📘Я…

Ліричний герой: Горда, безкомпромісна особистість із загостреним почуттям власної гідності. Він виступає носієм гуманістичних ідеалів, відстоюючи своє право бути собою. Його позиція — це не індивідуалістичний бунт, а спокійна констатація онтологічного факту власної унікальності, що стає основою для нової, гуманістичної солідарності.

“Він” (антагоніст): Деперсоналізований збірний образ, що уособлює репресивну, брутальну силу тоталітарної системи. Його портретні деталі (“очицями, повними блекоти”, “лице рябе”) підкреслюють духовну потворність. Образ “блекоти” — отруйної рослини, що викликає марення та агресію, — є своєрідним діагнозом: погляд системи отруєний ідеологією до стану божевілля, нездатності адекватно сприймати реальність. Його лють — це не прояв сили, а симптом хвороби та безсилля перед спокійною гідністю людини.

Основою твору є гострий ідейний та екзистенційний конфлікт між ліричним героєм та його антагоністом. Це не просто суперечка, а зіткнення двох світів: здорової, самодостатньої свідомості та хворої, отруєної ідеологією реальності. Поезія відтворює шлях від особистого опору фізичному та психологічному насильству до універсального філософського твердження про незнищенність людського духу. Твір можна розглядати як акт терапевтичної сублімації, де особиста травма перетворюється на маніфест гідності.

Вірш складається з п’яти строф (катренів) і має чітку композиційну структуру, що відображає шлях думки від особистого до вселюдського. Ця структура є своєрідним посібником з психологічного виживання в умовах тоталітарного тиску.

Експозиція конфлікту (строфи 1-2): Представлено зовнішню атаку антагоніста, його звинувачення та лють, спрямовані на те, щоб зламати й принизити героя.

Кульмінація опору (строфа 3): Звучить непохитна відповідь ліричного героя, що є моментом утвердження власної гідності (“Не стала навколішки гордість моя”) та унікальності (“Та я, їй-Богу, один”).

Філософське узагальнення та синтез (строфи 4-5): Відбувається перехід від особистого “я” до колективного “Ми”. Принцип унікальності поширюється на весь народ і людство, а фінальний афоризм формулює етичний імператив нового, гуманістичного суспільства.

Проблема особистості та тоталітарної системи: Ключова проблема зіткнення вільної особистості з репресивною машиною, що прагне її стандартизувати.

Проблема людської гідності та самоповаги: Проблема збереження внутрішньої свободи та гордості в умовах зовнішнього тиску та приниження.

Проблема унікальності кожної людини: Філософська проблема неповторності кожного індивіда як унікального “всесвіту”.

Проблема співвідношення “я” та “ми”: Проблема побудови здорового суспільства не через нівелювання особистостей, а через повагу до “мільйонів ‘я'”.

Стилістична простота: Мова твору гранично ясна, що є свідомим вибором поета. В умовах тотальної брехні пряме й чесне слово ставало актом політичного спротиву. Це “простота, що є антиподом примітиву і синонімом віртуозності”.

Антитеза: Основний композиційний прийом, що структурує весь твір: “Я” проти “Він”, “один” проти “безліч”, “стандартних ‘я'” проти “всесвітів різних”.

Метафори: “очицями, повними блекоти”, “не стала навколішки гордість моя”, “тяглася отара хвилин”, “безліч всесвітів різних”, “народу одвічне лоно”, “океанна вселюдська сім’я”.

Афористичність: Багато рядків звучать як крилаті вислови, що свідчить про їхню філософську глибину, особливо фінальний катрен.

Версифікація: Вірш написано дольником — нерегулярним розміром, що створює вільний, наближений до розмовної інтонації ритм. Вибір такої вільної форми є символічним: сама метрика вірша втілює ідею свободи та протесту проти стандартизації. Римування — перехресне (АБАБ).

Василь Симоненко (1935–1963) – видатний український поет, журналіст, один із найяскравіших представників покоління “шістдесятників”. Його творчість стала символом боротьби за духовне й національне відродження. За життя поета вийшла лише одна збірка “Тиша і грім” (1962). Вірш “Я…”, як і багато інших творів, поширювався у “самвидаві”. Він увійшов до шкільної програми, був покладений на музику та екранізований. Цей твір є не просто поезією, а й вічним заповітом про те, що свобода суспільства починається з гідності кожної окремої особистості.

Частина I: Розширений Аналітичний Паспорт Поезії “Я…”

Цей аналітичний паспорт представлено у форматі цілісного літературознавчого тексту, що послідовно розкриває генезис, ідейно-тематичний зміст, образну систему, композицію, поетику та версифікаційні особливості твору.

Історико-біографічний генезис: Поезія як відповідь на насильство

Поезія “Я…” Василя Симоненка, датована 1962 роком , є не просто мистецьким висловлюванням, а глибоко особистим і водночас епохальним документом. Її поява збігається з кульмінаційним періодом у житті поета та в історії руху шістдесятників. Саме 1962 року побачила світ перша і єдина прижиттєва збірка Симоненка “Тиша і грім” , яка, попри схвальні відгуки, не задовольняла самого автора через цензурні втручання. Паралельно з літературною діяльністю Симоненко, разом з Аллою Горською та Лесем Танюком, брав участь у роботі комісії з розслідування масових поховань жертв сталінських репресій у Биківні, що було актом надзвичайної громадянської мужності та прямим викликом системі.

Однак ключовим фактором, що безпосередньо вплинув на генезис твору, стала особиста травма. Влітку 1962 року на вокзалі в місті Сміла Василя Симоненка було безпричинно затримано та жорстоко побито співробітниками міліції. Цей акт державного насильства був не випадковим епізодом, а символічним зіткненням поета з тією самою репресивною машиною, яку він викривав. Багато дослідників та сучасників поета вважали, що саме ці побої спричинили важку хворобу нирок і прискорили його передчасну смерть у грудні 1963 року.

У цьому контексті поезія “Я…” постає як художня рефлексія на пережите насильство. Образ антагоніста — “Він” — з його “очицями, повними блекоти” та “лицем рябим”, що “гримів одержимо і люто” , перестає бути абстрактним уособленням зла. Він стає художнім узагальненням конкретних представників системи, які вчинили наругу над поетом. Це не просто алегорія, а портрет тієї брутальної, тупої сили, з якою Симоненко зіткнувся віч-на-віч.

Твір можна розглядати як акт терапевтичної сублімації та свідомого екзистенційного вибору. Фізичне насильство мало на меті зламати волю поета, принизити його гідність і змусити замовкнути. Перед Симоненком постав вибір: підкоритися страху або знайти спосіб відповісти. Пряма політична відповідь в умовах тоталітарного режиму була неможливою. Поет обирає мистецтво як поле для своєї відповіді, перетворюючи конкретний, принизливий досвід на універсальну філософську декларацію про незнищенність людського духу. Таким чином, вірш “Я…” є глибоко особистим актом психологічного опору, де фізичний біль сублімується у твердження метафізічної сили. Рядок “Не стала навколішки гордість моя” звучить не як поетична метафора, а як майже документальне свідчення про результат реального зіткнення з насильством.

Ідейно-тематичне ядро: Апологія унікальності проти ідеології стандартизації

Центральною темою поезії є заклик до усвідомлення та поваги до людської гідності, неповторності кожної особистості. Твір стверджує мотив унікальності як абсолютної, онтологічної цінності. Провідна ідея полягає в уславленні неповторності кожної людини як основи здорового суспільства та в рішучому протесті проти авторитаризму, що прагне уніфікувати особистість, звести її до ролі “гвинтика” в державному механізмі або розчинити в “безлічі стандартних ‘я'”.

Вірш виходить за межі суто політичного протесту, сягаючи рівня екзистенційних узагальнень. Ключова теза “Ми — не безліч стандартних ‘я’, / А безліч всесвітів різних” проголошує кожну людину окремим космосом, нескінченним у своїй складності та цінності. Це твердження було прямою антитезою до радянської ідеології деіндивідуалізації.

Симоненко здійснює фундаментальну ідеологічну диверсію, переосмислюючи радянську концепцію колективного “Ми”. Офіційна доктрина базувалася на абсолютному пріоритеті колективу (партії, радянського народу) над індивідом. Це “Ми” було монолітним, уніфікованим і не терпіло відхилень. Симоненко у своєму вірші не заперечує колективність як таку, навпаки, він вводить власне поняття “Ми” у четвертій та п’ятій строфах: “Ми — це народу одвічне лоно, / Ми — океанна вселюдська сім’я”. Однак природа цього “Ми” принципово інша. Воно не поглинає індивідуальні “я”, а складається з них. Це не моноліт, а “безліч всесвітів різних”. Справжня повага до мільйонів можлива лише за умови поваги до “мільйонів ‘я'”. Таким чином, поет не протиставляє “я” і “ми”, а пропонує нову, гуманістичну та демократичну модель їхнього співіснування. Він стверджує, що істинна сила народу полягає не в однаковості його членів, а в багатстві їхніх унікальних світів, що було прямим викликом тоталітарній концепції колективізму.

Конфлікт та система образів: Екзистенційне “Я” проти отруєного погляду системи

В основі твору лежить гостра антитеза, конфлікт між ліричним героєм, носієм гідності та самоповаги (“Я”), та його антагоністом (“Він”).

Образ “Він” є деперсоналізованим уособленням репресивної системи. Його портрет створено через зневажливі, дегуманізуючі деталі: він дивиться “тупо”, має “очиці, повні блекоти” та “лице рябе”. Він не веде діалогу, а “гримів одержимо і люто”. Його звинувачення — “Дарма ти себе уявляєш пупом, / На світі безліч таких, як ти” — є типовим ідеологічним кліше, спрямованим проти індивідуалізму.

Образ ліричного героя (“Я”) визначається через внутрішні якості — самоповагу (“За те, що я поважаю себе”) та непохитну гордість (“Не стала навколішки гордість моя”). Його відповідь — це не контраргумент у суперечці, а спокійна констатація онтологічного факту власної унікальності: “На світі безліч таких, як я, / Та я, їй-Богу, один”.

Символічний ряд твору включає образ “отари хвилин”, що уособлює пасивний, безвольний плин часу під тиском системи, та ключову метафору “безліч всесвітів різних”, яка розкриває нескінченну цінність кожної людської душі.

Особливої уваги заслуговує вибір образу “блекоти”. Симоненко, який виріс у селі , добре знав конотації цієї рослини. Блекота — це отруйна трава, відома своїми галюциногенними властивостями, що викликають марення, агресію та втрату зв’язку з реальністю. Називаючи очі антагоніста “повними блекоти”, поет не просто дає йому зневажливу характеристику, а ставить своєрідний діагноз. Погляд системи — це погляд, отруєний ідеологією до стану божевілля, нездатності адекватно сприймати реальність, зокрема цінність людської особистості. Таким чином, агресія “Він” є не проявом сили, а симптомом хвороби, ідеологічного отруєння. Це робить позицію ліричного героя ще сильнішою: він не сперечається з божевільним, а лише констатує власну здорову реальність. Конфлікт переходить з площини “інакодумець проти системи” у площину “здорова свідомість проти хворої”.

Композиційна структура та жанрова природа: Шлях від особистого до вселюдського

Вірш має чітку п’ятистрофну композицію, яка відображає динаміку думки та емоцій ліричного героя, його шлях від особистого опору до філософського узагальнення.

• Строфи 1-2 (Експозиція конфлікту): Представлено зовнішню атаку з боку антагоніста, його звинувачення та лють.
• Строфа 3 (Кульмінація опору): Звучить внутрішня відповідь ліричного героя. Це момент непокори (“Не стала навколішки гордість моя”) та утвердження власної унікальності (“Та я, їй-Богу, один”).
• Строфа 4 (Філософське узагальнення): Відбувається перехід від особистого “я” до колективного “Ми”. Ліричний герой поширює принцип унікальності на все людство і формулює універсальний гуманістичний закон: “Ми — не безліч стандартних ‘я’, / А безліч всесвітів різних”.
• Строфа 5 (Синтез і висновок): Поняття “Ми” розширюється до “народу” та “вселюдської сім’ї”, а фінальний афоризм формулює етичний імператив: повага до мільйонів можлива лише через повагу до індивідуальних “я”.

За жанром твір є ліричним маніфестом. Він органічно поєднує риси громадянської лірики (протест проти несправедливості, утвердження суспільних ідеалів) та філософської лірики (роздуми про сутність людини, її місце у світі). Його декларативний, афористичний стиль надає йому характеру програмного тексту, що виражає кредо не лише автора, а й цілого покоління.

Композиційна структура вірша відтворює ефективну модель психологічної стійкості. Перший крок — ідентифікація зовнішньої атаки та її природи (строфи 1-2). Другий — звернення до внутрішнього ресурсу, опора на власну гідність як на незламну основу (“Не стала навколішки гордість моя”). Третій — переформулювання реальності через утвердження власної системи цінностей, яка знецінює аргументи агресора на вищому, онтологічному рівні (“Та я, їй-Богу, один”). Четвертий крок — універсалізація власного досвіду, поширення свого принципу на все суспільство та знаходження солідарності з іншими унікальними “я” (строфи 4-5). Отже, композиція вірша є не просто літературним прийомом, а своєрідним посібником з психологічного виживання в умовах тоталітарного тиску, що вчить перетворювати зовнішню агресію на внутрішнє зміцнення.

Поетика та мова: Простота як вища форма сили

Поезії Василя Симоненка притаманна “простота, що є антиподом примітиву і синонімом віртуозності”. Цей вірш є яскравим прикладом такого стилю. Мова твору гранично ясна, позбавлена ускладнених метафор чи “езопівської конспірації” , яка була характерна для багатьох підцензурних авторів. Художні засоби у вірші є точними та функціонально навантаженими:

• Епітети: “тупо”, “одержимо і люто”, “лице рябе”, “стандартних ‘я'”, “всесвітів різних”, “одвічне лоно”, “океанна вселюдська сім’я”. Вони створюють чіткі, емоційно наснажені характеристики.
• Метафори: “очицями, повними блекоти”, “отара хвилин”, “безліч всесвітів різних”. Вони не ускладнюють, а поглиблюють зміст, надаючи йому символічного виміру.
• Антитеза: Є ключовим композиційним прийомом, на якому побудовано весь твір: “Я” проти “Він”, “один” проти “безліч таких, як ти”, “стандартних ‘я'” проти “всесвітів різних”.
• Афористичність: Багато рядків звучать як крилаті вислови, що свідчить про їхню філософську глибину та відточеність формулювань. Кульмінацією є фінальний катрен: “І тільки тих поважають мільйони, / Хто поважає мільйони ‘я'”.

Ця стилістична простота є свідомим вибором. Євген Сверстюк характеризував поезію Симоненка як “струмінь оголеної правди”. В умовах тотальної брехні та ідеологічних маніпуляцій радянського дискурсу пряме і чесне слово саме по собі ставало актом політичного спротиву. Симоненко свідомо відмовляється від завуальованих натяків. Його сила — у прямоті та безкомпромісності. Таким чином, простота мови у вірші “Я…” — це не відсутність майстерності, а її найвища форма, де кожне слово є зваженим і несе максимальне ідеологічне навантаження. Це стиль людини, яка, за словами Сверстюка, “не висловлював квапливих напiвдумок, вiн про все подумав”.

Ритмомелодика та версифікація: Нерегулярність як свобода

Ритмічна організація вірша “Я…” відходить від канонів класичної силабо-тоніки. Твір написано нерегулярним розміром, що класифікується як дольник (або паузник). Це акцентний вірш, в якому в рядках витримується приблизно однакова кількість наголошених складів (переважно три) при довільній кількості ненаголошених складів між ними. Це створює вільний, наближений до розмовної інтонації ритм, що підкреслює декларативний характер висловлювання. Спроби визначити розмір як класичний (наприклад, анапест чи хорей) не є точними, оскільки ритмічна структура є гнучкою і не вкладається в жорстку схему.

• Римування: перехресне (АБАБ). Рими точні, чоловічі та жіночі чергуються (напр., тупо — пупом, блекоти — ти; люто — розіпнути, рябе — себе).
• Строфіка: твір складається з п’яти чотиривіршів (катренів), що надає йому композиційної стрункості та завершеності.

Вибір дольника як віршового розміру є глибоко символічним. Класичні розміри, такі як ямб чи хорей, асоціюються з порядком, структурою, певною нормативністю. Дольник, як більш вільна, розмовна форма, з’явився в поезії як відхід від жорстких канонів, як прагнення до індивідуалізації поетичного мовлення. Оскільки центральна ідея вірша — це протест проти “стандартних ‘я'” та утвердження унікальності, то і його формальна організація відкидає жорстку стандартизацію. Сама метрика вірша, його “дихання”, втілює ту свободу та індивідуальність, про які йдеться у змісті. Форма тут не просто доповнює зміст, а є його прямим продовженням і втіленням.

Частина II: Критична Стаття. “Я” як Маніфест Шістдесятництва: Василь Симоненко Проти Деіндивідуалізації

Вступ: Поезія як форма екзистенційного опору

В історії української літератури ХХ століття є твори, що виходять за межі суто мистецьких явищ, стаючи актами громадянської мужності та філософської самоідентифікації. До таких належить поезія Василя Симоненка “Я…”. Написана в атмосфері ідеологічного тиску та особистої драми, вона стала одним із найпотужніших маніфестів покоління шістдесятників. В умовах, коли тоталітарна система вимагала беззастережної лояльності та розчинення особистості в безособовому колективі, просте твердження “я є” ставало політичним викликом. Цей вірш є квінтесенцією духу шістдесятництва, яке прагнуло повернути людині її гідність. Недарма Євген Сверстюк зазначав, що біографії таких людей, як Симоненко, “треба вивчати як частку історії України”.

“Він”: Анатомія тоталітарного погляду

Центральний конфлікт вірша розгортається навколо протистояння “Я” і “Він”. Образ “Він” є блискучою деконструкцією тоталітарного мислення. Це не конкретна особа, а функція системи, її знеособлений погляд. Його лють спрямована не на якісь конкретні вчинки чи слова героя, а на сам факт його існування як самодостатньої особистості — “За те, що я поважаю себе”. Це ілюструє ключову рису тоталітаризму: він нетерпимий до внутрішньої автономії людини, до її права на самоповагу, оскільки така людина перестає бути об’єктом маніпуляції.

Мова антагоніста — “Дарма ти себе уявляєш пупом, / На світі безліч таких, як ти” — це мова знецінення, головний інструмент ідеологічного насильства. Система прагне переконати індивіда в його нікчемності, замінності та ординарності, щоб легше ним керувати.

Симоненко тонко розкриває патологію такої влади. Реакція “Він” — це не спроба переконати, а ірраціональна, неконтрольована злість: “гримів одержимо і люто”, “кривилося гнівом лице”. Така поведінка є типовою для системи, що відчуває свою інтелектуальну та моральну поразку. Коли бракує аргументів, залишається лише крик та погроза фізичною розправою (“ладен був мене розіпнути”). Цей образ свідчить про те, що радянська система в 1960-х роках вже значною мірою втратила ідеологічну привабливість і трималася переважно на інерції страху та грубій силі. Отже, лють “Він” — це не прояв могутності, а конвульсія безсилля перед спокійною гідністю людини, яка просто знає собі ціну.

Діалектика “Я” і “Ми”: Від індивіда до нації

Вірш демонструє блискучу діалектику розвитку поняття “Я”. Спочатку це захисна реакція, утвердження власної межі всупереч тиску: “Та я, їй-Богу, один”. Це перший, необхідний крок до самоусвідомлення. Проте Симоненко не зупиняється на індивідуалістичному бунті. Його “Я” знаходить себе серед інших унікальних “Я”, усвідомлюючи, що воно не самотнє у своїй неповторності.

Так поет формулює новий принцип солідарності, що кардинально відрізняється від радянського колективізму. Це не солідарність однакових “гвинтиків”, а союз вільних “всесвітів”. “Народу одвічне лоно” та “океанна вселюдська сім’я” можливі лише там, де поважають кожне окреме “я”. Ця ідея повністю відповідала прагненням шістдесятників “розбудити в своїх сучасниках почуття національної гідності”. Не дивно, що такі критики, як Олесь Гончар, Василь Стус та Іван Дзюба, вбачали у творчості поета продовження гуманістичної традиції української думки, що йде від Шевченка та Сковороди.

Вершиною цієї філософії стає фінальний афоризм, що містить у собі лінгвістичну революцію — “мільйони ‘я'”. Граматично ця фраза є оксюмороном, поєднанням множини із займенником першої особи однини. Цим незвичним словосполученням Симоненко створює новий термін для опису демократичного суспільства, долаючи традиційну опозицію “особистість vs. суспільство”. “Мільйони ‘я'” — це не натовп і не маса. Це спільнота, де кожен член зберігає свою суб’єктність, свою унікальну перспективу. Це не просто поетичний образ, а глибока політико-філософська концепція. Симоненко пропонує модель нації, заснованої на повазі до індивідуальності, що було прямою антитезою до радянської моделі “злиття націй” та деіндивідуалізації.

Симоненко в контексті покоління: Голос правди

Серед плеяди талановитих шістдесятників постать Василя Симоненка вирізнялася особливою безкомпромісністю. Якщо багато хто з його сучасників намагався вести діалог з владою, використовуючи складну метафорику та езопову мову, Симоненко обрав шлях максимальної прямоти, що проявилося не лише в його ліриці, а й у гострій сатирі на радянський лад (наприклад, “Некролог кукурудзяному качанові”). Його поезія, як зазначав Святослав Тельнюк, була небезпечною, бо він не змушував себе “відмовитися від свого «Я»”.

Вірш “Я…” є ідеальним втіленням цієї позиції. Це не прохання про визнання, а вимога поваги. Не скарга на утиски, а утвердження власної правоти. Саме ця якість — поєднання простоти, щирості та непохитної мужності — зробила Симоненка, за влучним висловом Євгена Сверстюка, “ідеєю” — символом незламності духу для цілого покоління і наступних поколінь українців.

Висновки: Надчасова актуальність самоповаги

Минуло понад пів століття з часу написання вірша, але маніфест Симоненка не втратив своєї актуальності. Сучасний світ, хоч і позбавлений тоталітарної ідеології радянського зразка, створює нові, більш витончені форми тиску на особистість. Це і корпоративна культура, що вимагає уніфікації та лояльності, і соціальні мережі, що провокують конформізм та залежність від зовнішньої оцінки, і цифрові алгоритми, що зводять складність людської особистості до набору даних для таргетованої реклами.

Сьогоднішній “Він” може говорити не мовою партійних догм, а мовою ринкових трендів, медійної статистики чи корпоративних стандартів, але його суть залишається незмінною: “На світі безліч таких, як ти”. Меседж знецінення транслюється щодня, переконуючи людину в її замінності та незначущості.

І відповідь Василя Симоненка — “Та я, їй-Богу, один” та “Ми —…безліч всесвітів різних” — залишається фундаментальною основою для збереження людської гідності в будь-яку епоху. Повага до себе, усвідомлення власної унікальної цінності є першим і найважливішим актом опору будь-якій силі, що прагне дегуманізувати, стандартизувати та розчинити людину в аморфній масі. Поезія “Я…” — це вічний заповіт про те, що свобода суспільства починається зі свободи і гідності кожної окремої особистості.