📘Вершники

Мусій Половець: Старий рибалка з Дофінівки, батько п’ятьох синів. Він символізує зв’язок з родом, працею і традиціями (“море”). Водночас допомагає більшовицькому підпіллю, де діють його син Іван та Чубенко.

Андрій Половець: Син Мусія, підпрапорщик російської армії, воює на боці денікінців (за “єдину і неділиму Росію”). Гине від руки брата Оверка, проклинаючи його ім’ям “великої Росії-матінки”.

Оверко Половець: Син Мусія, командує загоном армії Симона Петлюри (за незалежну УНР). Вбиває брата Андрія, проголошуючи пріоритет “держави” над “родом”. Його вбиває брат Панас.

Панас Половець: Син Мусія, колишній моряк-контрабандист, командир у війську Нестора Махна (за анархічне, бездержавне суспільство). Вбиває брата Оверка і закінчує життя самогубством, щоб не потрапити в полон до брата-більшовика Івана.

Іван Половець: Син Мусія, робітник-більшовик, командир інтернаціонального полку Червоної армії (за радянську владу та світову революцію). Для нього класова боротьба вища за родинні зв’язки (“рід розпадається, а клас стоїть, і весь світ за нас, і Карл Маркс”).

Сашко Половець: Наймолодший, чотирнадцятирічний син Мусія. Воює разом із Панасом за махновців, а після його смерті потрапляє до Івана.

Стара Половчиха: Дружина Мусія, мати Половців. Сильна, сувора й мужня жінка, “мов скеля в штормі”, уособлення незламності духу, що стійко переживає трагедію своєї родини.

Данило Чабан: Герой новел “Дитинство” та “Батальйон Шведа”. Проходить шлях від бідного хлопчика-чабанця з Перекопської рівнини до комісара партизанського батальйону товариша Шведа.

Прадід Данило: Прадід Данила Чабана, носій народної мудрості та історичної пам’яті про козацьке минуле (зокрема, про повстання в Турбаях). Його смерть символізує кінець старого, патріархального світу.

Товариш Швед: Командир олешківського партизанського батальйону, колишній морячок. Хоробрий, але дещо ексцентричний командир, який гине, довірливо зустрівши ворогів із червоним прапором.

Листоноша: Безіменний герой новели “Лист у вічність”, член підпільного більшовицького комітету. Щоб витримати нелюдські тортури, він свідомо змушує себе “забути” власну ідентичність, стаючи абстрактним символом обов’язку та жертовності. Ціною власного життя він виграє час для початку повстання.

Чубенко: Центральний персонаж, що об’єднує декілька новел. Сталевар з Донбасу, підпільник, командир полку Червоної армії. Втілення ідеалу “свідомого пролетаря”, який проходить усю війну і повертається до мирної праці директором заводу, “лицарем праці”.

Максим (коваль): Кулеметник з тачанки Чубенка. Філософ-романтик, родом з Гуляйполя, який об’їздив світ і мріяв викувати “залізну троянду” як символ досконалості й революції. Гине від рук махновців.

Адаменко: Партизанський отаман, герой спогадів Чубенка. Високий велетень, колишній ветеринарний фельдшер. Винахідливий та відчайдушний командир. Після загибелі коханої та важкого поранення в щелепу кінчає життя самогубством.

Трагедія роду Половців: Основна лінія новел “Подвійне коло” та “Шаланда в морі”. Громадянська війна розколює родину рибалки Мусія Половця. Його сини опиняються у ворогуючих таборах. Це призводить до братовбивства: Оверко вбиває Андрія, Панас вбиває Оверка, а сам гине, щоб не здатися Івану. Цей розкол символічно підкреслений через географію: дім Половців біля моря, що уособлює родину, традицію та стійкість; братовбивство ж відбувається у “степу” – символі хаотичного, відірваного від коріння насильства.

Становлення Данила Чабана: Лінія охоплює новели “Дитинство” та “Батальйон Шведа”. Вона показує еволюцію героя: від бідного чабанця з таврійського степу, який всотує народну мудрість від прадіда Данила, до свідомого комісара Червоної армії, що веде в бій партизанів проти білогвардійців у Херсоні.

Бойовий шлях Чубенка: Ця лінія є наскрізною і об’єднує новели “Лист у вічність”, “Чубенко, командир полку”, “Шлях армій” та “Адаменко”. Чубенко постає в різних ролях: як підпільник, що допомагає організувати повстання; як мужній командир полку, що хворим на тиф виводить своїх бійців з оточення; як учасник штурму Криму; і, нарешті, як директор заводу, що згадує свій партизанський досвід боротьби.

Історія коваля Максима: Вставна новела-розповідь у “Шляху армій”. Це історія мандрів коваля-інтернаціоналіста та його філософських пошуків, що втілилися в мрії про “залізну троянду” – символ революційної творчості та краси, народженої у вогні праці.

Історія Адаменка: Новела-спогад Чубенка в “Адаменко”. Це трагічна історія селянського партизанського ватажка, його винахідливої боротьби з німцями та денікінцями і його особистої трагедії, яка призводить до самогубства.

Твір є романом у новелах. Він складається з восьми окремих новел, кожна з яких має власний завершений сюжет, але всі вони об’єднані спільною темою революції , ідейно та наскрізними персонажами (Чубенко, Іван Половець, Данило Чабан). Хоча окремі новели порушують хронологію (події 1918 року в “Листі у вічність” описані після подій 1919), загальний тематичний рух роману є послідовним. Композиційно роман втілює рух від хаосу війни до творення мирного життя. Це символічно відображено в еволюції героя: роман починається з “вершників”-воїнів (“Подвійне коло”) , а завершується образом Чубенка-сталевара, “лицаря праці”, в новелі “Адаменко”.

• “Подвійне коло”: Кульмінаційна новела, що задає головний конфлікт – розпад роду заради ідеологій.

• “Дитинство”: Експозиція до образу Данила Чабана, яка пояснює соціальні та історичні корені його вибору.

• “Шаланда в морі”: Лірико-драматична новела, що розкриває трагедію батьків Половців і показує стійкість “людини з народу”.

• “Батальйон Шведа”: Героїко-трагічна новела про бої партизанського загону.

• “Лист у вічність”: Легендарно-героїчна новела про подвиг безіменного підпільника.

• “Чубенко, командир полку”: Героїко-романтична новела про силу духу командира.

• “Шлях армій”: Епічна панорама вирішальних боїв за Крим.

• “Адаменко”: Новела-спогад, яка слугує епілогом до воєнних подій і перекидає місток до мирної відбудови.

Протистояння роду і класу: Центральна проблема твору, що розкривається як глибока трагедія. Формально (на рівні декларації Івана) “клас стоїть”, а “рід розпадається”. Проте художньо Яновський показує цей розпад як апокаліпсис і національну катастрофу, оплакуючи знищення “роду” (родини і нації) заради абстрактних ідеологій.

Братовбивча війна: Роман зображує війну як страшну трагедію, де брат вбиває брата, що є алегорією розколу всього народу.

Героїзм та дегуманізація: Твір оспівує готовність до подвигу та самопожертви заради ідеї (подвиг Листоноші ). Водночас він показує, що ідеологічна боротьба вимагає стирання індивідуальності (безіменний Листоноша , брати Половці, зведені до ідеологічних ярликів ).

Формування “нової людини”: Автор показує, як у горнилі війни звичайні люди (чабан Данило, сталевар Чубенко) перетворюються на свідомих бійців та лідерів.

Народ і революція: Проблема єдності робітників та селянства у боротьбі за радянську владу, втілена в образах партизанських загонів.

Інтернаціоналізм: Ідея світової революції, що пронизує твір (інтернаціональний полк Івана Половця, мандри коваля Максима світом).

Жанр: Твір є яскравим зразком роману в новелах. Кожна новела має відносно самостійний сюжет, але всі вони об’єднані ідейно-тематичною спільністю та наскрізними персонажами.

Стиль (неоромантизм): Твір написаний у руслі неоромантизму: піднесені, титанічні, виняткові особистості (Листоноша, Чубенко), зображення героїв у виняткових, екстремальних обставинах, емоційна насиченість.

Експресіонізм: Виявляється в батальних сценах (“Подвійне коло”) через динамізм, уривчастий синтаксис, акцент на пронизливих звуках (“ґелґання”, “хряскотіли кістки”) та яскравих кольорах (кров, чорні шлики), що створюють відчуття граничної напруги та жаху.

Вітаїзм: Твору притаманна “романтика вітаїзму” – оспівування повноти життя, енергії та боротьби, життєствердна сила, що протистоїть смерті та руйнуванню.

Символіка: Твір насичений символами. “Подвійне коло” – символ замкненості й фатальності братовбивчої війни. “Залізна троянда” – символ революції, творчої праці та краси нового світу. “Вершники” – узагальнений образ сил, що рухають історію.

Пейзаж: Пейзаж у романі є не просто тлом, а активним, одухотвореним учасником подій , що відображає внутрішній стан героїв або велич історичних подій (безмежний степ , бурхливе море ).

Мова: Мова твору ритмізована, піднесена, емоційна, подекуди межує з поезією в прозі. Автор широко використовує тропи.

Юрій Яновський (1902–1954) – видатний український письменник-неоромантик. “Вершники” (1932-1935) стали для нього складним актом творчого виживання та вимушеним компромісом. Роман був написаний як спроба “реабілітувати себе” перед радянською владою після нищівної критики його попереднього роману “Чотири шаблі”. Твір створювався в трагічну епоху – одразу після Голодомору, на тлі розгортання Великого терору та репресій проти української інтелігенції. Через ідеологічний тиск Яновський змушений був проголосити перемогу “класу” над “родом” , але художньо замаскував у творі глибоку трагедію братовбивчої війни та розколу нації. Повна версія роману, вільна від цензурних купюр, була опублікована лише в 1990-х роках. У незалежній Україні твір був переосмислений і читається насамперед як гуманістичне застереження від ідеологічного фанатизму та реквієм за жертвами національної трагедії.

Частина I: Розширений Аналітичний Паспорт Твору

Розділ 1. Автор та Епоха: Юрій Яновський у лещатах 1930-х

Роман “Вершники”, написаний у 1935 році, є не просто літературним твором, а складним документом епохи, актом творчого виживання в умовах тотального ідеологічного терору. Роман створювався у 1932–1935 роках, хоча перша новела, “Подвійне коло”, побачила світ ще у 1930 році. Його появу неможливо зрозуміти поза контекстом нищівного розгрому попереднього, значно сміливішого роману автора “Чотири шаблі”. “Вершники” стали для Юрія Яновського вимушеною спробою “реабілітувати себе” перед офіційною критикою, яка звинувачувала його в ідеалізації селянської стихії та націоналістичних ухилах.   

Юрій Яновський був одним із найяскравіших представників українського неоромантизму, митцем, чиє світобачення було орієнтоване на світ “безмежний, загадковий і манливий”. Його творчій манері притаманна увага до виняткових особистостей, сильних пристрастей та надзвичайних обставин. Цей підхід перебував у фундаментальному конфлікті з каноном соціалістичного реалізму, що вимагав “земної, повзучої прози”  та чіткого класового аналізу. Роман “Чотири шаблі” був засуджений саме за оспівування козацької вольниці, що суперечило партійній доктрині про гегемонію пролетаріату. Відповідно, “Вершники” стали свідомою спробою “виправити” ці ідеологічні “помилки”, висунувши на передній план “правильних” героїв-більшовиків і підпорядкувавши сюжет офіційній версії історії.   

Твір створювався в атмосфері тотального страху, на тлі розгортання Великого терору, одразу після трагедії Голодомору та хвилі самогубств і арештів серед української інтелігенції. Це був час, коли митці були змушені йти на болісні компроміси заради фізичного виживання. Як згадував Олександр Довженко, радянська влада “зламала та морально убила” Яновського, який усе життя “мучився, страждав і фізично, і душевно”. Варто зазначити, що повна версія твору, без цензурних купюр, була опублікована лише в 1990-х роках, що свідчить про тривалий ідеологічний контроль над спадщиною автора.   

У цих умовах сама структура твору стала механізмом виживання. Нетрадиційна форма “роману в новелах” не була випадковою. Канон соцреалізму вимагав лінійного сюжету з єдиним ідеологічно бездоганним героєм, чия свідомість розвивається у напрямку комуністичних ідеалів. Така структура була наративною пасткою, де будь-яке відхилення могло бути витлумачене як “націоналістичний ухил”. Фрагментарна, мозаїчна форма “Вершників” дозволила Яновському уникнути цієї пастки. Він представив серію епізодів революції, кожен з яких мав самодостатній, ідеологічно “безпечний” фінал — героїзм листоноші, перемога Червоної Армії. Однак, зібрані разом, ці фрагменти створюють набагато складнішу і трагічнішу картину, ніж будь-яка єдина лінійна історія. Структура дозволяє існувати неоднозначності та множинності поглядів під виглядом оспівування різних аспектів революції, що було блискучим формальним вирішенням неможливої політичної проблеми.   

Розділ 2. Архітектура Роману: Вісім Новел як Єдине Полотно

“Вершники” — це унікальне жанрове утворення, цілісний епічний твір, де кожна з восьми новел є водночас самостійною художньою одиницею і невід’ємною частиною великої панорами Української революції 1917–1921 років. Зв’язок між новелами забезпечується кількома ключовими елементами. По-перше, це наскрізні персонажі: родина Половців (Андрій, Оверко, Панас, Іван, Сашко, старий Мусій та Половчиха), сталевар Чубенко, комісар Данило Чабан. Їхні долі переплітаються, створюючи єдину сюжетну лінію. По-друге, це хронологічна послідовність: події розгортаються у логічному порядку, відтворюючи етапи визвольних змагань від кривавих боїв 1919 року (“Подвійне коло”, “Батальйон Шведа”) до розгрому Врангеля у 1920 (“Шлях армій”) і переходу до мирного будівництва (“Адаменко”). По-третє, це тематична єдність: усі новели об’єднані темою революції як тотального, екзистенційного випробування для людини, родини та нації.   

Композиція роману символічно відображає рух від хаосу до порядку, від руйнування до творення, від війни до миру, що відповідало офіційній радянській міфології про Громадянську війну. Цей рух втілено в еволюції архетипу героя. Назва “Вершники” створює очікування військової, кавалерійської героїки, і роман починається з жорстокого бою в новелі “Подвійне коло”, повністю виправдовуючи цю назву. Герої тут — воїни, визначені своєю ідеологічною приналежністю. Проте роман завершується новелою “Адаменко”, дія якої відбувається не на полі бою, а в мартенівському цеху. Головний герой цієї фінальної частини, Чубенко, є колишнім командиром, який повернувся до своєї первісної професії сталевара. Ця траєкторія ідеально відповідає радянському ідеологічному наративу: герой Громадянської війни має перетворитися на героя соціалістичного будівництва. Яновський не просто констатує цей перехід; він застосовує свій неоромантичний стиль до нового матеріалу, романтизуючи процес виплавки сталі з тією ж пристрастю, з якою описував битви, порівнюючи його з поезією та коханням: “справа із сталлю дуже тендітна справа, та з дівчатами… треба бути ще кращим сталеваром”. Це демонструє його мистецьку адаптацію: архетип “вершника” не відкидається, а трансформується в “лицаря праці”, що дозволяє автору зберегти свій фірмовий стиль у нових ідеологічних рамках.   

Розділ 3. Тематична та Сюжетна Дисекція Новел

“Подвійне коло”: Апокаліпсис Роду

Новела зображує братовбивчий бій чотирьох братів Половців, які представляють чотири ворогуючі сили: білогвардійців-денікінців (Андрій), армію УНР (Оверко), анархістів-махновців (Панас) та більшовиків (Іван). Це мікромодель усієї громадянської війни в Україні, де ідеологічна приналежність руйнує найсвятіші родинні зв’язки. Ключова фраза батька, “Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду”, звучить як реквієм і моральний вирок подіям, що суперечить формальній перемозі “класової свідомості” Івана.   

“Дитинство”: Корені та Пам’ять

Ця новела є ліричним відступом, що досліджує витоки особистості комісара Данила Чабана в таврійському степу. Через стосунки з прадідом Данилом, носієм родової пам’яті, Яновський розкриває теми зв’язку людини із землею, природою та історією, зокрема через легенду про козаків-турбаїв. Символічна смерть прадіда наприкінці новели знаменує кінець патріархального світу і початок сирітського шляху героя в новому, жорстокому столітті.   

“Шаланда в морі”: Непохитність Життя

Історія порятунку старого рибалки Мусія Половця та більшовика Чубенка під час лютневого шторму. Центральним є образ старої Половчихи — уособлення незламності духу, “скелі в штормі”. Новела утверджує цінності родини, праці та взаємодопомоги як основи, що дозволяють вистояти перед лицем ворожої стихії, яка символізує історичні катаклізми.   

У романі вибудовується символічна географія, де степ та море постають як конфліктні національні архетипи. Дім родини Половців — біля моря, яке символізує родину, традицію, працю та стійкість.[13, 13] Старі Мусій та Половчиха уособлюють цей світ. Братовбивча трагедія “Подвійного кола” відбувається далеко від моря, у відкритому степу. Степ, традиційний символ української волі, у “Вершниках” перетворюється на сцену для жорстокого, хаотичного насильства. Це “нічия земля”, де ідеологічні вершники, відірвані від свого коріння (“моря”), знищують один одного. Трагедія братів Половців у тому, що вони покинули море, щоб стати вершниками степу, і тим самим втратили зв’язок із джерелом своєї ідентичності.   

“Батальйон Шведа”: Романтика та Дисципліна

Новела змальовує епізод боїв за Херсон у 1919 році. Яскраво показано контраст між дисциплінованим, хоч і босим, партизанським батальйоном Шведа та деморалізованими псевдоматросами-зрадниками. Твір просякнутий революційною романтикою, поєднуючи героїчний пафос (“о дев’ятнадцятий рік!”) з натуралістичними деталями, такими як спека та задушливий запах липи.   

“Лист у вічність”: Апофеоз Жертовності

Історія безіменного листоноші, який ціною нелюдських тортур і власного життя виграє час для початку народного повстання проти гетьманців та німецьких окупантів. Це гімн подвигу одинака, його свідомій жертовності заради спільної справи. Водночас, ця новела розкриває процес дегуманізації, спричинений ідеологією. Листоноша є безіменним, визначеним лише своєю функцією та революційним обов’язком. Щоб протистояти тортурам, він свідомо змушує себе забути власну ідентичність, стаючи абстрактним символом, “листом у вічність”. Це віддзеркалює процес у “Подвійному колі”, де брати зведені до ідеологічних ярликів (“денікінець”, “петлюрівець”). Яновський, неоромантик, який цінував унікальну особистість, послідовно показує, що революційна боротьба, незалежно від прапора, вимагає стирання індивідуальності на користь ідеї. Хоча справа більшовиків подається як справедлива, глибинний процес дегуманізації показаний як універсальна трагічна ціна ідеологічного конфлікту.   

“Чубенко, командир полку”: Залізна Воля

Новела розповідає про важкий відступ донбасівського загону з польського фронту. Командир Чубенко, хворий на тиф, долаючи біль, слабкість і бунт у загоні, своєю залізною волею веде бійців до мети. Це історія про лідерство та надлюдську стійкість, де командир-сталевар “гартує” свій загін.   

“Шлях армій”: Епічна Кульмінація

Панорамна новела, що зображує вирішальні бої за Каховку та Перекоп проти армії Врангеля. Яновський використовує прийом поліфонії, поєднуючи різні точки зору: спостереження Чубенка, спогади коваля Максима, діалог білих генералів. Символічним є образ залізної троянди, викуваної Максимом, — символ краси, народженої у вогні війни та праці. Штурм Перекопу стає епічним завершенням воєнної доби.   

“Адаменко”: Від Війни до Праці

Фінальна новела, що є промовою сталевара Чубенка в мартенівському цеху. Через спогади про загиблого побратима Адаменка, Чубенко утверджує перехід від героїки війни до героїки праці. Центральною стає метафора виплавки сталі як процесу створення нової держави та нової людини. “Революційна сталь” потрібна для мостів, що мають з’єднати “село й місто, завод і землю”.   

Частина II: Критична Стаття: “Вершники” Юрія Яновського: Трагедія Роду під Прапором Класу

Розділ 4. Трагедія Розколу: Конфлікт Роду та Класу

“Вершники” Юрія Яновського — це не стільки апологія класової боротьби, скільки глибоко трагічний реквієм за єдністю нації, замаскований під ідеологічно прийнятну для 1930-х років формулу. Виконуючи соціальне замовлення, автор водночас створює універсальну притчу про руйнівну силу ідеологічного фанатизму.

Новела “Подвійне коло” є ключем до розуміння всього твору. Формально, перемагає більшовик Іван, який проголошує тезу “рід розпадається, а клас стоїть”. Це була необхідна поступка цензурі. Однак уся художня тканина новели кричить про протилежне. Яновський змальовує не тріумф, а апокаліпсис. “Половці не пізнавали один одного” — ця фраза з першого абзацу задає тон усій оповіді. Батьківський заповіт про згоду між братами звучить як докір і вирок. Смерть братів зображена з експресіоністичною жорстокістю, що виключає будь-яку героїзацію.   

Таким чином, Яновський використовує класичну стратегію: він проголошує необхідну ідеологію, але показує її жахливу людську ціну. Пряме ідеологічне послання виголошує Іван Половець, виконуючи букву закону, але авторський голос постійно підкреслює трагедію, підриваючи його дух. Роман офіційно святкує перемогу “класу”, але художньо оплакує знищення “роду”, що робить твір глибокою і тривалою трагедією, а не простою пропагандою.

Родина Половців стає мікромоделлю українського суспільства, розірваного на частини під час визвольних змагань. Кожен брат представляє одну з ключових сил того часу:

• Андрій Половець: Добровольча армія генерала Денікіна, що виступала за “єдину і неділиму Росію” і не визнавала української незалежності.   
• Оверко Половець: Армія Української Народної Республіки під проводом Симона Петлюри, що боролася за незалежну українську державу.   
• Панас Половець: Революційна повстанська армія Нестора Махна, що сповідувала ідеали анархії, бездержавного суспільства та вільного самоврядування на основі “трудового принципу”.   
• Іван Половець: Більшовицька Червона Армія, що боролася за встановлення радянської влади та світову пролетарську революцію.   

Твір читається як застереження: нехтування родовими, національними зв’язками заради будь-яких, навіть найпривабливіших, абстрактних ідей веде до національної катастрофи.   

Розділ 5. Неоромантизм під Тиском: Стиль та Поетика “Вершників”

“Вершники” є унікальним стилістичним сплавом, де неоромантизм, експресіонізм та імпресіонізм втиснуті у прокрустове ложе соцреалізму. Яновський залишається вірним своїй манері. Його герої — Чубенко, Швед, листоноша — це титанічні, виняткові особистості, здатні на надлюдські вчинки, що є характерною рисою неоромантизму. Мова твору піднесена, ритмізована, насичена фольклорними та біблійними алюзіями. Пейзаж — степ, море, небо — є не просто тлом, а активним, одухотвореним учасником подій, що підкреслює космічний масштаб трагедії.   

Особливо яскраво риси експресіонізму виявляються в батальних сценах. Це уривчастий та емоційний синтаксис, динамізм, швидка зміна “кадрів”, акцент на яскравих кольорах (кров, чорні шлики, червоний прапор) та пронизливих звуках (“ґелґання бійців”, “хряскотіли кістки”), що створює відчуття граничної емоційної напруги та жаху.   

Водночас, у творі присутня “романтика вітаїзму” — оспівування повноти життя, енергії, молодості та боротьби, що дозволило Яновському зберегти оптимістичний світогляд навіть при зображенні найтрагічніших подій. Це життєствердна сила, яка протистоїть смерті та руйнуванню, що пронизує увесь роман, від боротьби зі стихією в “Шаланді в морі” до творчої енергії в “Шляху армій” та “Адаменкові”.   

Розділ 6. Вирок, Компроміс чи Пророцтво: Місце “Вершників” в Історії

“Вершники” — це, безперечно, результат тиску і геніальна спроба вижити в літературі, не зрадивши остаточно свого таланту. Автор змушений був “спростити” свою філософію порівняно з “Чотирма шаблями”, відмовившись від оспівування неоднозначної селянської стихії на користь чіткої більшовицької лінії.   

Тріумфальний хід роману в радянській критиці (його вітали, зокрема, П. Панч та О. Корнійчук) як зразка соцреалізму є свідченням того, наскільки вдало Яновський замаскував глибинні трагічні сенси. Твір увійшов до “золотого фонду” радянської літератури, а сам автор у своїх виступах підкреслював, що намагався показати “трудящий народ — його сталеварів, селян, шахтарів” як справжніх натхненників війни. Водночас в емігрантських колах, наприклад, Іваном Кошелівцем, твір критикувався за ідеологічну заангажованість та спотворення історії. Згодом роман був екранізований у 1967 році, що ще більше закріпило його канонічний статус.   

Проте в незалежній Україні твір був переосмислений (зокрема, у працях М. Жулинського та В. Агеєвої) і тепер читається насамперед як реквієм за жертвами братовбивчої війни, як застереження від нехтування гуманістичними цінностями заради нереальних ідей.   

Трагедія родини Половців виходить за межі історичного контексту 1919 року. Це універсальна притча про небезпеку будь-якого ідеологічного фанатизму, що ставить абстрактну ідею вище за людське життя, кровні зв’язки та прості гуманістичні цінності. У цьому сенсі “Вершники” є твором-застереженням, пророцтвом, що залишається болісно актуальним. Це складний, багатошаровий твір, який є одночасно і пам’яткою своєї жорстокої епохи, і свідченням незламності таланту, здатного навіть у лещатах цензури створити глибокий гуманістичний твір. Це не просто роман про війну, а роман про ціну, яку платить нація за втрату єдності.