📘Сава Чалий

Сава Чалий: Головний герой, ватажок гайдамаків, складна і глибоко трагічна постать. На початку твору — це ідеальний народний лідер: хоробрий, розумний, освічений («учився в Києві у братстві»), який щиро прагне «людей і віру боронить». Однак його інтелектуальна зверхність та відірваність від народного коріння стають фатальною слабкістю. Розчарувавшись у стихійності повстання, він починає вважати його безглуздим кровопролиттям і, піддавшись на вмовляння Шмигельського та почуттям до Зосі, обирає шлях компромісу, що швидко перетворюється на відверту зраду. Його трагедія — це трагедія особистості, роздертої між ідеалами та реальністю, яка, зробивши свідомий вибір на користь ворога, стає зрадником і неминуче гине.

Гнат Голий: Побратим Сави, його ідейний антипод. Образ Гната цілісний і монолітний, він не знає сумнівів і вагань. Це втілення безкомпромісної народної волі, незламного духу, історичної пам’яті про кривди та права на справедливий суд. Він виступає не стільки психологічним персонажем, скільки символом, рукою долі, що виконує народний вирок, караючи відступника і утверджуючи ідею невідворотності розплати за зраду.

Потоцький: Коронний гетьман, представник вищої польської влади, реальна історична постать. Це хитрий, жорстокий і цинічний політик, який зневажає український народ. Розуміючи силу та авторитет Сави, він майстерно використовує його як інструмент для придушення повстання, спокушаючи багатством, шляхетством та особистим щастям.

Шмигельський: Польський шляхтич, якого Потоцький посилає, щоб переманити Саву на свій бік. Він — інтелектуальний спокусник, єзуїт, що майстерно грає на амбіціях, сумнівах та ілюзіях Сави про «цивілізоване» примирення, підштовхуючи його до фатального рішення.

Зося Курчинська: Молода польська шляхтянка, дочка підстарости, дружина Сави. Її кохання стає одним із ключових факторів, що відриває героя від повстанського табору і прив’язує до ворожого світу. Вона символізує особисте щастя та домашній затишок, які Сава ставить вище за громадський обов’язок.

Жезніцький: Польський урядовець, що вирізняється патологічною жорстокістю та садизмом, він «купається в хлопській крові» і втілює найогидніші риси польської шляхти.

Медвідь та Грива: Прості селяни, які через нестерпний панський гніт стають гайдамаками. Вони є представниками народу, що страждає, і символізують соціальну основу повстання. Їхні діалоги розкривають глибинні причини народного гніву.

Національно-визвольна боротьба: Основна сюжетна лінія, що показує непримиренний соціальний, національний та релігійний конфлікт між українськими повстанцями-гайдамаками і польською шляхтою. Ця лінія розкриває причини, рушійні сили та трагізм народної боротьби.

Особиста трагедія Сави Чалого: Центральна психологічна лінія твору, що детально простежує внутрішню боротьбу та етапи морального падіння головного героя. Вона показує його еволюцію від шанованого народного ватажка до ренегата, який, прагнучи реалізувати власні ілюзії про мир, стає інструментом у руках ворогів і катом для свого народу, що веде його до неминучої загибелі.

Конфлікт побратимів: Ідейне та особисте протистояння між Савою Чалим та Гнатом Голим. Сава уособлює ідею компромісу та примирення, тоді як Гнат — безкомпромісну боротьбу. Їхній розрив символізує розкол у повстанському русі та призводить до трагічної розв’язки — вбивства Сави його колишнім другом як акту народного правосуддя.

Любовна лінія: Історія кохання Сави Чалого до польської шляхтянки Зосі Курчинської. Це почуття стає одним із ключових каталізаторів трагедії, адже прагнення бути разом із коханою у світі розкоші та спокою підштовхує Саву прийняти пропозицію Потоцького і зробити фатальний вибір.

Твір має струнку, логічну та динамічну композицію, що складається з п’яти дій та семи картин і утримує глядача в постійній напрузі.

Експозиція (Дія І) знайомить з історичною добою, показує нестерпний гніт селянства та представляє Саву Чалого як очікуваного захисника народу.

Зав’язка (Дія І-ІІ) — Сава приймає рішення очолити повстання, водночас Потоцький задумує переманити його на свій бік, для чого посилає Шмигельського.

Розвиток дії (Дії ІІ–IV) демонструє етапи морального падіння героя: зародження сумнівів, ідейний конфлікт із Гнатом, психологічна обробка Шмигельським та остаточний перехід на службу до Потоцького з подальшою участю в каральних акціях.

Кульмінація (Дія V) — народний гнів сягає апогею, гайдамаки на чолі з Гнатом Голим виносять зраднику смертний вирок.

Розв’язка (фінал Діі V) — швидка і невблаганна: Гнат з побратимами вривається до будинку Сави і вбиває його, звершуючи народний суд.

Зради і вірності: Це центральна морально-етична проблема, що розглядається на різних рівнях — від особистої зради побратима до зради національних інтересів. Драматург досліджує психологію відступництва і показує неминучість розплати.

Вибір між особистим і громадським: Трагедія Сави полягає у його виборі на користь особистого щастя (кохання, багатство, титули) на противагу обов’язку перед повсталим народом.

Проблема лідерства та відповідальності: П’єса досліджує роль ватажка і ставить питання про межі його права приймати рішення, що суперечать волі мас. Вчинок Сави демонструє, до якої катастрофи призводить відрив лідера від народу.

Невіра у сили власного народу: Карпенко-Карий показує, що саме зневіра Сави у здатності народу до перемоги, його інтелектуальна зверхність стають першопричиною його відступництва та падіння.

Згубність компромісу з ворогом: Твір переконливо доводить, що шлях компромісів та угод із поневолювачами, на який стає Сава, веде не до миру, а до повного підкорення, зради та ще більшого кровопролиття.

Соціальна та національна несправедливість: П’єса яскраво зображує нелюдський гніт українського селянства з боку польської шляхти, що стає першопричиною гайдамацького руху.

Глибокий психологізм: Автор майстерно розкриває внутрішній світ Сави Чалого, його сумніви, вагання, моральні страждання. Психологічна мотивація вчинків героя робить його образ живим, складним і трагічним, а не просто схемою “зрадника”.

Принцип контрасту: Драма побудована на ідейному та психологічному протиставленні Сави (компроміс, рефлексія) і Гната (безкомпромісна боротьба, цілісність). Також контрастують світ гайдамацької вольниці та світ польської аристократії.

Індивідуалізація мови персонажів: Мова героїв є важливим засобом їхньої характеристики. Вона різна у шляхетного, освіченого Сави, у прямолінійного Гната, у хитромудрого Шмигельського та у простих гайдамаків, мова яких насичена фольклоризмами та діалектизмами.

Роль монологів: Ключову роль у розкритті внутрішнього світу Сави відіграють його монологи. Вони є своєрідною сповіддю, в якій герой намагається виправдати свої вчинки, але крізь ці самовиправдання проривається усвідомлення власного падіння та муки сумління.

Ритмізована проза: Особливістю стилю є ритмізована проза, яка в найнапруженіших, патетичних моментах наближається до вірша, що надає дії піднесеного, трагічного звучання.

Сценічність та динамізм: П’єса відзначається яскравою сценічністю. Драматург є майстром напруженого діалогу та ефектних масових сцен, що рухають дію вперед і забезпечували твору незмінний успіх у глядача.

Трагедія “Сава Чалий” є одним із вершинних творів української класичної драматургії та яскравим зразком психологічного реалізму. Її створення було свідомою ідеологічною та мистецькою полемікою з романтичною версією Миколи Костомарова (1838), який намагався виправдати Саву. Карпенко-Карий, навпаки, спираючись на народну моральну оцінку, зафіксовану у фольклорі (зокрема в “Пісні про Саву Чалого і Гната Голого”), засуджує зраду як найтяжчий злочин. В образі Сави драматург втілив власний болісний досвід протистояння імперській машині та роздуми про шляхи української еліти. П’єса мала складну сценічну долю: написана, ймовірно, ще у 1893 році, вона довго не отримувала дозволу на постановку від царської цензури через свій яскраво виражений патріотичний дух.

Частина 1. Розширений аналітичний паспорт трагедії “Сава Чалий”

1. Загальні відомості про твір

• Автор: Іван Карпенко-Карий (справжнє ім’я та прізвище – Іван Карпович Тобілевич, 1845–1907). Видатний український драматург, актор, режисер, один із засновників та провідних діячів першого професійного українського театру – “Театру корифеїв”. За свою громадську діяльність перебував під наглядом поліції та у засланні. “Сава Чалий” є єдиною історичною трагедією в його доробку, що переважно складається з соціально-побутових драм та комедій.
• Назва: “Сава Чалий”.
• Рік написання та публікації: Роботу над п’єсою було розпочато на початку 1898 року та завершено у 1899 році. Вперше твір опубліковано 1900 року в “Літературно-науковому віснику”, а перша постановка відбулася того ж року в трупі Панаса Саксаганського.
• Літературний рід: Драма.
• Жанр: Історична трагедія в 5 діях і 7 картинах. Твір є складним жанровим утворенням, що поєднує риси реалістично-побутової драми (зображення соціального тла, мотивація вчинків героїв) з динамічною, напруженою композицією, властивою романтичній драмі та мелодрамі. Ця жанрова інтерактивність дозволяє автору, з одного боку, розгортати динамічну фабулу, а з іншого – глибоко досліджувати психологічну діалектику центрального персонажа, що наближає твір до шекспірівського типу трагедії.
• Літературний напрям: Реалізм із виразними рисами романтизму. Реалістичний підхід проявляється у зображенні соціальних причин гайдамацького руху та психологічній мотивації персонажів. Романтичні елементи виявляються у постаті виняткового героя (Сави), який діє у надзвичайних історичних обставинах, у гостроті конфліктів та високому емоційному напруженні.

2. Джерела, історичний та творчий контекст

Історична основа

Дія трагедії розгортається на тлі одного з найдраматичніших періодів української історії – гайдамацького руху на Правобережній Україні у 1730–1740-х роках. Цей рух був формою народного опору проти жорстокого соціального, національного та релігійного гніту з боку шляхетської Речі Посполитої.

Прототипом головного героя є реальна історична постать – Сава Чалий (помер у 1741 або 1742 році). Він був козацьким сотником, одним із ватажків гайдамацьких загонів, родом із Комаргорода на Вінниччині. Згодом він перейшов на службу до коронного гетьмана Юзефа Потоцького, отримав чин полковника надвірних козаків і брав активну участь у придушенні повстанського руху. За зраду був вистежений і страчений загоном гайдамаків під проводом Гната Голого. Історичні джерела містять небагато відомостей про справжні мотиви його переходу на бік поляків, що дало драматургу значний простір для художнього осмислення та психологічної інтерпретації його вчинків. При написанні твору автор спирався на історичні праці, зокрема Миколи Костомарова та Оскара Кольберга.

Фольклорне підґрунтя

Безпосереднім джерелом натхнення для Івана Карпенка-Карого стала українська народна історична пісня (дума) “Спів про Саву Чалого”. У фольклорі постать Сави трактується однозначно негативно. Він постає як свідомий зрадник, що проміняв козацьку славу на панське життя: “Не схотів же та той Сава козакам служити, А схотів він у Ляшеньків слави залучити”. Народна дума засуджує його за те, що він “став з Ляхами пресвятиі церкви руйнувати”, “козаків-Запорозців по степах ловити” і зрештою отримує заслужену кару від рук побратимів.

Однак Карпенко-Карий, як один із провідних ідеологів “Театру корифеїв”, що мав на меті не лише розважати, а й формувати національну самосвідомість та осмислювати складні історичні уроки , не міг задовольнитися таким пласким образом. Одновимірний лиходій з народної пісні не давав матеріалу для створення глибокої психологічної драми. Тому драматург свідомо відходить від фольклорної традиції, щоб дослідити не сам факт зради, а її складні психологічні, ідеологічні та особистісні витоки. Він трансформує Саву з простого ренегата на трагічну постать шекспірівського масштабу, чия душа стає ареною боротьби між стратегічним мисленням та народною стихією, між громадським обов’язком та особистими пристрастями. Це переосмислення дозволило поставити вічні питання про ціну компромісу, відповідальність лідера та трагедію розколу в національно-визвольному русі, що було надзвичайно актуальним для української інтелігенції кінця XIX століття.

Творчий контекст

П’єса “Сава Чалий” вважається одним із найвищих досягнень в історичній драматургії Івана Карпенка-Карого та всього “Театру корифеїв”. Вона продовжує традицію звернення до героїчного минулого України, але виводить її на якісно новий рівень психологізму, філософської глибини та сценічної майстерності. Твір здобув міжнародне визнання і став першою українською п’єсою, поставленою за кордоном (Канада, 1910). Критики, зокрема Іван Франко та Сергій Єфремов, високо оцінили психологічну глибину твору, водночас зауважуючи певні відхилення від історичних фактів на користь посилення драматизму.

3. Тематика, проблематика та ідейний зміст

• Теми:

• Зрада і вірність національним ідеалам у боротьбі за визволення.

• Трагічна доля видатної особистості, що опинилася на зламі епох і не змогла знайти порозуміння з власним народом.

• Конфлікт між особистим щастям (кохання, родина, багатство) та громадським обов’язком.

• Соціальна та національна боротьба українського народу проти польсько-шляхетського гніту.

• Проблематика:

• Проблема вибору шляхів боротьби: зіткнення раціонально-стратегічного підходу Сави, який прагне до організованої війни, та стихійно-емоційного, орієнтованого на негайну помсту, підходу Гната Голого та гайдамацьких мас.

• Проблема лідера і народу: трагедія відриву провідника від мас, нерозуміння народом його далекоглядних, але не завжди очевидних мотивів.

• Психологія відступництва: глибокий аналіз внутрішніх (гординя, образа, кохання) та зовнішніх (маніпуляції, обіцянки) чинників, що штовхають героя на шлях зради.

• Межі компромісу з ворогом: п’єса досліджує фатальну неможливість “третього шляху” – служіння своєму народові, перебуваючи в таборі його гнобителів.

• Екзистенційна проблема вчинку: твір розглядає вчинок як спосіб реалізації екзистенційного вибору особистості в межовій ситуації, де будь-яке рішення веде до трагічних наслідків.

• Роль віри та національної ідентичності в умовах зовнішнього тиску.

• Ідейний зміст:

• Засудження зради як найтяжчого злочину проти свого народу та своєї справи.

• Утвердження думки, що будь-який компроміс із силами гноблення, навіть із найкращими намірами, неминуче веде до моральної деградації та фізичної загибелі.

Доля Сави Чалого у п’єсі стає потужною метафорою історичної долі України. Його постать уособлює ту частину української еліти, яка впродовж століть, прагнучи уникнути руйнівних повстань і знайти “цивілізований” шлях розвитку, йшла на угоди з іноземними державами. Початкове прагнення Сави “стару Україну покинуть треба всім і заснувати нову на вільних козацьких степах” трагічно трансформується в отримання маєтків від гетьмана Потоцького. Його мета “заставити панів… дать суд і пільги посполитим” обертається спаленням православної церкви заради отримання шляхетського титулу. Карпенко-Карий через долю одного героя показує трагічну закономірність: спроба інтегруватися у ворожу систему на власних умовах неминуче призводить до втрати ідентичності та перетворення на знаряддя в руках гнобителів. Таким чином, п’єса є не лише історичною драмою, а й глибоким філософським попередженням про небезпеку шляху угодовства.

4. Сюжетно-композиційна структура

• Композиція: Твір складається з 5 дій та 7 картин, що дозволяє автору показати еволюцію (а точніше, деградацію) головного героя протягом тривалого часу.

• Елементи сюжету:

• Експозиція (Дія 1): Сцени в покинутій корчмі. Селяни обговорюють нестерпний гніт з боку польської шляхти, орендарів та урядовців. Вони чекають на Саву Чалого як на єдиного оборонця і рятівника. Ця дія потужно окреслює соціальні та економічні причини гайдамаччини.

• Зав’язка (Дія 3, Картина 1): Ідеологічний розкол у гайдамацькому коші. Сава пропонує виважену, довгострокову стратегію боротьби: збирати сили, готуватися до великої війни. Проте Гнат Голий та більшість гайдамаків, розпалені звісткою про страту вісімнадцяти побратимів у Немирові, вимагають негайної помсти. Громада обирає отаманом Гната. Це стає точкою розриву Сави з повстанцями і поштовхом до його подальших дій.

• Розвиток дії (Дія 3, Картина 2 – Дія 4): Сава, глибоко ображений і розчарований, піддається на вмовляння шляхтича-перебіжчика Шмигельського та приймає пропозицію гетьмана Потоцького. Він отримує маєтки, титули полковника і шляхтича, одружується зі шляхтянкою Зосею. Сава починає активну боротьбу проти гайдамаків, руйнуючи їхні табори, зокрема і свій колишній кіш у Чорному лісі. Водночас він переживає глибокий внутрішній конфлікт, намагаючись захищати православну віру та селян від сваволі ксьондзів, що викликає невдоволення його нових покровителів.

• Кульмінація (Дія 4): Запеклий бій між загоном Шмигельського та гайдамаками на чолі з Гнатом. Гайдамаки перемагають, Шмигельського беруть у полон і страчують. Гнат остаточно вирішує виконати вирок громади щодо Сави. Слова знахаря “Тілько ти візьмеш, тілько ти стратиш, Гнате! Йому призначено, щоб згинув він від братньої руки за гріх великий свій!” підкреслюють неминучість розплати.

• Розв’язка (Дія 5): Гнат Голий з побратимами Медведем та Кравчиною приходять до маєтку Сави. Відбувається фінальний діалог-суд, де Гнат висуває звинувачення від імені громади: “присягу ту зламав ти, брате, тепер вона тебе вбиває!”. Саву вбивають. Його останні слова: “Простіть… Я смерть приняв за рідний край… Я кров’ю змив свою вину…” – підкреслюють усвідомлення ним власної провини і трагізм його долі.

5. Аналіз системи образів

• Сава Чалий: Центральний, трагічний герой. На початку твору він постає як розумний, освічений (“учився, кажуть, в Києві у братстві”), сміливий воїн та далекоглядний стратег. Проте він також гордий, амбітний, вразливий до лестощів та особистих почуттів. Його трагедія – це трагедія роздвоєння особистості, яка намагається поєднати непоєднуване: служити народу, перебуваючи на службі у його ворогів. Його падіння зумовлене сукупністю факторів: ідеологічним розколом з масами, особистою образою, коханням до Зосі та майстерними маніпуляціями Шмигельського.
• Гнат Голий: Побратим, а згодом антагоніст Сави. Він є втіленням стихійної сили, незламного духу та моральної правди народу. Гнат безкомпромісний, гарячий, його шлях – це шлях прямої дії та помсти: “І злість, і помсту ми зараз вдовольним!”. Він не схильний до рефлексій, але його позиція є морально цілісною. У фіналі він виступає не як особистий ворог, а як виконавець волі громади, знаряддя народного суду. Деякі критики вважають його образ дещо схематичним, ближчим до романтичного фольклорного героя, на відміну від психологічно складного Сави.
• Гетьман Потоцький: Уособлення польської шляхетської влади. Він цинічний, владний, з презирством ставиться до “хлопів” (“Хлоп був шакалом, єсть і буде! Паля і шибениця — от мій девіз!”). Для нього Сава – лише ефективний інструмент для придушення повстання, а його обіцянки полегшити долю народу – лише політична гра.
• Шмигельський: Ключова фігура, що каталізує трагедію. Це “інтелектуальний диявол-спокусник”, хитрий психолог та маніпулятор. Водночас він постає як шляхтич-ліберал, що критикує вади власної системи, але врешті стає жертвою конфлікту. Він грає на амбіціях, образі та почуттях Сави, пропонуючи йому привабливу, логічно обґрунтовану, але згубну альтернативу: “Поїдемо до гетьмана Потоцького… і ми поможемо йому прогнати гайдамацькі купи, що лиш озвірюють панів проти людей”.
• Зося Курчинська: Шляхтянка, дружина Сави. Вона щиро кохає чоловіка і є символом особистого щастя, затишку та мирного життя. Однак, сама того не усвідомлюючи, вона стає частиною того “блискучого ланцюга”, яким Потоцький приковує Саву до себе, віддаляючи його від боротьби та колишніх ідеалів.
• Другорядні персонажі: Образи селян (Медвідь, Грива), гайдамаків (Кравчина, Кульбаба) та шляхти (Жезніцький, Яворський) створюють яскраве соціальне тло, репрезентуючи різні верстви та погляди тогочасного суспільства.

6. Художня своєрідність

• Глибокий психологізм: На відміну від багатьох попередніх зразків української історичної драми, Карпенко-Карий майстерно розкриває внутрішній світ героїв, їхні вагання, сумніви та душевні муки. Особливо глибоко показано трагедію роздвоєння душі Сави Чалого.
• Ритмізована проза: Мова п’єси є унікальним явищем. Це ритмізована проза, що за своєю структурою наближається до п’ятистопного ямба – класичного розміру високої трагедії. Це надає тексту піднесеного, патетичного звучання, водночас зберігаючи природність та багатство народної мови.
• Динамізм композиції: Сюжет розвивається напружено, з різкими поворотами, несподіваними зіткненнями та драматичними сценами, що тримає глядача в постійній емоційній напрузі.
• Мовне багатство: Драматург віртуозно використовує всю палітру української мови – від високого патетичного стилю в монологах Сави до соковитої, подекуди грубуватої мови гайдамаків та селян, що робить персонажів живими, яскравими та переконливими.
• Соціальна сатира: У творі присутні елементи сатиричного зображення польської шляхти, її цинізму та зверхності.

Частина 2. Критична стаття: Трагедія Сави Чалого: Психологія зради чи неминучість поразки?

Переосмислення національного міфу

У своїй монументальній трагедії “Сава Чалий” Іван Карпенко-Карий виходить далеко за межі простої інсценізації фольклорного сюжету про зрадника. Він створює складну психологічну драму, ставлячи ключове питання, що резонує з усією українською історією: чи є відступництво Сави лише наслідком особистої слабкості, егоїзму та амбіцій, чи це трагічний і майже неминучий результат непереборних обставин, ідеологічного розколу всередині самого визвольного руху?. Твір стає глибоким дослідженням трагедії лідера, який намагався примирити непримиренне і був розчавлений жорнами історії.

Конфлікт двох правд: стратегія проти стихії

На початку твору Сава Чалий постає як лідер нового, модерного типу. На відміну від традиційних ватажків, що керуються емоціями, він мислить стратегічно. Його мета – не просто сліпа помста, а організована війна за конкретні політичні права, яка б увінчалася зміною соціального ладу: “Не маю я охоти кров безоружних проливать… Або поляжем всі в бою, або заставимо панів зменшити панщину й податки і рівний суд всім дать!”. Це програма, що вимагає витримки, дисципліни та довгострокового планування.

Йому протистоїть Гнат Голий, який уособлює іншу, не менш потужну “народну правду” – жагу негайної і кривавої помсти за вікові кривди. Його позиція емоційна, позбавлена стратегічної глибини, але абсолютно зрозуміла знедоленим масам: “Поки сонце зійде, роса очі виїсть! Навколо скрізь народ катують безоружний, а ми тут будемо мовчать і ждать”. Хоча Гнат є втіленням непохитної вірності, його образ, на думку деяких критиків, є більш схематичним та романтизованим, що підкреслює психологічну складність і багатогранність Сави.

Розкол між Савою та Гнатом – це не просто особистий конфлікт, а фундаментальне зіткнення двох етапів національно-визвольної боротьби. Сава, з його ідеєю про “рівний суд” та “пільги”, мислить категоріями майбутнього, майже державницькими. Гнат і гайдамаки живуть у парадигмі стихійного середньовічного бунту “проти панів”. Сава випереджає свій час і свій народ, який, доведений до відчаю, ще не готовий до організованої, тривалої боротьби. Його раціональність та обережність сприймаються як слабкість, нерішучість, майже зрада. Ця невідповідність між далекоглядністю лідера та емоційною готовністю мас і стає першою, фатальною тріщиною, що веде до його падіння. Він стає лідером без армії, генералом, чиї солдати прагнуть не перемоги у війні, а лише кривавої відплати в одній битві.

Анатомія падіння: спокуса особистим щастям

Відрив від народу, відмова побратимів від його лідерства роблять Саву психологічно вразливим. Його подальше падіння – це складний процес, зумовлений трьома взаємопов’язаними факторами:

1. Особиста образа: Відчуття, що його не зрозуміли, зневажили і зрадили ті, заради кого він боровся, породжує в його гордій душі глибоку гіркоту і бажання довести свою правоту іншим, альтернативним шляхом.
2. Інтелектуальна маніпуляція: Шмигельський, агент Потоцького, майстерно використовує цю образу. Він не пропонує грубої зради, а апелює до раціональності Сави, пропонуючи йому логічно обґрунтований, “цивілізований” шлях служіння народу через співпрацю з владою. Його аргументи про “рятування краю від руїни” та припинення безглуздого кровопролиття знаходять відгук у душі Сави, який і сам боявся руйнівної стихії народного бунту.
3. Кохання до Зосі: Почуття до шляхтянки стає тим “блискучим ланцюгом” , що остаточно прив’язує його до ворожого табору. Воно символізує спокусу мирного, особистого щастя, яке протиставляється небезпечному і невдячному шляху боротьби. Обіцянка Потоцького влаштувати цей шлюб стає вирішальним аргументом.

Ілюзія “третього шляху” та неминучість морального краху

Перейшовши на бік Потоцького, Сава плекає небезпечну ілюзію, що зможе бути корисним своєму народові, борючись із “крайнощами” гайдамаччини та одночасно захищаючи православну віру і права селян від сваволі шляхти. Він вірить у можливість “третього шляху”, де він, ставши рівним панам, зможе впливати на систему зсередини.

Однак реальність виявляється жорстокою. Щоб довести свою лояльність, він змушений знищувати колишніх побратимів. Його намагання протистояти унії та сваволі ксьондзів наштовхуються на глуху стіну і викликають лише роздратування його нових господарів. Кульмінацією його морального падіння стає спалення православної церкви під час штурму гайдамацького табору, за що він парадоксально отримує від короля титул шляхтича.

Карпенко-Карий блискуче доводить, що в умовах тотального антагонізму між гнобителями і пригнобленими “третього шляху” не існує. Будь-яка спроба компромісу є формою капітуляції та самознищення. Служачи Потоцькому, Сава, незалежно від своїх суб’єктивних добрих намірів, об’єктивно зміцнює систему гноблення. Його постійний внутрішній конфлікт (“Ох, як мені нудно і на серці трудно!”) і фінальне каяття (“Я кров’ю змив свою вину”) свідчать про усвідомлення цієї трагічної істини, але вже запізно. Він стає жертвою власної ілюзії про можливість змінити систему, ставши її частиною.

Суд історії та вічне попередження

Вбивство Сави у фіналі п’єси – це не просто помста, а символічний акт вищої історичної справедливості, “громадський суд”. Гнат Голий виступає не як вбивця, а як знаряддя волі народу, який не пробачив зради. Його слова “присягу ту зламав ти, брате, тепер вона тебе вбиває!” є ключовими для розуміння ідейного задуму автора. Саву вбиває не так шабля Гната, як порушена ним клятва вірності своєму народові.

Таким чином, Іван Карпенко-Карий, взявши за основу народну думу, створив глибоку філософську трагедію, яка стала вершиною української історичної драматургії свого часу. Сава Чалий у його інтерпретації – не одновимірний зрадник, а складна, трагічна постать, чия доля є потужним застереженням для будь-якого лідера в будь-яку епоху. Вона доводить, що відрив від свого народу, спроба знайти компроміс зі злом та перевага особистих інтересів над громадськими неминуче ведуть до загибелі – як моральної, так і фізичної. Трагедія Сави Чалого залишається болючим і надзвичайно актуальним уроком для української нації, нагадуючи про небезпеки розколу та згубність шляху угодовства.