📘Українські птахи в українському краєвиді

Головними героями збірки є птахи, кожен з яких постає як унікальний міфологічний образ, наділений власним характером та символічним значенням.

Вивільга: “Жовта пташка”, що має “дощовий голос”. Вона асоціюється із сонцем, ягодами черешні, плодючістю, жіночою красою та здатністю викликати дощ. Її численні народні імена пов’язані з кольором, голосом та вологою.

Горлиця: “Лісова ткаля”, символ дівочої ніжності, подружньої вірності, працьовитості та домашнього затишку. Її туркотіння порівнюється зі стукотом ткацького верстата, що символізує створення основи життя.

Ракша: “Птах, який замикає вирій”. Яскрава, синя птаха, що прилітає останньою і є “ключницею” до вирію, замикаючи літо в Україні.

Біла лелека: Священний для українців птах, охоронець роду та батьківщини. Символізує початок, народження дітей, добробут, врожай та долю. Вона є посередником між світами, пов’язана з народними віруваннями про чистоту, дорослішання дівчини та родинне щастя.

Соловейко: Птах, що “співає трьома голосами”, уособлення кохання, сватання, молодості та весільних обрядів. Його спів у фольклорній традиції, яку відтворює автор, тісно пов’язаний із долею дівчини та її очікуванням щасливого шлюбу.

Вівчарики (плакучий, весняний, жовтий, зелений): Дрібні пташки, чий спів та поведінка асоціюються з пастухами, весною та буденним життям людей, що живуть у гармонії з природою. Їхні риси (колір ніжок, брівець) стають основою для народних назв та уявлень.

Зозуля: Могутній і амбівалентний образ, оракул, що віщує майбутнє і відмірює роки життя. Вона є символом весни, але водночас і суму, вдівства, екзистенційної самотності та трагічного знання.

Журавель: Птах, нерозривно пов’язаний із поняттям “вирію”. Його курликання є квінтесенцією осіннього суму, ностальгії, любові до батьківщини та туги за втраченим. Політ журавлів стає символом історичної пам’яті, процесією поколінь, що поєднує живих і мертвих.

Твір не має традиційного епічного сюжету. Натомість його структура побудована на низці паралельних поетичних досліджень, кожне з яких можна визначити як окрему символічну сюжетну лінію.

Етно-лінгвістичне дослідження птаха: Кожен вірш є своєрідною розвідкою, що починається з прямого звертання до птаха. Автор перелічує його численні народні назви, пояснюючи їх походження через зовнішній вигляд, звуки, які він видає, або особливості поведінки, здійснюючи своєрідну “мовну археологію”.

Міфологічна лінія: Розкривається роль кожного птаха в українській народній міфології. Автор показує, як птахи стають учасниками ритуалів, символами певних понять (доля, кохання, врожай), посередниками між світом людей і потойбіччям (вирієм).

Лінія єднання людини з природою: У кожному вірші простежується нерозривний зв’язок між життям птаха та життям української людини — від дитячих закличок і дражнилок до ворожінь дівчат на заміжжя та прикмет господарів про врожай.

Твір є міфопоетичним циклом верлібрів, де кожен вірш присвячений одному виду птахів. Композиція має енциклопедичний характер, оскільки автор мав на меті створити “міфологічний орнітоморфний тезаурус”, що охопив би 365 українських птахів. Внутрішня структура кожного вірша є сталою і ритуалізованою:

1. Звертання-інвокація до птаха.

2. Перелік та поетичне тлумачення його народних назв.

3. Опис символічного значення птаха в народних уявленнях, приказках, загадках, піснях.

4. Розкриття ролі птаха в обрядах та віруваннях.

5. Заключне звертання-узагальнення, що закріплює за птахом його міфологічну функцію. Така структура надає тексту ознак замовляння або магічного ритуалу.

Проблема гармонії людини і природи: Твір розкриває ідеалізований світ, де людина живе у повній гармонії з природою, розуміє її мову та відчуває себе невід’ємною її частиною.

Проблема збереження національної пам’яті: Автор актуалізує проблему забуття прадавніх народних знань, вірувань, діалектних слів, намагаючись через поезію зберегти та “оживити” цей безцінний пласт української культури. Його творчість — це акт культурної археології та реставрації.

Проблема мови як коду нації: Голобородько демонструє, що мова є не просто засобом спілкування, а й способом мислення та світосприйняття. Багатство народних назв птахів свідчить про поетичність та глибину українського світогляду.

Проблема культурного опору тоталітаризму: Створюючи аполітичне, заглиблене в міф мистецтво, поет здійснював потужний культурний та психологічний опір радянській ідеології, яка прагнула уніфікувати та стерти національні ідентичності.

Верлібр: Основна форма твору. Вибір вільного вірша є принциповим, це акт “культурної та літературної деколонізації”, відмова від “чужих” силабо-тонічних форм і повернення до питомого ритму української народної мови, дум та замовлянь.

Фольклоризм: Основоположний художній принцип твору. Автор широко використовує народну етимологію, діалектизми, прислів’я, приказки, загадки, повір’я, тексти закличок та обрядових пісень, органічно вплітаючи їх у тканину вірша.

Анафора та поетичний паралелізм: Повторення на початку рядків звертань (“Вивільго, вивільго…”, “Лелеко, біла лелеко…”) та синтаксично однотипних конструкцій створює ефект магічного заклинання та структурує поетичну думку.

Персоніфікація: Усі птахи наділені людськими рисами, вони є повноцінними співрозмовниками ліричного героя, здатними мислити, відчувати та виконувати важливі функції у світобудові.

Міфопоетика: Автор не просто цитує фольклорні мотиви, а й створює на їх основі цілісний поетичний космос, власну міфологію, де кожен птах має своє чітко визначене місце та роль. Цей метод сам автор визначав як “тлумачну поезію”, де поет не вигадує, а розкриває та інтерпретує смисли, вже закладені в мові та культурі.

Василь Голобородько (нар. 1945 р. на Луганщині) — видатний український поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, один із найяскравіших представників “Київської школи поезії”. Через нонконформістську позицію його було виключено з інституту, і довгі роки він був позбавлений можливості друкуватися на батьківщині, переживши період “змушеного мовчання”. Його дебютна збірка “Летюче віконце” вийшла друком у США (1970). Ця вимушена ізоляція спонукала поета до заглиблення у фольклор та міфологію як до простору, вільного від ідеологічного тиску. “Українські птахи в українському краєвиді” є квінтесенцією його методу “тлумачної поезії”, де поет виступає не творцем, а медіумом, що розкриває поезію, вже приховану в мові та народній свідомості.

Розділ 1. Аналітичний паспорт циклу «Українські птахи в українському краєвиді»

Ідентифікація твору

Автором циклу «Українські птахи в українському краєвиді» є Василь Голобородько (народився 7 квітня 1945 року в селі Адріанопіль, нині Кремінна, Луганська область). Твори, що складають цикл, створювалися протягом 1994-2002 років, у період пострадянського відродження, коли поет проживав у Луганську.

Цей цикл посідає виняткове місце у творчості поета та в ширшому контексті сучасної української поезії. Він розглядається критикою як програмна, «підсумкова збірка», до якої автор «йшов впродовж усього життя». Твір є квінтесенцією міфопоетичного методу Голобородька, одного з найвизначніших представників «Київської школи» поезії.

Сам творчий метод поета нерозривно пов’язаний з його біографією: у 1967 році він був відрахований з Київського університету за поширення праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Цей акт дисидентства та відмова співпрацювати з КДБ призвели до заборони публікацій протягом двадцяти років. Працюючи на шахтах і будівництві, Голобородько (лауреат Шевченківської премії 1994 року за збірку «Ікар на метеликових крилах») свідомо заглибився в архаїчну свідомість та фольклор. Його міфопоетика стала актом культурного опору русифікації та альтернативною онтологічною реальністю, вибудуваною в опозиції до десакралізованого радянського світу. За свідченнями, поет зібрав понад 365 народних назв птахів, плануючи створити книгу на кожен день року. Таким чином, «Українські птахи» є не просто збірником, а opus magnum цього методу, свідченням багаторічної, майже наукової праці з реконструкції міфу.

Жанрова природа

Твір являє собою унікальний для української поезії «міфо-поетичний цикл». Його жанрова природа є синкретичною, поєднуючи в собі риси ритуального замовляння, поетичного есею та легенди.

Формальною основою тексту є верлібр (вільний вірш). Однак це не класичний інтелектуальний верлібр ХХ століття. Поетика Голобородька «заснована на замовлянні». Це означає, що версифікаційна структура є прямим наслідком імітації ритуального тексту. Вона базується не на силабо-тоніці, а на «гіпнотичній поетиці розгорнутих епічно-ритмічних повторів». Критика відзначає, що така ритміка «не заколисує, а збуджує», порівнюючи її з «шаманським гулом тулумбасів».

Водночас цикл функціонує як «міфологічний орнітоморфний тезаріус», тобто науково-художній каталог. Поет демонструє «механізм утворення назви» кожної птахи через акумуляцію десятків діалектизмів, архаїзмів та ономатопей.

Цей тезаурус органічно перетікає у жанр загадки. Багато віршів побудовані як розгорнута «загадка», де перелічуються атрибути птаха, а відгадкою є він сам. Найбільш показово це втілено у віршах «Золотий Щур» та «Зелений Щур», де автор прямо проголошує: «ти — загадка про самого себе… відгадкою таких загадок / ти — сам увесь».

Нарешті, увесь цикл має форму «активного діалогу між людиною… і птахами». Це діалог не споглядальний, а ритуальний. Таким чином, поет у тексті поєднує дві іпостасі: філолога-дослідника, що аналізує «механізм утворення назви», та шамана-практика, що використовує знання цих імен для виконання магічного акту.

Композиція та структура

Цикл складається з понад тридцяти самостійних, але концептуально та структурно єдиних текстів. Кожен вірш, присвячений окремому птаху (або групі, як у випадку чотирьох вівчариків), має чітку повторювану структуру.

Структура кожного вірша (з мінімальними варіаціями) чітко відтворює послідовність магічного ритуалу, що складається з чотирьох обов’язкових етапів.

По-перше, це інвокація (звертання). Текст починається з формульного звертання до птаха у кличному відмінку, часто посиленого повтором: «Вивільго, ВИВІЛЬГО,», «Горлице, горлице,», «Ракшо, ракшо,». Це встановлює суб’єкт-суб’єктний «діалог».

По-друге, це тезаурус (етимологічна розбудова образу). Цей етап є «ретельним визбируванням ознак та прикмет» птаха через перелік його народних та діалектних назв. Поет пояснює «механізм утворення» кожного імені через конкретну рису: колір («ти — жовта пташка… а тому / ти — і злотий птах, і жовтобрюх»), звук («ти висвистуєш… тож / ти — ф’юкадло») або поведінку («ти любиш лічити ягоди… / ти — і черешноїд»). В архаїчній свідомості знати всі імена сутності означає мати над нею владу.

По-третє, це фольклорна контекстуалізація. Поет вплітає у тканину тексту «прислів’я, приказки, легенди, загадки», пов’язані з птахом, ніби доводячи автентичність його образу в народній пам’яті. Наприклад, у вірші «Галка» наводяться загадки («Триста галок, п’ятдесят чайок…») та прислів’я («Чорне, як галка», «Мала галка, та рот великий»). У «Вивільзі» вживається приказка «Не прилетів соловейко, нехай вивільга за нього править!».

По-четверте, це заклинання (фінальне замовляння). Завершальна частина вірша є прямим перформативним актом. Поет «звертається до птахи з проханням дотримуватися власної ‘функціональної ролі’». Це наказ, що має на меті підтримати «статичність» міфологічного світопорядку. «Рибалочка» мусить «заморожувати воду», «Ракша» – «замикати вирій», а «Вівсянка» – «звістувати про наближення весни».

Мова та поетика

Мова циклу являє собою унікальний «мистецький ідіолект», що є «сув’яззю» або «контамінацією» різностильових лексичних шарів. Голобородько поєднує загальновживану лексику з термінологічною, активно вплітаючи «діалектизми, архаїзми, ономатопеї» (як-от «купитилюго» для вивільги) та власні поетичні неологізми.

Домінантною стилістичною ознакою є «гіпнотична поетика розгорнутих епічно-ритмічних повторів». Ритм досягається через синтаксичний паралелізм, анафори («ти — і…», «будь пташкою…») та нескінченні переліки-каталоги. Як зазначає критика, ця ритміка «не заколисує, а збуджує», вона подібна до «шаманського гулу тулумбасів».

Поетичний метод Голобородька базується на «трансцендентальній духовності тексту», де реальність анімістична, і «майже всі реалії… мають здатність говорити». Деталізація в його поезії «збільшена до екстриму». Цей прийом, поєднаний з гіпнотичними повторами, має на меті перевантажити раціональне сприйняття читача, ввести його в «екстатичний стан», де він стає відкритим до магічної, перформативної дії слова. Поетика тут виступає як технологія зміни свідомості.

Тематичний комплекс

Ключовою темою циклу є «реконструкція міфологічного буття» птаха та гармонія природи і культури. Поет «розробляє… пташиний образ у широкому контексті українського народного світогляду», фактично ре-сакралізуючи український ландшафт. Природа в циклі наповнена «етнічними символами» та «міфічними локаціями», вона одухотворена і дієздатна.

Центральною є тема ритуального підтримання світопорядку. Через «замовляння» поет прагне зберегти архаїчну «статичність» космосу. Він змушує птахів виконувати їхні одвічні «функціональні ролі»: приносити дощ («Вивільга»), заморожувати воду («Рибалочка»), відмикати й замикати вирій («Сойка», «Ракша»).

Окремо виділяються мотиви міфологічного «суду громади» (зображеного у вірші «Галка») та рефлексія над втратою традицій у сучасному світі. Окремий тематичний блок становлять антропологічні міфи, де птахи кодують ключові етапи людського життя: народження, дорослішання та шлюб (особливо «Біла Лелека» та «Соловейко»).

Цикл демонструє абсолютну віру в магію слова (Логос), де акт називання та «словесна гра» творять реальність. Ця поезія є актом «відновлення Едему». Сам Голобородько говорить про себе як про «вигнанця з Едему дитинства». Цей «Едем» – втрачений «сакральний» світ архаїки. Цикл «Українські птахи» є спробою «відновлення зруйнованої землі» не фізично, а метафізично, через повернення профанному світу його сакрального виміру.

Розділ 2. Критична стаття: Поетика замовляння та реконструкція міфу у збірці Василя Голобородька

Птах як “загадка”: Поетика міфологічного тезаурусу

Цикл «Українські птахи в українському краєвиді» – це не гербарій орнітологічних описів. Це перформативний акт творення птаха через розгадування «загадки про самого себе», як це сформульовано у віршах про Золотого та Зеленого Щурів. Василь Голобородько використовує «міфологічний орнітоморфний тезаріус» не як лексикограф, що фіксує минуле, а як деміург, що конструює теперішнє. Поет доводить, що сутність птаха – це сума всіх його імен, звуків та «суб’єктивних сприйняттів» його образу в народній свідомості.

«Механізм утворення назви» стає головним інструментом розгортання образу. На прикладі «Вивільги» її сутність розкривається через її імена, що походять з різних джерел: з кольору («злотий птах», «жовтобрюх»), зі звуку («ф’юкадло», «ліскотуха»), з поведінки («черешноїд») та з міфу («дика кішка», «сивоядвиа»). Птах не має цих назв; він є ними. Ця «словесна гра» демонструє онтологічний процес, притаманний міфологічному мисленню: зв’язок між річчю та її ім’ям не довільний, а магічний та сутнісний. Називаючи, поет творить. Вірші «Золотий Щур» та «Зелений Щур» є найчистішим втіленням цього методу, вони прямо структуровані як загадка, де перелік ознак («голос… “кррю-кррю”», «любов до бджіл», «запах… “чхір”») завершується вердиктом: «відгадкою таких загадок / ти — сам увесь».

Ритуальна функція верлібру: Слово як дія

Верлібр у поетиці Голобородька є формою, прямо зумовленою жанровою основою «замовляння». Це не «вільний» вірш у розумінні західного модернізму, а вірш ритуально-зв’язаний. Його мета – не опис чи рефлексія, а дія. «Гіпнотична поетика розгорнутих епічно-ритмічних повторів» з її «шаманським гулом» є функціональною: вона створює необхідний для ритуалу транс. Ліричний герой (або сам поет) виступає в ролі жерця, що активує та підтримує світовий порядок.

Кульмінацією кожного тексту є фінальне заклинання – прямий наказ птаху виконувати свою міфологічну «функціональну роль». Поет не просто збирає фольклорні дані; він систематизує їх у когерентну космологічну систему, що керує річним циклом. У цій системі «Вівсянка» відповідає за прихід весни («Покинь сани, візьми віз!»). «Вивільга» керує літніми дощами, поет наказує їй: «Співай, вивільго, / подавай дощовий голос, / подавай дощ!». Восени «Сойка» отримує наказ: «відмикай, ключнице від вирію, / золотими ключами вирій». «Рибалочка» приносить зиму: «пірнай, ясно-синя пташко… / заморожуй воду на прозору, ясно-синю кригу». А «Ракша» «замикає вирій на усе літо», щоб зберегти на землі «рай».

Поет виступає як «охоронець світопорядку», який через ритуальне слово нагадує природі про її обов’язки, захищаючи «статичність» сакрального космосу від ентропії та хаосу «профанної» історії.

Птах як антропологічний код: Аналіз міфологем «Білої Лелеки» та «Соловейка»

У двох найдовших та найскладніших текстах циклу Голобородько виходить за межі природного космосу і заглиблюється в міфи людини. Птахи тут стають ключами до розшифровки фундаментальних антропологічних циклів: статевого дозрівання, шлюбу та народження.

Текст «Біла Лелека» будується як розгортання «загадки про саму себе»: лелека – це «білий птах із чорним знаком на білому». Голобородько проводить радикальну міфопоетичну паралель, стверджуючи, що цей «чорний знак на білому» (пір’я лелеки) є «загадкою» про «дорослу дівчину, дівку», яка має «чорний — нечистий — / знак на білій дівочій сорочці». Йдеться про першу місячку, ритуальну «нечистоту». Поет пов’язує це з відомими легендами про походження лелеки, якій Бог доручив викинути мішок з «гадами» (нечистю). Синтез Голобородька геніальний: «гади» (нечисть, яку поїдає лелека) онтологічно дорівнюють «місячці» (ритуальній «нечистоті» дівчини). Таким чином, і поява лелеки (з її «чорним знаком»), і її функція (поїдання «гадів») стають міфом, що пояснює жіночу ініціацію (появу «нечистого знаку»). Лелека стає «Дівчачим Богом», що контролює весь жіночий цикл: ініціацію (міф про знак), шлюб (дівчата ворожать: «летить» – вийде заміж, «сидить» – «сидітиме в дівках») та дітонародження («Лелеко… принеси нам Маруську!»).

Вірш «Соловейко» є не менш глибоким декодуванням весільної обрядовості, де птах виступає в ролі «сватка». Текст розшифровує веснянку, де «соловейко… бачить, як навесні сіють мак». Голобородько детально розкриває цей складний еротичний код, де мак – це метафора дозрілої дівчини. Уся агротехніка вирощування маку є паралеллю до її дорослішання. «Сіяти мак» означає «засіялося волосся на геніталіях». «Зернятка… чорні» – це лобкове волосся. «Маківка… червона» – це «незайманість» (дівоцтво), а «головка… золота» – її найвища цінність. Кульмінація – «як їдять мак» – є прямою метафорою «першого злягання молодих» у «весільній коморі». Таким чином, спів «соловейка» («сватка»), що бачить дозрілий «мак» (дівчину), стає сакральним сигналом до початку сватання. Голобородько демонструє світ «трансцендентальної духовності», де немає прірви між природою (птах) і культурою (ритуал). Лелека є жіноча доля, соловейко є сватання.

Критична рецепція та місце у Київській школі

Критична рецепція твору переважно позитивна, відзначаючи його як унікальний внесок у збереження культурної спадщини. Дослідники, зокрема Оксана Пахльовська, вбачають у цьому методі своєрідну «етимологію птахів», де семантика образу розкривається через його імена. Водночас, деякі критики вказують на ризики такого підходу: можливу ідеалізацію фольклору, що може спрощувати історичний контекст, та ігнорування регіональних варіацій народних уявлень. Також відзначається, що гіпнотичні повтори, які є основою ритуальної функції тексту, при суто раціональному читанні можуть створювати ризик монотонності.

Незважаючи на це, «Українські птахи» є одним з найважливіших текстів, що визначають унікальність «Київської школи» поезії. Новаторство Голобородька парадоксальне: він досягає його не через авангардне «руйнування попереднього», а через тотальну, радикальну реконструкцію «фольклорної традиції». Він «імітує певний фольклорний жанр» (замовляння) настільки досконало, що ця імітація стає новою поетичною формою. Його верлібр – це не звільнення від форми, а відтворення архаїчного «шаманського гулу».

В умовах тотальної індустріалізації та десакралізації (особливо на рідній для поета Луганщині), цикл «Українські птахи» стає актом культурного опору. Це «відновлення зруйнованої землі», але не фізичне, а метафізичне. Голобородько, «вигнанець» із радянської системи, протиставляє її «профанній» реальності власну – «сакральну», магічну Україну, де світовий порядок утримується не ідеологією, а вічним ритуалом і словом поета.