📘Нація

Юр’яна Джуряк (Уласіха): Сильна гуцульська жінка, уособлення жіночої стійкості, материнської жертовності та незламності духу в нелюдських обставинах.

Довгопол (Леонід): Представник репресивної радянської влади, офіцер МҐБ. Його образ неоднозначний: він є частиною системи терору, але водночас у ньому проявляються людські риси, внутрішній конфлікт та співчуття.

Уласій: Чоловік Юр’яни. Його ім’я, що походить від грецького «скривлений», символізує не лише фізичне каліцтво, але й зламану тоталітарним режимом долю простого трудівника.

Тимофій Сандуляк: Сільський мельник, чий трирічний летаргічний сон стає метафорою історичного безпам’ятства, коми національної свідомості. Його пробудження символізує болісне повернення до пам’яті.

Анна-Хана (Сандуляк): Прийомна донька Тимофія, єврейка, яка свідомо обирає шлях боротьби в лавах УПА. Її доля — символ спільної трагедії та єднання українського та єврейського народів перед обличчям тоталітаризму.

Родина Шандрів: На чолі з батьком Василем (ім’я походить від грецького «цар», що підкреслює його статус голови роду ). Родина уособлює відчайдушну боротьбу за виживання, вдаючись до інсценування смерті матері, щоб уникнути депортації.

Доля Юр’яни та її родини: Лінія виживання в умовах радянського терору, де жінка змушена переступити через страх, щоб врятувати чоловіка від репресій, вступивши у психологічний двобій з представником ворожої влади.

Історія роду Сандуляків та єврейської родини Машталерів: Складна, багаторічна історія добросусідства, забороненого кохання, взаємодопомоги та спільної трагедії двох народів, що завершується свідомим вибором боротьби та жертовною смертю Анни-Хани.

Порятунок родини Шандрів: Історія про те, на які крайні заходи здатна піти родина, щоб уникнути знищення. Інсценування смерті матері стає актом відчайдушного опору системі, що прагне депортувати їх до Сибіру.

Твір має складну мозаїчну структуру, що поєднує прозу та поезію. Він складається з окремих новел, об’єднаних у цикли «Апокаліпсис» та «Одкровення». Кожна новела є самодостатньою історією, проте разом вони створюють єдине епічне полотно національної трагедії. Така фрагментарність дозволяє показати багатогранність народного горя. Авторка часто використовує прийом ретроспекції та несподіваної кінцівки, що тримає читача у напрузі. Біблійні назви циклів надають подіям узагальненого, філософського звучання, підносячи їх до рівня притчі.

Проблема національної трагедії та геноциду: Твір розкриває масштаби злочинів радянського тоталітаризму, осмислюючи їх як глибоку екзистенційну катастрофу українського народу.

Проблема братовбивства: Гостро поставлено проблему внутрішнього розколу нації, коли «свій» іде на «свого» під тиском окупаційної влади.

Проблема морального вибору в межових ситуаціях: Герої постійно опиняються в ситуаціях, де будь-який вибір веде до трагедії, випробовуючи межі людської моралі.

Проблема історичної пам’яті: Твір утверджує ідею, що нація базується на кровній пам’яті про жертви. «Нація» є актом деколонізації пам’яті, спробою повернути народові його правдиву, хоч і болісну, історію.

Проблема жіночої долі та материнства: У центрі багатьох новел — жінка, яка несе на собі основний тягар трагедії, стаючи символом страждання, але й незламності нації.

Використання діалектизмів: Мова твору насичена гуцульським та буковинським говорами (гризота, ґазда, плай, криївка). Це не етнографічна стилізація, а потужний художній прийом, що створює автентичну атмосферу і є формою спротиву культурній асиміляції та уніфікації.

Символізм: Твір рясніє символами: перевернутий одяг (світ догори дриґом); кров (символ травми, жертви і братовбивства); летаргічний сон (історичне безпам’ятство нації).

Натуралізм та експресіонізм: Авторка не уникає детального, шокуючого зображення фізичних страждань, насилля та смерті. Це мова травми, яка промовляє через розтерзане тіло, передаючи досвід, що лежить за межами раціонального сприйняття.

Біблійні та фольклорні мотиви: Використання біблійних алюзій (назви циклів «Апокаліпсис», «Одкровення») та глибоке занурення в гуцульську міфологію, обрядовість та народні вірування надають оповіді глибини універсальної притчі.

Марія Матіос (нар. 1959 р. у с. Розтоки на Буковині) — одна з найвизначніших постатей сучасної української літератури, гуцулка за походженням. «Нація» стала її першою великою прозовою книгою, яка викликала значний суспільний резонанс і започаткувала в літературі відверту розмову про боротьбу УПА та сталінський терор. Важливо зазначити, що найвищу державну нагороду, Національну премію ім. Т. Шевченка, письменниця отримала у 2005 році за інший знаковий роман на цю ж тему — «Солодка Даруся». «Нація» стоїть в одному ряду з такими творами «канону травми», як «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко та «Залишенець. Чорний ворон» Василя Шкляра, проте вирізняється унікальним «матрицентричним» поглядом на історію, де саме жінка стає берегинею пам’яті та символом незнищенності нації.

Розширений аналітичний паспорт твору Нація

Твір Нація Марії Матіос є одним із найбільш фундаментальних явищ у сучасній українській літературі, що поєднує в собі риси історичної хроніки, психологічного дослідження та національного маніфесту. Сама авторка визначає цей текст як книгу-одкровення, що підкреслює її сповідальний характер та прагнення оголити найбільш болючі нерви народної пам’яті. Жанрова специфіка твору визначається як цикл новел або сага в новелах, де кожен окремий текст є самостійним художнім цілим, але разом вони утворюють поліфонічне полотно життя української нації, зокрема її буковинської та гуцульської гілок, у найтрагічніші періоди двадцятого століття.   

Центральною темою твору є випробування людини та цілого народу в умовах тотального історичного зла, збройного протистояння та психологічного тиску. Марія Матіос досліджує механізми виживання, феномен зради, силу материнської любові та невідворотність розплати за гріхи, як особисті, так і колективні. Ідея твору полягає в твердженні, що нація — це не лише політичне утворення, а насамперед жива кровна спільнота, об’єднана спільним болем, пам’яттю та здатністю до духовного спротиву навіть у стані повної фізичної безвиході.   

Часопростір твору охоплює переважно період 1940-х — 1950-х років, коли на західноукраїнських землях відбувалося встановлення радянської влади, що супроводжувалося депортаціями, катуваннями та жорстокою боротьбою між загонами УПА та структурами МҐБ. Деякі новели та епілоги переносять читача у 1980-ті та 1990-ті роки, демонструючи тяглість історичної травми та неможливість забуття. Географічно дія локалізована в селах Розтоки, Тисова Рівня, Вижниця, Білий Потік, що створює атмосферу герметичного, автентичного світу, де гори стають свідками та учасниками трагедії.   

Система образів книги Нація є надзвичайно розгалуженою. У центрі уваги авторки — образи матерів (Юр’яна, Катерина Шандро, Естер Машталер, Юстина), які стають символами життєдайної сили та нескінченного страждання. Протилежний полюс займають представники окупаційної системи (Довгопол, Дідушенко, Прокопенко), які, попри свою каральну функцію, часто виявляються глибоко нещасними або психологічно роздвоєними особистостями. Особливе місце посідають образи повстанців та зв’язкових (Корнелія, Коляй, друг Береза), чия доля стає метафорою трагічного вибору між обов’язком та особистим щастям.   

Проблематика твору включає питання гармонії та дисгармонії між сутністю людини та її існуванням, етичні дилеми зради задля спасіння, конфлікт між вірою та безбожництвом, а також проблему історичної відповідальності. Марія Матіос активно використовує символіку (свічка, кров, осика-трепета, домовина, випрана одіж), що додає тексту міфопоетичної глибини та виводить його на рівень біблійних узагальнень. Мова твору насичена гуцульськими та буковинськими діалектизмами, які не лише реставрують живу народну говірку, а й слугують засобом характеротворення та передачі психологічної напруги.   

Художній метод авторки поєднує в собі елементи неоромантизму, експресіонізму та імпресіонізму. Текст характеризується високим градусом емоційності, увагою до фізіологічних деталей болю та страждання, а також динамізмом сюжетних поворотів, які часто ґрунтуються на «законі найменшої ймовірності». Це робить Націю не просто літературним твором, а актом національної терапії, спрямованим на подолання тривалого мовчання про найважчі травми минулого.   

Анатомія національного апокаліпсису: Критичний аналіз книги-одкровення Нація Марії Матіос

Поява книги Нація на межі тисячоліть стала справжнім викликом для українського суспільства, яке на той час ще тільки починало болісний процес усвідомлення своєї справжньої історії двадцятого століття. Марія Матіос, яку критики влучно називали Стефаником у спідниці, зуміла створити текст, що за своєю емоційною потужністю та психологічною глибиною не має аналогів у сучасній прозі. Це не просто збірка новел, це грандіозне полотно, де через приватні долі звичайних буковинців та галичан проглядає велична і водночас жахлива доля цілої нації. Авторка наполягає на тому, що життя занадто коротке, щоб казати «ні» любові, совісті та стражданню, і саме ця філософська установка визначає тональність усієї книги.   

Розділ Апокаліпсис, що відкриває книгу, занурює читача в атмосферу братовбивчої війни та тотального руйнування моральних підвалин. Матіос не малює чорно-білу картинку; її художній світ складний, суперечливий і сповнений метафізичного болю. У новелі Юр’яна і Довгопол ми бачимо зіткнення двох світів: традиційного сільського укладу, втіленого в образі багатостраждальної Юр’яни, та репресивної системи, репрезентованої вповноваженим МҐБ Довгополом. Юр’яна, яка втратила дванадцять дітей, сприймає світ через призму народних знаків. Її помилка — повішена стрімголов дитяча одіж — стає провісником життєвої катастрофи. Це не просто забобон, це глибоке відчуття порушення космічного порядку, яке принесли з собою чужинці.   

Фігура Довгопола є надзвичайно цікавою для літературознавчого аналізу. Він не є одноплановим катом. Матіос наділяє його «панською головою» та здатністю відчувати красу Коляди. Довгопол розуміє народ, який він прийшов підкорювати, і саме це робить його роль у системі ще більш трагічною. Він — людина, що змушена вбивати свою душу заради служби режиму. Фінальна сцена, де кров Юр’яни та Довгопола змішується в кузові вантажівки, є одним із найпотужніших символів у творі. Це метафора спільної долі, де кат і жертва виявляються поєднаними єдиним потоком страждання, що не має нації, але має колір людського життя.   

В іншій знаковій новелі, Тимофій Сандуляк, авторка звертається до теми міжетнічних стосунків на Буковині, зокрема взаємин українців та євреїв. Історія Тимофія та Естер Машталер — це приклад того, як велика історія ламає крихкі мости людської приязні. Образ осики, або трепети, що проходить крізь новелу, втілює ідею прокляття та невідворотності кари. Естер попереджає Тимофія, що осика — дерево Іуди, і його використання в господарстві принесе нещастя. І справді, доля Анни-Хани, доньки Тимофія та Естер, виявляється трагічною: вона йде до лісу з повстанцями і гине в катівнях МҐБ. Трирічний сон Тимофія можна трактувати як летаргію самої народної душі, яка не в силах витримати жаху реальності й обирає небуття як форму захисту.   

Тема депортацій та знищення селянського ґаздівства знаходить своє найвище вираження в новелі Вставайте, мамко…. Родина Шандрів, рятуючись від вивезення до Сибіру, вдається до відчайдушного кроку — інсценізації смерті матері. Матіос майстерно описує психологічний стан дітей, які змушені грати роль сиріт коло ще живої матері. Проте в художньому світі Матіос слово має магічну силу: імітована смерть стає реальною. Катерина Шандро справді помирає, приносячи себе в жертву заради того, щоб її діти залишилися на рідній землі. Це страшне одкровення про ціну, яку платив український селянин за право просто бути в себе вдома.   

Духовний спротив нації втілений в образі дванадцяти вдовиць у новелі Дванадцять службів. Фрозина, чиє нутро пече вогонь невідданої помсти та болю за односельців, наважується на акт колективної молитви. Колінкування вдів у церкві — це форма мовчазного, але незламного бунту проти безбожної влади. Свічка тут виступає не лише як атрибут обряду, а як символ незгасної пам’яті, що є основою ідентичності. Матіос доводить, що нація, яка вміє молитися за своїх убієнних, не може бути остаточно знищена.   

Центральне місце в книзі посідає повість-новела Просили тато-мама…, яка досліджує психологію зради та легалізації. Корнелія, пройшовши через пекло підпілля та бункерів, де «два метри під землею стають стелею», опиняється перед вибором: смерть або життя під чужим іменем. Її зрада Коляєм, котрий залишив її саму в лісі, є найглибшою емоційною раною. Проте іронія долі полягає в тому, що її рятівником і майбутнім чоловіком стає офіцер МҐБ. Марія Матіос порушує надзвичайно складне питання: чи можна збудувати майбутнє на фундаменті брехні та чи здатна любов подолати ідеологічну прірву? Син Корнелії, Богдан, дізнається правду лише через десятиліття, і ця правда стає для нього шоком. Фраза Корнелії про те, що минуле — це кат, який замордовує людину зсередини, є ключем до розуміння всієї прози письменниці.   

Мова Нації — це окремий естетичний феномен. Марія Матіос не просто використовує діалектизми, вона дихає ними. Слова як-от «бульбінь», «цапіна», «бесаги», «фудульний», «банувати» створюють густу, майже відчутну на дотик фактуру тексту. Фразеологізми, що вживаються героями, — це квінтесенція народної мудрості та гумору, який часто є чорним. «Піти у глину», «дати шміру», «не мати смальцю в голові» — ці вислови роблять персонажів живими, вони не є картонними фігурами історичної драми, а реальними людьми зі своїми слабкостями та пристрастями.   

Особливого значення у творі набуває концепція гріха та неминучої розплати. Марія Матіос розглядає історію нації як ланцюг причинно-наслідкових зв’язків, де кожен вчинок має свою ціну. Це фаталістичне світовідчуття, притаманне горянам, поєднується з християнською ідеєю спокути. У новелі Признай свою дитину ми бачимо, як підозра в невірності та п’яне слово сусіда руйнують сім’ю Дмитра та Оксани. Дмитро, шукаючи в доньці Тані риси іншого чоловіка, влаштовує власний «апокаліпсис» у межах однієї хати. Це демонструє, як легко зовнішнє зло проникає в душу людини, якщо вона втрачає внутрішню опору та довіру.   

Книга Нація завершується поетичним розділом, який є ліричним конспектом прозових сюжетів. Поезія Матіос — це балади про «убієнних тіні», про ненароджених дітей, які плачуть у коров’ячих вагонах, про душі, що переселяються в трембіти. Це висока трагедія, перекладена на мову образів. Рядки про власні поминки, які вояки УПА справляють самі собі авансом, вражають своєю етичною висотою та готовністю до самопожертви. Образ коня, що три дні возить мертвого вершника, стає символом самої України, яка довгий час несла на собі тягар своїх полеглих героїв, не маючи змоги їх поховати.   

Важливим аспектом критичного сприйняття Нації є її педагогічний потенціал. Твір навчає молодь не плакатного патріотизму, а розуміння складності людської природи та трагізму історичного вибору. Матіос показує, що нація — це не лише перемоги, а й поразки, не лише героїзм, а й зрада. Саме таке чесне проговорення травм дозволяє нації вилікуватися та рухатися далі. Образ баби Юстини з новели Не плачте за мною ніколи… є логічним завершенням книги. Її спокійне ставлення до смерті, підготовка домовини за двадцять п’ять років до кінця, ретельне пересушування смертного шмаття — це вияв найвищої життєвої мудрості. Це філософія народу, який знає, що смерть — це лише перехід, а головне — залишити по собі «корону доброго імені» та добрий сад.   

Марія Матіос у Нації виступає не лише як письменниця, а й як психолог емоцій, що прагне зазирнути в найпотаємніші куточки людської психіки в моменти найвищого напруження. Її герої часто перебувають у стані фобій, тривоги та інтуїтивного передчуття небезпеки. Це «екзистенційне буття тут і тепер», яке суперечить сутнісним рисам людини, але саме в цьому протиріччі народжується справжній драматизм. Юр’яна, Корнелія, Фрозина — кожна з них робить свій вибір, і цей вибір є актом творення нації в умовах, коли сама ідея нації здається приреченою.   

Книга Нація є суворим і водночас ніжним текстом. Вона сувора у своєму відображенні крові, бруду та жорстокості, і ніжна у змалюванні любові, запаху матіоли під вікном та дитячого сміху, що пробивається крізь жах війни. Це твір про те, як важливо залишатися людиною, коли навколо панує Содом. Матіос доводить, що пам’ять — це не просто знання фактів, це здатність відчувати біль предків як свій власний. Лише така пам’ять робить населення нацією.   

Аналізуючи Націю, неможливо оминути тему «пуповинного» зв’язку індивіда з рідною землею. Для Матіос Буковина — це мікрокосм, де віддзеркалюються всі болі Європи. Тут змішалися мови, релігії та культури, створивши унікальний сплав, який авторка ретельно досліджує. Вона показує, як війни пошматували цей «втрачений рай» часів Габсбургів, але не змогли знищити коріння, що тримає людей на цих горах.   

Нація — це книга про перемогу духу над обставинами. Навіть коли тіло кидають у яму без хреста, як це було з Анною-Ханою чи героями повстанських балад, їхні душі залишаються в шумі смерек та звуках трембіт. Це твір-пересторога і твір-надія. Він вчить нас, що історія — це безперервний процес, де кожен із нас відповідальний за те, щоб ланцюг пам’яті не обірвався. Марія Матіос створила «скриньку Пандори» українського духу, відкривши яку, ми вже не зможемо бути колишніми. Ми мусимо пройти крізь цей біль разом із її героями, щоб зрештою відчути ту саму «корону доброго імені», яка є дорожчою за всі багатства світу.   

Художня майстерність Марії Матіос у Нації проявляється також у вмінні створювати яскраві, майже кінематографічні сцени. Кожен опис — чи то інтер’єр сільради, де Юр’яна прийшла білити стіни, чи то холодний бункер Корнелії, чи то весілля у Старих Кутах — насичений деталями, що створюють ефект повної присутності. Читач відчуває холод металу, запах вапна, смак ячмінної кави та тремтіння рук старого діда, що тримає трембіту. Це література найвищої проби, де форма і зміст перебувають у нерозривній гармонії.   

Завершуючи критичний розгляд, варто сказати, що Нація — це дзеркало, в яке кожному українцеві боляче, але необхідно зазирнути. Це книга, яка не дає готових рецептів щастя, але дає щось набагато важливіше — розуміння того, хто ми є, звідки прийшли і яку ціну заплачено за те, щоб ми могли сьогодні називати себе нацією. Це величний реквієм і водночас життєствердний гімн людській гідності, що лунає над горами Буковини і відгукується в серці кожного, хто здатен чути голос правди.   

Феноменологія ідентичності: між етносом та історією

Глибоке прочитання книги Нація виявляє, що Марія Матіос оперує категоріями, які виходять далеко за межі традиційного реалізму. Її цікавить сама тканина національного буття, яка складається з тисяч ниток особистих трагедій. Кожна новела в розділі Апокаліпсис є певним етапом ініціації нації через страждання. Якщо в новелі Юр’яна і Довгопол авторка акцентує на фізіології болю та змішуванні крові, то в Тимофії Сандуляку вона переходить до метафізики пам’яті.

Постать Тимофія, який занурюється в трирічний сон, є надзвичайно містким образом. У психологічному плані це можна розглядати як захисну реакцію психіки на нестерпний стрес — втрату доньки, яка стала для нього всім. Проте в контексті всього твору цей сон стає символом історичної паузи, німоти народу, котрий був змушений замовкнути на десятиліття, щоб вижити під тиском репресивної машини. Пробудження Тимофія — це не радісне повернення до життя, а болісне усвідомлення того, що світ навколо змінився безповоротно, а рани залишилися відкритими.   

Цікаво, що Матіос не ідеалізує й повстанський рух. Вона показує його як трагічну необхідність, як форму відчаю. В розмові між повстанцем та його вагітною дружиною в новелі Прощай мене звучить глибокий сумнів: «Може, не варто було це все починати, як воно так обертається?». Відповідь чоловіка — «Таке задурно-пусто не починається» — є ключовою для розуміння етичної позиції авторки. Спротив має сенс навіть тоді, коли він приречений на поразку, бо він є актом утвердження людської волі проти рабства.   

Образ Корнелії з новели Просили тато-мама… є вершиною психологічної майстерності Матіос. Авторка детально описує її перебування в бункері «три по два», де час вимірюється лише тонкою ниткою світла з вентиляційного отвору. Це опис граничного людського стану, де межа між життям і смертю стає майже прозорою. Зрада Коляєм, який був для Корнелії центром її всесвіту, стає для неї «апокаліпсисом» особистим, що затьмарює навіть загрозу з боку МҐБ. Її подальша легалізація — це форма глибокої внутрішньої еміграції. Вона живе, народжує сина, але її справжнє життя залишилося там, у лісах та бункерах. Її шлюб з офіцером, який її пожалів, — це парадоксальна форма вдячності та водночас довічне ув’язнення в брехні.   

Марія Матіос демонструє, що історія нації пишеться не в кабінетах правителів, а в серцях жінок, які чекають, у руках чоловіків, що тримають зброю чи сокиру, і в молитвах старих бабів. Новела Дванадцять службів показує, що навіть коли нація фізично знекровлена, вона зберігає духовний хребет. Вдови, які втратили все — чоловіків, ґрунти, спокій, — зберігають віру. Їхня молитва — це не просто релігійний акт, це акт збереження сенсу буття в обезглузденому світі.   

Особливу роль у творі відіграє тема «ненароджених або вбитих дітей». Юр’яна рахує своїх померлих немовлят, Катерина Шандро помирає, щоб врятувати своїх, у поезіях згадується дитина в вагоні для худоби. Це наскрізний мотив перерваного майбутнього нації. Матіос показує, що кожна втрачена дитина — це незагоєна рана на тілі народу. Але водночас це і стимул до життя: «У мені б’ється нове життя… Ми завтра можемо прокинутися в іншій державі».   

Етика пам’яті та міфологія смерті у фіналі твору

Останні новели книги — Поштовий індекс, Признай свою дитину та Не плачте за мною ніколи… — переносять нас у більш пізні часи, демонструючи, як події «апокаліпсису» відлунюють у наступних поколіннях. Трагедія Андрія, який опинився в тюрмі, та лист його сина Василька показують, що соціальна несправедливість та людська заздрість продовжують отруювати життя нації навіть через десятиліття після війни.   

Проте справжнім катарсисом книги є фінальна новела про бабу Юстину. Це гімн життю через прийняття смерті. Юстина не боїться кінця, вона до нього готується як до свята. Її детальні інструкції щодо похорону — не давати горілки, не класти виделок (щоб чорти не носили на вилах), запросити всіх без розбору — це прояв найвищої соціальної етики. Це ідеал нації, де люди живуть і вмирають за законами совісті, а не за вказівками влади. Юстина каже: «Мертві сорому не мають… Видіти буде ваша совість». Ці слова є заповітом не лише її дітям, а й усім читачам Нації.   

Поетичний фінал твору закольцовує всі смисли. «Розстеліть мою душу по смерті / На полотнах оцих верхів» — це заклик до розчинення в рідній землі, до вічного повернення до коріння. Марія Матіос доводить, що нація є безсмертною, доки вона пам’ятає своїх «убієнних тіні» і доки вона здатна на одкровення — щире, болюче і очищуюче.   

У підсумку, Нація — це твір, який вимагає від читача не просто співпереживання, а глибокої внутрішньої роботи. Це книга для тих, хто хоче зрозуміти справжню ціну української свободи та глибину українського характеру. Марія Матіос через біль, кров та сльози своїх героїв веде нас до світла істини, яке полягає в тому, що нація — це ми самі, в наших щоденних виборах, у нашій пам’яті та в нашій здатності любити свою землю всупереч усьому.   

Філософія «мовчання» та «слова»

Протягом усього твору Марія Матіос досліджує феномен мовчання. Тимофій Сандуляк мовчить після пробудження, Корнелія мовчить про своє минуле десятиліттями, вдови в церкві мовчать під час молитви. Це мовчання не є ознакою слабкості; це форма збереження внутрішньої цілісності в умовах, коли слово може призвести до смерті або зради. Проте сама книга Нація є актом припинення цього мовчання. Письменниця бере на себе місію стати голосом тих, хто не зміг або не встиг заговорити.

Це «проговорювання» травм має терапевтичний ефект. Авторська стратегія полягає в тому, щоб вивести біль із підсвідомості на рівень тексту, зробити його видимим і тим самим — подоланним. Кожне «одкровення» у книзі — це крок до визволення від страху, який паралізував народ протягом багатьох поколінь. Для студентів та молодих дослідників цей аспект твору є надзвичайно важливим, оскільки він показує роль літератури як інструменту національного самопізнання та зцілення.   

Художній світ Матіос — це простір, де «час безголовий», але душа — вічна. Нація — це книга про те, як серед уламків імперій, серед диму пожеж та крику ненароджених дітей продовжує жити і квітнути людська гідність. Це текст, що закінчується закликом до спокою та пам’яті, нагадуючи нам, що ми є частиною великого і незнищенного цілого — української нації, чия душа розстелена на полотнах Карпатських верхів.