📘Мазепа

Іван Мазепа: Гетьман України, центральний герой епопеї. Зображений як мудрий державний діяч, інтелектуал, дипломат і патріот, що присвятив життя зміцненню української держави. Це складна, трагічна постать, що переживає глибокий внутрішній конфлікт між державним обов’язком та особистими почуттями.

Мотря Кочубеївна: Донька генерального судді. Втілення ідеалу української жінки, символ самої України — духовно багатої, красивої, але з трагічною долею. Її почуття до гетьмана щирі; вона свідомо жертвує особистим щастям заради порятунку честі гетьмана та спокою в країні.

Василь Кочубей: Генеральний суддя. Людина слабкого характеру, що піддається впливу владолюбної дружини. Його дії мотивовані особистою образою та заздрістю до гетьмана, що призводить до зради національних інтересів і, врешті-решт, до власної трагічної загибелі.

Карл XII: Король Швеції. Зображений як хоробрий, але дещо авантюрний союзник України у боротьбі проти Москви.

Петро І: Московський цар, головний антагоніст. Уособлення тиранії та московського гніту, його політика спрямована на повне поневолення України.

Національно-визвольна боротьба: Центральна лінія, що розкриває поступове загострення стосунків Мазепи з Петром І. Вона охоплює таємні переговори гетьмана зі шведами та поляками, його намагання сконцентрувати військову силу та протистояти політиці Москви, що веде до остаточного розриву.

Змова і трагедія Кочубеїв: Сюжетна лінія, присвячена доносу Василя Кочубея та Івана Іскри на гетьмана. Вона детально показує мотиви змовників, їхні дії та трагічний фінал — жорстокі тортури й страту, що стає символом внутрішньої роз’єднаності української еліти.

Особиста драма Мазепи та Мотрі: Лінія розкриває трагічне кохання гетьмана до своєї похресниці. Цей конфлікт між особистим щастям та державним обов’язком підкреслює людяність Мазепи та символізує його боротьбу за ідеал чистої, шляхетної України, втіленої в образі Мотрі.

Твір має хронологічну, лінійну структуру, що охоплює події 1707–1709 років. Композиція пенталогії майстерно веде читача від особистої драми до національної катастрофи.

Експозицією є зображення історичного тла та напружених стосунків з царем у Жовкві.

Зав’язкою є остаточне рішення Мазепи перейти на бік шведів.

Розвиток дії включає таємні переговори гетьмана, справу Кочубея, знищення Батурина.

Кульмінацією епопеї є Полтавська битва.

Розв’язка — трагічна еміграція, останні дні та смерть гетьмана.

Проблема державності та національної незалежності: Центральна проблема твору, що розкривається через спробу Мазепи вирвати Україну з-під влади Москви та збудувати самостійну державу.

Проблема національної єдності та зради: Трагедія Батурина та поразка визвольних змагань показані як наслідок не лише зовнішньої агресії, а й внутрішнього розколу, втіленого в “кочубеївщині”.

Проблема лідера та відповідальності: Розкривається через образ Мазепи, який змушений приймати доленосні та важкі рішення, жертвуючи особистим заради майбутнього нації.

Проблема цивілізаційного вибору: Протистояння двох світів: європейської, культурної України, яку будує Мазепа, та азійської, деспотичної Московії, уособленої в Петрі І.

Глибокий психологізм: Автор майстерно розкриває внутрішній світ персонажів, їхні думки, сумніви та переживання через внутрішні монологи, діалоги та сни.

Історична достовірність: Твір ґрунтується на ретельному вивченні українських, польських, російських та шведських історичних джерел, що проявляється у точному відтворенні подій, побуту та мови епохи.

Використання фольклору: У мову персонажів органічно вплетені прислів’я, приказки, думи та історичні пісні, що створює автентичний колорит епохи та розкриває “душу народу”.

Символізм: Ключові образи та події мають глибоке символічне значення. Мотря є уособленням України; знищення Батурина — символ геноциду та розп’ятої нації; Десна — символічна межа, перехід до нового етапу боротьби.

Богдан Лепкий (1872–1941) — видатний український письменник, професор Ягеллонського університету, громадський діяч, якого називали “велетом українського інтелекту”. Епопея “Мазепа” стала справою всього його життя. Твір є свідомою полемікою з російським імперським наративом, що таврував Мазепу як зрадника. Лепкий, на противагу Пушкіну, створює образ мудрого державника, реабілітуючи гетьмана в очах українського народу. Епопея мала величезний вплив на формування національної свідомості кількох поколінь українців, особливо в Галичині та еміграції. Сьогодні, в умовах сучасної російсько-української війни, твір набуває нової, надзвичайної актуальності, розкриваючи історичні корені та незмінну сутність російського імперіалізму.

Пенталогія Богдана Лепкого Державницька Епопея та Художня Реабілітація Національного Героя

Частина I. Розширений Аналітичний Паспорт Пенталогії Богдана Лепкого «Мазепа»

Генезис, Ідейний Задум та Художньо-Історична Основа

Пенталогія Богдана Лепкого «Мазепа» є непересічним явищем в українській історичній прозі, що постала як пряма відповідь на багатовікове імперське очорнення постаті гетьмана Івана Мазепи. Звернення Лепкого до цієї монументальної теми було зумовлене глибоким усвідомленням «громадянського обов’язку» («мусу») працювати задля народної справи. Духовне становлення та національна свідомість автора, сформовані у студентський період під впливом українського національного руху та спілкування з освіченими та національно свідомими людьми, були безпосередньо поглиблені трагічними державотворчими подіями 1917–1919 років.

Вагомий вплив на вибір теми мала дружба Лепкого з визначними істориками-державниками. Зокрема, В’ячеслав Липинський, талановитий історик і звеличник героїчної минувшини України, пропагував ідею сильної державницької особистості. Також близьке приятелювання з Олександром Барвінським, який переклав і опублікував «Історію України в життєписах визначних її діячів» Миколи Костомарова, де був поданий історичний портрет Мазепи, остаточно підштовхнуло Лепкого до створення широкомасштабного прозаїчного полотна. Таким чином, художня праця для Лепкого стала продовженням його громадянської та наукової позиції, спрямованої на утвердження ідеї незалежності України.

Богдан Лепкий підійшов до зображення історичної епохи з винятковою скрупульозністю. Він провів ґрунтовне дослідження доби XVII–XVIII століть, ґрунтуючись на документальних джерелах: універсалах самого Мазепи, звідомленнях Петра І, листах Карла ХІІ та численних монографіях про часи війни. Ця потужна джерельна база дозволила йому подати власну, об’єктивну версію постаті Івана Мазепи. Основна мета, яку переслідував автор, полягала у піднесенні Мазепи як національного героя, мудрого державника, талановитого політика і дипломата. Пенталогія, створена за досить несприятливих для української культури умов, стала прямим полемічним протиборством проти тих, хто чорнив гетьмана, і намаганням відновити його гідність, хоча й подекуди впадаючи в апологетичний тон. Твір був задуманий як історична відповідь на багатовіковий імперський міф, що намагався стерти державницьку логіку Гетьмана з національної пам’яті, слугуючи найбільш адекватним способом передачі історичної пам’яті народу.

Жанр, Композиція та Структурна Логіка Пенталогії

Цикл Богдана Лепкого є монументальним художнім полотном, яке ідентифікується як історичний роман у формі пенталогії повістей. Вона й досі залишається найбільш ґрунтовним художнім твором, присвяченим життю гетьмана Івана Мазепи. Жанр поєднує елементи романтичної прози, психологічного роману та епічної оповіді, створюючи панораму історичних подій на основі документалістики та художнього вимислу.

Рік написання та публікації: Твір був написаний у 1920-х роках, в основному під час еміграції Лепкого. Перші частини видавалися у Львові та Кракові в 1926–1929 роках. Остання частина, «З-під Полтави до Бендер. Крутіж», була опублікована посмертно у 1955 році в Чикаго.

Історичний контекст: Події кінця XVII – початку XVIII століття: правління Івана Мазепи (1687–1709), Північна війна (1700–1721), союз Мазепи зі шведами проти московського царя Петра І, Полтавська битва (1709) та період Руїни, коли країна потерпала від внутрішніх чвар, зовнішніх вторгнень і втрати автономії після Переяславської угоди 1654 року.

Тема та Ідея: Зображення боротьби Івана Мазепи за визволення України від московського ярма та утвердження її державності. Ідея: Найвищий закон – добро вітчизни; Мазепа як символ патріотизму, який жертвує особистим щастям заради національної незалежності, підкреслюючи трагізм поразки через зраду та зовнішні сили.

Сюжетно-композиційна послідовність пенталогії:

Пенталогія складається з п’яти повістей, що вибудовують чітку хронологічну та ідейну послідовність.

• «Мотря» (1926) виступає як лірико-драматичний заспів, де колізія забороненого кохання між літнім Гетьманом та його юною хрещеницею Мотрею Кочубеївною стає тлом для початку політичного конфлікту між Мазепою та генеральним суддею Кочубеєм.
• У повісті «Не вбивай» (1926) особиста лінія відходить на другий план, поступаючись місцем державницькій дилемі. Тут описано доноси Кочубея та Іскри і вимушену згоду Гетьмана на їхню страту заради безпеки його далекосяжних планів визволення України.
• «Батурин» (1927) є кульмінацією державного вибору Мазепи (рішення про розірвання військового союзу з царатом і перехід на бік Карла ХІІ) та зображує трагічне та жорстоке знищення гетьманської столиці військами Меншикова.
• «Полтава» (1928–1929, дві частини) охоплює події від об’єднання армій Мазепи і Карла ХІІ, суворих зимових маршів до фатальної Полтавської битви та перемоги сил Петра І, що стає національною катастрофою.
• Завершує цикл повість «З-під Полтави до Бендер. Крутіж» (1929, опубліковано 1955), яка описує розв’язку: відступ шведської та козацької армій, Руїну, агонію та смерть Мазепи в Бендерах, а також передачу ідеалу боротьби його наступникам, як-от Пилип Орлик та Андрій Войнаровський.

Центральний Образ: Мазепа як Трагічний Гетьман-Державотворець

Богдан Лепкий подав Івана Мазепу як фігуру європейського масштабу, виходячи далеко за рамки романтичних чи авантюрних трактувань, які переважали до того. Він відтворив Гетьмана як насамперед політика, дипломата і державного діяча, чиї думки та дії були підпорядковані вищим інтересам України. Мазепа зображений як освічений дипломат, патріот, стратег, з внутрішніми конфліктами між коханням і обов’язком.

Психологія Складної Поведінки

Лепкий глибоко досліджує психологію складної поведінки Гетьмана. Мазепа постає як трагічний герой, який мусить балансувати між особистим щастям, бажаннями та громадським обов’язком, жертвуючи першим заради другого. На відміну від офіційних монархічних істориків, Лепкий збагнув логіку Мазепи: Гетьман був змушений до певного часу задобрювати Петра І, слухняно виконувати його волю, навіть посилаючи козацькі війська на тяжкі роботи в Росію. Однак паралельно він шукав шляхів, як розірвати військовий союз із царатом, що обмежував свободи та утискував український народ.

Образ Мазепи у Лепкого є романтичним, мужнім і благородним лицарем, покликаним стати національним героєм української літератури. Його рішення про страту Кочубея та Іскри відображає вимушену жорстокість лідера в умовах колоніального тиску. Мазепа діє не з помсти за особисту образу, а з усвідомленням того, що внутрішні вороги є смертельною загрозою для всього його державницького плану. Таким чином, Лепкий створює образ Мазепи, який функціонує як художній аргумент про легітимність української державної еліти.

Художні Особливості та Стиль

Стиль: Реалістичний з елементами романтизму, психологічного роману та епічної оповіді. Характеризується детальністю описів побуту, природи, військових сцен та психологічними монологами. Лепкий поєднує документальні елементи (листи, універсали) з художнім вимислом для посилення емоційного впливу.

Символіка: Автор використовує багату символіку для передачі емоційної глибини та ідейного навантаження: булава як хрест (тягар влади та відповідальності), сніг як смерть, троянди як кохання. Також інтегровані фольклорні мотиви (думи, колядки, приказки), що додає автентичності та глибини народних настроїв.

Образи-Антиподи та Соціальний Контекст

Мотря Кочубеївна та Внутрішній Розкол

Мотря Кочубеївна, донька генерального судді Кочубея, є центральною фігурою першої повісті. Вона символізує особисте щастя, яке має бути принесене в жертву великій національній справі. Її трагедія нерозривно пов’язана з національним трагізмом.

Конфлікт між Мазепою та Василем Кочубеєм, що розпочався як особиста образа через Мотрю, швидко трансформується у державну зраду. Важливо, що рушійною силою цієї зради була дружина Кочубея, Любов Федорівна, яка була амбітною і мріяла про гетьманську булаву для чоловіка за царською милістю. Лепкий зображує цю внутрішню боротьбу як головну небезпеку для Гетьманщини — егоїзм та внутрішній розбрат старшини, які слугували Москві.

Петро I та Колоніальний Гніт

Цар Петро І та його оточення зображені як сили деспотії та колоніального тиску. Детальний опис подій у Жовкві 1707 року створює атмосферу гніту та страху. Лепкий чітко протиставляє європейський дух (до якого належав Мазепа) та московську деспотію. Українські старшини висловлюють своє обурення: «Нас тільки тоді кличуть, як голову під кулі та під шаблі треба наставляти… Москалі всі розуми поїли». Зображення царської армії та адміністрації не як «союзників», а як «непрошених гостей» і сил, що приносять «страждання», підкреслює антиколоніальний вимір твору.

Соціальна Напруга та Класовий Конфлікт

Окрім конфлікту старшин, Лепкий деталізує соціальну напругу, що панувала в Гетьманщині. У повісті «Не вбивай» зображено бунти селян і козаків, спровоковані голодом та грабунками московських військ. Це соціальне невдоволення штовхало народ до повстань, що ускладнювало ситуацію для Мазепи і підкреслювало багатошаровість кризи, яку Гетьман намагався розв’язати.

Меншиков: Кат Батурина

Олександр Меншиков є втіленням кривавої жорстокості імперії. Його роль у знищенні Батурина є ключовою для розуміння Лепким природи московської влади. Автор, з глибоким сумом, описує трагедію столиці: «людей різано, місто зруйновано вщент, старшину піддано страшним тортурам». Дії Меншикова демонструють нецивілізований, антиєвропейський характер імперської розправи, що мав на меті залякування всього українського народу.

Частина II. Критична Стаття: Державницький Міф Івана Мазепи у Художньому Світі Богдана Лепкого

Деколонізація Пам’яті: Реабілітація Гетьмана

Пенталогія Богдана Лепкого «Мазепа» — це монументальний художній акт деколонізації історичної пам’яті. На час написання твору (з 1926 року) образ гетьмана Івана Мазепи був традиційно спотворений імперською пропагандою, що перетворила його на зрадника. Завдання Лепкого полягало в тому, щоб повернути українцям право на власну історичну інтерпретацію, представивши Мазепу не через призму легендарних любовних авантюр, що були популярні у світовій літературі, а як глибоко національно свідомого державного діяча.

Лепкий, який сам був пройнятий ідеєю незалежності України, створив цілісний портрет Мазепи, що корелював із європейським статусом гетьмана, відомим далеко за межами Гетьманщини. Він відійшов від усталеного романтичного канону, який часто зводив Мазепу до любовних історій. Спираючись на скрупульозні історичні дослідження універсалів, листів та монографій, Лепкий зумів досягти того, що його пенталогія стала найґрунтовнішим художнім твором про гетьмана, який наважився розбити кайдани Російської імперії. Твір Лепкого є вагомим внеском у об’єктивне висвітлення образу Мазепи, долаючи десятиліття фальсифікацій.

Головний принцип, яким керувався Лепкий, — це принцип державної логіки. Він збагнув складну поведінку Мазепи, який до певного часу змушений був задобрювати Петра І, але при цьому постійно шукав шляхів до розриву військового союзу, що все більше утискував український народ. Ця подвійна гра була вимушеною стратегією виживання та підготовки ґрунту для визволення. Лепкий демонструє протиборство між частиною козацтва, що пішла за облудними обіцянками царя, та вузьким колом гетьманської старшини, яка орієнтувалася на власну демократичність та прагнула незалежності. Таке зображення слугує для формування державницької свідомості, пропонуючи модель сильної державницької особистості, для якої державна справа завжди вища за особисті інтереси. Хоча критика відзначає певний апологетичний тон у зображенні Гетьмана, ця ідеалізація була свідомим художнім прийомом, спрямованим на створення національного героя-символу, який мав протистояти імперському міфу.

Композиційний Вузeл: Любов, Зрада та Соціальне Дно

На початку пенталогії, у повісті «Мотря», Лепкий майстерно використовує особисту драму як механізм для запуску політичної трагедії. Хоча сюжет має класичні елементи забороненого кохання між хрещеним батьком та хрещеницею, романтична тема є лише тлом. Справжній конфлікт розгортається на політичній арені.

Повість «Мотря» виконує роль каталізатора, який виявляє внутрішнього ворога. Конфлікт між Мазепою та генеральним суддею Василем Кочубеєм, що розпочався як особиста образа через Мотрю, швидко трансформується у державну зраду. Кочубей та Іскра, підбурювані амбітною дружиною Любов’ю Федорівною, пишуть донос на Мазепу, мріючи про булаву за царською милістю. Лепкий показує, що ця внутрішня боротьба, спричинена егоїзмом та жагою влади, була однією з головних причин слабкості Гетьманщини.

Вирішальним моментом, що відокремлює державника від людини почуттів, є страта Кочубея та Іскри, описана у повісті «Не вбивай». Мазепа опиняється перед екзистенційним вибором: милосердя чи державний обов’язок. Він змушений покарати зрадників, оскільки їхні дії безпосередньо загрожували його планам визволення України. Цей епізод підкреслює трагізм лідера, який повинен діяти жорстко, але обґрунтовано, заради вищих національних інтересів.

Окрім конфлікту старшини, Лепкий заглиблюється у соціальний контекст. У повісті «Не вбивай» автор зображує соціальну напругу, спричинену царським гнітом: голод та грабунки московських військ призводять до бунтів селян і козаків. Це важливе уточнення, оскільки воно показує, що державницький вибір Мазепи був підтриманий не лише елітою, а й народом, доведеним до відчаю колоніальною політикою Москви. Зображення соціального дна та класових суперечностей робить твір багатошаровим і реалістичним.

Епічна Панорама Колоніального Гніту: Стиль і Символіка

Пенталогія Лепкого не лише реабілітує Мазепу, але й створює широку епічну панораму колоніального становища Гетьманщини на початку XVIII століття. Лепкий постійно підкреслює культурну та політичну відмінність українського народу, який тяжіє до Європи, від Московщини, що представлена силами деспотії.

Атмосфера колоніального тиску яскраво зображена в описі Жовкви 1707 року, коли туди прибув Петро I. Царські війська поводяться як «непрошені гості», змушуючи місцевих мешканців тулитися у власних домівках. У місті панує нервозність, викликана страхом перед царським гнівом. Українські старшини, змушені чекати на воєнну раду, висловлюють глибоке невдоволення тим, що їх обходять у важливих рішеннях: «Нас тільки тоді кличуть, як голову під кулі та під шаблі треба наставляти… а до військової ради — то ми за дурні». Ці скарги фіксують наростаюче відчуття національного приниження та втрати автономних прав.

У художньому плані Лепкий майстерно поєднує реалізм з романтичними елементами, що надає твору особливої ваги. Він не тільки спирається на історичні документи, як-от універсали, але й насичує оповідь психологічними монологами та яскравою символікою. Наприклад, булава для Мазепи символізує хрест — тягар, який він несе заради порятунку України. Сніг у сценах зимового табору набуває значення смерті, а троянди — трагічного кохання Мотрі. Лепкий також інтегрує фольклорні мотиви (думи, колядки, приказки), що додає тексту автентичності та глибини народної пам’яті.

Кульмінацією зображення імперської жорстокості стає повість «Батурин». Знищення Батурина Меншиковим – це не просто військова операція, а акт демонстративного терору, спрямованого на залякування всього народу: «Людей різано, місто зруйновано вщент, старшину піддано страшним тортурам». Лепкий зображує цю трагедію з глибоким сумом, підкреслюючи, що перед імперським гнітом український народ не мав безпечного шляху. Ця сцена, деталізована та монументальна, підносить трагедію Батурина до рівня національного міфу про жертовність.

Епопея Полтавської Катастрофи та Спадщина Ідеалу

Четверта частина, «Полтава», і п’ята, «З-під Полтави до Бендер. Крутіж», описують фінальний і найтрагічніший етап боротьби. У «Полтаві», яка була видана у двох частинах, Лепкий детально висвітлює об’єднання військ, суворі випробування холодної зими та фатальну Полтавську битву, яка завершується катастрофою для об’єднаних сил. Це крах великих надій, який, однак, подається не як абсолютна поразка, а як трагедія, освітлена героїзмом тих, хто боровся за визволення.

Заключна повість «Крутіж» зосереджується на наслідках поразки — Руїні, відступі та агонії Гетьмана. Лепкий об’єктивно розкриває трагічні події: переслідування відступаючих військ, страждання народу та смерть Івана Мазепи. Важливо, що навіть у своїх останніх моментах Мазепа залишається вірним державницьким ідеалам. Його останні слова, звернені до Бога: «Дай нам, Боже, бути вільними», перетворюють його фізичний кінець на духовний заповіт. Цей момент є ключовим, оскільки Лепкий перетворює історичний кінець Гетьмана на символічний початок незнищенної національної ідеї.

«Крутіж» також забезпечує ідейну тяглість «мазепинства». Тут з’являються його соратники та наступники: генеральний суддя Пилип Орлик, гетьманський небіж Андрій Войнаровський та Кость Гордієнко. Лепкий демонструє, що військова поразка не означає ідеологічну поразку. Навпаки, ідеал боротьби за суверенітет і свободу передається новому поколінню, яке продовжить справу.

Значення Пенталогії Лепкого у Формуванні Національної Свідомості

Пенталогія «Мазепа» Богдана Лепкого є видатним художнім досягненням і одночасно фундаментальною працею з відновлення історичної пам’яті. Лепкий, намагаючись піднести Мазепу як національного героя, створив художній твір, що акумулює та передає досвід минулих поколінь.

Особливе значення має те, що Лепкий зумів вивести образ Мазепи з романтичного кліше, яке домінувало у світовій літературі, і представив його як державника, політика і стратега. Цей перехід від романтизованої фігури до багатогранного державного діяча є головним внеском Лепкого у світову «мазепіану».

Твір Лепкого, незважаючи на заборону в радянський період через його виразний націоналістичний і антиколоніальний тон, є необхідним для усвідомлення національної ідентичності та історичної необхідності власної державності. Він навчає, що свобода досягається через складні моральні вибори, внутрішні конфлікти та особисту жертву, а поразка у битві не обов’язково означає поразку ідеалу, який має бути збережений і переданий нащадкам. Лепкий успішно переконав читача у державницькій логіці Мазепи, що є його головним внеском у формування національної свідомості.