📘Дитинство

Данилко: Центральний персонаж, “дитина природи”, через свідомість якої читач сприймає світ. Для нього степ – живий, одухотворений простір, “чарівна долина” , сповнена “живих друзів” та “ласощів”. Попри злидні та постійне відчуття голоду , він наділений почуттям власної гідності (епізод з ячним жайворонком) , сміливістю (бійки за честь батька) та невтомною допитливістю. Його образ має реального прототипа – драматурга Миколу Куліша, друга Яновського.

Прадід Данило: Ключовий образ-символ, що є уособленням народної мудрості, живою пам’яттю роду та хранителем вікових традицій. Для правнука він – “господар степових звичаїв” , який навчає його “читати” книгу природи, знає всі прикмети, обряди та цілющі трави . Його розповідь про повстання в Турбаях закладає в душу хлопчика фундаментальні поняття волі та гідності (“не були кріпаками зроду-віку”).

Батько Ригор: Трагічний і глибоко суперечливий образ. З одного боку, він – “ледащо й п’яниця” , причина постійних материних сліз. З іншого – носій унікального природного таланту, неперевершений співак, чий спів про страшний суд змушує людей завмирати: “а після того співу нічого вже людині не треба”. Його образ відображає трагедію талановитого, але зламаного соціальними умовами народу.

Мати (Ригориха): Уособлення жіночої працьовитості, мовчазного терпіння і прихованого творчого начала. Вона “гірко працює” , суворо карає Данилка , але водночас є талановитою мисткинею, яка найкраще в селі розмальовує печі “цяточками й рожами”, вкладаючи в це пам’ять про свою далеку батьківщину .

Данилко і степ: Це центральна лінія, що розкриває глибокий зв’язок хлопчика з природою. Степ — його перший спогад , “чарівна долина” , що є джерелом їжі , радості, пізнання (“шумить і гомонить”) та має безліч “живих друзів” .

Данилко і прадід Данило: Лінія відображає передачу досвіду та духовної спадщини. Прадід є для Данилка наставником: вчить його народних прикмет , звичаїв (топтати ряст , бити свяченою вербою ) та розповідає історію козацького роду Турбаїв . Кульмінацією цієї лінії є спільна подорож до моря і смерть прадіда.

Данилко і родина (бідність): Ця лінія змальовує складні умови дорослішання хлопчика у злиднях (“завше… хотілося їсти”). Це проявляється у дрібницях: його “жайворонок” на свято зроблений з ячного тіста , він змушений ходити на поминання, щоб поїсти , бачить важку працю матері і страждає через пияцтво батька, за честь якого б’ється.

Новела має новаторську, фрагментарну структуру, що нагадує “монтаж кінематографічних кадрів”. У творі відсутня єдина наскрізна сюжетна лінія, що динамічно розвивається. Натомість оповідь складається з низки окремих епізодів-спогадів, пейзажних замальовок та побутових сцен, які об’єднані образом Данилка та хронологією весняного календарно-обрядового циклу.

Експозиція: Монументальний, епічний опис Перекопської рівнини – безмежного степового простору . Знайомство з малим Данилком, який “народився в бідній хаті”.

Зав’язка: Перші самостійні мандрівки Данилка степом, який він, на противагу дорослим, сприймає як “чарівну долину”. Тут же окреслюється його глибока духовна близькість із прадідом Данилом (“старе, як мале”).

Розвиток дії: Калейдоскоп яскравих епізодів: історія з ячним жайворонком на свято Сорока святих ; детальний опис весняних народних свят, звичаїв та вірувань (від Явдохи до Великодня та проводів) ; родинні сцени (пияцтво батька, бійки Данилка) ; розповідь прадіда про волелюбний козацький рід турбаїв ; спільна мандрівка з прадідом до Чорного моря .

Кульмінація: Раптова, майже містична смерть прадіда Данила посеред квітучого степу під час збирання цілющих трав у день Симона Зілота . Цей момент є піком емоційної напруги.

Розв’язка: Данилко вперше в житті відчуває гостру екзистенційну самотність. Його інстинктивна втеча від мертвого прадіда символізує різкий, болісний кінець дитинства і початок самостійного шляху , а також прийняття останнього заповіту: “топчи землю, синок”.

Філософська: Взаємини людини і природи (Данилко і степ) ; циклічність життя і смерті (Данилко розмірковує про смерть сестри Вусті , споглядає мерців , стає свідком смерті прадіда ); пам’ять роду як основа ідентичності (історія про Турбаїв) .

Соціальна: Проблема бідності та соціальної нерівності (контраст між бідною хатою Данилка та “панськими вівцями” , “панською землею” , ячний жайворонок проти пшеничних ); пияцтво як соціальне лихо і трагедія особистості (образ батька Ригора) .

Морально-етична: Родинні цінності та їхня криза; честь роду та її захист (бійка Данилка за батька); повага до старших (ставлення до прадіда); спадковість як форма безсмертя, передача досвіду та національного коду.

Ліризм та поетичність прози: Текст насичений ліричними відступами, ритмізованими фразами. Мова надзвичайно образна, метафорична, багата на яскраві епітети (“небо кольору ніжних блакитних перських шовків” , “каторжна робота” , “старовинних оковитих пісень” ) та оригінальні порівняння (“сонце пахне, як жовтий віск” , “чорногуз бродить по траві, як землемір” , “прадід упав, мов тайну почувши” ).

Сенсорна насиченість: Автор створює потужний “ефект присутності”, апелюючи до всіх органів чуття : запахів (“пахне трава, пахнуть квіти” , “пахне мертвяком і стружками з сосни” , “дажкорінь пах солодким хлібом” ), звуків (спів жайворонка, свист ховрашка, “цвіркунці — одно пиляють у свої скрипки” , спів батька ), смакових вражень (“кислий-прекислий сирівець та ячні коржі” , “пиріг з квасолею дуже смачний” ).

Інтеграція фольклору: Тканина оповіді щільно переплетена з автентичними фольклорними елементами. Автор органічно вводить у текст народні прикмети (про вітер на Явдоху , про ластівок ), ритуальні формули (“топчу, топчу ряст…” , “Верба хльос, бий до сльоз!” ), замовляння (“Місяцю Адаме, ім’я тобі Овраме!..”) , дитячі заклички та уривки пісень , що занурює читача в цілісний космос традиційного українського світогляду.

Образи-символи:

• Степ: Не просто пейзаж, а сакральний простір, символ волі, безмежності, Батьківщини. Це жива істота, що виховує і годує Данилка.
• Дорога/Мандрівка: Похід Данилка з прадідом до моря символізує життєвий шлях, а також процес передачі досвіду, мудрості та “національного коду” від старшого до молодшого.
• Жайворонок: Ячний жайворонок, випечений матір’ю , стає символом дитячої гордості, гідності та духовної щедрості, яка виявляється сильнішою за матеріальну бідність .

“Дитинство” – це друга новела у складі роману у новелах Юрія Яновського “Вершники” (1935). Вона слугує експозицією до образу дорослого Данила Чабана, який у наступних новелах постає командиром Червоної армії. Твір має глибокі автобіографічні основи, проте базується не на спогадах самого Яновського, а на дитячих спогадах його близького друга – видатного драматурга Миколи Куліша. Саме тому географічні назви в тексті (Каховка, Гола Пристань, Олешки) безпосередньо пов’язані з біографією Куліша. Новела є яскравим зразком неоромантизму (вітаїзму). Критики розглядають її як форму “естетичної опозиції” догмам соцреалізму 1930-х років, оскільки Яновський стверджує пріоритет вічних національних, родових та природних цінностей над тимчасовими класовими й ідеологічними догмами.

Частина I. Розширений Аналітичний Паспорт Твору

Ідентифікація та контекст твору

Автор: Юрій Яновський (1902-1954) – видатний український прозаїк, драматург, поет і кіносценарист, один із найяскравіших представників неоромантичної течії в українській літературі XX століття. Його творча та людська доля є трагічним прикладом зламу яскравого таланту під тиском жорстокого тоталітарного режиму, що змусило митця до болісних компромісів.

Назва: “Дитинство”.

Місце у структурі: Новела є невіддільною частиною роману у новелах “Вершники”, створеного у 1935 році. У композиційній структурі роману, що складається з восьми новел, “Дитинство” є другою за хронологією і виконує функцію експозиції, розкриваючи витоки характеру одного з центральних персонажів – Данила Чабана, який у майбутньому стане командиром Червоної армії. Ця новела закладає світоглядний фундамент героя, пояснюючи його зв’язок із землею та народом.

Літературний рід та жанр: Епос. За жанровими ознаками твір є ліричною, філософсько-психологічною новелою. На тлі інших частин роману “Вершники” її вирізняє цілковита відсутність батальних сцен, гострих соціальних конфліктів та ідеологічної напруги, що робить її своєрідною ліричною оазою у творі про війну.

Стильова течія: Неоромантизм, з виразними елементами модернізму та романтики вітаїзму (життєствердження). Цей напрям яскраво виявляється у піднесеному, поетичному зображенні природи, яка виступає повноцінною дійовою особою; у культі сильної, вольової особистості (прадід Данило, сам малий Данилко); у глибокій увазі до внутрішнього світу героя, його почуттів та переживань; у гармонійному поєднанні реального (злидні, важка праця) та ідеального (чарівний світ степу, духовне багатство); а також у використанні насичених, символічних образів.

Джерела та прототипи: В основу новели покладено реальні спогади видатного українського драматурга Миколи Куліша, близького друга Юрія Яновського, про його дитячі роки, проведені в таврійському степу. Цей факт підтверджується численними географічними назвами, згаданими у тексті, які безпосередньо пов’язані з біографією Куліша: Джарилгацька коса, острів Тендра, Гола Пристань, Олешки, Каховка. Таким чином, образ Данилка Чабана має реального прототипа, що надає тексту особливої автентичності та глибини. Цей зв’язок підтверджується і в структурі роману, де дорослий Данилко Чабан з’являється як комісар у новелі “Батальйон Шведа”.

Ідейно-тематичний аналіз

Тематика: Новела має багатошарову тематичну структуру. На поверхні лежить тема багатогранного життя українського селянства-степовиків у дореволюційну добу, з його злиднями, важкою працею, пияцтвом, але водночас і дивовижною життєрадісністю та єднанням з природою. Проте центральною є тема формування особистості дитини, становлення її світогляду під впливом трьох фундаментальних чинників: природи (безмежний степ), народних традицій (календарно-обрядова культура) та родової пам’яті, уособленої в постаті прадіда. Твір також глибоко розкриває теми контрасту між матеріальною бідністю та духовним багатством, нерозривного зв’язку поколінь, гармонії людини і світу, а також дорослішання через усвідомлення втрати. У ширшому сенсі, це історія роду Чабанів, що символізує шлях українського народу.

Ідея: Ключова ідея твору полягає в утвердженні нетлінної цінності національних основ буття, духовної пам’яті та спадковості поколінь як фундаменту людської особистості. Яновський прославляє одвічне прагнення українців до волі, яке передається з покоління в покоління – від прадіда, нащадка волелюбних козаків-турбаїв, до правнука Данилка. Головна ідея полягає у доведенні того, що справжня сила людини, її моральний стрижень коріняться не в класовій свідомості чи ідеологічних догмах, а в глибокому, органічному зв’язку з рідною землею, її історією, культурою та гуманістичному сприйнятті життя.

Проблематика:

• Філософська: взаємини людини і природи; циклічність життя і смерті; спадковість як форма безсмертя; пам’ять роду як основа ідентичності.
• Соціальна: проблема бідності та соціальної нерівності, що тонко підкреслена фразою про мандрівку: “ішли великий день, і все панською землею” ; пияцтво як соціальне лихо і трагедія особистості (образ батька Ригора).
• Морально-етична: родинні цінності та їхня криза; честь роду та її захист; повага до старших; формування характеру та моральних якостей дитини в умовах випробувань.

Сюжетно-композиційна будова

Особливості композиції: Новела має новаторську, фрагментарну структуру, що нагадує монтаж кінематографічних кадрів. У творі відсутня єдина наскрізна сюжетна лінія, яка б динамічно розвивалася від початку до кінця. Натомість оповідь складається з низки окремих епізодів-спогадів, пейзажних замальовок та побутових сцен, які об’єднані образом головного героя Данилка та хронологією весняного календарно-обрядового циклу. Композиція побудована на фольклорних джерелах і нагадує своєрідну енциклопедію степових звичаїв. Оповідь ведеться від третьої особи, що дозволяє автору майстерно поєднувати безпосереднє дитяче сприйняття світу з глибокими філософськими узагальненнями.

Елементи сюжету:

• Експозиція: Монументальний, майже епічний опис Перекопської рівнини – суворого, безмежного і водночас прекрасного простору, який сформував особливий характер степовиків. Тут же відбувається знайомство з малим Данилком, який “народився в бідній хаті”.
• Зав’язка: Перші самостійні мандрівки Данилка степом, який він, на противагу дорослим, сприймає не як “голу, порожню рівнину”, а як “чарівну долину”. Тут же окреслюється його глибока духовна близькість із прадідом Данилом.
• Розвиток дії: Калейдоскоп яскравих епізодів, що розкривають світ дитинства героя: зворушлива історія з ячним жайворонком на свято Сорока святих; детальний опис весняних народних свят, звичаїв та вірувань (від Явдохи до Великодня та проводів); ключова розповідь прадіда про волелюбний козацький рід турбаїв та повстання 1789-1793 років ; спільна мандрівка з прадідом до Чорного моря.
• Кульмінація: Раптова, майже містична смерть прадіда Данила посеред квітучого степу під час збирання цілющих трав у день Симона Зілота. Цей момент є піком емоційної напруги і поворотним пунктом у долі хлопчика.
• Розв’язка: Данилко вперше в житті відчуває гостру екзистенційну самотність. Його інстинктивна втеча від мертвого прадіда символізує різкий, болісний кінець дитинства і початок самостійного життєвого шляху. Він приймає останній заповіт прадіда: “топчи землю, синок”.

Система образів

Данилко: Центральний персонаж, через призму свідомості якого читач сприймає світ. Він – “дитина природи”, для якої степ є живим, одухотвореним простором, сповненим “живих друзів” та їстівних “ласощів”. Попри злидні та постійне відчуття голоду, він наділений почуттям власної гідності та гордості (епізод з ячним жайворонком), сміливістю (бійки за честь батька) та невтомною допитливістю. Його образ, що поєднує наївність і глибоке відчуття світу, перегукується з образом Сашка з кіноповісті Олександра Довженка “Зачарована Десна”.

Прадід Данило: Ключовий образ-символ, що є уособленням народної мудрості, живою пам’яттю роду та хранителем вікових традицій. Він для правнука – “господар степових звичаїв”, який навчає його “читати” книгу природи, знає всі прикмети, обряди та замовляння. Його розповідь про повстання в Турбаях і гордий висновок “не були кріпаками зроду-віку” закладають у душу хлопчика фундаментальні поняття волі та гідності. Це ідеалізований, монументальний образ народного філософа і патріарха.

Батько Ригор: Трагічний і глибоко суперечливий образ. З одного боку, він – “ледащо й п’яниця”, причина постійних материних сліз і сорому для сина. З іншого – носій унікального природного таланту, неперевершений співак, чий спів змушує людей завмирати: “а після того співу нічого вже людині не треба”. Ця двоїстість відображає трагедію талановитого, але зламаного соціальними умовами та злиднями народу.

Мати (Ригориха): Уособлення жіночої працьовитості, мовчазного терпіння і прихованого творчого начала. Вона “гірко працює”, суворо карає Данилка, але водночас є талановитою мисткинею, яка найкраще в селі розмальовує печі синіми й червоними “цяточками й рожами”, вкладаючи в цю працю свою душу і пам’ять про далеку батьківщину.

Образи-символи:

• Степ: Це не просто пейзажний фон, а сакральний простір, символ волі, безмежності, Батьківщини. Степ у Яновського – це жива, одухотворена істота, яка годує, виховує, випробовує і, врешті-решт, приймає у своє лоно. Це альфа і омега буття степовика.
• Дорога/Мандрівка: Похід Данилка з прадідом до моря символізує життєвий шлях, одвічний пошук кращої долі, а також нерозривний зв’язок поколінь, процес передачі досвіду, мудрості та національного коду від старшого до молодшого.
• Жайворонок: Ячний жайворонок, випечений матір’ю, стає символом весни, надії, а в контексті новели – дитячої гордості, гідності та духовної щедрості, яка виявляється сильнішою за матеріальну бідність.

Мова та поетика

Ліризм та поетичність прози: Текст новели насичений ліричними відступами та ритмізованими фразами, що межують з верлібром (“і всі весни його дитинства складалися в одну…”). Мова твору надзвичайно образна, метафорична, багата на яскраві епітети (“небо кольору ніжних блакитних перських шовків”), оригінальні порівняння (“упав, мов тайну почувши”, “чорногуз бродить по траві, як землемір”) та одухотворені персоніфікації (“сонце… поринає за землю, мов за морську поверхню”). Стиль можна охарактеризувати як елегійний з ностальгійними інтонаціями.

Сенсорна насиченість: Яновський створює потужний ефект присутності, апелюючи до всіх органів чуття читача. Текст сповнений запахів (“пахне трава, пахнуть квіти, навіть сонце пахне, як жовтий віск”), звуків (“жайворонок… співаючи”, “ховрашок свистить”, “цвіркунці — одно пиляють у свої скрипки”), дотикових відчуттів (“смалило сонце та обпікав вітер”), смакових вражень (“кислий-прекислий сирівець та ячні коржі”, “пиріг з квасолею дуже смачний і м’який”).

Інтеграція фольклору: Тканина оповіді щільно переплетена з автентичними фольклорними елементами. Автор органічно вводить у текст уривки з народних пісень (“а вже весна, а вже красна…”), приказки та ритуальні формули (“топчу, топчу ряст…”), замовляння (“Місяцю Адаме, ім’я тобі Овраме!..”), народні прикмети, вірування та легенди. Це не лише створює атмосферу достовірності, а й занурює читача в цілісний, гармонійний космос традиційного українського світогляду.

Частина II. Критична Стаття: “Дитинство” Юрія Яновського – Код Національної Ідентичності в Неоромантичній Прозі

Ліричний опір тоталітарній добі

Новела “Дитинство”, написана Юрієм Яновським у 1935 році, є унікальним літературним артефактом своєї епохи. Створена в розпал примусового утвердження соціалістичного реалізму як єдиного дозволеного творчого методу в СРСР , вона, на перший погляд, формально вписується в ідеологічний канон. Твір змальовує важке, злиденне дореволюційне дитинство майбутнього червоного командира, що мало б пояснювати його подальший революційний вибір. Проте глибинна структура новели, її система цінностей та поетика є прямою протилежністю догмам соцреалізму, що панували в радянській літературі.

Таким чином, “Дитинство” можна розглядати як форму витонченої естетичної та світоглядної опозиції. Це не просто вставна біографічна новела, а ідейне ядро всього роману, що пропонує альтернативну, нерадянську модель формування героя. Якщо соцреалізм вимагав становлення особистості через усвідомлення класової боротьби та засвоєння партійної ідеології, Яновський демонструє формування характеру через глибоке занурення в стихію природи, родову пам’ять та національну обрядовість. Цей підхід є своєрідним актом “внутрішньої еміграції” митця-неоромантика  у світ вічних, непідвладних ідеології цінностей. Створення такого аполітичного, ліричного тексту в 1935 році – на тлі наслідків Голодомору, розгортання масових репресій проти української інтелігенції (“Розстріляне відродження”) та тотального ідеологічного контролю  – було сміливим кроком. Яновський, змушений адаптуватися задля творчого виживання , формально виконав ідеологічне замовлення, але наповнив цю форму змістом, що заперечував офіційну доктрину: не класова свідомість, а кровний зв’язок із землею та предками робить людину сильною. Це прихована полеміка з режимом, зашифрована в поетичній прозі.

Хронотоп Степу як простір ініціації

Степ у новелі “Дитинство” виходить далеко за межі звичайного пейзажного тла. Він постає як повноцінний персонаж, сакральний простір, де відбувається духовне народження та ініціація Данилка. Яновський, у кращих традиціях неоромантизму, наділяє степ рисами живого, міфологічного організму: він дихає, має свої запахи, розмовляє з тим, хто вміє слухати, годує і випробовує. Це пантеїстичне світовідчуття, характерне для архаїчної свідомості, де людина не протистоїть природі, а є її невіддільною частиною.

У світі Данилка, де формальна освіта згадується лише побіжно, а релігія зведена до ритуалів, саме степ стає для нього головною “школою” і “церквою”. Він є альтернативним джерелом знань та духовного досвіду. Акт пізнання відбувається не через читання книжок, а через безпосередній контакт із землею: “лягти на землю, прикласти вухо до землі — то тільки вмій прислухатися — шумить і гомонить”. Це здобуття мудрості, що перевершує будь-яку теорію. Кульмінаційна подія – смерть прадіда – перетворює степ на місце ініціації, ритуального переходу від безтурботного дитинства до особистої відповідальності, від стану учня до самостійного буття. Фінальна втеча Данилка – це не прояв страху, а символічне народження нової особистості, яка тепер сама має виконувати заповіт “топтати землю”.

Модель спадковості: Прадід і Правнук

Відносини між прадідом Данилом і правнуком Данилком є втіленням архетипного зв’язку “старе, як мале” , що символізує неперервність національного буття та передачу духовного спадку. Прадід передає хлопчику не лише побутові знання про трави та прикмети, а й глибинний код нації: історичну пам’ять та етичні настанови. Ключовим моментом є його розповідь про турбаївське повстання (1789-1793 рр.).

Ця розповідь є актом збереження автентичної народної пам’яті про боротьбу за волю, яка не вписувалася в примітивну радянську схему класової боротьби. В умовах 1930-х років, коли історія України активно переписувалася та фальсифікувалася під ідеологічні потреби режиму, цей епізод набуває особливого значення. Прадід наголошує саме на козацьких правах і гідності: “стали турбаї козачих своїх прав допоминатися”, “ми з роду турбаїв, не були кріпаками зроду-віку, і Данилко хай не буде”. Акцент робиться на свободі як найвищій цінності. Передаючи цю історію правнуку, прадід здійснює символічний акт опору історичній амнезії, “вакцинуючи” душу дитини від ідеологічної обробки. Яновський тонко натякає, що джерелом майбутньої відваги його героя будуть не партійні гасла, а успадкований від предків волелюбний дух.

Ритуал і буття: фольклорна матриця світосприйняття

Структура новели підпорядкована не лінійному історичному часу, а вічному циклічному ритму природи, освяченому народною традицією. Життя героїв визначається логікою народного календарно-обрядового циклу. Детальні описи свят – Сорока святих, Вербної неділі, Великодня, Юрієвого дня – є не просто етнографічними вставками. Вони демонструють цілісний, гармонійний космос, де кожна дія, кожен ритуал має глибокий сенс і пов’язує людину з вищими силами природи та світом предків.

Цей підхід є свідомим художнім вибором. Роман “Вершники” загалом присвячений хаосу, абсурду і трагедії Громадянської війни – братовбивчому “подвійному колу”, як названо першу новелу. На цьому тлі “Дитинство” пропонує модель іншого часу – не лінійного, кривавого історичного, а циклічного, вічного часу природи і ритуалу. Цей міфологічний час дає відчуття стабільності, порядку і сенсу, протистоячи хаосу історії. Дитинство Данилка проходить у світі, де все повторюється і відроджується – “і всі весни його дитинства складалися в одну” , – і це стає запорукою його майбутньої духовної стійкості. Яновський занурює свого героя в цей гармонійний світ, даючи йому своєрідне “щеплення” від руйнівного абсурду історичних катаклізмів.

Фінал як поріг: смерть і народження долі

Смерть прадіда в фіналі новели зображена не як трагедія, а як урочистий, світлий ритуальний акт. Він помирає в момент найвищого єднання із землею, “мов обіймаючи землю”, і передає життєву естафету правнуку. Його останні слова “топчи землю, синок” – це одночасно і заповіт, і благословення. Вони є прямим продовженням весняного ритуалу з рястом (“топчу, топчу ряст… дай, боже, потоптати й того року діждати!”) і означають: живи, продовжуй наш рід, будь господарем на цій землі.

Ключова філософська ідея твору міститься у фінальній фразі: “наче природа аж тепер схотіла відновити оту рівновагу поколінь”. Смерть старого не є кінцем, а необхідною умовою для повноцінного початку життя молодого. Це не розрив, а природна ланка в нескінченному ланцюгу буття. Втеча Данилка – це не дитячий страх, а інстинктивний, потужний ривок у власне життя, звільнення енергії для нового циклу. Він побіг “безвісти” – тобто у своє майбутнє, яке відтепер належить тільки йому. Ця життєствердна, глибоко гуманістична філософія, що оспівує цінність кожного окремого життя та природний плин поколінь, кардинально суперечила радянському культу масової героїчної смерті “за ідею” та нівелюванню вартості людської особистості. У цьому полягає неминуща цінність та прихований гуманістичний протест новели Юрія Яновського.