📘Москалиця

Северина (Москалиця): Головна героїня, позашлюбна донька українки Катрінки та невідомого російського солдата. Через походження з дитинства отримує від односельців тавро “москалиця”, що стає її довічним клеймом і прирікає на соціальну ізоляцію. Це динамічний образ: із заляканої сироти вона перетворюється на сильну, холоднокровну жінку-знахарку, яка навчилася використовувати забобони інших для самозахисту. Вона глибоко травмована особистість, її емоційна холодність (“холодна кров”) є захисним механізмом у ворожому світі. В архетипному вимірі вона втілює образ “відьми”, що живе на межі світу людей та природи і черпає з цього свою силу.

Катрінка: Мати Северини. Образ-символ невинної жертви воєнного насильства та суспільного осуду. Її трагічна доля, зґвалтування та загибель у повені, є прологом до долі доньки і пояснює першопричину її травми.

Дмитро та Марія Онуфрійчуки: Бездітне подружжя заможних господарів, яке взяло до себе сироту Северину як “годованку”. У 1940 році були репресовані радянською владою як “куркулі” та вивезені до Сибіру.

Василь Полотнюк та Семен Дудка: “Хлопці з лісу”, бійці УПА, яким Северина допомагала і яких рятувала, переховуючи на горищі. Вони уособлюють шлях збройного опору. В епілозі, вже в старості, постають носіями героїзованої, чорно-білої історичної пам’яті, що контрастує з глибоким травматичним досвідом Северини.

Майор Воронін: Офіцер радянського МДБ, представник репресивної системи. Проте його образ неоднозначний: він жорстокий, але водночас вразливий до забобонного страху перед ірраціональним, що дозволяє Северині його обдурити.

Колективний образ села: Громада Панської Долини виступає як уособлення консервативної, забобонної та жорстокої свідомості, що карає за будь-яке відхилення від норми і стає для героїні не меншою загрозою, ніж зовнішні вороги.

Життя Северини: Центральна сюжетна лінія, що простежує долю героїні від народження до смерті. Вона охоплює її дитинство як таврованої байстрючки, сирітство, життя у названих батьків, вимушену самотність після їхньої депортації, становлення як знахарки, виживання в умовах війни та репресій, і, врешті, самотню старість та смерть. Це історія боротьби за право на життя та збереження власної гідності всупереч усьому.

Історична доля Буковини: Ця лінія є тлом для особистої драми Северини. Вона показує безперервну зміну окупаційних режимів (австрійського, російського, румунського, радянського, німецького, угорського) і трагічний вплив цих історичних потрясінь на життя простих людей. Війни, репресії, депортації та діяльність українського визвольного руху формують умови, в яких змушена виживати героїня.

Северина та суспільство: Ця лінія розкриває складні стосунки героїні з її односельцями. З одного боку, вони її зневажають, бояться і називають “москалицею”, з іншого — звертаються по допомогу як до цілительки. Ця взаємодія підкреслює лицемірство та жорстокість соціуму, який спершу таврує людину, а потім використовує її знання та силу. Северина свідомо обирає ізоляцію як форму захисту від цього ворожого світу.

Твір має нелінійну, фрагментарну композицію з елементами обрамлення та широким використанням ретроспекції. Композиційно повість поділена на дві основні частини та епілог.

Експозиція: Розповідь про матір Северини, Катрінку, її трагічну долю, зґвалтування російськими солдатами під час Першої світової війни та народження доньки, яку село одразу ж охрестило “москалицею”.

Зав’язка: Трагічна загибель Катрінки під час повені у 1927 році. Ця подія остаточно закріплює сирітський статус Северини та розпочинає її самостійний шлях виживання.

Розвиток подій: Життя Северини у прийомних батьків Онуфрійчуків, де її оточують плітки про зв’язок з нечистою силою. Прихід радянської влади, арешт та депортація Онуфрійчуків. Северина змушена оселитися у покинутій стайні, де освоює знахарство. Події Другої світової війни та повоєнної боротьби змушують її допомагати бійцям УПА. В її хаті оселяється гадина, що підсилює її репутацію “відьми”.

Кульмінація: Загроза депортації. Під час візиту уповноваженого МДБ майора Вороніна Северина розігрує виставу власного божевілля, використовуючи майстерно виготовлене опудало мертвої гадини, щоб відлякати представників влади та врятувати не лише себе, а й двох повстанців, що ховалися на горищі.

Розв’язка: Містифікація спрацьовує. Воронін, переконаний у божевіллі та небезпечності “гадючої матері”, залишає її у спокої.

Епілог: Дія переноситься на багато десятиліть уперед, у часи незалежної України. Постаріла Северина розмовляє з колишніми бійцями УПА, висловлюючи глибокий скепсис щодо майбутнього, народжений її травматичним досвідом. Твір завершується її самотньою смертю.

Історична пам’ять і травматичне забуття: Твір досліджує, як велика історія живе в долі окремої людини і що відбувається, коли колективна пам’ять (часто героїзована та спрощена) вступає в конфлікт з індивідуальним травматичним досвідом.

Природа зла та проблема “свій-чужий”: Повість ставить під сумнів однозначне розмежування “своїх” і “чужих”, показуючи, що жорстокість, заздрість та забобонність внутрішнього середовища (односельців) можуть бути не менш руйнівними, ніж насильство зовнішнього ворога (окупантів).

Ціна виживання: Що людина змушена втратити, щоб зберегти фізичне існування? Історія Северини досліджує межу, за якою виживання обертається духовною та емоційною смертю, “холодною кров’ю”.

Сила і безсилля жінки: “Москалиця” — це розповідь про жіночу винахідливість та стійкість, але водночас і про її беззахисність у патріархальному світі, де панують чоловічі війни та насильство.

Співвідношення міфу та реальності: Твір демонструє, як міф, забобон та ірраціональна віра, створені навколо особистості, можуть стати потужнішою силою та ефективнішою зброєю, ніж раціональні закони чи державна влада.

Символізм: Центральним і багатогранним є образ гадини (змії). Вона одночасно є символом диявола та гріха в очах селян і, водночас, символом мудрості, зцілення та холоднокровної сили для самої Северини. Героїня перетворює символ прокляття на інструмент порятунку. Символічним є також образ води (руйнівна стихія і водночас очищення та початок нового життя) та годинника (плин часу, пам’ять, яку героїня свідомо “зупиняє”, щоб вижити).

Глибокий психологізм: Авторка майстерно розкриває внутрішній світ героїні. Оповідь ведеться від третьої особи, але сфокусована через свідомість і сприйняття Северини, що дозволяє читачеві відчути її страхи та зрозуміти логіку її вчинків.

Використання діалектизмів та фольклорної лексики: Мова твору насичена буковинською говіркою (ґвер, нехар, байка, муштруватися, примарія) та фольклоризмами (щезник, гонихмарник). Це не стилізація, а органічна мова персонажів, що створює ефект повної автентичності та занурення в етнорегіональний колорит.

Наративна техніка: Розповідь від третьої особи поєднується з внутрішніми монологами та широким використанням ретроспекцій (спогадів), що дозволяє розкрити психологічні витоки характеру героїні.

Натуралізм: Марія Матіос не уникає відвертих і подекуди жорстоких описів побуту, насильства, хвороб. Це додає оповіді переконливості та підкреслює суворість реалій, в яких жила героїня.

Марія Матіос — одна з найвідоміших сучасних українських письменниць, родом із Буковини. “Москалиця” є частиною її умовного “буковинського циклу” (“Солодка Даруся”, “Нація”), в якому авторка досліджує родинну пам’ять та колективну історичну травму українців XX століття. Критики відзначають унікальний стиль письменниці, проводячи паралелі з експресіонізмом Василя Стефаника та магічним реалізмом світової літератури. Твір отримав широкий резонанс, був відзначений критиками за феміністичний акцент та етнографічну цінність. Повість базується на реальних подіях та сімейних переказах, що надає їй особливої документальної ваги.

Частина 1: Розширений аналітичний паспорт повісті «Москалиця»

Вступ: «Москалиця» в художньому світі Марії Матіос

Повість «Москалиця», опублікована у 2008 році, посідає знакове місце у творчості Марії Матіос, ставши логічним продовженням її художніх досліджень долі особистості, кинутої на жорна великої історії. Цей твір органічно вписується в так званий буковинський цикл письменниці, де трагічна історія регіону першої половини XX століття слугує не просто тлом, а активним дієвим чинником, що формує та деформує людські життя. Як і в резонансній «Солодкій Дарусі», Матіос знову звертається до теми жіночої долі в екстремальних умовах, досліджуючи межі людської стійкості, психологічні механізми виживання та природу травми, що передається з покоління в покоління. Твір має й особистісний вимір, адже присвячений батькові письменниці, Василю Матіосу, і спирається на родинні перекази.  

Авторський стиль Марії Матіос у «Москалиці» сягає вершин своєї виразності. Для нього характерний глибокий, часом безжальний психологізм, що межує з натуралізмом, та надзвичайна емоційна напруга, яка тримає читача в постійному саспенсі. Письменниця майстерно поєднує традиційні для української літератури прийоми психологічної прози з елементами постмодерної гри, залучаючи фольклорні та міфологічні пласти. Мова твору — це густий, соковитий сплав літературної норми та автентичної буковинської говірки, рясно пересипаної діалектизмами, що не лише створює неповторний етнорегіональний колорит, а й слугує потужним інструментом характеротворення. Критики неодноразово відзначали цю унікальну рису стилю Матіос, проводячи паралелі з експресіонізмом Василя Стефаника, міфологізмом Миколи Гоголя та магічним реалізмом Габріеля Гарсія Маркеса, що свідчить про органічне входження її творчості у світовий літературний контекст.  

Ідейно-тематичний вимір: Травма, пам’ять, виживання

Центральною темою повісті є трагедія «маленької людини», чия доля виявляється розчавленою невблаганними історичними катаклізмами. Життя Катрінки, а згодом і її доньки Северини, розгортається на тлі безперервної зміни влад на Буковині: австрійської, російської, румунської, радянської. Історія в зображенні Матіос — це не лінійний прогресивний рух, а хаотичний, циклічний процес брутальних вторгнень, де кожна нова влада приносить лише насильство та руйнування, нівелюючи цінність окремого людського життя. Життя людини, як зазначає епіграф до твору, пролітає, «а знаку не лишила», що підкреслює екзистенційну крихкість існування перед лицем історії.  

Ключовою для розуміння твору є проблема нав’язаної ідентичності та тавра «іншості». Прізвисько «москалиця», дане Северині сільською громадою, стає її довічним клеймом, онтологічним вироком, що визначає її соціальний статус і прирікає на вічну самотність та відчуження. Це тавро позбавляє її не лише справжнього імені, а й права на власну історію, перетворюючи її на живий символ гріха та чужості. Через цей образ Матіос досліджує механізми соціального остракізму та жорстокість колективу, який потребує «цапа-відбувайла» для каналізації власних страхів та комплексів. 

Повість є глибоким дослідженням феномену, який можна визначити як «жіноча доля» (жіноча доля). Критики влучно зауважують, що Матіос передусім пише про «гірку жіночу долю», розкриваючи її через призму жіночої стійкості та винахідливості в умовах тотального патріархального та воєнного насильства. І Катрінка, і Северина є жертвами світу, де домінують чоловіки та їхні війни. Проте якщо Катрінка стає пасивною жертвою, то Северина демонструє надзвичайну волю до опору, знаходячи нетривіальні, майже містичні способи самозбереження.  

Конфлікт індивіда та ворожого колективу є ще однією наскрізною темою. Сільська громада Панської Долини виступає як колективний антагоніст, що своєю жорстокістю, плітками та забобонами стає не менш руйнівною силою, ніж зовнішні окупанти. Односельці не лише таврують Северину, але й згодом приписують їй зв’язок з нечистою силою, раціоналізуючи таким чином власну неприязнь та заздрість до її виживання. Цей мотив, де «свої» виявляються страшнішими за «чужих», є характерним для творчості Матіос і яскраво простежується, зокрема, в «Солодкій Дарусі».  

Жанрово-стильова специфіка

«Москалиця» вирізняється жанровим синкретизмом. Критики визначають її жанр як повість з елементами новели, історичної прози та психологічного реалізму. За своєю суттю це глибока психологічна повість, що досліджує внутрішній світ героїні на межі божевілля та виживання. Водночас твір містить виразні елементи історичної хроніки, детально відтворюючи соціально-політичні реалії Буковини першої половини XX століття. Присутні також риси родинної саги, оскільки доля Северини нерозривно пов’язана з трагедією її матері. Окремі мотиви — ізольована хата-стайня, атмосфера страху, ірраціональні страхи селян, містичний образ гадини — надають повісті елементів готичного роману. 

Наративна техніка твору побудована на розповіді від третьої особи, однак оповідь міцно сфокусована через свідомість і сприйняття Северини. Читач бачить світ її очима, відчуває її страхи та переживання. Авторка широко використовує прийом ретроспекції: спогади про матір Катрінку, про життя у прийомних батьків Онуфрійчуків, про їхню депортацію. Це дозволяє не лише розширити часові рамки оповіді, але й розкрити психологічні витоки характеру героїні, її мовчазності, недовіри до світу та холоднокровності.  

Мова повісті є одним з найпотужніших художніх засобів. Вона насичена буковинськими діалектизмами (ґвер, нехар, байка, муштруватися, примарія, домнуле) та фольклорною лексикою, що створює ефект повного занурення в автентичний світ гуцульського села. Це не просто зовнішня стилізація; герої мислять і відчувають цими мовними категоріями, що робить їхні образи живими та переконливими. Марія Матіос свідомо включає до тексту примітки з поясненням діалектних слів, що свідчить про її бажання зробити цей унікальний мовний світ доступним для ширшого кола читачів, не обмежуючись лише регіональною аудиторією.  

Сюжетно-композиційні особливості

Композиційно повість чітко поділена на дві частини. Перша, значно більша за обсягом, є детальною історією життя Северини від народження до кульмінаційного моменту її порятунку від депортації. Друга частина — короткий епілог, що переносить дію в сучасну, незалежну Україну і слугує філософським узагальненням та рефлексією над пройденим шляхом.

Сюжет розгортається навколо кількох ключових вузлів, що визначають долю героїні:

1. Експозиція: Історія матері Северини, Катрінки. Початок Першої світової війни, прихід «русацького» війська, зґвалтування, народження доньки та її таврування громадою прізвиськом «москалиця».  
2. Зав’язка: Трагічна загибель Катрінки під час повені у 1927 році. Сирітство Северини та початок її самостійного, сповненого випробувань шляху в наймах.  
3. Розвиток дії: Життя у бездітних прийомних батьків Онуфрійчуків на хуторі Трав’яному. Плітки про зв’язок Северини з нечистою силою («щезником»). Прихід радянської влади у 1940 році, арешт та депортація Онуфрійчуків як «куркулів». Вимушене переселення Северини до покинутої стайні на хуторі Лустун. Її ізоляція, освоєння знахарства як засобу для виживання та містична поява в її хаті гадини.  
4. Кульмінація: Загроза депортації нависає над самою Севериною. Під час візиту уповноваженого МДБ майора Вороніна вона інсценує власне божевілля та зв’язок із нечистою силою, використовуючи майстерно виготовлене опудало мертвої гадини, щоб відлякати представників влади.  
5. Розв’язка: Містифікація спрацьовує. Воронін, переконаний у божевіллі та небезпечності «гадючої матері», залишає її у спокої. Северина рятує своє життя і залишається на своїй землі.
6. Епілог: Дія переноситься на багато десятиліть уперед. Постаріла Северина розмовляє з колишніми бійцями УПА, Василем Полотнюком та Семеном Дудкою. Ця розмова розкриває її глибокий песимізм щодо майбутнього України, її розчарування в людській природі та незмінності брехні й лукавства у світі.  

Система образів та характерів

• Северина («Москалиця»): Це складний, динамічний образ, що проходить значну еволюцію. На початку це мовчазна, залякана сирота, яка зносить образи, не відповідаючи на них. Поступово, під тиском обставин, вона перетворюється на сильну, холоднокровну жінку-знахарку, яка навчилася використовувати страхи та забобони інших як зброю для самозахисту. Її мовчання з пасивної форми протесту перетворюється на стіну, що захищає її внутрішній світ. Психологічно Северина — глибоко травмована особистість, позбавлена емоційної теплоти, що символізується її «холодною кров’ю». Її крайній раціоналізм і прагматизм є наслідком необхідності виживати у ворожому світі. Вона не довіряє нікому — ні «своїм» односельцям та упівцям, ні «чужим» окупантам. В архетипному вимірі Северина втілює образ «відьми» або «знахарки» — жінки, що володіє таємним знанням, живе на межі між світом людей і світом природи/духів та черпає свою силу з цієї маргінальності.  
• Катрінка: Образ-символ невинної жертви історичного насильства та соціального осуду. Її трагічна доля є прологом до долі Северини, пояснюючи першопричину її травми та відчуження.
• Майор Воронін: Представник репресивної радянської системи, «мисливець на людей». Проте Матіос уникає плакатного зображення ворога. Воронін постає неоднозначною фігурою: він жорстокий, але водночас здатний на людські почуття — забобонний страх перед ірраціональним, вдячність Северині за порятоване життя (коли вона вилікувала його поранену ногу). Ця неоднозначність ускладнює чорно-біле сприйняття конфлікту.  
• Василь Полотнюк та Семен Дудка: У молодості — «хлопці з лісу», бійці УПА, яких Северина рятує, переховуючи на горищі своєї хати. Вони уособлюють збройний, чоловічий шлях опору. В старості, в епілозі, вони постають носіями спрощеного, чорно-білого патріотичного дискурсу, який різко контрастує з глибинним, травматичним і значно складнішим досвідом Северини.  
• Колективний образ села: Громада Панської Долини виступає як уособлення консервативної, забобонної та жорстокої свідомості. Вона нездатна до співчуття і карає за будь-яке відхилення від норми. Село, яке мало б бути опорою, стає носієм «недоброзичливої, темної і підступної сили», що є не меншою загрозою, ніж зовнішні вороги.  

Символічний простір твору

• Образ гадини (змії): Це центральний і найбільш багатогранний символ повісті. Він має виразну подвійність. У християнській традиції, якою керується село, змія — це символ диявола, гріха, нечистої сили. Проте в архаїчних, дохристиянських віруваннях змія також є символом мудрості, зцілення, відродження та охорони скарбів. Северина інтуїтивно використовує обидва аспекти цього символу. Вона грає на демонічному образі змії, щоб викликати страх у своїх переслідувачів і врятувати своє життя — найцінніший скарб. Створюючи міф про себе як про «гадючу матір», вона перетворює символ прокляття на інструмент порятунку. Водночас змія стає метафорою її власного внутрішнього стану — її «холодної крові», емоційної відстороненості, яка є ціною виживання.  
• Образ води: Вода у творі також амбівалентна. З одного боку, це руйнівна, сліпа стихія. Повінь, що забирає життя Катрінки, символізує байдужу долю та історичне забуття, адже вода змиває всі сліди її існування, «ніби й не жила людина ніколи». З іншого боку, вода несе в собі символіку смерті та відродження. Загибель матері у воді стає початком нового, самостійного життя для доньки. Цей мотив відсилає до універсальної міфологеми світового потопу, після якого починається новий цикл творення.  
• Образ годинника: Старий австрійський годинник вуйка Онуфрія — єдина річ, що пов’язує Северину з часом, коли вона мала подобу родини та дому. Його рівномірне цокання символізує плин часу, пам’ять та втрачений спокій. Акт розбирання годинника, щоб використати його пружину для створення опудала гадини, є глибоко символічним. Северина власноруч «виймає серце» з механізму часу, зупиняючи його, щоб врятувати своє біологічне існування. Це жест остаточного розриву з минулим, сентиментами та ілюзіями заради виживання тут і зараз.  
• Простір (хата-стайня): Житло Северини, колишня стайня, вросла в горб, символізує її крайню соціальну ізоляцію та маргінальність. Це одночасно її в’язниця, що відмежовує її від людей, і її фортеця, що захищає від ворожого світу. Це простір на межі цивілізації та дикої природи, що якнайкраще відповідає її статусу знахарки.
• Образ снігу: Сніг, особливо у фінальній сцені, символізує забуття, очищення та смерть. Він вкриває землю, стираючи сліди, і стає тлом для переходу Северини в інший світ, де вона сподівається знайти спокій.  

Проблематика

Повість Марії Матіос «Москалиця» порушує низку глибоких філософських та соціальних проблем:

• Історична пам’ять і травматичне забуття: Як історія живе в долі окремої людини і що відбувається, коли колективна пам’ять витісняє або спотворює індивідуальний досвід.
• Природа зла: Твір ставить під сумнів однозначне розмежування «своїх» і «чужих», показуючи, що жорстокість, заздрість та забобонність внутрішнього середовища можуть бути не менш руйнівними, ніж насильство зовнішнього ворога.
• Ціна виживання: Що людина змушена втратити, щоб зберегти фізичне існування? Повість досліджує межу, за якою виживання перетворюється на духовну смерть.
• Сила і безсилля жінки: «Москалиця» — це гімн жіночій винахідливості та стійкості, але водночас і трагічна оповідь про її беззахисність у патріархальному світі, де панують війни та насильство.
• Співвідношення міфу та реальності: Твір демонструє, як міф, забобон та ірраціональна віра можуть стати потужнішою силою, ніж раціональні закони та державна влада.

Історичний контекст

Твір охоплює майже столітній період історії Буковини (1914–2008), регіону зі складною та багатоетнічною історією. У повісті відображено ключові катаклізми XX століття: Перша світова війна та російська окупація , міжвоєнний період у складі Румунії , радянська анексія 1940 року , румунська реокупація 1941 року, повоєнні радянські репресії та масові депортації 1940-1950-х років , а також діяльність збройного підпілля УПА. Матіос використовує реальні історичні події та сімейні перекази для критики тоталітарних режимів та дослідження їхнього впливу на долю окремої людини. 

Значення та рецепція

«Москалиця» є важливою частиною «буковинського циклу» Марії Матіос, що досліджує травматичний досвід XX століття. Критики відзначають у творі виразний феміністичний акцент (жінка як жертва і водночас як сильна особистість, що чинить опір) та високу етнографічну цінність, зумовлену автентичним відтворенням буковинського побуту та мови. Твір перекладено кількома мовами, зокрема польською та німецькою, і він входить до шкільної програми в Україні як зразок сучасної психологічної прози. Рецензенти хвалять повість за емоційну напругу та автентичність, хоча деякі зауважують на надмірній жорстокості зображуваного світу.  

Частина 2: Критична стаття. «Холодна кров виживання: міф, травма та ідентичність у “Москалиці” Марії Матіос»

Теза: Повість Марії Матіос «Москалиця» — це не лише хроніка трагічної жіночої долі на тлі історичних катаклізмів, а й глибоке дослідження механізмів психологічного виживання, де особистість, позбавлена соціальної ідентичності, змушена конструювати себе заново, перетворюючи тавро ганьби на зброю, а фольклорний міф — на екзистенційний щит. Северина демонструє, що в світі, де «свої» і «чужі» однаково небезпечні, порятунок лежить не в боротьбі, а в майстерній містифікації, ціною якої стає остаточне омертвіння душі.

Тавро «Москалиці» як екзистенційний стан: від вироку до свободи

Ідентичність Северини від самого її народження конструюється не нею самою, а ворожим до неї колективом. Прізвисько «москалиця», «припечатане» їй «безкостими сільськими язиками», стає інструментом дегуманізації, що витісняє дане матір’ю ім’я і перетворюється на її єдину соціальну характеристику. Це не просто образа на позначення походження, а онтологічний вирок, що маркує її як «нечисту», «гріховну», «чужу». Це тавро позбавляє її права на нормальне життя, родинні зв’язки, співчуття та місце в громаді. Вона приречена на самотність, її існування — це існування на узбіччі соціуму.  

Однак саме ця тотальна маргінальність, що є її прокляттям, парадоксально стає джерелом її сили та умовою її порятунку. Будучи від народження виключеною з громади, Северина виявляється звільненою від її правил, очікувань та соціальних умовностей. Для соціуму вона вже не існує як повноцінна людина, а отже, її поведінка не підлягає загальним нормам. Ця екзистенційна порожнеча навколо неї дає їй унікальну свободу дій. Вона може стати знахаркою, «гадючою мамою», жінкою, що знається з нечистою силою, бо від неї, «нечистої», цього вже очікують. Її «іншість» дозволяє їй діяти поза межами раціонального світу, звертаючись до архаїчних пластів свідомості, що в підсумку і рятує її від цілком раціональної та систематизованої репресивної машини. Таким чином, тавро ганьби перетворюється на невидиму броню, що дозволяє їй вибудувати альтернативну, міфічну реальність, недоступну для її переслідувачів.

Зміїна хитрість: фольклор як зброя в боротьбі за життя

Кульмінаційна сцена повісті, де Северина відлякує майора Вороніна, є апофеозом її стратегії виживання. Вона не обирає жоден із традиційних шляхів поведінки жертви. Вона не бореться зі зброєю в руках, як чоловіки-упівці, і не підкоряється покірно долі, як її прийомні батьки Онуфрійчуки. Северина обирає третій шлях — психологічну війну, де її зброєю стає не ґвер, а міф. Вона апелює не до закону чи милосердя, а до глибинного, ірраціонального страху, закладеного в колективному несвідомому. Цей забобонний страх перед нечистою силою, відьмами та зміями виявляється універсальним, притаманним як темним селянам, так і освіченому радянському офіцеру, представнику атеїстичної держави.  

У цьому епізоді відбувається геніальна інверсія міфу. Громада роками створювала міф про Северину-відьму, щоб її затаврувати, ізолювати та засудити. Северина не намагається спростувати цей міф чи довести свою «нормальність». Навпаки, вона приймає нав’язану їй роль і доводить її до абсурдного, жахливого перформансу з мертвою гадиною. Вона бере брехню, створену проти неї, і матеріалізує її, перетворюючи на свій найефективніший захист. Це акт свідомої режисури власної долі, де вона стає авторкою і головною героїнею власного міфу, який виявляється сильнішим за міф про всесильність репресивної держави. Це найвища форма «жіночих хитрощів», про які пишуть критики , — не просто побутовий обман, а екзистенційна гра, де ставкою є життя, а ігровим полем — людська свідомість.  

Ціна порятунку: метафора «холодної крові»

Порятунок Северини не є безкоштовним. Ціна, яку вона платить за збереження фізичного існування, — це повне омертвіння її душі. Фінальні рефлексії героїні про власну кров, яка «тече собі, холодна, холодними жилами й знати про себе не дає», є ключем до розуміння її внутрішньої трагедії. Щоб здійснити свій моторошний план, Северина мусила вбити в собі всі людські почуття: страх, огиду, співчуття, любов, надію. Процес виготовлення опудала з розтрощеної голови гадини, начинення її глеєм, вшивання пружини від годинника, носіння її хвоста на власних грудях — це не просто технічні дії, а ритуал самодегуманізації.  

Вона свідомо переймає риси своєї «служниці»-гадини, стаючи такою ж холодною, нечулою і «мертвою» всередині. Вона вижила фізично, але померла емоційно та духовно. Її перемога над Вороніним — це водночас і її найбільша поразка як людини. Матіос безжально демонструє, що тотальний жах історії не минає безслідно. Він випалює душу, залишаючи лише функціональну оболонку, керовану «холодним розумом», для якої вже не існує ні радості, ні горя, ні любові. Це трагічна діалектика виживання: щоб не стати жертвою, треба перестати бути людиною у повному сенсі цього слова. Северина рятує своє тіло, але втрачає душу, і цей обмін є її довічним прокляттям.

Критика пам’яті та патріотизму: розмова в епілозі

Епілог повісті, де постаріла Северина зустрічається з Василем Полотнюком та Семеном Дудкою, є нищівною критикою спрощених історичних наративів та ідеологізованої пам’яті. Її колишні товариші по боротьбі, врятовані нею «хлопці з лісу», мислять категоріями великої політики: «Україна», «москалі», «газ», «олігархи». Їхня пам’ять про минуле героїзована, чорно-біла, перетворена на зручний ідеологічний конструкт, що слугує їм у сучасних політичних баталіях. Вони живуть у світі гасел та прапорів.  

Северина, натомість, є носієм іншого типу пам’яті — травматичної, тілесної, аполітичної. Її скепсис щодо майбутнього («не вірить, що Україна — надовго») народжений не політичним аналізом, а глибоким, вистражданим знанням людської природи. Вона пам’ятає не лише жорстокість «чужих»-окупантів, але й підлість, заздрість та байдужість «своїх»-односельців. Її досвід підказує, що жорстокість не має національності. Вона бачить, що нові українські політики так само «люто брешуть безсовісними словами в очі», як і старі окупанти. Для неї, по суті, нічого не змінилося, бо не змінилася людська природа, схильна до зради, брехні та лукавства.  

У цій розмові зіштовхуються два типи пам’яті: чоловіча — героїчна, політизована, колективна, та жіноча — особиста, травматична, заснована на пережитому болю. Досвід Северини знецінює будь-які патріотичні гасла, оскільки для неї історія — це не боротьба націй, а безперервна низка людських страждань. Матіос ставить під сумнів офіційні версії історії, показуючи, що справжня історія написана не в архівах, а на тілах і в душах її жертв, і ця історія не піддається ідеологічним маніпуляціям та спрощенням. Водночас, деякі критики вказують на те, що цей епілог, з його прямою критикою сучасних політиків-«брехунців», дещо вибивається із загальної художньої тканини твору, набуваючи рис публіцистичності. Проте, навіть з урахуванням цього зауваження, фінал слугує потужним ідейним завершенням, що підкреслює незмінність людської природи та циклічність історичних розчарувань.  

Висновок

«Москалиця» Марії Матіос — це повість про те, що залишається від людини, коли історія забирає в неї все: дім, родину, ім’я, гідність. Відповідь письменниці невтішна: залишається лише холодна, тваринна воля до життя, здатна перетворити міф на реальність, а страх — на інструмент порятунку. Северина не є героїнею в традиційному розумінні цього слова; вона не борець і не мучениця. Вона — трагічний символ виживання, живе свідчення того, що перемога над нелюдськими обставинами може вимагати відмови від власної людяності. Її історія — це притча про те, як у світі, де людина людині вовк, єдиний спосіб вижити — стати подібною до гадюки: холоднокровною, мовчазною і смертельно небезпечною для тих, хто наважиться наступити на неї втретє. Вона — живий пам’ятник епосі, що змушувала своїх жертв ставати монстрами, аби не бути поглинутими монстрами ще страшнішими.