📘План до двору

Іван Нерадько: молодий сільський учитель, представник української інтелігенції, який є носієм національної свідомості. Часто розглядається як alter ego, автобіографічний прототип автора. Через свої патріотичні погляди він стає жертвою переслідувань, що змушує його переховуватися і боротися за виживання, врешті приводячи до відчайдушного акту помсти.

Мархва Кужелівна: вродлива, працьовита і співчутлива дівчина-сирота, чия родина була знищена радянською владою. Вона уособлює красу, страждання, жіночу стійкість та незламність самої України. Її краса різко контрастує з жахами реальності. Її почуття до Нерадька стає для обох порятунком у світі жорстокості.

Полікарп Скакун: найскладніший і найтрагічніший персонаж твору. Він – бідняк, що співпрацює з ГПУ, бере участь у репресіях, але водночас страждає від нерозділеного кохання до Мархви. Це амбівалентний персонаж, одночасно і жертва, і кат, що символізує зламану під тиском влади душу.

Євген Шиян та його родина (дружина Софія, донька Ніна): типова українська селянська сім’я, яка стає жертвою політики “плану до двору” через виявлене милосердя до переслідуваного Нерадька. Їхня доля є узагальненим образом знищення українського селянина-господаря.

Єрміл Тюрин: районний комісар, начальник ГПУ. Це втілення абсолютної влади, жорстокості та садизму. Він є уособленням усієї злочинної, демонічної системи, яка методично і безжально нищить людей.

Лукіян Кошелик: мудрий селянин-філософ, який відкрито говорить правду про злочини влади, за що його таємно вбивають. Він символізує народну мудрість та дух опору, який система намагається викорінити.

Тітка Лепестина: самотня вдова, яка, ризикуючи власним життям, переховує та лікує пораненого Нерадька. Вона є втіленням людяності, доброти та тихого спротиву злу.

Доля Івана Нерадька: історія переслідування молодого вчителя за патріотизм, його вимушені мандри, знайомство з Мархвою, арешт, втеча, поранення, переховування і, врешті, вбивство ката-комісара та втеча за кордон. Ця лінія є метафорою долі української інтелігенції.

Трагедія Мархви Кужелівної: життя дівчини-сироти, яку переслідує закоханий у неї посіпака влади Скакун, її співчуття до Нерадька, що переростає в кохання, та її моральний вибір між безпекою і людяністю, що завершується втечею з рідної землі.

Внутрішній конфлікт Полікарпа Скакуна: лінія персонажа, розірваного між службою репресивній системі та людськими почуттями. Його згубне кохання до Мархви штовхає його то на злочини, то на шляхетні вчинки, що зрештою призводить до його загибелі у сутичці з комісаром Тюріним.

Знищення родини Шиянів: центральна лінія, що розкриває суть поняття “план до двору”. За допомогу втікачеві Нерадькові родина позбавляється всього майна, а господар Євген гине, захищаючи свій дім. Ця лінія символізує долю мільйонів українських селянських родин.

Твір складається з передмови автора, дев’ятнадцяти розділів та епілогу, що додає філософсько-алегоричного виміру.

Передмова: авторське пояснення терміну “план до двору” як інструменту терору та мети написання твору — розповісти світові правду про геноцид українців.

Експозиція: знайомство з головним героєм, учителем Іваном Нерадьком, який переховується у родині Шиянів після того, як його вигнали зі школи за “націоналізм”. Опис гнітючої атмосфери в колгоспному селі.

Зав’язка: зустріч Нерадька і Мархви Кужелівної в полі під час жнив, що викликає ревнощі та гнів місцевого активіста Полікарпа Скакуна.

Розвиток подій: арешт Нерадька; втеча, організована Скакуном, під час якої Івана ранять; оголошення родині Шиянів вироку — “план до двору”; жорстока розправа і вбивство Євгена Шияна; бунт і загибель Полікарпа Скакуна; переховування пораненого Нерадька у тітки Лепестини; таємне вбивство Лукіяна Кошелика; смерть Софії Шиян та втеча її доньки Ніни.

Кульмінація: комісар Тюрін, вбивця Шияна і Скакуна, намагається зґвалтувати Мархву. У цей момент повертається Нерадько, який за допомогою маленької Ніни вбиває комісара.

Розв’язка: Нерадько, Мархва та Ніна тікають на автомобілі вбитого комісара, прямуючи на захід, до кордону, що символізує надію на свободу.

Епілог: дія переноситься в Київ 1936 року, де в художній галереї фігури Леніна та Сталіна постають як апокаліптичні звірі. Це символічне завершення підкреслює, що терор триває, а мистецтво (портрет, створений Нерадьком) є формою опору тиранії.

Злочини тоталітарного режиму: зображення Голодомору-геноциду, терору, дегуманізації суспільства як систематичної політики радянської влади.

Людина і система: проблема збереження людської гідності, моральних цінностей та свободи вибору в умовах тотального тиску і загрози смерті.

Кохання і жорстокість: протиставлення чистого почуття кохання як порятунку в хаосі звірячій жорстокості та хтивій пристрасті представників влади.

Конформізм та опір: проблема вибору між пристосуванням до злочинної влади (трагедія Скакуна) та активним і пасивним опором (Нерадько, Шиян, Кошелик, Лепестина).

Народна пам’ять і справедливість: ідея про те, що злочини проти народу не можуть бути забуті, а відплата, хоч і в особі одинака-месника, є неминучою.

Трагедія “маленької людини”: показ того, як історичні катаклізми руйнують долі звичайних людей, які прагнуть лише мирно жити на своїй землі.

Стильовий синкретизм: твір поєднує реалізм, експресіонізм, символізм та натуралізм. Дійсність зображується через призму загостреного, суб’єктивного сприйняття героїв, їхнього болю та відчаю.

Символізм: повість має глибокий символічний підтекст.

“План” — це символ раціоналізованого, бюрократичного зла.

“Двір” і “хата” — сакральний простір, символ українського космосу, родини, традиції, самої України.

“Кобзар” Шевченка — символ національної ідентичності.

Мотузка — символ самогубства та залежності.

Дорога — символ вигнання та нескінченної втечі.

Натуралізм: автор використовує детальні, часто шокуючі описи насильства, смерті, голоду та фізичних страждань, щоб максимально правдиво передати жахіття епохи.

Експресіонізм: глибокий психологізм у передачі внутрішнього стану героїв, їхніх страхів, розпачу, ненависті. Емоційна напруга досягається через динамічні діалоги, внутрішні монологи та тривожні пейзажні замальовки, що створюють “довершену естетику відчаю”.

Контраст: краса української природи протиставляється потворності людських вчинків; чистота і невинність дитини (Ніна) — цинізму і жорстокості катів; високі пориви душі — ницим інстинктам.

Мова: багата, поетична, насичена діалектизмами та фольклорними зворотами, що передає автентичність знищуваного селянського світу і є актом спротиву русифікації.

Тодось Осьмачка (1895–1962) — видатний поет і прозаїк, представник покоління Розстріляного Відродження. Переживши арешти та примусове “лікування” у психіатричній лікарні за симуляцію божевілля для порятунку життя, він емігрував під час Другої світової війни. У передмові до твору він вказує, що написати про штучний голод його закликав у листі Володимир Винниченко. “План до двору” є одним із перших в українській літературі великих прозових творів, що змальовує трагедію Голодомору, і стоїть в одному ряду з такими творами, як “Жовтий князь” Василя Барки та “Марія” Уласа Самчука. Твір є глибоко автобіографічним, а образ Івана Нерадька відображає долю самого автора — “вічного втікача”, зацькованого тоталітарним режимом.

Частина I. Розширений аналітичний паспорт твору

Історико-біографічний фундамент: Травма нації та митця

Повість Тодося Осьмачки «План до двору» є не лише художнім твором, а й безцінним історичним свідченням та глибоко особистим документом епохи. Для повного розуміння її змісту та форми необхідно розглянути два фундаментальні аспекти: історичну реальність політики «плану до двору» як інструменту геноциду та трагічну біографію самого автора, чия доля стала дзеркалом долі цілого покоління.

Політика «план до двору» була не авторською метафорою, а офіційною назвою однієї з найжорстокіших репресивних практик радянського режиму в українському селі наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років. Ця практика стала складовою ширшої кампанії примусової колективізації та «розкуркулення», метою якої було фізичне й духовне знищення українського селянства як основи національного спротиву. Сам Осьмачка у передмові до твору порівнює цю формулу з «автодафе» іспанської інквізиції, наголошуючи на її «диявольсько жорстокому катуванні людей». Механізм був цинічно простим: селянському господарству встановлювали завідомо нереальні норми здачі продукції — так зване «тверде завдання». Невиконання цього плану ставало формальним приводом для застосування каральної акції «план до двору». Суть її полягала в тому, що «господаря і його родину виганяли в одних сорочках з оселі а все, що лишалося, забирала собі сільрада». Це було не просто пограбування, а повне знищення життєвого простору людини. Наслідками для вигнаних були або голодна смерть, або втеча до промислових районів, або, найчастіше, арешт і депортація на каторжні роботи до Сибіру та на Північ. Цей терор був спрямований не лише проти заможних селян, а й проти середняків і бідняків, яких карали за переховування «ворогів народу», перетворюючи страх і взаємну підозру на тотальний інструмент контролю.

На цьому тлі розгортається особиста драма Тодося Осьмачки (1895–1962), одного з найяскравіших і найтрагічніших представників «Розстріляного відродження». Його життєвий шлях був сповнений переслідувань, арештів, допитів у катівнях ДПУ, що призвело до глибокого психічного зламу. Щоб уникнути фізичного знищення, Осьмачка був змушений роками симулювати божевілля, що стало його єдиною формою самозахисту. Його особиста трагедія, як він сам її усвідомлював, була нерозривно пов’язана з долею поневоленої України. Повість «План до двору», написана вже в еміграції та опублікована 1951 року в Торонто , є глибоко психоавтобіографічною і входить до прозового циклу, де відображено особистий досвід репресій. Образ головного героя, вчителя Івана Нерадька, є художнім alter ego автора. Нерадько стає вигнанцем через свою щиру, але «необачну» любов до України, висловлену словами «Справжня Україна у наших серцях», та вірність Шевченковому «Кобзарю» — символу національного духу, який радянський інспектор називає головною перешкодою для побудови соціалізму.

Написання повісті стало для Осьмачки не лише виконанням заповіту Володимира Винниченка задокументувати злочини комунізму, а й актом глибоко особистої терапії та водночас громадянського свідчення. Переживши нелюдські випробування та втечу з «пекла, що називалося раєм» , автор через творчість намагався опрацювати власну травму. У передмові він зізнається, що, наткнувшись у пам’яті на формулу «план до двору», вже «не міг проминути це байдужою думкою». Ця «неабияка емоційна напруга» свідчить про те, що письменник не просто описує події, а проживає їх наново. Психологічний стан Нерадька — його «тихий тягар розпуки», відчуття себе «неводом схопленою рибиною» — є художньою сублімацією власного пережитого стану афекту, страху та безвиході. Таким чином, створюючи повість, Осьмачка здійснює своєрідний екзорцизм, вивільняючи власних демонів і перетворюючи особистий біль на колективне свідчення. Він стає голосом цілого покоління, створюючи, за влучним висловом критики, «могутній реквієм над погубленою українською нацією».

Жанрово-стильова природа: Поетика експресіонізму

«План до двору» виходить за межі традиційної реалістичної прози. За жанром це психоавтобіографічна повість-реквієм, що має риси політичної белетристики. Хоча твір має елементи реалістичного роману та глибокий символізм, його домінуючим стилем є експресіонізм, який став для Осьмачки єдино можливим інструментом для передачі граничної емоційної напруги та відчуття деформованого, ворожого світу. Структурно повість складається з передмови, чотирьох глав та символічного епілогу, що переносить дію в 1936 та 1950 роки, підкреслюючи тривалість терору.

Експресіоністична поетика повісті проявляється насамперед у суб’єктивізмі оповіді. Світ зображується через загострене, травмоване сприйняття героїв, передусім Івана Нерадька. Його внутрішні стани — жах, розпач, раптове мистецьке осяяння і його болісна втрата — не просто супроводжують дію, а формують саму тканину реальності твору. Світ навколо нього втрачає стабільність, стає хитким і загрозливим. Ця суб’єктивність дозволяє автору передати не так факти, як відчуття від них, що є ключовою ознакою експресіоністичного мистецтва.

Важливою рисою є гротеск та свідома деформація реальності. Представники радянської влади, зокрема комісар Тюрін та голова колгоспу Єшка Хахлов, зображені не як повноцінні людські характери, а як гротескні маски, функції бездушного репресивного механізму. Їхня логіка абсурдна і нелюдська. Кульмінацією цієї деформації є сцена, де Нерадько, втративши натхнення через роздратування та злобу, замість обличчя діда малює гарбуз. Це не просто карикатура, а глибоко експресіоністський акт, що візуалізує внутрішній стан художника: його безсилля, злість і відчуття абсурдності ситуації, коли мистецтво вимагають «на замовлення» в обмін на виживання.

Поетика твору будується на контрасті крику та мовчання. Село занурене в гнітючу німоту: люди йдуть на роботу «мовчки без співів і розмов», їхні обличчя виражають «німотну незрушимість» перед обличчям злочину. Це мовчання страху. На його тлі раптові звукові вибухи — розпачливий крик зайця в яру, моторошне виття собаки, нелюдський крик Мархви під час наруги, дитячий лемент Ніни — сприймаються як крик самої душі, що проривається крізь панцир жаху. Особливе місце займає мовчання Нерадька під час арешту. Його відмова відповідати на запитання міліціонерів і пасивний опір (він стає нерухомим, «безвольнішим від усякої колоди») є формою екзистенційного протесту, відмовою грати за правилами катів і визнавати їхню владу над собою.

Нарешті, весь твір пронизаний різкими контрастами світла й тіні. Містична, одухотворена краса української ночі протиставляється холоду й бруду реальності. Яскраве сонце освітлює сцени насильства. Світло електричної лампи в хаті голови колгоспу вихоплює з темряви сцену цинічної змови. Ця світлотінь не лише створює візуальну напругу, а й символізує одвічну боротьбу життя і смерті, добра і зла, яка розгортається в душах героїв і в усьому українському світі.

Психологія та символізм системи персонажів

Система персонажів у повісті «План до двору» побудована не за принципом соціального зрізу, а як спектр психологічних реакцій людини на тотальний терор. Кожен ключовий персонаж втілює певну модель поведінки в межовій ситуації.

Іван Нерадько є центральною фігурою, через свідомість якої читач сприймає більшу частину подій. Це український інтелігент, учитель, чия трагедія починається зі слова — щирої відповіді інспектору, що «справжня Україна у наших серцях». Його вірність «Кобзарю» стає причиною переслідувань, що символізує конфлікт національної культури з тоталітарною ідеологією. Психологічний шлях Нерадька — це еволюція від зацькованої жертви, що ховається по повітках, до месника, який наважується на акт відплати. Його раптовий мистецький дар, що спалахує під час малювання портрета тітки Лепестини, і така ж раптова його втрата символізують крихкість таланту й духовності в умовах постійного страху та приниження. Вбивство комісара Тюріна стає для нього актом звільнення не лише фізичного, а й духовного — він повертає собі право на дію.

Мархва Кужелівна — це втілення краси, чистоти та трагічної долі самої України, «кинутої на поталу брутальній чужоземній силі». Вона стає об’єктом двох форм насильства: хворобливої, одержимої пристрасті «свого» ката Полікарпа Скакуна та холодного, цинічного розрахунку «чужого» комісара Тюріна. Епізод, коли Тюрін «нагороджує» її хатою вбитої родини Шиянів за нібито порятунок його життя, є вершиною диявольського цинізму системи. Цим актом влада намагається не просто купити її лояльність, а й морально знищити, зробити співучасницею злочину, спаплюжити саму ідею справедливості. Її порятунок Нерадьком у фіналі — це символічний акт звільнення душі нації від наруги.

Найскладнішим і психологічно найглибшим є образ Полікарпа Скакуна. Він не є одновимірним лиходієм, його характер амбівалентний. Скакун є активним інструментом режиму: він бере участь в арештах, йде виконувати «план до двору», тероризує Мархву. Водночас саме він організовує втечу Нерадька, ризикуючи власним життям, і намагається по-своєму спокутувати гріх перед Мархвою, таємно приносячи їй крадене зерно. Ця роздвоєність свідчить про повний розпад особистості під тиском тоталітарної системи, яка знищує традиційні моральні орієнтири. Його дії керуються не ідеологією, а темними інстинктами, одержимістю та власною, збоченою логікою справедливості. Він спалює хату коханої жінки, бо вона його відкидає, але потім намагається компенсувати збитки. Він служить системі, але в критичний момент бунтує проти її представника. Його фінальний напад на Тюріна — це не свідомий політичний акт, а ірраціональний вибух люті, останній конвульсивний прояв людського в дегуманізованій істоті. Скакун є трагічним символом людини, в якій система знищила моральний стрижень, перетворивши її одночасно на ката і жертву.

Комісар Тюрін та голова колгоспу Єшка Хахлов уособлюють саму систему терору. Тюрін — її мозок та ідеолог. Він діє з холодним розрахунком, розглядаючи людей як матеріал для досягнення мети. Його план створення мережі підконтрольних борделів для розбещення та контролю над «куркуленятами» є квінтесенцією його філософії тотального розтління та панування. Хахлов — слабша ланка. Він вагається, відчуває докори сумління, намагається уникнути найбрудніших доручень, але панічний страх перед системою, персоніфікованою в Тюріні, змушує його виконувати злочинні накази. Їхні діалоги розкривають внутрішню механіку функціонування терору, де страх є головним інструментом управління не лише масами, а й самими виконавцями.

Родина Шиянів — Євген, Софія та їхня донька Ніна — символізує знищений український рід, основу села. Євген гине, захищаючи свій дім — останній оплот власного світу і гідності. Софія помирає у тюремному «землищі», але перед смертю встигає передати доньці духовний заповіт через казку. Ніна, дитина-свідок апокаліпсису, стає носієм трагічної пам’яті, але водночас і надії на майбутнє, яку символічно рятує інтелігент Нерадько.

Ідейно-тематичне ядро та символічний простір

Ідейний світ повісті концентрується навколо кількох ключових тем, що розкриваються через потужний символічний простір. Центральною є тема злочину і кари. Злочини тоталітарної системи — вбивства, терор, моральне розтління — досягають апогею, після якого неминуче настає відплата. Ця відплата приходить не від зовнішньої сили, а через акт індивідуального бунту — вбивство Тюріна, яке здійснює Нерадько. Важливою є тема божевілля як метафори самого режиму, що руйнує душі.

Важливою є тема національної ідентичності та пам’яті як форми опору. Режим намагається знищити саму ідею України, що символічно втілена в «Кобзарі» Шевченка, який стає причиною переслідувань Нерадька. Проте пам’ять незнищенна. Вона передається через казку, яку помираюча мати розповідає доньці, кодуючи в ній історію нації та віру у відродження.

Ключові символи твору створюють щільну, гнітючу атмосферу апокаліпсису. Механічне, «несамовите» клепання заліза об залізо, що скликає людей на роботу, стає звуковим символом невблаганного терору, який руйнує природний ритм життя. Це годинник смерті, що відраховує час до кінця старого світу. Зруйнована церква, перетворена на в’язницю і катівню, символізує духовну катастрофу нації та антихристиянську, диявольську суть режиму. Ніж-колодач має подвійне значення: спочатку він є символом сліпої, руйнівної сили в руках Скакуна, а у фіналі стає знаряддям свідомої відплати в руках Нерадька. Окремо виділяється мотив мотузки — символ самогубства та терору, що переслідує образ Скакуна. Природа в повісті є останнім прихистком гармонії, але й вона просякнута трагізмом: крик зайця, виття собаки, зловісні круки — всесвіт стає свідком людського жаху. Ворона виступає вісником смерті, а місяць — символом надії. Постійний образ-деталь — пустка — символізує як фізичне спустошення українського села, так і духовну порожнечу, що запанувала в душах людей під тиском страху.

Частина II. Критична стаття: «План до двору» — Апокаліпсис українського світу в поетиці експресіонізму

Вступ: Повість як свідчення та вирок

Повість Тодося Осьмачки «План до двору» належить до тих творів української літератури ХХ століття, що виходять далеко за межі політичної белетристики чи історичної хроніки. Це водночас і точне, майже документальне свідчення про геноцид українського селянства в добу колективізації, і глибоко модерний текст, що використовує найрадикальніші засоби експресіонізму для передачі психологічної катастрофи цілої нації. Написана в еміграції, на відстані років і простору, повість є художнім вироком тоталітарній системі, де реальний жах Голодомору та репресій перетворений на універсальний міф про боротьбу людини з абсолютним, метафізичним злом. У передмові автор прямо заявляє про свою мету: щоб його книга не стала «гласом вопіющого в пустині», а була «щирим закликом, щоб рятувались поки не пізно!». Цей заклик перетворює твір на позачасове «мементо» — нагадування про крихкість людського життя та гідності перед обличчям дегуманізованої влади.

Деформація реальності: Світ очима жертви

Осьмачка конструює апокаліптичний світ повісті, відмовляючись від принципів класичного реалізму. Його реальність — це світ, пропущений крізь загострену, травмовану свідомість людини в межовій ситуації. Пейзажі, звуки, кольори втрачають нейтральність і набувають символічного, загрозливого значення. Світ деформується, віддзеркалюючи внутрішній хаос і жах героїв. Цей прийом є центральним для поетики експресіонізму, що виник як реакція європейського мистецтва на травму Першої світової війни і знайшов в українській літературі своєрідне втілення у творчості письменників, що пережили жахи революції та сталінського терору. Ця гротескна деформація терору має певні алюзії на гоголівську поетику «Мертвих душ».

Звуковий ландшафт повісті є ландшафтом пекла. Природну тишу руйнує «голосне аж пронизливе клепання заліза об залізо» — механічний, бездушний ритм примусу, що замінив церковні дзвони і став годинником смерті. На тлі гнітючої мовчанки заляканого села раптово прориваються звуки чистого, тваринного жаху: розпачливий крик зайця, «немов дитина-немовля», моторошне виття собаки, що відчуває смерть, зловісне гукання сови на зруйнованій дзвіниці. Ці звуки є акустичним вираженням всеохопного страху, що пронизує все суще. Візуальний простір так само деформований. Зруйнована церква з погнутим хрестом, на якому висить відро-глиняник, перетворюється на в’язницю і катівню, стаючи символом не просто антирелігійної політики, а метафізичної перемоги зла. Поля стають пусткою, а люди на них — мовчазними тінями або «голодним гайворонням». Навіть природа, єдине джерело краси, стає тривожною і ворожою, віддзеркалюючи душевний стан героїв.

Екзистенційний вимір: Спектр людських реакцій на терор

В умовах тотального терору, коли соціальні зв’язки зруйновані, а моральні закони скасовані, людина опиняється наодинці зі своєю долею. Осьмачка досліджує різні моделі поведінки, різні екзистенційні відповіді на виклик абсолютного зла. Перша реакція — це втеча і мовчання, втілені в образі Івана Нерадька на початку твору. Його пасивний опір під час арешту, коли він перетворюється на нерухому колоду, є актом екзистенційного протесту — відмовою брати участь у ритуалі насильства, відмовою визнавати владу катів над своєю волею. Його подальша втеча — це не боягузтво, а реалізація фундаментального права на життя в світі, де це право скасовано.

Інша модель — відчайдушний, приречений бунт. Її уособлює Євген Шиян, який з сокирою в руках намагається захистити свій дім від «комісії». Його вчинок — це останній жест господаря, що боронить свій світ, свою родину, свою гідність. Цей бунт приречений, але саме в ньому людина стверджує себе перед обличчям небуття. Найскладнішу модель демонструє Полікарп Скакун. Його поведінка — це хаотичний набір реакцій, де жорстокість і спротив, служба режиму і бунт проти нього нерозривно переплетені. Він є прикладом того, як тоталітаризм руйнує саму структуру особистості, знищуючи моральний компас і перетворюючи людину на клубок ірраціональних імпульсів та одержимостей.

Вершиною екзистенційного вибору стає акт відплати. Вбивство комісара Тюріна, яке здійснює Нерадько, виходить за межі побутової помсти. В умовах, коли право і справедливість знищені, а зло стало тотальним і безкарним, фізичне знищення носія цього зла стає єдиним можливим актом відновлення морального порядку. Це не просто вбивство людини, а символічне знищення принципу зла. Здійснивши цей акт, Нерадько з пасивної жертви перетворюється на активного суб’єкта історії, повертаючи собі волю і гідність.

Міфопоетика національної трагедії

Осьмачка піднімає конкретно-історичну трагедію українського села до рівня універсального міфу про загибель і можливе воскресіння. Одним із ключових механізмів цієї міфологізації є епізод у тюремному «землищі» під церквою, де помираюча Софія розповідає доньці Ніні казку. Цей епізод має виняткове символічне навантаження. В умовах, коли знищується все матеріальне — життя, дім, добробут, — єдиним незнищенним багатством залишається культурна пам’ять, усна традиція, міф.

Казка про гетьманенка та сирітку, яка врешті стала гетьманшею, є не просто способом заспокоїти налякану дитину. Це акт передачі національного коду, історичної пам’яті про героїчне минуле (гетьманство) та пророчої віри у майбутнє відродження, яке прийде через страждання («Україною буде обладувати знов одна гетьманша — сирота»). Ця казка стає для Ніни потужним психологічним щитом. Вона дозволяє їй інтегрувати власну особисту трагедію (втрату батьків, сирітство) у великий національний наратив, надаючи її стражданням сенсу. Завдяки цьому міфу дитина виживає не лише фізично, а й духовно, не втрачаючи здатності розрізняти добро і зло. Фінальна сцена, де Ніна, побачивши Нерадька у формі вбитого комісара, називає його «гетьманенком», є прямим наслідком цього. Вона здатна бачити не зовнішню, оманливу форму, а внутрішню суть — рятівника, носія надії. Таким чином, Осьмачка стверджує, що навіть у пеклі тоталітаризму, коли знищено все, культура у формі міфу, казки, слова стає останнім прихистком і найпотужнішим інструментом порятунку душі.

Своєрідним завершенням цього міфу стає епілог повісті, дія якого відбувається в київському музеї. Символічна сцена, де гіпсові статуї Леніна та Сталіна «оживають» як душогубці з сокирами, є фінальним акордом у протистоянні дегуманізованої влади та вічного українського мистецтва, представленого творами Шевченка та Бурачека. Цей епізод підкреслює ідею автора: без мистецтва, без духовної спадщини народ не може існувати.

Висновок: «Глас вопіющого» та позачасове «Мементо»

У передмові до повісті Тодось Осьмачка висловив сподівання, щоб його книга «не буде “гласом вопіющого в пустині”». Історія підтвердила, що цей голос був почутий. «План до двору» — це не лише документ про жахливе минуле українського народу. Це універсальне попередження про природу будь-якого тоталітарного режиму, який завжди починає зі знищення мови, культури та людської гідності, а закінчує фізичним геноцидом. Повість Осьмачки з її експресіоністичною загостреністю, психологічною глибиною та міфологічним розмахом доводить, що найвища форма опору злу — це збереження внутрішньої свободи, пам’яті та здатності до дії навіть тоді, коли надії, здається, не залишилося. Це страшне «мементо», актуальність якого в сучасному світі, що знову зіткнувся з імперською агресією та її геноцидальними практиками, лише зростає. Твір залишається потужним нагадуванням про те, що воля — це не даність, а вибір, який іноді доводиться робити на руїнах власного світу.