Василь Симоненко

Вірш «Є в коханні і будні, і свята…» є маніфестом зрілого погляду на кохання, що протистоїть спрощеним, безконфліктним почуттям героїв соцреалізму. Василь Симоненко (1935–1963) — “витязь молодої української поезії” , один з найяскравіших представників покоління “шістдесятників”.

Вірш “Я…”, як і багато інших творів, поширювався у “самвидаві”. Він увійшов до шкільної програми, був покладений на музику та екранізований. Цей твір є не просто поезією, а й вічним заповітом про те, що свобода суспільства починається з гідності кожної окремої особистості.

Вірш “Задивляюсь у твої зіниці…” мав первісну назву — “Україні”. За часів СРСР вірш поширювався у “самвидаві” і зазнавав цензурних втручань: з нього вилучали найгостріші рядки про “чортів” та зухвале звернення до “Америки й Росії”.

Вірш “Ікс плюс ігрек” є зразком інтимної лірики поета, де він відходить від традиційних поетичних штампів. В умовах тоталітарної ідеології, яка нівелювала приватне життя, звернення до глибоко особистих переживань було не втечею від реальності, а тихою формою опору.

Вірш «Ну, скажи, хіба не фантастично…», хоч і належить до інтимної лірики, часто розглядається дослідниками в ширшому, алегоричному контексті як філософська медитація про трагічне зіткнення ідеалів «відлиги» (любові, свободи) з реальністю тоталітарної системи.

Василь Симоненко, один із найяскравіших представників покоління “шістдесятників”, написав “Казка про Дурила” 5 вересня 1963 року, незадовго до своєї смерті. Твір був написаний “одним подихом” і став своєрідним підсумком болючих роздумів поета про долю України.