📘Письменники

У творі представлені не індивідуалізовані характери, а узагальнені соціальні типи, що репрезентують ключові явища літературної епохи 1920-х років.

Письменник-початківець: Втілення сліпої, нестримної наполегливості, що межує з графоманством. Його головна риса — невтомність і продуктивність (“і ось… і ось… і ось…”), а не талант. Він пробивається у друк не завдяки якості текстів, а через виробничу необхідність друкарні.

“Кваліфікований письменник”: Кінцевий продукт системи, який за кілька місяців засвоює не творчі навички, а ідеологічний жаргон (“форма” і “зміст”) та вміння зверхньо критикувати визнані авторитети (Павла Тичину).

Редактор: Втомлений прагматик, заручник виробничої необхідності. Він керується не естетичними критеріями, а тиском друкарні (“на ‘корпус’… Робітники стоять…”), мимоволі стаючи “хрещеним батьком” потенційно бездарного автора.

Гуморист: Яскраво виражений автоіронічний образ. У цьому типі Остап Вишня рефлексує над власною творчою долею та специфікою жанру, що вимагає бути смішним за будь-яких обставин, навіть “коли зуби болять”.

Твір є несумісним, побудованим як ланцюг асоціацій та роздумів. Можна виділити кілька наскрізних мотивів.

Шлях до визнання: Іронічне зображення процесу, як нікому не відомий автор завдяки наполегливості та щасливому випадку потрапляє до друку. Ця лінія є прямою сатирою на ідеологію “масовізму”, яку сповідували організації “Плуг” та “Гарт”, де кількість часто переважала якість.

Гумористична класифікація письменників: Автор пропонує власні псевдонаукові поділи митців за формальними ознаками: за довжиною рядка (прозаїки, поети, футуристи) та за ступенем незрозумілості (символісти, імажиністи, неокласики), що є його художньою відповіддю на запеклу боротьбу тогочасних літературних угруповань.

Проблема таланту та гонорару: Це фінальна лінія роздумів, у якій автор доходить висновку, що справжньою рушійною силою творчості є не ефемерний талант, а цілком матеріальний гонорар, що стає “головним чинником у психології творчості”.

Твір має структуру фейлетону-есе, що складається з кількох логічно пов’язаних частин, які плавно переходять одна в одну. Композиція не має чіткого сюжету, а розвивається як ланцюг роздумів від загального (визначення “письменника”) до конкретних прикладів та іронічних висновків.

Вступ: Гумористичне визначення поняття “письменник” через етимологію дієслова “писати”.

Основна частина: Розгортається в кількох напрямках: сатиричний опис шляху автора-початківця до першої публікації; жартівлива класифікація письменників за різними критеріями; характеристика зовнішнього вигляду та “ідеологічної платформи” митців.

Висновок: Автор переходить до роздумів про найважливіші для письменника речі — талант і гонорар, де останній проголошується головним стимулом до творчості.

Профанація мистецтва: Проблема “масовізму” в літературі, коли кількісні показники та ідеологічна правильність стають важливішими за художню якість, що призводить до публікації низькопробної літератури.

Кон’юнктурність та ідеологічний тиск: Підпорядкування творчості панівній ідеології (“виключно радянська” платформа) як необхідна умова для досягнення успіху та визнання.

Талант vs Графоманство: Автор іронічно досліджує природу таланту, який виявляється невловимою, “тендітною” субстанцією, на відміну від цілком матеріального й дієвого гонорару.

Творча свобода: На прикладі гумористів показано залежність письменника від жанрових рамок та очікувань публіки, що змушує його творити всупереч особистим почуттям.

Іронія та сатира: Прихована насмішка є основним стилістичним інструментом. Автор використовує дошкульне висміювання суспільних та літературних вад: бюрократії, аврального режиму роботи редакцій, поверховості критики.

Розмовний стиль: Активне використання просторічної лексики (“жарить”, “встругнуть”, “тюкати”), діалогічних конструкцій та риторичних звертань створює ілюзію живої, довірливої розповіді.

Псевдонауковість: Імітація наукового підходу через класифікації та визначення (“Довжиною рядка… поділяються”, “Незрозумілістю… поділяються”). Контраст між наукоподібною формою та абсурдним змістом створює потужний комічний ефект.

Гра слів та сатирична етимологія: Пояснення назв літературних течій (“Імажиністи — від слова ‘і ми мажемо'”) та жанрів (верлібр — “ліверна ковбаса”) зводить їхні складні естетичні програми до примітивного каламбуру.

Алюзії: Текст насичений “маркерами епохи”: згадки реальних літературних організацій (“Гарт”, “Плуг”), письменників (Павло Тичина, Яків Савченко, Ґео Шкурупій) та політичних діячів (Лев Троцький), що робить сатиру конкретною та впізнаваною.

Гротеск: Поєднання логічно непоєднуваних елементів, доведення ситуації до абсурду, найяскравішим прикладом чого є аналіз вірша Ґео Шкурупія.

Остап Вишня (Павло Губенко) був активним учасником тогочасного літературного життя, членом організацій “Гарт” і “Плуг”, що дозволяло йому дивитися на процеси зсередини. Його критика є не атакою опонента, а глибокою самокритикою власного середовища. Усмішка “Письменники” є не лише дотепним фейлетоном, а й унікальним документом трагічної епохи “Розстріляного відродження”. Подальша доля автора, репресованого в 1933 році, надає його сатирі на літературно-бюрократичну машину зловісної пророчої сили.

Частина I. Розширений Аналітичний Паспорт Твору “Письменники”

1. Ідентифікація твору

• Автор: Остап Вишня (справжнє ім’я — Павло Михайлович Губенко, 1889–1956), видатний український письменник-сатирик, гуморист, який вважається основоположником жанру “усмішки” в українській літературі.
• Назва: “Письменники”.
• Жанр: Усмішка-фейлетон з елементами сатиричного есею. Це жанрове визначення є принциповим, оскільки твір поєднує риси авторського жанру “усмішки”, для якого характерний м’який, доброзичливий гумор та ліризм , з ознаками фейлетону — гострою сатиричною спрямованістю на актуальні явища суспільно-політичного та культурного життя. Таким чином, “Письменники” є не суто розважальним текстом, а гострим соціальним коментарем.
• Історичний контекст створення: Твір було написано в середині 1920-х років, у період НЕПу (Нової економічної політики). Точне датування в джерелах варіюється між 1921 та 1927 роками. Цей період в історії УСРР позначений політикою “українізації”, що спричинила бурхливий розвиток національної культури та літератури. Водночас це був час запеклої ідеологічної боротьби, що проявилася у виникненні численних літературних організацій та угруповань і кристалізувалася в гострій Літературній дискусії 1925–1928 років. Твір Вишні є безпосередньою реакцією на ці процеси.

2. Тематично-ідейний комплекс

• Тема: Сатиричне зображення літературного процесу, побуту та механізмів “виробництва” письменників в Україні 1920-х років. Остап Вишня з притаманною йому іронією препарує шлях від наполегливого графомана-початківця до “кваліфікованого” літературного діяча, висміюючи як сам процес, так і його кінцевий результат.
• Ідея: Десакралізація та деміфологізація образу письменника і творчого процесу. Автор свідомо знімає романтичний ореол з літературної діяльності, оголюючи її прагматичну, кон’юнктурну, а часом і відверто абсурдну природу. Ключова ідея полягає у викритті разючої невідповідності між гучною ідеологічною риторикою (“радянська платформа”, “пролетарська ідеологія”) та реальними, часто меркантильними, рушійними силами творчості.
• Проблематика:
• Профанація мистецтва: Твір порушує проблему “масовізму” в літературі, коли кількісні показники (залучення до творчості робітників і селян) стають важливішими за художню якість, що призводить до публікації низькопробної літератури.
• Кон’юнктурність та ідеологічний тиск: Аналізується проблема підпорядкування творчості панівній ідеології як необхідної умови для досягнення успіху та визнання.
• Талант vs Графоманство: Автор іронічно досліджує природу таланту, який виявляється невловимою, “тендітною” субстанцією, на відміну від цілком матеріального й дієвого гонорару.
• Психологія творчості: У творі відбувається сатиричне зведення складних мотиваційних чинників творчої особистості до одного, найбільш зрозумілого і прагматичного — фінансового зиску.

3. Поетика та художні засоби

• Природа комічного: Остап Вишня майстерно поєднує різні форми комічного для досягнення максимального ефекту :
• Гумор: Загальна доброзичлива тональність, розмовна, довірлива інтонація створюють ефект невимушеної бесіди з читачем (“Отак, як бачите, письменники получаються…”).
• Іронія: Прихована насмішка є основним стилістичним інструментом. Вона пронизує весь текст, досягаючи кульмінації у визначеннях літературних течій та в міркуваннях про всезагальну талановитість письменників (“Письменники всі талановиті. їйбогу, всі. Нема неталановитих письменників”).
• Сатира: Пряме й дошкульне висміювання суспільних та літературних вад: бюрократії, аврального режиму роботи редакцій (“на ‘корпус’… Робітники стоять…”), поверховості літературної критики (“У Тичини, знаєте, є щось старе…”).
• Мовно-стилістичні особливості:
• Розмовний стиль: Активне використання просторічної лексики (“жарить”, “встругнуть”, “тюкати”), діалогічних конструкцій, риторичних звертань та запитань створює ілюзію живої, спонтанної розповіді, роблячи складні теми доступними та зрозумілими.
• Псевдонауковість: Автор вдається до імітації наукового підходу, використовуючи класифікації та визначення (“Довжиною рядка в творі всі письменники поділяються на…”, “Незрозумілістю свого твору письменники поділяються на…”). Контраст між наукоподібною формою та абсурдним змістом цих класифікацій створює потужний комічний ефект.
• Ключові прийоми:
• Сатирична етимологія та гра слів: Твір розпочинається з іронічного виведення сутності професії з дієслова “писати”. За цим же принципом будуються пояснення назв літературних течій (“Імажиністи — від слова ‘і ми мажемо'”) та жанрів (верлібр — “ліверна ковбаса”) , що зводить їхні складні естетичні програми до примітивного каламбуру.
• Алюзії та ремінісценції: Текст насичений “маркерами епохи”, які роблять сатиру конкретною та впізнаваною для сучасників. Це згадки реальних літературних організацій (“Гарт”, “Плуг”), письменників (Павло Тичина, Яків Савченко, Ґео Шкурупій) та навіть політичних діячів (Лев Троцький).
• Гротеск: Поєднання логічно непоєднуваних елементів, доведення ситуації до абсурду. Найяскравішим прикладом є аналіз вірша Ґео Шкурупія, де образ собаки під час тічки асоціюється з “гарною дівчиною”, що гротескно ілюструє всемогутність гонорару.

4. Образна система

Остап Вишня у творі “Письменники” створює не індивідуалізовані психологічні портрети, а узагальнені соціальні типи, що репрезентують ключові явища літературної епохи 1920-х років :

• Письменник-початківець: Втілення сліпої, нестримної наполегливості, що межує з графоманством. Його головна риса — невтомність і продуктивність (“і ось… і ось… і ось…”), а не талант.
• Редактор: Образ втомленого прагматика, заручника виробничої необхідності. Він не керується естетичними критеріями, а реагує на тиск друкарні, мимоволі стаючи “хрещеним батьком” нового, потенційно бездарного, автора.
• “Кваліфікований письменник”: Це кінцевий продукт системи, який за два місяці засвоює не творчі навички, а ідеологічний жаргон (“форма” і “зміст”) та вміння зверхньо критикувати визнані авторитети. Його “революційний світогляд” та “пролетарська ідеологія” контрастують з цілком приземленими реаліями, як-от “порожній здебільша шлунок” та “прекрасний апетит”.
• Гуморист: Яскраво виражений автоіронічний образ. У цьому персонажі Остап Вишня рефлексує над власною творчою долею та специфікою жанру, що вимагає бути смішним за будь-яких обставин, навіть всупереч особистим почуттям (“навіть коли зуби болять, мусять писати щось ‘веселе'”).

Частина II. Критична Стаття: “Письменники” Остапа Вишні як Дзеркало Літературної Дискусії 1920-х років

Вступ

Усмішка Остапа Вишні “Письменники” є значно більшим, ніж просто дотепним фейлетоном. Це глибокий сатиричний коментар до ключових процесів, що визначали обличчя української літератури 1920-х років. Написаний у період найгостріших ідеологічних баталій, відомих як Літературна дискусія 1925–1928 років , цей твір постає як унікальний документ трагічної та водночас бурхливої епохи “Розстріляного відродження”. Остап Вишня, будучи активним учасником тогочасного літературного життя та членом організацій “Гарт” і “Плуг” , виступає не як сторонній спостерігач, а як інсайдер. Це дозволяє йому з тонкою іронією фіксувати абсурдність, претензійність та прихований прагматизм, що ховалися за гучними ідеологічними гаслами. Легкий гумор твору набуває додаткового трагічного виміру, якщо згадати подальшу долю автора, репресованого в 1933 році.

1. “Як получаються письменники”: Сатира на “Масовізм” та Профанацію Мистецтва

Центральна сцена твору, де наполегливий початківець врешті “пробивається” в друк не завдяки таланту, а через виробничу потребу друкарні (“на ‘корпус’… Робітники стоять…”) , є прямою і влучною сатирою на ідеологію “масовізму”. Цю ідеологію активно сповідували масові письменницькі організації “Плуг” та “Гарт”. “Плуг”, як спілка селянських письменників, ставив за мету культурне просвітництво на селі, заохочуючи до творчості широкі маси, що часто призводило до нехтування художньою якістю творів. “Гарт” також був спілкою пролетарських письменників зі схожими настановами. Обидві організації мали власні журнали та альманахи , які потребували постійного наповнення контентом, що й створювало описану Вишнею ситуацію.

Важливо усвідомлювати, що сатира Вишні є критикою “своїх”. Згадка про “Гарт” і “Плуг” як про інстанції, де новоспечений автор починає “жарити” про “форму і зміст” , походить від людини, яка сама належала до цих організацій. Це означає, що його критика не є атакою зовнішнього опонента (наприклад, неокласика) на “пролетарських” письменників. Навпаки, це глибока самокритика, іронічний погляд зсередини на власне середовище. Вишня висміює не саму ідею залучення мас до культури, а її вульгарне втілення, коли графоманство, підкріплене правильною ідеологічною риторикою, видається за справжню літературу.

Швидка трансформація початківця на “кваліфікованого письменника”, який оперує модними термінами та зверхньо оцінює класиків (Павла Тичину) , віддзеркалює центральну проблему Літературної дискусії. Ця проблема полягала в підміні справжнього мистецького пошуку ідеологічним жонглюванням. Це був прямий випад проти тих, кого ініціатор дискусії Микола Хвильовий зневажливо називав “графоманами”, “спекулянтами” та “просвітянами”.

2. Карнавал “-ізмів”: Іронічна Деконструкція Літературних Угруповань

Остап Вишня створює своєрідну сатиричну енциклопедію літературних течій 1920-х, свідомо зводячи їхні складні естетичні програми до абсурдних, буквальних або принизливих визначень. Це є його художньою відповіддю на запеклу боротьбу угруповань, що точилася в рамках Літературної дискусії.

Футуристи в його інтерпретації — це “письменники майбутні”, які “ще колись писатимуть, а тепер вони тільки бавляться, граються… і лаються”. Це визначення влучно передає епатажний, експериментальний і часто скандальний характер українського футуризму (панфутуризму) на чолі з Михайлем Семенком. Фраза про те, що їх підтримував Лев Троцький за принципом “Хай чим хоче та дитина бавиться, аби тільки не плакала!” , є впізнаваною алюзією на відносно поблажливе ставлення частини більшовицького керівництва до авангардних течій на початку 1920-х, до початку сталінського терору.

Неокласики постають як люди, що постійно виправдовуються: “їйбо, ми не такі, як ви нас розумієте!.. Айяйяй! Як вам не сором!”. Ця характеристика геніально вловлює психологічний стан представників “грона п’ятірного” (Микола Зеров, Максим Рильський, Павло Филипович та ін.). Їхня орієнтація на античну та європейську класику (“До джерел!”) та підтримка гасла Хвильового про орієнтацію на “психологічну Європу” робили їх об’єктом постійних звинувачень у “буржуазності” та відірваності від пролетарських реалій. В агресивному ідеологічному середовищі вони справді були змушені постійно захищатися і доводити свою лояльність до радянської влади. Вишня блискуче втілив цю потребу виправдовуватися у своїй короткій, іронічній репліці.

Символісти отримують визначення через постать поета Якова Савченка, який нібито “розгубив усі свої ‘символи віри’ й тепер усе ‘дно що без паспорта”. Яків Савченко був одним із провідних українських символістів, організатором гуртка “Біла Студія”. Символізм як течія, що розквітла до революції, у 1920-ті роки втрачав актуальність. Багато митців, зокрема й Савченко, намагалися адаптуватися до нових реалій, поєднуючи стару поетику з революційною тематикою. Жарт про “втрачені символи віри” (що є метафорою ідейного кредо) та “паспорт” є тонкою метафорою ідейної розгубленості частини старої інтелігенції, яка опинилася в ідеологічному вакуумі, втративши старі орієнтири і не до кінця прийнявши нові.

3. Персональні “Уколи” як Маркери Епохи: Тичина, Савченко, Шкурупій

Остап Вишня не обмежується узагальненнями, а вводить у текст конкретні імена, що робить його сатиру документально точною і впізнаваною для сучасників.

Згадка про те, як новоспечений критик знаходить у Павла Тичини “щось старе” , є віддзеркаленням реальних дискусій. Після геніальних модерністських “Сонячних кларнетів”, його збірка “Плуг” (1920) та подальша творчість справді розглядалися багатьма критиками як крок у бік спрощення та ідеологізації, що й давало привід для подібних закидів.

Кульмінацією твору і найгострішим сатиричним випадом є цитата з вірша Ґео Шкурупія. Цей вірш, де образ собаки під час тічки несподівано асоціюється з “гарною дівчиною”, походить з епатажної збірки футуриста “Барабан” (1923). Шкурупій, “король футуропрерій”, був відомий своїми провокативними, часто шокуючими образами. Використання Вишнею реальної цитати перетворює його гіпотетичне припущення про всемогутність гонорару на нібито доведений факт. Абсурдність образу у вірші Шкурупія стає “доказом” того, що лише потужний матеріальний стимул міг породити таку дивну асоціацію. Таким чином, Вишня проводить своєрідне сатиричне “літературознавче дослідження”, використовуючи реальний текст як доказ своєї іронічної теорії, що робить його критику надзвичайно дошкульною.

4. “Найголовніше в письменникові”: Деконструкція Міфу про Талант та Ідею

Фінальна частина усмішки, присвячена роздумам про талант і гонорар, є логічним завершенням деконструкції міфу про митця як носія високих ідей. Міркування про невловимість таланту (“де в письменника той талант знаходиться — не знаю”) готують читача до головного висновку. Іронічне твердження, що неталановитих письменників не буває, бо жоден з них у це не повірить, викриває професійний нарцисизм та корпоративну солідарність літературного середовища.

Протиставлення ефемерного “таланту” і цілком матеріального “гонорару” стає фінальним акордом у деміфологізації творчого процесу. В умовах НЕПу (Нової економічної політики), коли в радянське суспільство частково повернулися ринкові відносини, питання заробітку для письменників стало надзвичайно актуальним. Тема гонорару, який автор називає “головним чинником у психології творчості” , в цьому контексті — це не просто прояв цинізму, а тонкий коментар до зміни соціальної ролі письменника. Епоха революційного романтизму минула, і в нових умовах письменник перетворювався на професіонала, праця якого мала оплачуватися. Вишня фіксує цей перехід, показуючи, що за пафосною ідеологічною риторикою стоять цілком земні, економічні інтереси. Це не стільки засудження, скільки констатація факту з іронічною посмішкою, яка показує, що письменники — звичайні люди, а не безтілесні носії ідей, якими їх намагалася зобразити офіційна пропаганда.

Висновок

Усмішка “Письменники” є значно більшим, ніж просто гумористичний твір. Це блискучий зразок соціальної сатири та безцінний історико-літературний документ. Остап Вишня, використовуючи свій унікальний, позначений доброзичливою іронією стиль, створив панорамний портрет літературної епохи 1920-х років, зафіксувавши її головні конфлікти: боротьбу “масовізму” з елітарністю, карнавальну війну “-ізмів”, зіткнення ідеологічних догм з прагматикою життя. Завдяки глибокій зануреності в контекст, впізнаваним алюзіям та дошкульній, але не злій іронії, “Письменники” залишаються одним з найточніших і найпроникливіших коментарів до суперечливої, трагічної та водночас бурхливо-творчої доби “Розстріляного відродження”. Трагічна доля самого автора, заарештованого та засудженого в 1933 році, надає його сатирі на літературно-бюрократичну машину зловісної пророчої сили.