📘Полтава

Іван Мазепа: Центральна постать твору, гетьман України. Лепкий створює ідеалізований, неоромантичний образ мудрого патріота, досвідченого політика та інтелектуала, для якого найвищою цінністю є незалежність України. Автор свідомо руйнує імперський міф про “зрадника”, показуючи, що дії гетьмана були продиктовані прагненням врятувати свою державу від поглинання Московським царством. Водночас це глибоко психологічний портрет живої людини зі своїми стражданнями, сумнівами, величезним тягарем відповідальності та особистою драмою.

Петро І: Головний антагоніст, московський цар. В романі він є повним антиподом Мазепи — втіленням азійської деспотії, грубої, нестримної та руйнівної сили. Його зображено як “варвара”, що ненавидить усе українське і прагне його знищити, що підкреслює цивілізаційну прірву між світами Києва та Москви.

Карл XII: Шведський король, союзник Мазепи. Його образ значною мірою ідеалізований. Він постає як шляхетний європейський монарх-воїн, “останній вікінг”, людина честі, яка поважає прагнення українців до свободи і бачить у Мазепі рівноправного партнера.

Пилип Орлик: Генеральний писар, один із найближчих соратників Мазепи. Він зображений як освічена, інтелігентна, безмежно віддана гетьману та ідеї незалежності людина, що є втіленням спадкоємності визвольної боротьби.

Василь Кочубей та Іван Іскра: Трагічні постаті, що символізують внутрішню роз’єднаність та короткозорість частини української еліти. Їхні дії, продиктовані особистими образами та амбіціями, об’єктивно зіграли на руку ворогам України, ставши прологом до великої трагедії.

Мотря Кочубеївна: Донька генерального судді, похресниця Мазепи. Її образ є символом трагічного кохання, особистої драми та жертви, що переплітається з долею всієї України.

Політико-військова: Центральна лінія, що охоплює підготовку до Полтавської битви, наради у військових таборах союзників, аналіз стратегічних планів та фатальних прорахунків. Лепкий майстерно відтворює батальні сцени, показуючи не лише героїзм, а й хаос та жорстокість війни, що завершується поразкою.

Психологічна: Розкривається переважно через образ гетьмана Мазепи. Його внутрішні монологи, діалоги з соратниками, рефлексії про долю України, про правильність власного вибору та величезну відповідальність перед історією становлять психологічне ядро роману.

Національно-філософська: Автор вкладає в уста своїх героїв, насамперед Мазепи, роздуми про історичну долю українського народу, причини його поразок та фатальність геополітичного становища. Ця лінія перетворює твір із простого опису подій на глибоку медитацію про українську історію.

Любовна: Трагічна історія кохання літнього гетьмана Мазепи до своєї юної похресниці Мотрі Кочубей, яка стає не лише особистою драмою героїв, а й однією з причин політичних інтриг та доносу Кочубея на гетьмана.

Роман “Полтава” має хронологічну структуру і поділений на дві частини: “Над Десною” та “Бої”. Перша частина присвячена подіям, що передували битві: переговори Мазепи зі шведами, перехід через Десну, внутрішні конфлікти в козацькому таборі, зокрема, втечі козаків та зрада. Друга частина є кульмінацією і розв’язкою — в ній детально змальовано перебіг самої Полтавської битви, нищівну поразку шведсько-української армії та трагічний відступ до Переволочної. Твір є четвертою книгою великої історичної пенталогії “Мазепа”, що складається з п’яти книг: “Мотря”, “Не вбивай”, “Батурин“, “Полтава” та “З-під Полтави до Бендер“. Сюжет “Полтави” охоплює події, що безпосередньо передували вирішальній битві, саму баталію та її трагічний фінал — відступ розгромленої армії до Переволочної і переправу через Дніпро.

Патріотизм та національна ідея: Твір досліджує сутність служіння Батьківщині та готовність до самопожертви заради вищої мети визволення України.

Влада та відповідальність: Влада трактується не як привілей, а як величезний тягар і хрест, який доводиться нести на “українську Голгофу”.

Трагедія національного вибору: Роман осмислює фатальність геополітичного становища України, затиснутої між могутніми сусідами, що змушує її робити ризикований та доленосний вибір.

Роль особистості в історії: Твір ставить питання про те, чи може одна, навіть найвидатніша, особистість змінити хід історії, якщо її не підтримує народ і обставини складаються проти неї.

Вірність і зрада: Ця проблема розглядається на різних рівнях — від особистих стосунків до національної політики, стаючи однією з причин поразки.

Національна роз’єднаність: Однією з центральних проблем роману є відсутність національної єдності, яка, на думку автора, стала однією з головних причин поразки під Полтавою. Автор реалістично показує розкол в українському суспільстві, де більшість населення залякана, введена в оману або займає пасивну позицію.

Синтез неоромантизму та психологічного реалізму: Неоромантизм проявляється у зображенні Мазепи як виняткової, сильної особистості, що кидає виклик долі. Психологічний реалізм збагачує твір глибоким аналізом внутрішнього світу персонажів, їхніх сумнівів та переживань.

Ліризація прози: Текст насичений споглядально-рефлексивними відступами, він є надзвичайно музичним, ритмічним, що передає емоційну позицію автора та його біль за долю України.

Стилізація мови: Для створення історичного колориту автор широко використовує історизми (булава, сердюк, жупан), архаїзми та старослов’янізми, що надають оповіді урочистого, патетичного звучання. Також у мові персонажів присутні діалектизми.

Використання фольклору: У тканину твору органічно вплетені пісні, думи, прислів’я, приказки та легенди. Вони виступають носіями історичної пам’яті, розкривають “душу народу”, його мудрість, тугу і сподівання.

Символізм: Поетика роману насичена символами: Зоря — доля людини та її прагнення;

Дорога (Шлях) — важкий, тернистий історичний шлях України;

Хрест — влада як символ жертви та відповідальності.

Психологізм пейзажу та портрету: Описи природи завжди відображають душевний стан персонажів та створюють атмосферу напруги і передчуття катастрофи. Портретні характеристики виконують ідейну функцію, протиставляючи аристократичну зовнішність Мазепи “варварським” рисам Петра І.

Роман “Полтава” є четвертою і кульмінаційною частиною монументальної історичної епопеї Богдана Лепкого “Мазепа”, що складається з п’яти книг. Цей твір став вершиною української “мазепіани” першої половини XX століття та свідомою ідеологічною полемікою з поемою Олександра Пушкіна “Полтава”, яка закріпила в культурі імперський погляд на Мазепу як на зрадника. Лепкий натомість пропонує українську оптику, реабілітуючи гетьмана як мудрого державника і трагічного героя. За радянських часів творчість Богдана Лепкого була суворо заборонена, а сам він таврувався як “український буржуазний націоналіст”. Повернення його творів до читача стало можливим лише із здобуттям Україною незалежності. У XXI столітті, в умовах нової російської агресії, епопея набула надзвичайної актуальності як твір-засторога про трагічні наслідки національної роз’єднаності.

І. Розширений Аналітичний Паспорт Твору

Ідентифікаційні Дані та Місце у Творчості Письменника

Твір «Полтава» належить перу видатного українського письменника, поета, прозаїка, літературознавця та громадського діяча Богдана Теодора Нестора Лепкого (1872–1941). Народившись у селі Кривеньке на Тернопільщині, Лепкий здобув ґрунтовну освіту у Львові, Відні та Кракові, ставши згодом професором Ягеллонського університету.

Повість є четвертою частиною монументальної історичної епопеї, відомої як цикл «Мазепа», що складається з п’яти книг: «Мотря», «Не вбивай», «Батурин», «Полтава» та завершальної «З-під Полтави до Бендер» або «Крутіж». Хоча сам цикл часто називають тетралогією, він охоплює п’ять повноцінних творів.

За жанром «Полтава» класифікується як історична повість, проте завдяки надзвичайній глибині дослідження внутрішніх переживань головних героїв і деталізації їхніх психологічних станів, твір правомірно визначають як історико-психологічний роман.

• Перше видання саме повісті «Полтава» (4-го тому) відбулося у 1928 році у Львові у видавництві «Червона Калина».
• Епопея загалом була написана у 1920–1930-ті роки, але через несприятливі політичні умови для публікації творів, що позитивно трактували постать гетьмана Івана Мазепи, деякі її частини стали широко відомі лише посмертно.

«Полтава» є яскравим зразком модерної української історичної прози, написаної у руслі неоромантизму з виразними елементами історичного реалізму та психологізму. Для цієї течії характерні драматизм сюжету, складний наратив та фокус на героїчних і вольових особистостях, що протистоять ворожій стихії. У Лепкого герой, Іван Мазепа, зображений не як епізодична фігура, а як політик, дипломат і державний діяч, що підпорядкував своє життя вищим національним інтересам.

Структура та Хронотоп Трагедії

Твір поділений на дві основні частини, що детально розкривають хронологію катастрофи:

1. «Над Десною»: Фокусується на союзницьких переговорах, зрадах козацької старшини, внутрішніх конфліктах та підготовці до вирішальних боїв. Тут описуються події, що передували Полтавській битві, включаючи трагедію Батурина та відступ шведсько-української армії.
2. «Під Полтавою»: Описує облогу Полтави, її фатальні наслідки, військову поразку та виснажливий відступ залишків війська до Бендер.

Сюжет твору розгортається на тлі фінального етапу Великої Північної війни (1700–1721), ключовим моментом якої для українців стала Полтавська катастрофа. Події охоплюють період, що передував Полтавській битві, та її безпосередні наслідки, зосереджуючись на кінці 1708 – першій половині 1709 року.

Географічно дія розкидана на теренах Лівобережної України, перетворюючись на своєрідну «географію трагедії»: шлях важкого відступу від Батурина, через Глухів, Ромни, Веприк до Полтави, і далі – до Переволочної.

Ключові локації та їхній символізм:

• Батурин: Гетьманська столиця, руїна якої стає символом мучеництва і національної катастрофи, акцентуючи на «жаркій жаринці волелюбності», яка не згасала.
• Глухів: Місто, де відбулася публічна анафема Мазепі та фарс обрання нового гетьмана Івана Скоропадського. Глухів символізує ницість, зраду і перемогу московського тиску.
• Полтава: Точка військового й психологічного перелому, облога якої стала фатальною.
• Переволочна: Критичне місце на Дніпрі, де відбулася капітуляція значної частини шведського війська.

Лепкий свідомо уникає детального опису самої Полтавської битви, натомість зосереджуючись на моральній та психологічній атмосфері перед і після неї. Справжня катастрофа, на думку автора, полягала не у військовому розгромі, а у втраті віри, національному розколі, зраді та терорі, який чинила московська влада проти українців.

Центральна Ідея та Ідейні Конфлікти

Центральною ідеєю твору є трагічна боротьба за незалежність, що потерпає від внутрішньої незгоди. Наскрізним мотивом, що пронизує роздуми Мазепи, є «недодумана дума» — мрія про соборну, незалежну українську державу. Ця мрія не може бути реалізована через глибоку внутрішню проблему: «Безталанний ми народ, мій сину. Товпа, котра нічого знати не бажає». Мазепа усвідомлює, що народ, хоч і сильний, не має політичної зрілості та єдності, необхідної для розбудови стійкої держави.

Головні конфлікти, розкриті у повісті, мають багатошаровий характер:

1. Зовнішній та Геополітичний Конфлікт

Конфлікт між Україною (Мазепа/Карл XII) та Московським царством (Петро I) — це зіткнення європейських прагнень української еліти з азійським деспотизмом, що його втілює Петро I та його оточення. Лепкий підкреслює, що московське панування є не лише політичним, а й цивілізаційним тягарем, що виражається у звірячій жорстокості та терорі (як у Батурині та Лебедині).

2. Внутрішній Соціально-Політичний Розкол

Цей конфлікт є найбільш руйнівним. Гетьманська ідея державності протистоїть опортунізму значної частини козацької старшини, яка більше переймається збереженням маєтків, ніж національною справою. Вони «на двох стільцях сидять», вичікуючи переможця. Це підсилюється бунтівною та недисциплінованою «товпою», яка легко піддається провокаціям або втікає, вимагаючи волі, але не бажаючи ладу.

3. Морально-Етичний Конфлікт Жертовності

Лепкий досліджує дилему: обов’язок перед нацією проти особистих почуттів і прагматизму. Ця лінія простежується через внутрішні монологи Мазепи та Войнаровського. Найвищим проявом цього конфлікту є свідома готовність Мазепи прийняти прокляття, щоб його ім’я стало символом боротьби для нащадків.

Трагізм Мазепи посилюється усвідомленням: «Всі наші вожді, правителі, провідники і ватажки впали жертвою безтямної товпи». Він доходить висновку, що його поразка має стати «побідою з-за гробу», перетворюючи політичний крах на ідеологічний фундамент майбутнього визволення.

ІІ. Критична Стаття: Іван Мазепа — Трагічний Пророк Української Ідеї

Велич Трагедії: Мазепа як Інтелектуал і Державник

«Полтава» Богдана Лепкого є еталонним прикладом зображення історичної постаті в модерній українській прозі. Мазепа зображений як глибокий мислитель, який, на відміну від своїх сучасників, бачив історію України як «трагічнішу книжку». Він не лише учасник, а й свідок і літописець національної Руїни, що дозволяє йому оцінювати історичний момент з позиції стратегічного мислення.

Цей Мазепа не є романтичним героєм, що сліпо йде за долею. Він є політиком, обізнаним з європейською філософією. Його оточення, розмовляючи кухонною латиною, обговорює, що Мазепа бажав правити скоріше clemetia et benignitate quam armis (милосердям і добротою, ніж зброєю). Це прагнення до гуманного, європейського правління розбивається об реалії епохи, де домінує жорстокість Петра I.

Гетьман не демонізує царя як містичного «Антихриста», а бачить його як потужну, хоч і жорстоку, політичну машину, що має чітку ідею. Він говорить, що Петро «опутаний не чортом, а ідеєю своєю. Ріки крові проллє… і до ідеї крізь пекло помандрує. Він знає, чого хоче. А ми не знали і — не хочемо знати». Це усвідомлення інтелектуальної переваги ворога, поєднане з національною роз’єднаністю, створює центральний нерв трагедії.

Моральна Капітуляція: Розпад Козацької Старшини

Поразка під Полтавою, згідно з Лепким, була не стільки військовим, скільки моральним і соціальним крахом. Твір детально фіксує механізм цього розпаду. Коли Петро I оголошує прощення для тих, хто покине Мазепу, та обіцяє зберегти маєтки, козацька старшина, що є «сіллю землі», демонструє опортунізм. Навіть найвірніші, як генеральний суддя Чуйкевич, починають хитатися, адже їм важко протистояти спокусі збереження «достатків своїх».

Сцена обрання Івана Скоропадського у Глухові, яку описує сотник Сорич, перетворюється на показову комедію. Вибори відбуваються під наглядом московських військ, а царський боярин Довгорукий чітко диктує свою волю, відкидаючи кандидата Павла Полуботка як потенційного «другого Мазепу». Скоропадський, хоч і добрий, проте «м’який чоловік», стає символом вимушеної зради.

Це приниження підсилюється публічною анафемою Мазепі, коли на помості виставляють його «чучело», з якого здирають ордени та яке вішають на шибениці. Мета терору, згідно з Лепким, не лише у покаранні, а й у деморалізації: публічне осміяння і прокляття вождя мало перетворити народ на «товпу, що реве: ‘Распни, распни його!’».

Стратегія Жертви: Заповіт Мазепи

Усвідомлюючи неминучість поразки, Мазепа не капітулює, а розробляє стратегію «побіди з-за гробу». Ця стратегія ґрунтується на двох ключових актах:

1. Вимушена зрада Апостола: Мазепа, знаючи про хитання миргородського полковника Данила Апостола, свідомо відправляє його назад до Миргорода, щоб той прийняв царську ласку і в майбутньому очолив Гетьманщину. «Ти мусиш бути там! […] не мине тебе булава». Гетьман пояснює це вищим законом Salus patriae suprema lex (Благо батьківщини — найвищий закон). Мазепа жертвує особистою вірністю Апостола, щоб зберегти хоч якусь політичну фігуру, здатну тримати булаву під московським ярмом і, можливо, продовжувати справу у майбутньому.
2. Прийняття Прокляття: Роздуми Мазепи під образом Христа на Оливній горі перетворюють його політичну боротьбу на сакральну драму. Він просить Бога, щоб його жертва спокутувала гріхи народу, а його «згірдливе ім’я» нащадки обрали «названням чесним». Трагічний фінал і прокляття мають стати ідеологічним фундаментом для національного відродження у майбутніх поколіннях.

Фаталізм Карла XII та Внутрішній Хаос

Богдан Лепкий майстерно змальовує образ шведського короля Карла XII як фатального воєнного генія, що керується волею, а не прагматизмом. Вже у першій частині офіцери відзначають його аскетизм, нелюбов до жінок та відірваність від реальності. Його фаталізм, що вилився у повільному просуванні та затяжній облозі Полтави, дав Петру I час для мобілізації. Мазепа докоряє Карлу за те, що він не послухав порад і не пішов прямо на Україну, а втратив час.

На противагу опортуністичній старшині Лепкий виводить образ сотника Мручка. Цей «старий весельчак» та «сміховитий балакун» виявляється втіленням ідеалізованої козацької честі. Він без роздумів готовий пожертвувати своїм життям, щоб урятувати Мазепу (епізод, коли він міняється з гетьманом конем, щоб відволікти москалів). Мручко, як і запорожці, належить до тієї частини козацтва, що не обтяжена політичним розрахунком, а керується лише почуттям військового обов’язку і вірності. Його кредо: «Краще з малим гуртом смерть, ніж з великою громадою сором».

Символізм Руїни та Трансформація Жіночих Образів

Опис зруйнованого Батурина є одним із найсильніших у повісті. Це не лише руїна, а Голгофа, на якій Петро I демонструє звірство терору. Найжахливіші деталі — дитячі голівки, «мов на шнурок нанизані», що прикрашали вежу ратуші, перетворюють Москву на «антихристову» силу.

Ця трагедія викликає радикальну трансформацію в Мотрі. Вона відмовляється від жіночої м’якості та почуттів. Після Батурина Мотря стає «фурією» і «Немезідою», що вимагає лише ненависті й помсти: «Я з пекла, Іване Степановичу, з пекла! Злість одна, помста одна, — більше нічого не хочу, не бажаю». Вона усвідомлює, що нова епоха вимагає сили і жорстокості, щоб виховати «покоління нове, сильне і невгнуте». Її робота у лазареті серед поранених символізує служіння мученицькій нації.

Сестра Мотрі, Ганна Обидовська, також постає у творі як образ вірності. Вона з’являється, щоб підтримати Войнаровського у важкий час, попри небезпеку, і відмовляється від царської ласки, яку отримала б як дочка Кочубея. Її втеча з Києва до гетьманського табору символізує особистий, емоційний вибір на користь боротьби та честі, а не політичного прагматизму. Ганна є «поранковою зірницею», яка, на відміну від «сили» Мотрі, несе в собі радість і світло, але так само готова до жертовності.

Останній Сплеск Надії: Запорожці

У найважчий момент відступу, коли армія виснажена, а старшина деморалізована, з’являються запорожці під проводом кошового Костя Гордієнка. Їхня присяга вірності Мазепі в Переволочній, незважаючи на московські підкупи, стає останнім спалахом національної єдності.

Переволочна, де відбувається капітуляція значної частини шведської армії, слугує символом остаточної військової поразки. Однак втеча Мазепи і Карла XII є актом збереження лідерства: вони рятуються, щоб продовжити дипломатичну боротьбу на закордонній арені. Цей фінал підтверджує ідею Лепкого: фізична поразка не має стати поразкою ідеологічною. Як каже Мазепа, якщо народ не об’єднається, «то нам і шведа не треба б».

III. Висновки

Повість Богдана Лепкого «Полтава» є глибоко філософським і психологічним твором, що досліджує національну катастрофу початку XVIII століття. Лепкий відходить від традиційного опису військових дій, переносячи фокус на моральні та політичні причини поразки.

Головна теза, що випливає з аналізу, полягає в тому, що Мазепа програв не через брак власного генія, а через *фатальний збіг зовнішнього московського деспотизму (терору) та внутрішнього розколу української еліти (опортунізм) і незрілості народу («товпа») *.

Мазепа, усвідомлюючи свою приреченість, свідомо використовує свою політичну загибель як фундамент для майбутньої боротьби, залишаючи наступникам ідею державності та приклад жертовності. Його заповіт — це заклик до нащадків подолати внутрішній хаос, щоб його прокляте ім’я перетворилося на «названня чесне» для майбутніх поколінь борців.

«Полтава» — це не просто історична оповідь, а важливий урок державотворення: єдина, дисциплінована і морально стійка еліта є необхідною умовою для національного виживання. Без цього навіть найблискучіші політичні візії та найсміливіші союзи приречені на поразку.