📘Яса

Іван Сірко: Кошовий отаман Запорізької Січі, легендарний “характерник”. Центральна постать твору. Зображений як талановитий полководець, мудрий політик і справжній патріот, який понад усе ставить волю України. Це глибоко трагічний образ лідера, який намагається об’єднати роздерту країну, але стикається з розбратом старшини.

Петро Дорошенко: Гетьман Правобережної України. Трагічна постать, що намагається втримати незалежність, але, заради цього, змушений укласти союз із Туреччиною, який призводить до спустошення його земель.

Іван Самойлович: Гетьман Лівобережної України. Показаний як політик, що орієнтується на Московію, дбає про власні інтереси та воює проти Дорошенка, поглиблюючи розкол країни.

Арсен Звенигора: Вигаданий персонаж, козак, сотник. Уособлює вірність обов’язку, мужність, відданість ідеям Сірка та інтересам простого народу.

Ярема: Молодий козак, побратим Арсена. Його образ показує становлення воїна та патріота в жорстоких реаліях війни.

Сотник Перебийніс: Представник козацької старшини, який часто вагається, обираючи між власними інтересами та загальною справою, чим ілюструє одну з причин Руїни.

Орися: Кохана Арсена Звенигори. Її образ є символом самої України — згорьованої, сплюндрованої, але нескореної, що чекає на своїх захисників.

Лінія Івана Сірка: Центральна політична та військова лінія. Вона розкриває діяльність Сірка як кошового отамана: його військові походи проти турків і татар, організація оборони Ладижина, складні дипломатичні відносини та конфлікти з гетьманами Дорошенком і Самойловичем.

Лінія боротьби за гетьманську владу: Відображає політичний розбрат між Петром Дорошенком та Іваном Самойловичем, їхню боротьбу за контроль над Україною, що супроводжується залученням іноземних військ та призводить до братовбивчої війни.

Лінія Арсена Звенигори та Орисі: Ця лінія вигаданих персонажів показує не лише участь простих козаків у війні, але й трагічну історію кохання в жорстоких реаліях Руїни. Через долю Арсена та Орисі розкривається героїзм і трагедія простого народу.

Експозиція: Опис Запорізької Січі та загальної політичної ситуації в Україні 1673 року, знайомство з головними героями та розстановкою сил.

Зав’язка: Звістка про наближення величезної турецько-татарської армії та загрозу місту Ладижин; Іван Сірко приймає складне рішення втрутитися у боротьбу на Правобережжі.

Розвиток подій: Героїчна оборона Ладижина; військові походи козаків на чолі з Сірком; політичні інтриги та військові зіткнення між Дорошенком і Самойловичем; розвиток стосунків Арсена та Орисі.

Кульмінація: Трагічне падіння Ладижина через незгоду та зраду; арешт Івана Сірка (особливо у другій редакції твору).

Розв’язка: Гіркі роздуми Івана Сірка про майбутню долю України, усвідомлення глибини національної трагедії, спричиненої розбратом; визначення подальшої долі Арсена та Орисі.

Національна єдність та державність: Ключова проблема твору. Автор показує, як розбрат між гетьманами та козацькою старшиною призводить до руйнування країни.

Влада і народ: Протиставлення інтересів простого народу, який несе основний тягар війни, та егоїстичних політичних ігор верхівки, її відірваності від національних інтересів.

Патріотизм і зрада (колабораціонізм): Проблема вибору між особистими інтересами, вірністю тому чи іншому гетьману та вищими інтересами українського народу, які уособлює Сірко.

Роль особистості в історії: На прикладі Івана Сірка автор розкриває, як багато може зробити для свого народу сильна, патріотична особистість, але водночас показує і трагедію лідера, зусилля якого розбиваються об чвари.

Війна і мир: Зображення жорстокості війни (оборона Ладижина) та її руйнівних наслідків для долі країни та окремих людей.

Вірність і кохання в умовах війни: Розкривається через лінію Арсена та Орисі, показуючи, що навіть у найтемніші часи людські почуття залишаються цінністю.

Поєднання історичної правди та художнього вимислу: У романі діють реальні історичні постаті (Сірко, Дорошенко, Самойлович) та описані реальні події, проте поряд з ними існують вигадані персонажі (Арсен, Орися), які допомагають глибше розкрити епоху.

Психологізм: Автор глибоко проникає у внутрішній світ героїв, особливо Івана Сірка і Петра Дорошенка, показуючи їхні складні внутрішні монологи, сумніви та мотивацію вчинків.

Символізм: Назва “Яса” є символічною (бойовий клич, сигнал, а також закон, порядок). Образ Орисі символізує сплюндровану, але нескорену Україну.

Використання фольклору, історизмів та архаїзмів: Текст насичений народними піснями, легендами (про Сірка-характерника), козацькою лексикою, що допомагає відтворити автентичний колорит і дух зображуваної епохи.

Роман “Яса” є одним із найвизначніших творів Юрія Мушкетика. Назва “Яса” — це багатозначне слово: бойовий клич козаків, сигнал до бою, а також (з тюркських мов) закон, порядок, ту ідею державності, яку намагався відстояти Іван Сірко. Ключова різниця між редакціями (1974 і 1987) полягає у переосмисленні постаті Сірка: якщо у першій редакції він був ближчим до канонів соцреалізму, то у другій (написаній в добу перебудови) він постає як трагічний, самостійний державник, що критично ставиться і до Москви, і до Варшави, і до Стамбула. Це переосмислення зробило роман особливо актуальним напередодні відновлення незалежності України.

Розширений Аналітичний Паспорт Роману «Яса»

Вступ: Автор, Назва та Історична Епоха

Твір «Яса» є одним із вершинних досягнень майстра української історичної прози Юрія Мушкетика (1929–2019), лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка. Опублікований у першій редакції в 1974 році та значно доопрацьований і виданий у 1987-му, роман створювався в умовах радянської цензури, коли історичний жанр залишався чи не єдиною легальною можливістю для осмислення травм національної історії, питань ідентичності та філософських проблем буття.

Дія роману розгортається в один із найтрагічніших періодів історії України – добу Руїни, а саме в 1670-ті роки, охоплюючи події другої половини XVII століття. Це час, коли українські землі виявилися розтерзаними між трьома імперіями – Османською, Московською та Річчю Посполитою. На цьому тлі розгортається багатовимірний конфлікт: між гетьманом Лівобережжя Іваном Самойловичем, що жорстко впроваджує промосковську політику, гетьманом Правобережжя Петром Дорошенком, який у відчаї прийняв протекторат султана, та Запорозькою Січчю на чолі з Іваном Сірком, яка відчайдушно намагається зберегти свою автономію та захистити народ від тотального винищення.

Роман детально охоплює ключові події цього періоду, зокрема спустошливі турецько-татарські походи (включно з контекстом Чигиринських походів), жорстоку облогу та падіння Ладижина, легендарний похід Сірка на Крим зі звільненням тисяч невільників, що завершився знаменитим нічним розгромом татарської орди, яка віроломно атакувала сплячу Січ. У цьому контексті Руїна у Мушкетика є не просто історичним тлом, а функціонує як головний антагоніст, як долі-фатум. Вона створює ситуацію, в якій жоден з героїв не має “правильного” вибору, а лише вибір між різними формами трагедії, що повною мірою розкриває історичний конфлікт «Україна – Османська імперія».

Жанр, Стиль та Композиція

Жанрово «Яса» визначається критиками як філософсько-історичний роман-літопис. Це не пригодницький чи авантюрний роман; автор свідомо поєднує фактографічну точність (використання реальних документів, введення ключових історичних постатей, як-от Сірко, Самойлович, султан Магомет IV) з глибоким художнім домислом. Мета такого підходу – не просто переповісти історію, а знайти в її драматичних подіях складні моральні орієнтири, збагачуючи сучасника глибинним досвідом минулих поколінь.

Стиль твору вирізняється поєднанням епічної монументальності та камерного психологізму. Батальні сцени – чи то відчайдушна оборона приреченого Ладижина, чи то нічна різанина на Січі, чи кривава січа в степу проти орди хана Селім-Гірея – написані з натуралістичною жорстокістю. Їм протиставлені глибоко ліричні, просякнуті пантеїзмом пейзажі степу, подані через сприйняття дозорця Мокія Сироватки, та напружені внутрішні монологи, що розкривають психологічні конфлікти Івана Сірка, Лавріна Перехреста, зрадника Марка Ногайця та гетьмана Самойловича. Мова роману насичена народнопісенними елементами, символікою (тваринною та рослинною), обрядовими формулами та народними віруваннями, що створює ефект повного занурення в епоху та драматичну напруженість.

Композиція роману є багатолінійною та поліфонічною. Автор майстерно переплітає кілька ключових сюжетних ліній, що розвиваються паралельно на різних суспільних рівнях і врешті-решт трагічно перетинаються. Перша – це політична лінія, що фокусується на Івані Сірку та його боротьбі за Січ проти гетьмана Самойловича та султана Магомета IV. Друга – це морально-особистісна лінія, що розкриває любовний трикутник і трагедію Лавріна Перехреста, Киліяни та Марка Ногайця. Третя – це філософсько-екзистенційна лінія, присвячена духовним пошукам та життєвому шляху Мокія Сироватки. Додатковою лінією, що поглиблює тему зради, є історія братів Митрофана та Ждана Гуків.

Символічне Значення Назви

Назва «Яса» є ключовим полісемантичним символом роману, що об’єднує всі його сюжетні та філософські лінії. Дослідники виділяють щонайменше чотири рівні її тлумачення. На конкретно-сюжетному рівні, «яса» – це бойовий клич, сигнал тривоги, вогонь на могилі, який мав попередити козацтво про набіг татар. Роман починається з фатальної сцени, де дозорець Мокій Сироватка, занурений у філософські роздуми про «лад» у світі, проґавив появу орди і не встиг подати цей сигнал – «запалити порубану… степову грушку, облиту смолою».

На філософському рівні, «яса» (від тюркського «закон», «порядок», як Яса Чингісхана) втілює центральний конфлікт роману. Це протистояння між стихійною козацькою «волею» (Січ) та спробами нав’язати їй зовнішній, деспотичний «закон» (Ясу). Це може бути Яса Османської імперії, що вимагає покори від Дорошенка, або московська Яса, яку впроваджує гетьман Іван Самойлович, прагнучи приборкати «зброднів».

На моральному рівні, це також «неписаний закон» совісті, честі та вірності. Цей внутрішній закон є в душі Мокія Сироватки, який живе у злагоді з собою, «ніде й ні в чому не переступаючи його законів, а також законів совісті, давніх звичаїв». Саме цей внутрішній закон стає основою трагічного вибору Лавріна Перехреста, який відмовляється від життя ціною зради.

Нарешті, на символічному рівні, «яса» також означає «слава», «грім», «світло» і «сяйво волі». Це та слава, яку здобуває Іван Сірко, стаючи легендою, і те світло пам’яті, яке залишає по собі мученицька смерть Лавріна. Таким чином, сам роман, написаний у 1970-х роках в епоху брежнєвського застою, функціонує як акт подання «яси» (сигналу) сучасникам автора. Подібно до того, як Сироватка не зміг вчасно попередити про татар, радянська інтелігенція не могла прямо говорити про загрозу національній ідентичності. Мушкетик, використовуючи історичний матеріал, створює власну «ясу» – попередження про небезпеку «потурнацтва», зради та втрати внутрішнього морального закону.

Центральні Сюжетні Лінії

Роман розгортає кілька трагічних історій, що ілюструють розпад світу доби Руїни.

Перша – це політична трагедія Івана Сірка. Він змушений постійно маневрувати між наказами московського царя, амбіціями гетьмана Самойловича, який бачить у Січі джерело бунту і прагне її знищити економічною блокадою, та прямою військовою агресією султана Магомета IV. Кульмінацією його лінії стає блискучий похід на Крим. Він перемагає орду хана Селім-Гірея, звільняє тисячі невільників, але стикається з жахливою правдою: багато з них, ставши «потурнаками», не хочуть повертатися в Україну, благаючи відпустити їх назад у сите рабство. Ця сцена є крахом його ідеалів. Його лінія завершується нічною атакою на Січ, яку веде зрадник Марко Ногаєць; і хоча козаки перемагають, Сірко відчуває сором і страх не перед ворогом, а перед «фортуною» та усвідомленням внутрішньої гнилі.

Друга – це моральна трагедія Лавріна, Киліяни та Марка. Лаврін Перехрест, таємний син Мокія Сироватки і улюблений джура Сірка, закохується у Киліяну, дочку заможного, але нечистого на руку Дороша Бруса. Їхній супутник і побратим Лавріна, Марко Ногаєць, також закохується в Киліяну і, рухомий заздрістю та страхом, зраджує їх. Під час жорстокої облоги Ладижина, спровокованої стратою ханського сина полковником Мурашком, Марко потрапляє в полон і через тваринне боягузтво («Страх виїв душу до дна») стає зрадником. Він видає туркам усі військові таємниці Січі і згодом веде їх на нічний штурм. Лаврін та Киліяна потрапляють у турецький полон в Адріанополі. Кульмінацією цієї лінії є сцена вибору: Лавріну пропонують життя в обмін на «потурнацтво». Киліяна, прагнучи жити, благає його погодитися. Лаврін відмовляється зі словами: «Ми українці… Але батьківщина теж лише одна». Його страчують, вішаючи на залізні гаки – що є прямою алюзією на Байду Вишневецького, – а Киліяну топлять у річці за її зв’язок з ним.

Третя – це екзистенційна трагедія Мокія Сироватки. Вона обрамлює роман. Почавшись із його філософських роздумів на Сліпій Могилі та фатальної недбалості, лінія продовжується його таємницею (батьківство Лавріна) та пошуками зниклого сина. Кульмінацією його шляху і всього твору стає свідома самопожертва. Коли нова татарська орда суне на Січ, Мокій, цього разу абсолютно свідомо, подає сигнал-«ясу», запалюючи вогонь на могилі. Він не тікає, як першого разу, а залишається у полум’ї, перетворюючись на «живу свічку». Його самоспалення стає остаточним виконанням «яси» (закону і сигналу) і водночас метафорою національної стійкості та спокути.

Четверта – це побічна лінія зради, втілена в образах братів Гуків. Вона ілюструє розпад родинних зв’язків на тлі загальної Руїни. Митрофан Гук, січовий підписар, і його брат Ждан, челядник гетьмана, виявляють повну байдужість один до одного, що підкреслює глибоку моральну кризу суспільства.

Аналіз Ключових Образів

Іван Сірко. Це центральна, найбільш трагічна постать роману. Мушкетик створює складний, об’ємний, неоднозначний образ, далекий від будь-якої ідеалізації чи “забронзовілості”. Це старий, втомлений лідер («Отаман старів»), обтяжений особистими трагедіями (втрата рідних синів Петра і Романа) та відповідальністю за весь край. Він мудрий стратег, але водночас імпульсивний, що іноді межує з політичною короткозорістю. Його головна трагедія – самотність і усвідомлення історичної приреченості. Його найбільший тріумф (визволення тисяч невільників) обертається найглибшим розчаруванням (феномен «потурнацтва»). Він втілює спробу створити моральну «ясу» (закон) всередині хаотичної «вольниці», але Руїна (як зовнішня, так і внутрішня – зрада Марка) виявляється сильнішою за нього. Символічним є і його жест кидання булави в пороги Дніпра – знак кінця певної ери та, можливо, надії на майбутнє очищення.

Мокій Сироватка. Цей персонаж є носієм «неписаного закону» природи та совісті. Його свідомий вибір самотності у степу – це водночас і покута за гріх молодості (зв’язок з Маврою, внаслідок якого народився Лаврін), і спроба втекти від жорстокості історії. Він – філософ, який у гармонії з природою («Він любив степ») знаходить той «лад», якого бракує суспільству. Його недбалість на варті (провал «яси») доводить, що від історії сховатися неможливо. Його шлях пошуків сина стає віддзеркаленням трагедії всього народу. Його фінальне самоспалення на Могилі Сліпій є свідомим актом спокути і найвищим виконанням обов’язку, перетворюючи його з «маленької людини» на символ жертовності.

Лаврін Перехрест. Це ідеалізований носій честі. Він вихованець Сірка, якого кошовий любить як рідного сина. Лаврін прагне «яси» (слави) воїна, але його романтичне кохання до Киліяни стикається з брутальною реальністю зради та полону. Його кульмінаційний вибір – це свідома відмова від життя заради збереження ідентичності. Його мученицька смерть на гаках є прямою алюзією на долю Байди Вишневецького, що перетворює його з рядового козака на вічний символ незламності. Він – єдиний, хто до кінця виконав вимоги внутрішньої «яси».

Марко Ногаєць та Киліяна. Ці персонажі є антиподами Лавріна і втілюють трагедію зради. Їхня мотивація – не ідеологічна, а біологічна: страх смерті та жага до життя. Марко – втілення боягузтва; його заздрість до Лавріна через Киліяну миттєво переростає у зраду, щойно він відчуває фізичний страх («Страх виїв душу до дна»). Киліяна, що виросла «королівною» в лісі і мріяла про «розкішне життя», виявляється неготовою до жорстокості світу. Її благання до Лавріна: «Я хочу жити!» – це крик самої плоті, що повстала проти будь-якого закону, який вимагає жертви.

Іван Самойлович та Султан Магомет IV. Це уособлення зовнішньої, деспотичної «яси». Вони представлені як сили порядку, що прагнуть приборкати стихію (Січ). Самойлович показаний як параноїдальний, хитрий політик («хитрий, обачний, не глибоко мудрий»), який боїться Січі більше, ніж татар, і бачить у ній лише «зброднів». Султан Магомет – втомлений, хворий деспот, що страждає від безсоння. Обидва вони, хоч і вороги, по суті є одним і тим же – втіленням імперського закону, що нищить свободу.

Філон. Молодий герой, що з’являється наприкінці твору. Він символізує нове покоління, яке приходить на зміну загиблим. Прибувши на Могилу Сліпу після жертовної смерті Мокія, Філон фактично “продовжує справу Сироватки”, стаючи новим дозорцем і хранителем пам’яті, забезпечуючи неперервність козацького духу.

Проблематика та Ідейний Зміст

Роман «Яса» піднімає комплекс філософських та моральних проблем. Центральною є проблема «закону і волі» – чи можлива держава (закон) без придушення свободи (волі), і чи можлива свобода без анархії (Руїни)? Звідси випливає проблема вибору та вірності. Мушкетик досліджує межу, за якою людина ламається, та ціну, яку вона готова заплатити за життя чи за честь. Найболючіша проблема – «потурнацтво». Це не просто зміна віри, а повна втрата національної ідентичності, духовна смерть, яку Сірко з жахом бачить у визволених рабах і яка втілюється у виборі Киліяни. Роман також досліджує проблему історичної пам’яті – чи залишається щось після тотальної руйнації? Відповіддю стає образ Лавріна-Байди, який через мучеництво входить у вічність, і образ Мокія, чия жертва передається новому поколінню в особі Філона.

Критична Стаття: Закон Степу і Воля Історії: Трагедія Особистості в романі «Яса»

«Яса» проти «Вольниці»: Онтологічний Конфлікт Доби Руїни

Роман Юрія Мушкетика «Яса» є глибоким філософським дослідженням фатального конфлікту, що визначив долю України. Назва твору, полісемантична за своєю суттю, кодує цю центральну антиномію. «Яса», що в тюркському світі означає непорушний «закон» або «порядок», протистоїть стихійній, анархічній «вольниці» Запорозької Січі. Весь роман побудований на зіткненні цих двох начал, і Мушкетик з трагічною невідворотністю доводить, що в умовах Руїни XVII століття ані деспотичний «закон», ані некерована «воля» не здатні породити життєздатну державність. Вони можуть лише взаємно знищити одна одну.

«Яса» імперій – чи то османського султана Магомета IV, чи то московського царя, репрезентованого гетьманом Самойловичем, – це порядок, що базується на примусі, деспотії та поглинанні. Самойлович щиро прагне «ладу», але його метод – це знищення осередку інакомислення, Січі, яку він зневажає як притулок «зброднів» і «волоцюг». «Вольниця» Січі, у свою чергу, хоч і є втіленням духу свободи, виявляється внутрішньо вразливою. Вона нездатна протистояти зраді (Марко Ногаєць), не має імунітету до користолюбства (майстри човнів, що вимагають плати у Сірка) і врешті-решт просипає фатальну нічну атаку через власну безпечність і нехтування вартою. Мушкетик показує, що стихія не може бути державою.

Іван Сірко: Трагедія Харизми між «Ясою» та Волею

У центрі цього конфлікту стоїть Іван Сірко – харизматичний лідер, який інтуїтивно намагається синтезувати ці два начала. Він – живе втілення «вольниці», її дух і плоть. Але водночас він єдиний, хто розуміє необхідність «яси» – внутрішнього закону, дисципліни, відповідальності. Критики справедливо називають його образ складним і неоднозначним, це «відважний полководець і непрозорливий політик». Його трагедія – в тому, що він намагається нав’язати свій особистий моральний закон («ясу» совісті) стихії, яка за своєю природою закону не визнає.

Його найбільша поразка чекає наприкінці тріумфального кримського походу. Сцена, де звільнені ним тисячі невільників благають відпустити їх назад до Криму, в сите рабство, стає для Сірка філософським крахом. Він усвідомлює, що «вольниця» не є абсолютною цінністю; людина, позбавлена внутрішнього морального стрижня, обирає не свободу, а комфорт. «Рабство – воно іноді теж солодке!», – ця гірка думка Сірка є вироком не лише «потурнакам», але й усій його справі. Він, «сивий орел», залишається трагічно самотнім у своєму розумінні честі, обтяжений пам’яттю про мертвих синів і нездатний врятувати живого (Лавріна). Водночас, Мушкетик наділяє психологічною глибиною переважно козацьких протагоністів, тоді як антагоністи, зокрема татари, часто зображуються більш стереотипно, як уособлення «дикої орди», що дещо збіднює загальний поліфонізм твору.

Три Долі – Три Вибори: Лаврін, Марко, Киліяна

Якщо Сірко втілює історичну трагедію, то любовний трикутник Лавріна, Марка та Киліяни переводить конфлікт «яси» і «волі» у площину особистого морального вибору. Саме тут Мушкетик дає свою відповідь.

Лаврін Перехрест, вихованець Сірка, обирає найвищу форму «яси» – внутрішній закон вірності. У момент остаточного вибору в Адріанополі, коли йому пропонують життя, багатство і кохану жінку в обмін на зречення віри та батьківщини, він відмовляється. Його вибір – це не фанатизм, а усвідомлене рішення. Слова «Але батьківщина теж лише одна» стають його особистою «ясою». Його страшна страта – нахромлення на гаки – є прямою алюзією на долю Байди Вишневецького, і цим Мушкетик переводить Лавріна з площини побутового персонажа у площину національного міфу. Він гине, але його «яса» (слава, світло) перемагає смерть.

Йому протистоять Марко Ногаєць та Киліяна. Вони обирають «волю» в її найнижчому, біологічному прояві – волю до життя за будь-яку ціну. Марко зраджує через страх («Страх виїв душу до дна») і заздрість. Він стає абсолютним злом – провідником, що веде орду на сплячу Січ. Киліяна, зламана полоном, обирає життя. Її крик до Лавріна: «Я хочу жити!» – це крик самої плоті, що повстала проти будь-якого закону, будь-якої «яси», яка вимагає жертви. Її подальші прокльони на адресу України – це логічний наслідок цього вибору: зрадивши внутрішній закон, вона зрікається всього, що з ним пов’язане. Мушкетик не засуджує її, а жаліє, показуючи її утоплення як акт милосердя, що припиняє її духовну агонію.

Покута і Жертва: Філософія Мокія Сироватки

Особливе місце в цій структурі займає Мокій Сироватка. Він – носій «природної яси». Його шлях обрамлює твір і символізує шлях від несвідомої помилки до свідомої жертви. Роман починається з його фатальної помилки: заглибившись у філософські роздуми про «лад», він просипає сигнал-«ясу». Це втеча від історії, яка виявляється неможливою. Історія наздоганяє його через його єдиний зв’язок зі світом – його таємного сина Лавріна.

Його шлях – це шлях «маленької людини», яка намагається зберегти душу в епоху тотального розпаду. Його фінальний акт — це вже не втеча, а повне прийняття долі. Коли насувається нова орда, він знову на Сліпій Могилі. Цього разу він свідомо запалює вогонь і залишається в ньому, перетворюючись на живий сигнал. Його самоспалення — це його остаточна, вища «яса» (жертва і закон), акт спокути за попередню недбалість і метафора незламності національного духу.

Історична Пам’ять як Остання «Яса»

У фіналі Іван Сірко, щойно переобраний на кошового, заходить до січової церкви. Там він бачить ікону, на якій зображено козака на човні у сяйві, що б’ється з турком. У рисах цього козака він впізнає свого загиблого джуру Лавріна. Ця сцена є філософським завершенням роману.

Історична «яса» (закон державності) програла. Політична «яса» (боротьба Сірка) зайшла у глухий кут. Особиста «воля» (Киліяна, Марко) призвела до зради і духовної смерті. Але перемогла інша «Яса» – «яса» (слава) морального чину. Лаврін, програвши фізично, перемагає в історичній пам’яті, перетворюючись на ікону, на символ. І жертовна смерть Мокія Сироватки передається як естафета новому дозорцю Філону, що символізує неперервність служіння. Роман Юрія Мушкетика, що починається як трагедія провалу (невідправлена «яса» Сироватки), завершується утвердженням незламності духу, закарбованого в пам’яті народу як найвища форма закону.