📘Розстріляне відродження: Трагедія і велич української культури ХХ століття

Культурний вибух 1920-х років не виник на порожньому місці. Він був зумовлений низкою складних і суперечливих суспільно-політичних чинників, які створили тимчасове «вікно можливостей» для українських митців.

Постреволюційний контекст та нове покоління

Після поразки Української революції 1917–1921 років та остаточного встановлення радянської влади, українське суспільство перебувало у стані глибокої трансформації. Частина старої інтелігенції, не прийнявши більшовицький режим, емігрувала (зокрема, Володимир Винниченко, Олександр Олесь). Проте на арену вийшло нове, молоде покоління, загартоване у вогні світової та громадянської війн. Ці митці, багато з яких щиро повірили в комуністичні ідеали соціальної справедливості, були сповнені революційного романтизму та віри у можливість збудувати новий світ і, що важливо, нову українську культуру в ньому.

Пастка «українізації»

Ключовим фактором, що уможливив культурний ренесанс, стала політика «коренізації», яка в УСРР набула форми «українізації». Запроваджена у 1923 році, вона була тактичним кроком більшовицької партії, спрямованим на зміцнення радянської влади в національних республіках через залучення на свій бік місцевих кадрів та розширення соціальної бази режиму. Політика передбачала широке впровадження української мови в освіті, державному управлінні, пресі та культурі. Результати були вражаючими: до 1929 року понад 80% загальноосвітніх шкіл та 30% вищих навчальних закладів вели навчання винятково українською мовою.

Однак ця політика була не щирим дарунком свободи, а стратегічною пасткою. Вона дозволила радянській владі реалізувати двохетапний план. На першому етапі — «виманити звіра з лісу» — режим створив умови, за яких увесь активний, національно свідомий інтелектуальний потенціал міг себе проявити. Митці, вчені, педагоги з’їхалися до нової столиці УСРР, Харкова, почали видавати журнали, створювати численні мистецькі організації, вільно дискутувати про шляхи розвитку нації. На другому етапі, коли вся інтелектуальна еліта була ідентифікована, сконцентрована в одному місці та, у певному сенсі, переписана, її стало надзвичайно легко ліквідувати. Списки членів літературних угруповань та мешканців письменницького будинку «Слово» у Харкові згодом перетворилися на розстрільні списки. Таким чином, українізація стала інструментом не так розвитку, як подальшого тотального контролю та знищення.

Нова економічна політика та культурний центр у Харкові

Економічним підґрунтям для культурного життя стала Нова економічна політика (НЕП), запроваджена у 1921 році. Тимчасове повернення елементів ринкової економіки призвело до певного послаблення ідеологічного тиску та покращення матеріального становища, що дозволило митцям зосередитись на творчості, а не лише на виживанні.

Перенесення столиці УСРР з Києва до Харкова у 1919 році перетворило це місто на епіцентр політичного та культурного життя. Харків став справжнім казаном, де вирували мистецькі пристрасті, народжувалися нові ідеї та утворювалися численні творчі об’єднання. Саме тут розгорнулася знаменита літературна дискусія, діяв театр «Березіль» Леся Курбаса, і був збудований будинок «Слово» — фортеця і пастка для української інтелігенції.

Період 1920-х років відзначився надзвичайним стильовим та жанровим багатством, рішучим розривом із традиціями народництва та реалізму XIX століття і стрімкою інтеграцією українського мистецтва у світовий модерністський контекст.

Літературний модернізм

Українська література переживала справжній вибух модерністських течій, що свідчило про її зрілість та динамізм.

• Символізм знайшов своє найвище вираження у ранній творчості Павла Тичини, зокрема у збірці «Сонячні кларнети». Його поезія, з її музичністю, космізмом та синтезом мистецтв (кларнетизм), стала унікальним явищем не лише в українській, а й у світовій літературі.  
• Футуризм (авангард), очолюваний Михайлем Семенком, прагнув докорінно оновити мистецтво, «спалити Кобзаря» в ім’я майбутнього, епатував публіку та оспівував динаміку індустріального міста.  
• Неокласика об’єднала групу київських поетів і критиків, відомих як «п’ятірне гроно» (Микола Зеров, Максим Рильський, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Юрій Клен). Вони орієнтувалися на гармонійні та довершені зразки античної та європейської класичної літератури, відстоюючи гасло «ad fontes» (до джерел) і культ форми.  
• Імпресіонізм та експресіонізм яскраво проявилися у прозі. Новели Миколи Хвильового, з їхньою ліричністю, фрагментарністю та «запахом слова», стали взірцем імпресіоністичної прози. Творчість Григорія Косинки та Валер’яна Підмогильного демонструвала глибокий психологізм та елементи екзистенціалізму.  

Театр, живопис та архітектура

Новаторство охопило й інші види мистецтва.

• Театр Леся Курбаса «Березіль», заснований у 1922 році, став справжньою революцією на українській сцені. Курбас рішуче відмовився від застарілого етнографічно-побутового театру. Він синтезував на сцені експресіонізм, конструктивізм та глибокий філософський аналіз, перетворюючи виставу на інтелектуальну дискусію з глядачем. Він європеїзував український театр, виховав цілу плеяду видатних акторів і режисерів та вперше у світовій практиці використав кінопроєкцію як повноцінний елемент сценічної дії.  
• Монументальне мистецтво Михайла Бойчука та його школи («бойчукісти») було унікальною спробою створення великого національного стилю. Бойчук прагнув синтезувати традиції візантійського іконопису, українського народного мистецтва (зокрема, ікони на склі) та монументального живопису італійського Проторенесансу. Метою бойчукістів було створення нового, гармонійного мистецтва для нової людини, яке б увійшло в її повсякденний побут через розписи громадських будівель, казарм, санаторіїв.  

Діяльність митців 1920-х років була значно амбітнішою, ніж просто створення окремих творів. Це була свідома спроба викувати великий національний стиль — цілісну естетичну систему, яка б охоплювала всі сфери життя і стала б культурним фундаментом для модерної української нації. Саме ця амбіція — створення альтернативного, неросійського, європейського культурного простору — і стала однією з головних причин їхнього подальшого знищення.

Примітно, що українські мистецькі пошуки не були ізольованими. Існує вражаюча типологічна паралель між бойчукізмом та мексиканським муралізмом (творчістю Дієго Рівери, Хосе Клементе Ороско). Обидві течії виникли в постреволюційних суспільствах, прагнули створити доступне для мас монументальне мистецтво, зверталися до національних коренів та доколумбових традицій (у випадку Мексики). Ця схожість руйнує імперський міф про «провінційність» української культури і свідчить, що Україна 1920-х була повноцінною учасницею світових мистецьких процесів, а її потенціал був актуальним і потужним.

Літературне життя 1920-х років було надзвичайно динамічним і характеризувалося існуванням великої кількості організацій та гострими ідеологічними дискусіями.

Літературні організації

• «Плуг» (1922–1932): Спілка селянських письменників на чолі з Сергієм Пилипенком. Головною метою «Плуга» була «організація свідомості» селянства в дусі пролетарської революції. Організація робила ставку на масовість, часто на шкоду художній якості, що викликало критику з боку опонентів.  
• «Гарт» (1923–1925): Спілка пролетарських письменників, заснована Василем Елланом-Блакитним. «Гарт» об’єднав багатьох найталановитіших митців того часу, серед яких були Микола Хвильовий, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Олександр Довженко. Організація ставила за мету створення комуністичної культури інтернаціонального змісту, але з використанням національної форми.  
• ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури, 1925–1928): Виникла після розпаду «Гарту» з ініціативи Миколи Хвильового і стала найвпливовішою та найелітарнішою організацією епохи. ВАПЛІТЕ виступала проти масовізму та графоманства «Плуга», проголошуючи гасло «вчитися у найкращих майстрів європейського мистецтва». Її члени (Микола Куліш, Юрій Яновський, Павло Тичина, Микола Бажан та інші) прагнули творити високоякісну, психологічно глибоку літературу, яка б відповідала світовим стандартам.  

Літературна дискусія 1925–1928 рр.

Епогеєм ідеологічної боротьби стала літературна дискусія, що тривала з 1925 по 1928 рік. Її ініціатором та головним ідеологом був Микола Хвильовий. Своїми памфлетами «Камо грядеши?», «Думки проти течії» та «Апологети писаризму» він розпочав гостру полеміку про шляхи розвитку нової української літератури.  

Хвильовий висунув низку радикальних гасел, які мали не лише культурне, а й глибоке політичне значення:

• «Геть від Москви!»: Це гасло закликало українських митців припинити сліпо копіювати російські літературні зразки, які Хвильовий зневажливо називав «московською графоманією», і творити власну, самобутню літературу.  
• «Дайош психологічну Європу!»: Хвильовий стверджував, що джерелом натхнення для українських митців має стати не «просвіта» чи відстала російська культура, а висока культура «психологічної Європи» — твори Гете, Дарвіна, Ньютона. Це був заклик до інтелектуальної та естетичної модернізації.  
• Концепція «азійського ренесансу»: Він вірив, що Україна, перебуваючи на межі Європи та Азії, покликана очолити культурне відродження східних народів, створивши новий, синтетичний тип культури.

Ця дискусія була значно більшою, ніж просто суперечка про стилі. Це була боротьба двох цивілізаційних моделей розвитку України: європейської, якісної, національно орієнтованої (ВАПЛІТЕ) проти провінційної, масової, ідеологічно підконтрольної Москві («Плуг», ВУСПП). Гасло «Геть від Москви!» було прямим політичним викликом імперському центру. Хвильовий, формально залишаючись комуністом, поставив під сумнів культурну, а отже, і політичну гегемонію Москви. Це було розцінено як «націонал-ухильництво» та контрреволюція. Гострота проблеми була настільки високою, що в дискусію втрутився особисто Сталін, який у листі до Кагановича та інших членів ЦК КП(б)У засудив погляди Хвильового. Це стало першим гучним сигналом для режиму, що українська інтелігенція не збирається бути слухняним виконавцем, і, водночас, передвісником майбутньої розправи.

Наприкінці 1920-х років, з утвердженням одноосібної влади Сталіна та проголошенням курсу на форсовану індустріалізацію та суцільну колективізацію, період відносної свободи завершився. Почався системний наступ на українську культуру.

Згортання українізації та насадження соцреалізму

Політика українізації була згорнута так само раптово, як і розпочата. Почався процес посиленої русифікації, а будь-які прояви національної свідомості таврувалися як «буржуазний націоналізм».  

Кульмінацією цього процесу стала постанова ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 року «Про перебудову літературно-художніх організацій». Цим рішенням були ліквідовані всі існуючі творчі об’єднання («Плуг», ВАПЛІТЕ, ВУСПП та інші). Натомість у 1934 році на Першому всесоюзному з’їзді письменників було створено єдину централізовану Спілку письменників СРСР, а  

соціалістичний реалізм був проголошений єдиним дозволеним творчим методом для всіх видів мистецтва.  

Соцреалізм не був художнім методом у класичному розумінні цього слова. Це був набір жорстких ідеологічних догм, створених для тотального контролю партії над митцями. Його ключовими принципами були:  

• Партійність: Твір мав відкрито виражати позицію Комуністичної партії.
• Народність: Це поняття було спотворене і означало зрозумілість для найтемніших мас та відповідність інтересам партії, яка нібито виражала волю народу.
• Історичний оптимізм: Мистецтво мало зображувати не реальне життя з його проблемами, а дійсність «у її революційному розвитку», тобто показувати неминучий рух до комунізму. Конфлікт у творі зводився до «боротьби хорошого з іще кращим».  

Цей псевдометод став потужною зброєю культурної колонізації. Він був спрямований на уніфікацію та русифікацію національних культур. Соцреалізм витісняв національні культурні маркери, замінюючи їх загальнорадянськими, та утверджував імперську ідею про «старшого брата» — російський народ. Це був ефективний спосіб перетворити яскраву, самобутню, європейськи орієнтовану українську літературу на провінційний, другорядний додаток до російської.  

Ті митці, хто не зміг або не захотів вписатися в нові рамки, були приречені. Ті, кому вдалося вижити, були змушені або замовкнути на довгі роки, або пристосуватися, творячи в межах канону. Найтрагічнішим прикладом такого зламу є доля Павла Тичини. Геніальний поет-символіст, автор «Сонячних кларнетів», перетворився на офіційного радянського одописця, автора віршів на кшталт «Партія веде». Його трагедія стала символом знищення таланту тоталітарною системою.

Згортання творчої свободи супроводжувалося прямим фізичним терором, який розгортався кількома нищівними хвилями.

Хвилі репресій

• Перша хвиля (1929–1931): Початком масових репресій проти інтелігенції став сфабрикований показовий процес над «Спілкою визволення України» (СВУ) у 1930 році. На лаві підсудних опинилися 45 видатних учених, письменників, педагогів, церковних діячів, яких звинуватили у створенні неіснуючої підпільної організації з метою повалення радянської влади. Процес був спрямований проти старої, «дореволюційної» інтелігенції і став сигналом до масових арештів по всій Україні. Загалом у справі СВУ було репресовано понад 470 осіб.  
• Друга хвиля (1932–1934): Ця хвиля терору збіглася з Голодомором 1932–1933 років. На знак протесту проти геноциду українського селянства та масових арештів друзів-письменників 13 травня 1933 року вчинив самогубство Микола Хвильовий. Його постріл у харківському будинку «Слово» став трагічним символом кінця надій «червоного ренесансу». У цей період були заарештовані та згодом розстріляні десятки письменників.  
• Третя хвиля («Великий терор», 1936–1938): Це був апогей сталінських репресій. Арешти та розстріли набули конвеєрного характеру. Кульмінацією знищення української еліти стали масові розстріли в урочищі Сандармох у Карелії. 3 листопада 1937 року, до 20-ї річниці Жовтневої революції, там було страчено понад 100 представників української інтелігенції, серед яких були Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Микола Зеров, Григорій Епік та багато інших.  

Символом трагедії став харківський будинок «Слово». Цей кооперативний будинок, збудований наприкінці 1920-х років спеціально для українських письменників, з осередку творчого життя перетворився на пастку. З мешканців 66 квартир 33 були репресовані: розстріляні, відправлені в табори або доведені до самогубства.  

Арешти проводилися органами ГПУ (пізніше НКВС) за абсурдними, надуманими звинуваченнями: участь у неіснуючих контрреволюційних організаціях, шпигунство на користь іноземних розвідок, підготовка терористичних актів. Зізнання вибивалися за допомогою жорстоких тортур. Вироки виносили позасудові органи — так звані «трійки», а розстріли здійснювалися негайно.  

Хронологія подій чітко вказує на зловісний зв’язок між терором проти інтелігенції та Голодомором. Масові репресії, що почалися з процесу СВУ у 1929–1930 роках, мали на меті не лише знищити культуру, а й обезголовити націю напередодні геноциду. Режим цілеспрямовано ліквідував тих, хто міг би очолити спротив, задокументувати злочин або звернутися до світу з правдою про те, що відбувається. Спочатку влада знищила «можливих захисників українського селянства», а коли потенційних лідерів опору було нейтралізовано, вона змогла безперешкодно організувати терор голодом. Таким чином, знищення інтелігенції та Голодомор були двома етапами одного злочину, спрямованого на остаточне упокорення України.

За кожним репресованим іменем стояла унікальна творча особистість, чий внесок у розвиток української культури був неоціненним.

• Микола Хвильовий (1893–1933): Прозаїк, поет, публіцист. Був не просто письменником, а й ідеологом цілого покоління. Автор гасла «Геть від Москви!», засновник ВАПЛІТЕ, майстер імпресіоністичної новели («Сині етюди») та глибокої психологічної прози, що досліджувала розкол людської душі в епоху революційного фанатизму («Я (Романтика)»). Вчинив самогубство на знак протесту проти терору. 

• Лесь Курбас (1887–1937): Режисер, актор, драматург, теоретик театру. Реформатор світового рівня, засновник авангардного театру «Березіль». Його творчість поєднала українські театральні традиції з найновішими європейськими течіями. Розстріляний в урочищі Сандармох.  

• Микола Куліш (1892–1937): Провідний драматург епохи, творець модерної української драми. У творчому тандемі з Лесем Курбасом створив вистави, що стали вершиною українського театру 1920-х («Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната»). Його п’єси поєднували гостру соціальну сатиру з екзистенційним та абсурдистським баченням світу, випереджаючи європейський театр абсурду на десятиліття. Розстріляний разом з Курбасом у Сандармосі.  

• Валер’ян Підмогильний (1901–1937): Видатний прозаїк-інтелектуал, перекладач. Автор першого урбаністичного роману в українській літературі «Місто», в якому глибоко дослідив психологію людини, що підкорює великий мегаполіс. Його творчість близька до європейського екзистенціалізму. Розстріляний у Сандармосі.  

• Микола Зеров (1890–1937): Лідер київських неокласиків, поет, блискучий перекладач античної поезії (зокрема, «Енеїди» Вергілія), літературознавець. Відстоював високу культуру, орієнтацію на класичну спадщину та досконалість форми. Майстер сонета. Розстріляний у Сандармосі.  

• Михайло Бойчук (1882–1937): Художник-монументаліст світового рівня, засновник самобутньої школи «бойчукізму». Його творчість була оголошена «формалістичною» та «буржуазно-націоналістичною». Розстріляний у Києві разом з дружиною, також художницею, Софією Налепинською-Бойчук. Більшість його монументальних робіт (фресок, мозаїк) були варварськи знищені.  

• Інші видатні постаті: Цей мартиролог налічує сотні імен. Серед них: тонкий поет-лірик Євген Плужник, який помер у таборі на Соловках зі словами «Я вмиюся, пригадаю Дніпро і помру»; майстер динамічної новели Григорій Косинка, розстріляний у 1934 році; поет-неокласик Михайло Драй-Хмара, який загинув у таборі на Колимі; всенародний улюбленець, гуморист Остап Вишня, який пережив 10 років таборів, але був морально зламаний.  

Аналіз доль цих митців показує, що репресії були спрямовані не проти якогось одного «ворожого» ідеологічного напряму. Були знищені і прокомуністичний романтик Хвильовий, і аполітичний естет Зеров, і авангардист Курбас, і реаліст-психолог Підмогильний. Це неспростовно доводить, що режим боровся не з конкретною ідеологією, а з самим фактом існування української культури як самостійного, високоякісного, талановитого явища. Режим винищив усю культурну екосистему — від авангарду до класики, — щоб на випаленій землі насадити єдину дозволену, мертву рослину — соцреалізм.

Знищення покоління «Розстріляного відродження» стало однією з найбільших трагедій в історії України. Це була культурна катастрофа, наслідки якої відчутні й досі. За різними оцінками, в роки сталінського терору було репресовано до 30 000 представників української інтелігенції. Був перерваний природний розвиток літератури та мистецтва на кілька десятиліть, утворилася величезна прірва між поколіннями. На довгі роки українська культура була загнана в прокрустове ложе соцреалізму, що призвело до її глибокої провінціалізації, ізоляції від світових процесів та відриву від власного коріння.  

Повернення спадщини цього покоління було довгим і болісним. Хоча більшість репресованих були юридично реабілітовані наприкінці 1950-х років, їхні твори залишалися під забороною або видавалися зі значними цензурними спотвореннями. Справжнє повернення забутих імен почалося лише наприкінці 1980-х років, в епоху перебудови, і цей процес триває й досі. Документальні фільми, як-от трисерійний «Червоний ренесанс» (2004), допомагають осмислити масштаби цієї трагедії та її тяглість у часі.  

Трагедія «Розстріляного відродження» — це не просто сторінка історії. Це глибока національна травма, яка продовжує впливати на сучасну культурну свідомість. Комплекс меншовартості, розрив традиції, страх вільно висловлюватися — все це є відлунням того культурного геноциду. Коли імена Підмогильного, Куліша чи Бойчука були викреслені з історії на півстоліття, їхнє місце в культурному каноні або залишалося порожнім, або було зайняте другорядними соцреалістичними авторами. Сучасне покоління українців, по суті, заново відкриває для себе власну класику ХХ століття.