📘Пісня 28

Ліричний герой: це образ мандрівного філософа, мудреця, який свідомо відмовився від світської кар’єри, пройшов шлях випробувань і досяг стану внутрішньої свободи та гармонії. Він знайшов свою «сродну працю» у філософії і тепер ділиться сокровенним знанням зі світом, виступаючи в ролі духовного наставника.

Сюжетні лінії у творі відсутні. Натомість розгортається ліричний сюжет як філософський діалог-переконання, звернений до уявного співрозмовника або до власної душі. Динаміка думки рухається від заперечення зовнішніх, фальшивих цінностей до позитивної настанови, що вказує шлях до щастя: «Що потрібно тобі, знайдеш лиш у собі».

Твір має чітку, продуману структуру, що віддзеркалює філософський задум. Кожна пісня збірки, і ця зокрема, виростає з епіграфа-«зерна» — цитат зі Святого Письма, що є смисловим ключем до тексту. Поезія складається з трьох умовних частин: вступ (критика зовнішнього світу, строфи 1–3), основна частина (заклик до самопізнання та боротьби з власною волею, строфи 4–8) та завершення (молитва і філософський висновок, строфи 9–10). Кожна строфа побудована на бароковій антитезі:

Теза (гіпотетичне володіння земними благами) та Антитеза (риторичне питання, що знецінює ці блага на тлі душевного смутку). Віршування унікальне: перші три рядки кожної строфи написані вільним народнопісенним ритмом, а четвертий — строгим 6-стопним ямбом, що символічно втілює ідею про «дві натури» — хаотичну видиму («тварь») і впорядковану невидиму (духовний закон, логос).

Проблема справжнього та уявного щастя: автор розкриває хибність уявлень про щастя як про багатство, владу чи славу, протиставляючи їм істинну «веселість серця».

Проблема самопізнання як єдиного шляху до істини: наголошується на пріоритеті пізнання власної душі («сердечних печер») над пізнанням зовнішнього світу, навіть науковим («Коперникові сфери»).

Проблема свободи волі та її ролі у житті людини: Сковорода, спираючись на Августина, стверджує, що «пекло» — це не зовнішнє покарання, а стан душі, породжений власною «клятою волею».

Проблема сенсу людського життя: філософ вбачає сенс буття не в накопиченні матеріальних благ, а в досягненні духовної гармонії через «сродну працю».

Проблема цивілізаційного вибору: у творі протиставляються дві моделі раю — штучний, рукотворний рай Просвітництва (Версаль) і природний, божественний рай, що знаходиться всередині людини.

Антитеза: є основним композиційним і стилістичним прийомом (зовнішні блага — внутрішній спокій; Версаль — діброва; Коперникові сфери — печери серця; воля людська — воля Божа).

Символи: «Версальскіи ліса» — апогей світської слави, штучний рай;

«сердечния пещери» — внутрішній світ людини, сакральний простір для самопізнання та зустрічі з Богом;

«пекло» — символ душевних мук, спричинених власною егоїстичною волею.

Епітети: світ злотворний, ворог чорний, шапку царськую добротну.

Метафори: серце внутрь ридает, в душі твоей глагол, пекло — воля твоя клята, воля наша — пічка ада.

Риторичні питання та звертання: «Що тобі те помагає, Коли серденько ридає?», «О діброво! О свободо!».

Імперативи (наказовий спосіб): Кинь, глянь, придивись, заріж волю — створюють динаміку прямого заклику та духовної настанови.

Мова: характеризується поєднанням «високої» лексики (старослов’янізми: злотну, внутрь, глагол) та елементів живої розмовної мови, що робить твір водночас урочистим і доступним.

«Пісня 28» є ключовим філософським висновком усієї збірки «Сад божественних пісень». Її розташування перед останніми піснями, що змальовують життєві бурі, не випадкове: вона дає відповідь на питання, де шукати прихисток — не у зовнішньому світі, а всередині себе. Твір є поетичним маніфестом, що втілює центральні ідеї філософії Сковороди: вчення про «дві натури» та «три світи». Життя самого мислителя, його свідома відмова від кар’єри та вибір долі мандрівного філософа, стало практичним втіленням ідей, викладених у цій пісні.

Частина 1. Розширений Аналітичний Паспорт: “Пісня 28”

I. Ідентифікація Твору

Автор: Григорій Савич Сковорода (1722–1794) — видатний український просвітитель-гуманіст, філософ, поет та педагог, центральна постать української культури XVIII століття.  

Назва: “Пісня 28-ма”. Оригінальний початковий рядок: “Возлети на небеса, хоть в Версальскіи ліса…”.

Збірка: Твір є невід’ємною частиною magnum opus поетичної творчості Сковороди — збірки “Сад божественних пісень, прозябшій из зерн Священнаго Писанія”. Ця збірка, що складається з 30 поезій-пісень, створювалася протягом тривалого періоду з 1753 по 1785 рік та була впорядкована автором у 1770–1780-х роках під час його перебування на Слобожанщині.  

Історико-літературна доба: Українське бароко, також відоме як козацьке бароко. Творчість Сковороди є вершиною і водночас завершальним етапом цього стилю в українській літературі, синтезуючи європейські впливи, народну естетику та глибоку філософську рефлексію.  

Порядковий номер пісні — 28 з 30 — має глибоке композиційне та смислове значення. У структурі збірки, що символізує духовний шлях людини до Бога та самопізнання, останні твори виконують функцію філософського підсумку, кристалізації пройденого шляху. “Пісня 28” звучить не як болісний пошук істини, а як упевнена декларація, маніфест мудреця, що вже віднайшов її. Її розташування є логічно вмотивованим. Вона слідує за “Піснею 27”, де ліричний герой молить Бога напоїти його “сад” “водами благочесними”, щоб зростити “духовний плід”. Водночас вона передує “Пісні 29”, де навколишній світ постає в алегоричному образі розбурханого моря, в якому хитається людський човен. Таким чином, “Пісня 28” стає прямою відповіддю на питання, де знайти спокій серед життєвих бур та як виплекати духовний сад: відповідь криється не у зовнішньому світі, а всередині самої людини. Це робить її не просто однією з пісень, а ключовим філософським висновком усієї збірки.  

II. Жанрово-Стильова Палітра

Літературний рід: Лірика.

Жанр: Філософська лірика, що синтезує риси кількох жанрових форм. В основі лежить жанр духовної пісні, або канту, популярного в українській культурі XVII–XVIII століть. Водночас твір містить елементи оди (піднесений тон, риторичні звертання до душі) та гострої сатири, спрямованої на викриття марноти світського життя та його фальшивих цінностей.  

Стиль: Українське бароко. Поетика твору яскраво демонструє ключові риси цього стилю: динамізм, афектованість, використання парадоксів та вишуканих антитез. Центральним композиційним принципом є антитеза між зовнішнім (матеріальним) та внутрішнім (духовним), що є наріжним каменем як барокового світосприйняття, так і філософії самого Сковороди.  

Віршування: Метрична структура вірша є унікальною і глибоко символічною. Вона поєднує два різні ритми: перші три рядки кожної строфи написані вільним, розлогим народнопісенним ритмом, що нагадує “шумку”, тоді як завершальний, четвертий рядок, є строгим, карбованим 6-стопним ямбом. Ця формальна неоднорідність є не просто технічним експериментом, а геніальним поетичним втіленням центральної філософської доктрини Сковороди про “дві натури”. Народнопісенний, емоційно насичений ритм перших рядків (“Возлети на небеса, хоть в Версальскіи ліса…”) звертається до чуттєвого, хаотичного, “видимого” світу — “тварі”. Він широкий та плинний, як саме життя. Натомість строгий, раціональний, класичний ямб фінального рядка (“Что тобі то помагает, естли сердце внутрь ридает?”) втілює філософський висновок, логос, “невидиму натуру”, що вносить порядок і сенс в емоційний хаос. Таким чином, форма вірша дзеркально відбиває його зміст: порив у світ “тварі” завжди коригується і підпорядковується вищому духовному закону, вираженому в афористичній, завершеній формі.  

III. Філософсько-Тематичне Ядро

Тема: Глибокий і непримиренний конфлікт між зовнішнім, матеріальним світом, що символізується багатством, владою та розкішшю, та внутрішнім, духовним світом людини, де панують душевний спокій, гармонія та чиста совість. Це тема вічного пошуку істинного, непідробного щастя.  

Ідея: Справжнє щастя є абсолютно автономним і не залежить від зовнішніх обставин, соціального статусу чи матеріальних благ. Воно знаходиться виключно всередині самої людини і досягається через самопізнання, самозаглиблення та здобуття внутрішньої гармонії. Людина проголошується єдиним творцем власного щастя.  

Провідні мотиви:

• Втеча від “злотворного світу”: Заклик “Кинь світ цей злотворний” є центральним мотивом. Проте ця “втеча” не є проявом аскетизму чи мізантропії. Це заклик до втечі від ілюзії, від хибної системи цінностей, нав’язаної суспільством. Сковорода протиставляє не світ як такий, а “світ цей злотворний”, тобто світ, спотворений людськими пристрастями. Водночас він оспівує природу (“О діброво! О свободо!”) , яка є частиною того ж “видимого світу”. Біографічні дані свідчать, що Сковорода не був відлюдником: він мав друзів, учнів, любив музику і навіть вишуканий сир пармезан, який йому надсилали з-за кордону. Отже, “втеча” — це не фізичне усамітнення, а зміна оптики, відмова бачити цінність у владі та багатстві й знаходження її у простих, духовних речах. Це втеча від “пекла”, яке, за словами самого філософа, є “воля твоя клята” — тобто власні невгамовні бажання.  
• Самозаглиблення та пошук “друга в собі”: Мотив інтроспекції, погляду всередину себе як єдиного шляху до істини.  
• Свобода: Прославлення внутрішньої свободи духу, яка є вищою за будь-які зовнішні привілеї.
• Єднання з природою: Природа постає як простір гармонії, антитеза штучному та марнотному світу цивілізації, місце для філософських роздумів та віднайдення душевного спокою.  

IV. Архітектоніка та Композиція

Епіграф: Як і кожна пісня збірки, “Пісня 28” має епіграф-“зерно”, що є смисловим кодом до твору. У цьому випадку Сковорода використовує цілий комплекс епіграфів зі Святого Письма, які спрямовують читача на роздуми про джерела душевного миру та внутрішнього спокою.  

Структура: Вірш побудований на послідовному розгортанні барокової антитези. Кожна строфа має двочастинну структуру:

1. Теза: Гіпотетичне припущення про володіння найвищими зовнішніми благами (“Возлети на небеса”, “Одягни одежу злотну”).
2. Антитеза: Риторичне питання, що повністю знецінює ці блага, вказуючи на первинність внутрішнього стану (“Что тобі то помагает, естли сердце внутрь ридает?”).

Ліричний сюжет: Твір розгортається як філософський діалог-переконання, звернений або до уявного співрозмовника, захопленого світською марнотою, або до власної душі. Сюжет рухається від заперечення зовнішніх цінностей до позитивного твердження. Кульмінацією та філософським осердям твору є пряма настанова, що вказує шлях до щастя: “Що потрібно тобі, знайдеш лиш у собі. Придивись в нутро тобі: друга знайдеш у собі…”. 

V. Світ Образів та Символів

Образ ліричного героя: Це образ мандрівного філософа, мудреця, який пройшов шлях випробувань, досяг стану внутрішньої свободи та гармонії (“srodna pratsia” для нього — це філософія) і тепер ділиться своїм сокровенним знанням зі світом.  

Ключові символи:

• “Версальскіи ліса”: Це не просто географічна назва, а потужний символ, що уособлює апогей світської слави, багатства, розкоші та влади. Сковорода у власній примітці пояснює, що Версалія — це “французького царя едем”, тобто рай. Це символ штучно створеного, рукотворного раю, що протистоїть раю божественному.  

• “Сердечния пещери”, “нутро”: Символ внутрішнього світу людини, її мікрокосму. У філософії Сковороди серце — це не просто вмістилище емоцій, а сакральний простір, де відбувається акт самопізнання та містична зустріч із Богом, якого він називає “другом”.  

• Природа (“діброво”, “свободо”): Символ природного, неспотвореного світу, що перебуває в гармонії з божественним задумом. Діброва є просторовою та ціннісною альтернативою штучному “Версалю”, це місце істинної свободи та душевного спокою.  

• “Ворог чорний”: Символ суєтних думок, гріховних пристрастей, марнославства, гордині — всього того, що заважає духовному зростанню та віддаляє людину від її істинної сутності.  

Протиставлення “Версаль” vs. “Діброва” виходить за межі простої антитези “штучне vs. природне”. Це глибокий цивілізаційний конфлікт двох моделей раю: раю епохи Просвітництва і раю Григорія Сковороди. Версальський парк є квінтесенцією ідеології Просвітництва: раціоналізм, строгий порядок, симетрія, повне підкорення природи волі монарха, що уособлює розум. Це рай, збудований зовні, як тріумф людської волі. Натомість діброва — це простір, де панує природний, божественний закон. Вона не підкорена людиною, а співіснує з нею в гармонії. Відкидаючи Версаль, Сковорода полемізує з усією філософією, що ставить на перше місце зовнішнє облаштування світу. Він стверджує, що істинний Едем може бути лише всередині людини. Таким чином, “Пісня 28” є не просто особистою лірикою, а гострою філософською полемікою з домінуючими ідеями епохи.

VI. Поетика та Мовні Засоби

Тропи:

• Епітети: світ злотворний, ворог чорний, шапку царськую добротну, сердечния пещери.
• Метафори: серце внутрь ридает, в душі твоей глагол, нуда буде тобі біда.
• Порівняння: Світ імпліцитно порівнюється з “темним адом”.  

Синтаксичні фігури:

• Риторичні питання: Что тобі то помагает, естли сердце внутрь ридает? — ключова фігура, що структурує весь твір.  
• Риторичні звертання та оклики: О діброво! О свободо! — виражають найвищий ступінь емоційного піднесення.  
• Анафора (єдинопочаток): Повторення синтаксичних конструкцій на початку строф підсилює ефект антитези та створює чіткий ритм.
• Імперативи (наказовий спосіб дієслова): Кинь, глянь, придивись, заріж волю — створюють динаміку прямого заклику, повчання, духовної настанови.  

Лексика: Мова твору характеризується поєднанням “високої” лексики — старослов’янізмів (злотну, град, внутрь, глагол), що створюють урочистий, філософський стиль, — з елементами живої розмовної мови, що робить твір емоційно насиченим та доступним для сприйняття.

Частина 2. Критична Стаття: “Внутрішній Едем: Самопізнання та Щастя у ‘Пісні 28’ Григорія Сковороди”

Вступ. “Пісня 28” як Дзеркало Філософії Сковороди

“Пісня 28” зі збірки “Сад божественних пісень” є не просто одним із ліричних творів Григорія Сковороди, а концентрованим поетичним маніфестом, що втілює ключові постулати його цілісної філософської системи. Цей твір можна вважати вершиною роздумів мислителя про природу людського щастя, адже він пропонує радикальну для своєї епохи альтернативу панівним ідеологіям — шлях самопізнання та віднайдення “внутрішнього Едему”. У кількох строфах Сковорода вміщує квінтесенцію свого вчення, перетворюючи вірш на універсальну притчу про сенс буття. Метою даного дослідження є аналіз того, як біографічний вибір філософа, барокова поетика та його оригінальна філософська доктрина синтезуються у цьому творі, надаючи йому позачасового звучання.

Розділ 1. У Контексті Доби: Барокова Антитеза та Мандрівний Мудрець

Творчість Григорія Сковороди є кульмінацією та завершенням епохи українського бароко — стилю, що характеризується драматичною напруженістю, динамізмом та антиномічністю світосприйняття. Центральна для бароко антитеза — дух і тіло, божественне і земне, ілюзія та істина — стає у Сковороди не просто художнім прийомом, а структурною основою його філософської думки, що найяскравіше виявилося в “Пісні 28”. Увесь твір побудований на зіткненні двох світів: зовнішнього, сповненого блиску, але порожнього (“Версаль”, “золота одежа”), та внутрішнього, непомітного, але істинного (“сердечния пещери”).  

Цей філософський вибір був підкріплений усім життям Сковороди. Походячи з козацької родини, здобувши блискучу освіту в Києво-Могилянській академії та європейських університетах, він свідомо відмовився від блискучої духовної та світської кар’єри, обравши долю мандрівного філософа. Його життя стало практичним втіленням ідей, викладених у вірші. Він “кинув світ злотворний” не в теорії, а на практиці. У цьому контексті Сковорода переосмислює бароковий ідеал “досконалої людини”. Якщо раніше це був герой-воїн або мудрий державний діяч, то у Сковороди героєм стає мудрець, що здобуває перемогу не над зовнішніми ворогами, а над внутрішніми — власними пристрастями та марнославством, яких він називає “ворогом чорним”. Поле битви переноситься ззовні всередину, в глибини людського духу.  

Розділ 2. “Сад Божественних Пісень”: Від Біблійного “Зерна” до Філософського “Плоду”

“Пісня 28” є частиною концептуально цілісної збірки “Сад божественних пісень”. Сама назва є глибокою метафорою: “сад” — це душа людини, яку необхідно плекати, “напоюючи” її водами Святого Письма, щоб вона принесла “божественні” плоди. Кожна пісня, за задумом автора, виростає з “зерна” — епіграфа з Біблії, що слугує смисловим ключем до твору. Комплекс епіграфів до “Пісні 28”, що відсилає до ідеї душевного миру як божественного дару, є саме таким “зерном”, з якого розгортається вся подальша аргументація поета. 

Таким чином, збірка стає поетичним втіленням філософської ідеї Сковороди про “третій світ” — світ символів, або Біблію, що є посередником між Богом (макрокосмом) та людиною (мікрокосмом). “Сад” — це особиста спроба Сковороди інтерпретувати цей символічний світ і зробити його “плоди” (пісні) доступними для інших. У цій структурі “Пісня 28” постає одним із найстигліших та найсоковитіших “плодів” цього саду. Вона пропонує квінтесенцію мудрості, здобутої на довгому шляху духовних пошуків, і є практичним посібником з “садівництва” власної душі.  

Розділ 3. Онтологія Щастя: Вчення про “Дві Натури” та “Три Світи” в Поетичному Втіленні

Центральний розділ аналізу має продемонструвати, як фундаментальні філософські концепції Сковороди знаходять своє довершене поетичне вираження у вірші.

Вчення про “дві натури” — видиму (матерія, “тварь”) і невидиму (дух, Бог) — є основою твору. Усі образи зовнішнього блиску — “Версаль”, “золотий одяг”, “царська шапка” — є яскравими проявами “видимої натури”. Натомість душевний спокій, гармонія, чиста совість, “друг у собі” — це прояви “невидимої натури”. Вірш демонструє трагедію людини, яка шукає щастя у “тварі”, ігноруючи дух, і доводить, що без гармонії з “невидимою натурою” будь-які надбання “видимої” є нікчемними.  

Ця ідея розгортається в межах вчення про “три світи” :  

1. Макрокосм (Всесвіт) представлений у вірші образами гармонійної природи (“діброво”), яка є втіленням божественного порядку.
2. Мікрокосм (людина) є центральним об’єктом вірша. Уся увага зосереджена на його внутрішньому просторі — “сердечних печерах”, де й вирішується доля людського щастя.
3. Світ символів (Біблія) є невидимою основою, “зерном”, з якого проростає вся пісня, надаючи їй сакрального виміру.

У цьому контексті поняття “серце”, як його глибоко аналізував видатний дослідник творчості Сковороди Леонід Ушкалов, є не просто емоційним центром, а епістемологічним органом — інструментом для пізнання “невидимої натури”. Заклик “Глянь в сердечния пещери!” — це не поетична метафора, а заклик до специфічної духовної практики, до “кордоцентричного” (серце-центричного) пізнання, яке Сковорода протиставляє суто раціональному, холодному пізнанню епохи Просвітництва.  

Розділ 4. “Версаль” проти “Серця”: Деконструкція Ілюзій та Шлях до Себе

Центральна антитеза твору — “Версаль” проти “серця” — є зіткненням двох цивілізаційних парадигм. “Версаль” символізує не просто багатство, а й ідеологію абсолютизму та раціоналізму, що прагне впорядкувати світ ззовні, створити штучний, рукотворний рай на землі. Це шлях екстенсивний, спрямований назовні.  

Цьому шляху Сковорода протиставляє свій — інтенсивний, спрямований всередину. Це шлях “сродної праці” та самопізнання. Щастя є не результатом володіння зовнішнім світом, а наслідком життя “по натурі”, у згоді зі своєю внутрішньою сутністю. Ідея пошуку “друга в собі” перегукується з улюбленою притчею Сковороди про Пустельника, що ловить невловного птаха, яку блискуче проаналізував Леонід Ушкалов. Цей “птах” — це істина, Бог, власна істинна сутність. Щастя полягає не в тому, щоб остаточно “впіймати” птаха, а в самому процесі його “ловитви”, тобто в постійному духовному пошуку. “Пісня 28” — це поетичний вираз того моменту, коли ліричний герой усвідомлює, що цей невловний птах живе не у Версальських садах, а в його власному серці.  

Висновок. Актуальність Сковородинського Шляху

“Пісня 28” Григорія Сковороди — це позачасовий твір, що з надзвичайною поетичною силою утверджує пріоритет духовних цінностей над матеріальними. У ньому філософ пропонує універсальний шлях до щастя, що не вимагає зовнішніх ресурсів, а лише внутрішньої праці над собою, мужності зазирнути у “сердечния пещери” і віднайти там свого головного “друга” — власну божественну сутність.

Сковородинський “аскетизм” часто трактують неправильно. Це не відмова від життя, а відмова від зайвого. Цікава біографічна деталь про любов філософа до дорогого на той час сиру пармезан свідчить, що він цінував якість та прості радощі буття. Його філософія — це не заперечення “видимого світу”, а вміння правильно розставити пріоритети, де “невидимий світ” духу завжди посідає перше місце. У сучасному світі, перенасиченому матеріальними спокусами, культом успіху та нескінченним інформаційним шумом, заклик Сковороди “знайти друга в собі” звучить як ніколи актуально, пропонуючи шлях до внутрішньої свободи та справжнього, непідробного щастя.