал відкритий: “інфекція” триває, але є проблиски надії в батьківстві Сави чи пошуках Назара, натякаючи на можливе зцілення.

Критика “Інфекції” часто відзначає її як діагноз суспільству: Процюк не пропонує рецептів, а показує хворобу, провокуючи читача на рефлексію. Роман близький до творів Забужко чи Андруховича за темами кризи ідентичності, але вирізняється жорсткістю психологічного аналізу. Він критикує як радянське минуле (репресії Лоб’юка), так і пострадянське сьогодення (комерціалізація, урбанізація). Персонажі – не герої, а жертви: Сава – трагедія ідеаліста, Остап – циніка, що втрачає себе в Києві. Твір актуальний сьогодні: “інфекція” байдужості та розколу резонує з сучасними проблемами. Процюк показує, як нація, не маючи “імунітету”, самознищується, але залишає надію на внутрішнє відродження через сім’ю та духовність.