📘Солодка Даруся

Даруся (Дарина Ілащук, Солодка Даруся): головна героїня, що є образом-символом травмованої, але незламної душі українського народу. Її хвороба – психосоматичний прояв глибокої дитячої травми, пов’язаної з радянськими каральними органами. Німота Дарусі – це не фізіологічна вада, а свідомий екзистенційний вибір, форма протесту і захисту від жорстокого світу, де «слова можуть робити шкоду». Вона знаходить порятунок у сакральному зв’язку з природою та в розмовах на могилі батька – єдиному місці, де їй «розв’язуються уста».

Іван Цвичок: мандрівний майстер, сільський “дивак” і маргінал. Він єдиний, хто бачить у Дарусі не божевільну, а споріднену душу. Його любов має потужний терапевтичний ефект, на короткий час зцілюючи Дарусю. Іван уособлює «правду і совість народну», здатність до співчуття та любові в нелюдських умовах.

Михайло та Матронка Ілащуки: батьки Дарусі. Їхня історія є смисловим ядром роману, і деякі дослідники вважають саме їх головними героями. Вони уособлюють долю цілого покоління українців, чиє щасливе життя було зруйноване тоталітарним режимом.

Михайло – працьовитий господар, люблячий чоловік, який ламається під тиском системи.

Матронка – сильна жінка, жертва зґвалтування радянським офіцером, що стає метафорою окупації. Її самогубство – акт відчаю та звільнення від нестерпних страждань.

Офіцер МГБ (Дідушенко): головний антагоніст, уособлення нелюдської жорстокості, цинізму та дегуманізованої радянської каральної системи. Він стає причиною трагедії родини Ілащуків, спершу знущаючись із Матронки, а потім маніпулюючи маленькою Дарусею.

Лінія Дарусі та її хвороби: центральна лінія, що розкриває її теперішнє життя, сповнене болю, самотності та нерозуміння з боку односельців. Показує її дивні ритуали самозцілення та поступове пробудження пам’яті.

Лінія Дарусі та Івана Цвичка: історія стосунків двох самотніх, відкинутих суспільством душ. Іван своєю любов’ю, турботою та музикою дримби намагається вилікувати Дарусю, даруючи їй надію та захист.

Історична лінія родини Ілащуків: ретроспективна лінія, що розкриває першопричину трагедії. Вона показує щасливе життя Михайла та Матронки до приходу радянської влади, їхні випробування під час окупації, зв’язок з українським підпіллям і, зрештою, фатальний епізод із несвідомою зрадою через дитину, що завершується самогубством Матронки.

Твір має унікальну тричастинну структуру – «драма на три життя». Події подаються у зворотному хронологічному порядку, що називається реверсивною композицією. Читач рухається від наслідку до причини, що імітує процес роботи людської пам’яті з травмою і перетворює читання на своєрідну модель психоаналізу.

“Драма щоденна” (Даруся): експозиція стану покаліченої душі, знайомство з дорослою Дарусею та її хворобою.

“Драма попередня” (Іван Цвичок): історія стосунків Дарусі та Івана, що дає проблиск надії на зцілення через любов.

“Драма найголовніша” (Михайлове чудо): смислове ядро твору, кульмінація та розгадка. Розкриває історію батьків Дарусі та першопричину її травми – сцену з офіцером МГБ та цукеркою, що призводить до самогубства матері.

Розв’язка: відкритий фінал. Повернення до теперішнього часу, де ретравматизована Даруся проганяє Івана, що підкреслює невиліковність глибоких історичних травм.

Національна пам’ять та історична травма: проблема наслідків радянської окупації, яка калічила долі мільйонів і яку замовчували десятиліттями.

Злочин і кара: проблема відповідальності за злочини тоталітарного режиму та відсутності покарання для катів.

Сила і небезпека слова: слово може бути як інструментом смерті (дитячий донос), так і єдиним прихистком (розмови на могилі).

Мовчання як екзистенційний вибір: німота Дарусі є не лише симптомом травми, а й формою протесту та самозахисту від жорстокого світу.

Протистояння людини та історії: фатальна залежність долі “маленької людини” від жорстоких історичних процесів.

Природа добра і зла: зло в романі є буденним і безособовим (радянська система), а добро втілюється у вчинках “диваків” та маргіналів.

Дихотомія “свій-чужий”: протистояння місцевих мешканців окупаційній владі та протиставлення сільської громади “чужим” для неї дивакам.

Нелінійна, реверсивна композиція: авторка свідомо порушує хронологію, щоб відтворити механізм роботи травмованої пам’яті.

Глибокий психологізм: майстерне розкриття внутрішнього світу героїв, їхніх переживань, використання невласне-прямої мови та потоку свідомості.

Символізм: твір насичений яскравими символами.

Цукерка («конфета») – символ підступності, зради, болю та отруєної пам’яті.

Німота – символ витісненої травми та форма протесту.

Вода та земля – символи очищення, зцілення, повернення до природного стану.

Квіти – символ життя і краси у зруйнованому світі.

Могила батька – сакральний простір, місце єднання з родом.

Використання діалектизмів: мова твору багата на буковинські діалектизми (ґазда, файно, дримба, кавальчик), що створює неповторний місцевий колорит та слугує засобом індивідуалізації мови персонажів.

Натуралістичні деталі: авторка не уникає відвертих і жорстоких сцен (допити, знущання, наруга над тілами вбитих), щоб максимально правдиво показати звіряче обличчя тоталітарної системи.

Марія Матіос – одна з найвідоміших сучасних українських письменниць, родом із Буковини. Роман “Солодка Даруся” вважається вершиною її творчості. У 2005 році за цей твір авторка була удостоєна Національної премії України імені Тараса Шевченка. Роман отримав визнання провідних українських літераторів, зокрема Павла Загребельного, який назвав його «жорстокою мандрівкою в наше криваве і не менш жорстоке історичне пекло». Твір став всеукраїнським бестселером, перекладений багатьма мовами світу (польською, німецькою, французькою, англійською та ін.) і залишається надзвичайно актуальним, адже, як зазначав Дмитро Павличко, трагедія Дарусі «може статися тепер».

Частина I: Розширений Аналітичний Паспорт Роману «Солодка Даруся»

Розділ 1. Вступ: Феномен «Солодкої Дарусі» в Сучасній Українській Літературі

Роман Марії Матіос «Солодка Даруся», вперше опублікований у 2004 році, став не просто літературною новинкою, а знаковою подією, що сколихнула український культурний простір і назавжди змінила його ландшафт. Твір отримав майже одностайне визнання провідних постатей української літератури. Такі авторитети, як Ліна Костенко, Павло Загребельний, Дмитро Павличко та Микола Жулинський, назвали його справжнім шедевром, що свідчить про його виняткову художню вартість та суспільну значущість. Увінчання роману Національною премією України імені Тараса Шевченка у 2005 році офіційно закріпило за ним статус канонічного тексту новітньої української літератури.

У творчому доробку самої Марії Матіос «Солодка Даруся» посідає центральне місце, вважаючись вершиною її прозової майстерності. Саме в цьому романі з максимальною силою кристалізувалася ключова тема її творчості — «людина та її опір часові». Твір продовжує та значно поглиблює дослідження трагічних сторінок історії рідної для письменниці Буковини, що є наскрізним мотивом багатьох її робіт. Проте, на відміну від попередніх текстів, тут історична трагедія набуває універсального, майже біблійного звучання, перетворюючись на притчу про гріх, спокуту та незнищенність людського духу.

Суспільний та культурний резонанс, викликаний романом, був зумовлений насамперед його безкомпромісною сміливістю у зверненні до тем, що десятиліттями перебували під негласним табу в українському суспільстві. Як влучно зазначив Павло Загребельний, Марія Матіос «сміливо і рішуче відкинула правила політичної обережності й суспільних табу – і на свій страх і ризик здійснила жорстоку мандрівку в наше криваве і не менш жорстоке історичне пекло, в безодню, куди лячно зазирати». Роман став своєрідним «моральним застереженням-забобоном» та потужною «книгою-метафорою для всеукраїнської новітньої історії». Він не лише розповів правду про минуле, але й змусив суспільство подивитися в очі власним травмам, активізувавши національну дискусію про історичну пам’ять, колективну провину та шляхи до зцілення.

Розділ 2. Історичний та Біографічний Контекст: Джерела Трагедії

2.1. Особа автора: Буковинське коріння та родинна пам’ять

Для адекватного розуміння глибинних шарів роману «Солодка Даруся» неможливо оминути постать його авторки. Марія Матіос — корінна гуцулка, що народилася в селі Розтоки на Буковині. Її творчість нерозривно пов’язана з цією землею, її історією, міфологією та унікальною мовною стихією. Глибоке, органічне знання місцевого колориту, діалекту, звичаїв та ментальності є тією основою, на якій тримається вражаюча автентичність художнього світу роману. Цей зв’язок із корінням не є поверховим чи стилізованим; він сягає кількох поколінь. Письменниця провела унікальне дослідження власної родини, простеживши її історію аж до 1790 року. Це свідчить про глибоко особистісне переживання історії, про відчуття власної причетності до долі роду та землі, що, безперечно, стало потужним джерелом натхнення та матеріалу для її творчості.

Сама письменниця неодноразово наголошувала на особливій, емоційно-інтуїтивній природі свого письма. В одному з інтерв’ю вона зазначила: «Стовідсотково мої книжки – це книжки, писані лівою рукою (я шульга від природи). У моїй лівій руці зосереджено все моє серце, письменницький досвід і жадоба знань». Ця метафора вказує на письмо, що йде не стільки від раціонального осмислення, скільки від серця, від глибинного переживання. Саме такий підхід пояснює надзвичайну психологічну напругу та емоційну насиченість її текстів, здатність доводити «інтонаційні, настроєві регістри до максимуму, до найдраматичніших нот напруги».

2.2. «Буковинське пекло»: Радянські репресії 1940–1950-х років як історична основа роману

Трагедія родини Ілащуків, що лежить в основі сюжету «Солодкої Дарусі», розгортається на тлі реальних, жахливих історичних подій — брутальної радянізації Північної Буковини після її анексії Радянським Союзом у червні 1940 року. Цей процес, що мав на меті уніфікацію життя регіону за радянськими зразками , супроводжувався безпрецедентними за своєю жорстокістю політичними репресіями. Їхньою метою було фізичне та моральне знищення всіх, хто міг чинити опір новому режиму — так званих «контрреволюційних, антирадянських, буржуазно-націоналістичних та інших ворожих елементів».

Арсенал методів каральних органів НКВС був широким і нещадним. Він включав:

• Масові депортації. Протягом 1940–1941 років, а згодом і після Другої світової війни, відбувалися численні операції з примусового виселення місцевого населення до віддалених районів СРСР. Особливо масштабними були депортація 13 червня 1941 року та операція «Захід» у жовтні 1947 року, спрямована проти родин учасників визвольного руху. Метою цих акцій було «очищення» території від соціально та політично нелояльного населення.
• Арешти, тортури та розстріли. Репресіям піддавалися представники всіх верств суспільства: члени українських націоналістичних організацій (зокрема, ОУН), колишні службовці румунської адміністрації, заможні селяни («куркулі»), представники інтелігенції, вчителі та священнослужителі. Приводом для арешту могло стати будь-що: необережне слово, приналежність до «буржуазної» партії в минулому, і навіть звинувачення «за недонесення», яке перетворювало мовчання на злочин.
• Масові вбивства в’язнів. Однією з найтрагічніших сторінок цього періоду стали масові розстріли політичних в’язнів у тюрмах Західної України в червні-липні 1941 року. Під час панічного відступу Червоної Армії органи НКВС, не маючи змоги евакуювати в’язнів, вдалися до їхнього тотального знищення. За короткий термін було вбито близько 22 тисяч людей.

Ці сплановані акти терору докорінно змінили соціальну, демографічну та психологічну структуру регіону. Вони посіяли в суспільстві атмосферу тотального страху, взаємної недовіри та підозрілості, що стало тим отруйним ґрунтом, на якому проросли тисячі особистих і родинних трагедій, подібних до тієї, що її змальовано в романі.

Трагедія Дарусі та її родини є не просто наслідком одного конкретного репресивного акту, а результатом системного онтологічного терору. Цей терор був спрямований на руйнацію не лише фізичних життів, а й самої тканини соціальних зв’язків, базової довіри між людьми, і навіть довіри до мови. Радянський режим карав не лише за дії, а й за потенційну нелояльність, за соціальне походження, за родинні зв’язки, і, що найстрашніше, за мовчання, яке прирівнювалося до злочину через звинувачення у «недонесенні». У такій реальності будь-яке слово, вимовлене чи не вимовлене, могло стати зброєю проти тебе або твоїх близьких. Дитяча наївність і щирість Дарусі, яка з довірою розповіла енкаведисту про «нічних вуйків», що приходили до її тата , стає смертельною саме в цьому контексті тотальної підозрілості та зради. Її подальша німота — це не лише симптом глибокої психологічної травми. Це засвоєний на клітинному, екзистенційному рівні урок: у тоталітарному світі мова втрачає свою первинну, комунікативну функцію і перетворюється на інструмент нагляду, доносу та знищення. Таким чином, роман демонструє, як тоталітаризм здійснює

лінгвоцид — вбиває не лише носіїв мови, а й саму віру в слово. Німота Дарусі стає її найвищою формою опору цьому лінгвоциду, її радикальною відмовою брати участь у смертельній грі слів, нав’язаній нелюдським режимом.

Розділ 3. Поетика Твору: Структура, Жанр, Наратив

3.1. «Драма на три життя»: Аналіз унікальної композиції

Марія Матіос дає своєму твору підзаголовок-визначення — «драма на три життя». Ця формула є ключем до розуміння унікальної композиційної структури роману. Твір складається з трьох нерозривно пов’язаних, але хронологічно переставлених частин, кожна з яких висвітлює певний етап трагедії, створюючи разом монолітний сплав двох часових площин.

1. «Даруся» (драма щоденна): Перша частина знайомить читача з наслідком трагедії. Ми бачимо дорослу жінку Дарусю, яка живе в селі, оточена ореолом божевільної та німої. Ця частина занурює нас у її теперішнє, у її внутрішній світ, сповнений нестерпного головного болю, дивних ритуалів та мовчазного спілкування з природою. Це експозиція не подій, а стану — стану покаліченої душі.
2. «Іван Цвичок» (драма попередня): Друга частина повертає нас у недавнє минуле і розкриває історію короткого, зворушливого кохання Дарусі та Івана — такого ж сільського дивака. Цей розділ показує проблиск надії, можливість зцілення через любов, яка виявляється сильнішою за хворобу та людські упередження. Проте ця надія виявляється крихкою і руйнується через втручання жорстокого соціуму, залишаючи Дарусю знову самотньою.
3. «Михайлове чудо» (драма найголовніша): Третя, найбільша за обсягом частина, є смисловим ядром і розгадкою всього твору. Вона переносить читача в далеке минуле, у дитинство Дарусі, і розкриває першопричину її трагедії. Тут детально змальовано історію її батьків, Михайла та Матронки, їхнє кохання, їхнє зіткнення з радянською репресивною машиною, що й призвело до фатальної дитячої «зради» та подальшої катастрофи всієї родини.

3.2. Реверсивна хронологія як ключ до розуміння травми

Структура роману є свідомо нелінійною. Події розгортаються у зворотному хронологічному порядку, утворюючи так звану реверсивну композицію. Читач рухається не від причини до наслідку, як у класичному наративі, а навпаки — від загадкового і болісного наслідку до його прихованої причини. Цей прийом не є формальним експериментом, він має глибокий психологічний та ідейний сенс. Така побудова змушує читача не просто пасивно спостерігати за розгортанням подій, а стати активним учасником своєрідного розслідування, намагаючись разом з авторкою розгадати таємницю Дарусиного болю. Цей наративний хід блискуче імітує процес роботи людської пам’яті з травмою, яка постійно повертається до болісних подій, намагаючись дістатися до витісненого, нестерпного ядра спогаду.

Реверсивна композиція роману є не просто оригінальним художнім прийомом, а складною наративною моделлю психоаналізу. Процес читання перетворюється на аналог терапевтичного сеансу, де читач, подібно до аналітика, разом з героїнею проходить шлях від симптому до витісненої першотравми, здійснюючи символічний акт терапевтичного розкриття та проговорення. Цей процес розгортається поетапно. У психоаналізі робота з травмою завжди починається з аналізу наявних симптомів у сьогоденні. Перша частина роману, «Даруся», детально описує саме ці симптоми: хронічні мігрені, німоту, ритуалізовану поведінку, соціальну ізоляцію. Наступним етапом терапії є дослідження стосунків та подій, що безпосередньо передували гострій фазі розладу. Цій логіці відповідає друга частина, «Іван Цвичок», де показано спробу Дарусі повернутися до нормального життя через стосунки, що закінчилася невдачею і ретравматизацією. Ключовим моментом будь-якої успішної терапії є досягнення і катарсичне переживання витісненого спогаду про травматичну подію. Третя, найголовніша, частина, «Михайлове чудо», виконує саме цю функцію, розкриваючи перед читачем у всій повноті жахливу сцену з дитинства Дарусі, яка є джерелом її страждань. Таким чином, Марія Матіос структурує свій роман не за логікою історичної хроніки, а за внутрішньою логікою роботи людської психіки з травмою. Це перетворює читання на акт співучасті у складному і болісному процесі зцілення не лише індивідуальної, а й національної пам’яті.

3.3. Жанровий синкретизм

«Солодка Даруся» є твором, що свідомо уникає вузьких жанрових рамок, демонструючи яскравий приклад жанрового синкретизму. Літературознавці відзначають його багатогранність. Дмитро Павличко влучно охарактеризував цю особливість, визначивши твір як «повість, за сюжетом – новела, за шириною охоплення історичних подій – роман, за насиченням оповіді діалогами, прямою мовою – п’єса».

Цей твір можна розглядати одночасно як:

• Історичний роман: він детально і достовірно змальовує конкретну історичну епоху — радянізацію Західної України — та її вплив на долі людей.
• Психологічний роман: у центрі уваги авторки — глибоке дослідження внутрішнього світу героїв, їхніх переживань, мотивацій, комплексів та травм. Використання невласне-прямої мови та потоку свідомості дозволяє читачеві зануритися у свідомість Дарусі.
• Філософський роман: твір порушує низку вічних, екзистенційних питань про природу добра і зла, гріха і спокути, свободи вибору, сенсу страждання та зв’язку людини з історією.
• Соціально-побутовий роман: у ньому яскраво відтворено побут, звичаї, традиції та мову буковинського села, що надає оповіді етнографічної точності.
• Роман з елементами магічного реалізму: містичне спілкування Дарусі з природою та світом померлих надає тексту особливого, майже фольклорного звучання.

Таке поєднання різних жанрових моделей дозволяє авторці створити багатовимірний, поліфонічний текст, що промовляє до читача на різних рівнях сприйняття.

Розділ 4. Проблемно-Тематичний Комплекс: Безодня Людської Пам’яті

Роман Марії Матіос є надзвичайно насиченим у проблемно-тематичному плані. Авторка занурюється у найболючіші питання людського буття, розглядаючи їх крізь призму трагічної історії XX століття.

4.1. Центральні теми

• Травма (індивідуальна та національна): Це центральна тема твору. Роман є глибоким і проникливим художнім дослідженням посттравматичного стресового розладу. Доля Дарусі, її покалічене життя, стає потужною алегорією долі цілої нації, травмованої десятиліттями тоталітарних режимів, війн та геноциду. Її особиста трагедія віддзеркалює колективну трагедію українського народу.
• Історична пам’ять та її витіснення: Матіос порушує надзвичайно важливу для посттоталітарного суспільства проблему замовчуваного, табуйованого минулого. Роман показує, що витіснена, непроговорена історія нікуди не зникає, а продовжує жити в підсвідомості, отруюючи сьогодення і проявляючись у вигляді колективних неврозів та індивідуальних страждань. Біль Дарусі — це фізичне втілення болю непроговореної історії.
• Гріх і спокута: Тема гріха і спокути розкривається на кількох рівнях. Даруся все своє свідоме життя несе на собі нестерпний тягар дитячого «гріха» — ненавмисної зради, яка, однак, мала катастрофічні наслідки. Її хвороба, її мовчання, її самотність є формою безкінечної, самокатівної спокути. Водночас роман ставить питання і про колективний гріх — гріх мовчання, байдужості, колабораціонізму.
• Протистояння людини та історії: Твір досліджує фатальну залежність людської долі від великих історичних процесів. «Безпощадні жорна історії» перемелюють життя Михайла, Матронки, Дарусі, Івана. Проте, на тлі цієї всеохопної історичної детермінованості, Матіос показує можливість внутрішнього опору — опору через мовчання, через любов, через збереження людяності в нелюдських умовах.

4.2. Ключові проблеми

• Природа добра і зла: Авторка уникає чорно-білих оцінок. Зло в романі часто є буденним, безособовим, бюрократичним — воно втілене в безликій радянській системі та її представниках. Натомість добро, любов і милосердя виявляються у вчинках маргіналів, «диваків», відкинутих суспільством, як-от Іван Цвичок, який виявляється морально вищим за «нормальних» односельців.
• Сила і небезпека слова: Слово в художньому світі роману має подвійну, амбівалентну природу. Воно може бути інструментом руйнації та смерті, як наївна дитяча розповідь Дарусі, що стала доносом. Але воно ж може бути і єдиним прихистком, засобом збереження пам’яті та зв’язку з рідними, як тихі розмови Дарусі на могилі батька, де єдине їй «розв’язуються уста».
• Мовчання як екзистенційний вибір: Німота Дарусі — це не лише медичний симптом чи наслідок психологічної травми. Це її свідомий екзистенційний вибір, форма втечі від жорстокого світу людей, від «дурних людських язиків». Це також можна інтерпретувати як протест проти домінуючого патріархального дискурсу, який є «мовою гнобителів» і не залишає простору для її індивідуальності.
• Дихотомія «свій-чужий»: Ця фундаментальна опозиція пронизує весь твір і розкривається на різних рівнях. На етнічному та політичному рівні — це протистояння місцевих мешканців, «своїх», та окупаційної радянської влади, «чужих». На соціальному рівні — це протиставлення сільської громади з її усталеними нормами та «чужих» для неї диваків Дарусі та Івана. Ця проблема досліджується як ключовий елемент імагологічного дискурсу роману.

Розділ 5. Антропологія Світу Марії Матіос: Система Образів

5.1. Даруся

Даруся Ілащук є центральним образом роману, навколо якого обертається вся оповідь. Вона — не просто головна героїня, а образ-символ, що втілює травмовану, знівечену, але незламну душу народу. Її сільське прізвисько «солодка» є жорстоким евфемізмом, який приховує презирливе «дурна», «божевільна». Сама Даруся усвідомлює це: «аби не казати дурна, вони їй кажуть солодка». Її хвороба — нестерпні напади головного болю — має виразний психосоматичний характер. Це фізичний прояв її душевних мук, матеріалізація її невимовного горя та почуття провини.

Німота Дарусі є її захисною оболонкою, її внутрішньою фортецею. Аналіз тексту показує, що вона не є німою у фізіологічному сенсі, але свідомо обирає мовчання, оскільки засвоїла страшний урок свого дитинства: «слова можуть робити шкоду». Вона панічно боїться, що хтось може викрити її таємницю, що вона «і не німа, і не дурна, і не солодка» , і тоді її крихкий внутрішній світ буде зруйновано. Єдиним місцем, де вона дозволяє собі говорити, є могила її батька. Цей простір стає для неї сакральним, місцем зв’язку із втраченим раєм дитинства, єдиним джерелом розради та можливістю бути собою. Її стосунки з природою, з квітами та деревами, є значно гармонійнішими, ніж з людьми, що підкреслює її відчуженість від людського соціуму.

5.2. Іван Цвичок

Іван Цвичок — ще один знаковий образ, який є своєрідним дзеркальним відображенням Дарусі. Він також є маргіналом, сільським «диваком», «нефортунним чоловіком», який займається дивним, з погляду прагматичних односельців, ділом — збирає по селах старе залізяччя і виготовляє з нього дримби. Як і Даруся, він стоїть поза жорстокими законами соціуму, і саме ця його «інакшість» дозволяє йому побачити в Дарусі не божевільну, а споріднену душу, жінку, гідну любові.

Його кохання до Дарусі — чисте, шляхетне і жертовне. Це «сплав цілої множини почуттів», де переважає святе, високе ставлення до жінки. Любов Івана має потужний терапевтичний ефект: вона на короткий час зцілює Дарусю, повертає її до життя, змушує знову відчувати. Ідея цієї частини роману полягає в тому, що «любов здатна вилікувати навіть безнадійно хворих і на певний час дає можливість забути про несправедливості цього світу». Образ Івана Цвичка, як зазначає критика, є втіленням «правди і совісті народної», образом людини, яку так само «добре обшмульгала радянська тоталітарна система», але яка не втратила здатності до співчуття та любові.

5.3. Михайло та Матронка

Історія батьків Дарусі, Михайла та Матронки, є, за визначенням авторки, «драмою найголовнішою», оскільки саме в ній криється першопричина всієї трагедії. Вони є уособленням цілого покоління українців, чиї долі були безжально зламані тоталітарним режимом.

Михайло Ілащук постає як люблячий чоловік і батько, працьовитий господар, чий маленький щасливий світ руйнується через безсилля перед зовнішніми обставинами та внутрішніми демонами — ревнощами, що роз’їдають його душу після того, як він дізнається про зґвалтування дружини.

Матронка — образ сильної, вольової жінки, яка, однак, виявляється зламаною нелюдськими знущаннями радянського офіцера. Її самогубство — це не прояв слабкості, а акт відчаю і водночас єдиний можливий спосіб звільнення від нестерпних фізичних та душевних страждань. Цей акт насильства в романі набуває метафоричного значення окупації: зґвалтування жінки стає символом зґвалтування рідної землі, Буковини.

Деякі дослідники сходяться на думці, що справжніми головними героями роману є саме батьки Дарусі. Їхня історія займає центральне місце в структурі твору. Даруся ж у цьому контексті виступає як «ланка, що з’єднує два світи – минуле і так би мовити сьогодення», живий свідок і носій пам’яті про трагедію своїх батьків.

Розділ 6. Мова та Стиль: Мелос Буковинської Душі

6.1. Роль діалектизмів

Однією з найяскравіших рис ідіостилю Марії Матіос є надзвичайно багата, соковита, колоритна мова, густо насичена діалектизмами. Мова роману «Солодка Даруся» рясніє лексикою, фразеологізмами та фонетичними особливостями гуцульського говору (наприклад, «дрібні кавалки», «встидно», «борзенько», «потиличник»). Це не є простою стилізацією чи етнографічною декорацією. Використання діалектизмів виконує низку важливих стилістичних функцій, які були проаналізовані літературознавцями :

• Створення місцевого колориту: Діалектна лексика дозволяє авторці з максимальною достовірністю відтворити автентичну атмосферу буковинського села, занурюючи читача в унікальний мовний та культурний простір.
• Індивідуалізація мови персонажів: Мова героїв стає живою, психологічно достовірною. Кожен персонаж говорить своєю неповторною мовою, що є важливим засобом його характеристики.
• Експресивно-оцінна функція: Багато діалектних слів та особливо фразеологізмів мають яскраве емоційне забарвлення, передаючи ставлення героїв до подій та одне до одного, створюючи необхідний емоційний фон оповіді.
• Поглиблення розуміння трагедії: Мова стає невід’ємною частиною зображуваного світу. Вона не просто описує трагедію, а є її частиною, дозволяючи глибше зрозуміти ментальність та світовідчуття людей, що пережили історичні катаклізми.

6.2. Символічний рівень тексту

Текст роману має глибокий символічний підтекст, де кожен предмет чи явище може набувати додаткових, метафоричних значень.

• Цукерка («конфета»): Це ключовий і найстрашніший символ у романі. На поверхневому рівні це звичайні солодощі, але для Дарусі — це потужний тригер, що запускає механізм травматичного спогаду і викликає напади нестерпного болю. Символічно «конфета» — це уособлення підступності, обману, отруйного «дарунку» від ворога, який приніс смерть і руйнування. Це символ дитячої довірливості, яка була використана злом.
• Квіти: Квіти, які Даруся з такою любов’ю вирощує, символізують красу, життя, гармонію, її незнищенну потребу творити прекрасне у зруйнованому світі. Її квітник — це її маленький рай, острівець порядку і краси посеред хаосу і болю.
• Земля / Могила батька: Це сакральний простір, локус пам’яті та єднання з родом. Даруся буквально черпає з землі силу, рятуючись від нападів болю, притуляючись до неї. Могила батька — єдине місце, де вона почувається в безпеці, де вона може говорити і бути почутою, де відновлюється її зв’язок із втраченим світом любові та довіри.
• Мовчання: Це найскладніший і багатогранний символ. Мовчання Дарусі — це, з одного боку, симптом її глибокої травми, неможливості вербалізувати невимовний жах. З іншого боку, це її свідомий вибір, форма протесту проти жорстокості світу, спосіб самозахисту. Це також втеча від патріархального світу, який не приймає її «інакшості», та відмова користуватися мовою, яка одного разу вже стала знаряддям зради.
• Коса Матронки: Коса, як традиційний символ жіночої краси та життєвої сили, у романі перетворюється на трагічний символ. Її відрізання перед самогубством стає актом остаточного розриву зі світом та символізує знівечену долю і смерть.

Розділ 7. Рецепція, Визнання та Адаптації

Роман «Солодка Даруся» здобув не лише визнання критиків, а й широку популярність серед читачів, ставши справжнім бестселером. Вперше виданий у 2004 році львівським видавництвом «Піраміда», твір витримав понад десять перевидань, а згодом був опублікований і в провідному українському видавництві «А-ба-ба-га-ла-ма-га».

Твір отримав найвищу державну нагороду в галузі культури — Національну премію України імені Тараса Шевченка (2005), а також був включений до списку 100 найкращих творів української літератури за версією українського ПЕН-клубу.

Популярність роману вийшла далеко за межі України. Його перекладено понад 15 мовами, зокрема польською, німецькою, французькою, італійською, англійською, сербською та іншими. Закордонна критика також високо оцінила твір; наприклад, у провідному французькому видавництві «Gallimard» його назвали «справжньою перлиною».

Трагічна історія Дарусі знайшла своє втілення і на театральній сцені. Роман був неодноразово інсценований в українських театрах, зокрема, великий успіх мала вистава Івано-Франківського драматичного театру. У 2025 році очікується вихід аудіокниги від видавництва «Наш Формат».

Частина II: Критична Стаття. «Солодка Даруся»: Анатомія Травми та Неможливість Забуття

Теза: Роман Марії Матіос «Солодка Даруся» є не лише художнім документом історичної трагедії, а й глибоким психоаналітичним дослідженням механізмів колективної травми. Через психосоматичний образ головної героїні, реверсивну структуру наративу та символіку мовчання, авторка деконструює процес витіснення пам’яті та стверджує, що зцілення нації неможливе без болісного проговорення та визнання свого минулого.

1. Історія, що Говорить крізь Тіло: Психосоматика Дарусі як Національна Метафора

У центрі роману Марії Матіос — тіло, що страждає. Хвороба Дарусі, її циклічні, нестерпні напади головного болю, спровоковані згадкою про солодке, є не просто фізіологічним недугом, а фізичним втіленням невисловленого, витісненого болю цілого народу. Її тіло перетворюється на живий архів репресованої історії, на карту пам’яті, де кожен напад болю — це повернення до травматичного епізоду, який неможливо ні забути, ні вербалізувати. Матіос інтуїтивно чи свідомо створює досконалий літературний аналог посттравматичного стресового розладу (ПТСР). Симптоми Дарусі з вражаючою точністю відповідають клінічній картині цього стану: нав’язливі, болісні спогади (флешбеки), що викликаються специфічними тригерами (цукерка); активне уникнення цих тригерів; емоційне оніміння, що проявляється у її німоті та соціальній ізоляції.

Таким чином, Даруся — це не просто хвора жінка, це метафора самої України, чиє історичне тіло понівечене ранами Голодомору, репресій, війн та окупацій. Її біль — це фантомний біль нації за мільйонами вбитих і закатованих, пам’ять про яких була офіційно стерта, але залишилася жити у підсвідомості, у родинних переказах, у невиплаканому горі. Роман показує, що історія, яку змусили замовкнути, починає говорити мовою тілесних симптомів. І поки ця історія не буде проговорена і осмислена, колективне тіло нації, як і тіло Дарусі, буде приречене на страждання.

2. Деконструкція Мовчання: Від Втечі до Спротиву

Німота Дарусі є найскладнішим і найпотужнішим символом роману. Її мовчання не є вадою чи ознакою неповноцінності; це складна, багатошарова екзистенційна стратегія, яку можна інтерпретувати у кількох ключових аспектах.

З феміністичної перспективи, мовчання Дарусі є актом радикальної втечі від ґендерної ролі та відмовою говорити «мовою гнобителів». Вона відмовляється брати участь у житті патріархального сільського соціуму, який таврує її як «дурну» лише за те, що вона «не така, як усі». Цей соціум не має мови для опису її внутрішнього світу, її болю, її тонкої душевної організації. Тому вона створює власний простір, «дику зону», вільну від суспільного контролю та оціночних суджень — це світ природи, квітів та спілкування з духом померлого батька. Цей зв’язок нагадує про архетипові мотиви української літератури, зокрема «Лісової пісні» Лесі Українки, де природа є живою, одухотвореною сутністю. Проте Матіос надає цьому мотиву сучасного психоаналітичного виміру, показуючи природу не лише як прихисток, а й як простір для терапії травми.

З постколоніальної точки зору, мовчання Дарусі є формою пасивного, але непохитного опору колонізатору. Радянська влада, «совєти», не просто окупувала територію; вона спотворила саму суть мови, перетворивши її на інструмент тотального контролю, доносу та зради. У світі, де щире слово дитини може стати смертним вироком для її батьків, мовчання стає єдиним способом зберегти моральну чистоту та не брати участь у всеохопній брехні. Даруся інстинктивно відмовляється грати за правилами комунікативного простору, отруєного тоталітаризмом. Її німота — це її суверенна територія, куди не може проникнути жоден окупант.

3. Структура як Карта Пам’яті: Наративна Реконструкція Минулого

Реверсивна композиція роману є не просто формальним прийомом, а ключем до його ідейного задуму. Починаючи розповідь з наслідків і поступово рухаючись до причин, Матіос змушує читача відмовитися від ролі пасивного споглядача і стати активним учасником розслідування, реконструкції травматичного минулого. Цей процес дзеркально відображає той шлях, який має пройти ціла нація для свого зцілення: від усвідомлення сучасних «симптомів» — корупції, соціальної апатії, історичної амнезії, взаємної недовіри — до болісного пошуку їхніх коренів у травматичних подіях XX століття.

Роман пропонує унікальну модель такої роботи з пам’яттю. Він показує, що неможливо зрозуміти сьогодення, не занурившись у минуле. Неможливо засуджувати Дарусю за її «дивацтва», не дізнавшись про жах, який їй довелося пережити. Так само неможливо будувати здорове майбутнє нації, не розкривши і не засудивши злочини минулих режимів. Структура роману — це карта колективної пам’яті, яка веде читача через лабіринти витіснених спогадів до катарсичного моменту усвідомлення правди. Цей шлях є болісним, але, як доводить роман, єдино можливим для одужання.

4. Висновки: Місце «Солодкої Дарусі» в Пантеоні Української Літератури

Підсумовуючи, роман Марії Матіос «Солодка Даруся» є видатним явищем сучасної української літератури, твором, що здійснив справжній прорив у художньому осмисленні радянської окупації та її довготривалих, руйнівних наслідків для психіки нації. Це не просто «жорстока мандрівка в наше криваве пекло», як писав Павло Загребельний , а й смілива спроба національної психотерапії, заклик до глибокої саморефлексії, без якої неможливе ані сьогодення, ані майбутнє.

У пантеоні сучасної української літератури, присвяченої осмисленню історичних травм, «Солодка Даруся» посідає особливе місце. Якщо романи Оксани Забужко, як-от «Музей покинутих секретів», пропонують інтелектуальну, багатошарову реконструкцію минулого, а твори Сергія Жадана, наприклад «Інтернат», фіксують травму в її теперішньому часі, то роман Матіос вирізняється своєю інтимною, майже фізіологічною зосередженістю на жіночій перспективі болю. Це робить твір не лише історичним, а й глибоко екзистенційним дослідженням.

Твір утверджує просту, але життєво важливу істину: минуле неможливо скасувати чи забути. Воно продовжує жити в нас, у наших дітях, у наших соціальних хворобах та історичних комплексах. Єдиний шлях до зцілення — це шлях пам’яті, проговорення, визнання та покаяння. Роман залишається надзвичайно актуальним і сьогодні, адже, як пророчо зазначав Дмитро Павличко, трагедія Дарини з Черемошного «може статися тепер». Сучасна російсько-українська війна, з її воєнними злочинами, депортаціями та спробами стерти українську ідентичність, є страшним підтвердженням цих слів. Вона доводить, що непроговорена, неосмислена історія має трагічну властивість повторюватися. «Солодка Даруся» — це потужне щеплення від безпам’ятства, книга-застереження, яка нагадує, що боротьба за право мати власну історію, власну мову і власну пам’ять ніколи не припиняється.