📘Огненне коло

Петро: Головний герой, від імені якого ведеться оповідь; командир артилерійської батареї. Це досвідчений, рефлексуючий вояк, який тверезо оцінює трагізм становища українців. Він є носієм ідеї свідомої боротьби, відповідальності та обов’язку. Навіть у пеклі оточення він не втрачає людяності, намагається організувати опір і до останнього залишається вірним побратимам. Його шлях — це шлях мученика-месії, що проходить власну Голгофу.

Роман Пелех (Ромцьо): Молодший побратим Петра, юнак із Дрогобича, непереможний оптиміст та романтик. Він вірить у велику визвольну місію дивізії і до останнього чіпляється за цю віру. Його образ уособлює долю цвіту української молоді, чиї ідеали та мрії були жорстоко розбиті реальністю війни. Переживши крах своїх сподівань, він психологічно ламається і закінчує життя самогубством, що символізує загибель ілюзій цілого покоління.

Ата: Символічний жіночий образ, кохана Петра, що з’являється у його снах і видіннях. Вона є втіленням втраченого кохання, мирного життя та самої України — “земної Мадонни”, сплюндрованої війною. Її поява наприкінці твору в ролі радянської танкістки стає кульмінацією трагедії братовбивчої війни.

Генерал Фрайтаг: Німецький командир дивізії “Галичина”. Постає як пихата, боягузлива людина, що ставиться до українських вояків з расистською зневагою як до “унтерменшів”. Його втеча і зречення командування в найкритичніший момент битви символізує зраду з боку німецьких “союзників” і прирікає дивізію на знищення.

Колективний образ дивізійників: Це “прості юнаки”, а не ідеалізовані герої. Автор показує їхній страх, розпач і вразливість, підкреслюючи, що їхній головний подвиг — не в тому, як вони вбивають, а в тому, як страждають і помирають, намагаючись зберегти людяність у нелюдських обставинах.

Боротьба Петра в оточенні: Центральна сюжетна лінія, що показує шлях героя через “Бродівський котел”. Вона охоплює його фізичні та моральні випробування: участь у боях, втрату батареї та товаришів, спроби організувати прорив, рефлексії над долею України та сенсом боротьби. Ця лінія є стрижнем, на який нанизуються спогади, сни та філософські роздуми.

Трагедія ідеаліста Романа: Ця лінія простежує духовну еволюцію Ромця від наївного, сповненого надій романтика до людини, зламаної жорстокістю війни та усвідомленням повної безнадії. Його початковий оптимізм, іронічне ставлення до принизливого статусу “унтерменша” змінюються глибоким відчаєм, що призводить до самогубства, яке символізує загибель цілого покоління українських ідеалістів.

Історична лінія битви під Бродами: У творі детально відтворено перебіг трагічних подій липня 1944 року. Ця лінія включає в себе прибуття дивізії на фронт, панічну втечу німецьких частин, радянський наступ, оточення, зраду німецького командування, хаотичні бої, спроби прориву та остаточний розгром дивізії “Галичина”.

Твір має складну, модерністську композицію, побудовану як потік свідомості головного героя Петра. Розповідь ведеться нелінійно: реальні події боїв у “Бродівському котлі” постійно перериваються спогадами-флешбеками (парад у Львові, вишкіл у Німеччині), снами та галюцинаціями, а також філософськими роздумами героя. Така фрагментарність відтворює хаотичність війни та психологічний стан людини на межі життя і смерті. Роман складається з 22 невеликих розділів, що створює динамічний, уривчастий ритм оповіді. Епіграфи з Євангелія (“Ніхто більшої любови не мав над ту, як хто власне життя покладе за друзів своїх”) та стрілецької пісні (“Хлопці ж бо то хлопці, як соколи!..”) задають ключові мотиви твору: самопожертви та героїзму приречених. Фінал твору відкритий і символічний.

Проблема національної трагедії “безвиході”: Розкривається трагічне становище українського народу, затиснутого між двома імперськими хижаками — нацистським та радянським режимами, що змушувало українців робити фатальний вибір “меншого зла” у боротьбі за власне існування.

Проблема екзистенційного вибору та відповідальності: Герої твору постають перед вибором — загинути без бою, здатися на неминучу смерть у полоні чи боротися до кінця, беручи на себе відповідальність за долю нації.

Проблема війни і дегуманізації: Автор показує, як війна руйнує людську психіку, нівелює цінність життя, перетворюючи поле бою на пекло. Водночас на тлі цього жаху розкривається здатність людини до самопожертви, співчуття та героїзму.

Проблема зради: У романі гостро поставлено проблему зради “союзників” (втеча німецького командування) та ширше — зради українських визвольних прагнень великими геополітичними гравцями.

Проблема братовбивчої війни: Одна з найболючіших проблем, що знаходить своє втілення в фінальній сцені, де Петро усвідомлює, що в радянському танку він убив українських дівчат, серед яких — його кохана Ата. Це символ трагедії нації, сини й доньки якої змушені вбивати одне одного в лавах ворожих армій.

Символізм: Твір насичений глибокими символами. “Огненне коло” — це не лише військове оточення, а й символ пекельних мук, замкненого кола історії та трагічної долі України. Образ закривавленої статуї Божої Матері символізує розіп’яту, але нездолану Батьківщину. Образ коня з перебитим хребтом уособлює агонію всього живого у вирі війни.

Експресіонізм та сюрреалізм: Стиль твору позначений експресіоністичною напруженістю. Автор використовує яскраві, гротескні, часто жахливі образи для передачі крайніх емоційних станів героїв та апокаліптичної атмосфери бою. Картини бою подані через розщеплену, деформовану свідомість героїв, де реальність межує з гарячковим маренням.

Натуралізм та документалізм: У романі присутні натуралістичні описи боїв, поранень і смерті, що спираються на реальні факти та свідчення очевидців. Автор не уникає жорстоких подробиць, показуючи фізіологічний вимір війни, щоб підкреслити її антигуманну сутність.

Потік свідомості: Оповідь ведеться переважно як внутрішній монолог головного героя, що дозволяє глибоко розкрити його психологію, передати хаотичність думок і почуттів людини в екстремальній ситуації.

Контраст: Автор широко використовує прийом контрасту, протиставляючи спогади про мирне життя або урочистий парад у Львові з кривавим пеклом битви; романтичні ідеали Романа — з цинічною реальністю; красу природи (золоті жита, синє небо) — з потворністю війни.

Іван Багряний (справжнє ім’я — Іван Павлович Лозов’ягін) — видатний український письменник, публіцист і політичний діяч. Його біографія — це хроніка безкомпромісного протистояння двом тоталітарним системам. Переживши арешти, тортури в катівнях НКВС та заслання до ГУЛАГу, він мав глибоко особисте, вистраждане право засуджувати як нацистський, так і радянський режими. В еміграції Багряний розгорнув активну політичну діяльність, заснував Українську революційно-демократичну партію (УРДП). “Огненне коло” посідає особливе місце у його творчості, утворюючи своєрідну трагічну трилогію разом із романами “Тигролови” та “Сад Гетсиманський”. На відміну від радянської пропаганди, що таврувала вояків дивізії “Галичина” як зрадників, Багряний показав їх як трагічних героїв, що в умовах історичної безвиході обрали збройну боротьбу, бачачи в цьому єдиний шанс на здобуття незалежності України.

Частина I: Розширений аналітичний паспорт твору

Історико-біографічне підґрунтя роману: Трагедія автора та трагедія нації

Роман Івана Багряного “Огненне коло”, написаний у 1944–1945 роках і вперше виданий у Мюнхені 1954 року, є не лише художнім твором, а й глибоко особистим свідченням. Воно виросло з трагічного досвіду як самого автора, так і цілого покоління українців, затиснутих між двома тоталітарними режимами. Особиста доля Івана Багряного (справжнє прізвище — Лозов’ягін) є ключем до розуміння його непохитної антитоталітарної позиції. Арешти, заслання на Далекий Схід, втеча з ГУЛАГу, повторний арешт і перебування в камері смертників сформували в ньому переконання, що нацизм і комунізм є двома проявами одного й того ж людиноненависницького зла. Цей досвід, детально описаний в автобіографічному романі “Сад Гетсиманський”, пояснює, чому в “Огненному колі” обидва вороги зображені з однаковою безжальністю. Участь Багряного в українському підпіллі, його робота в референтурі пропаганди ОУН та участь у створенні Української Головної Визвольної Ради (УГВР) надають його твору не лише художньої, а й ідеологічної ваги, оскільки він пише не як сторонній спостерігач, а як активний учасник визвольних змагань.

Історичним тлом роману є формування та загибель дивізії СС “Галичина”. Створена німецьким командуванням навесні 1943 року, дивізія стала для багатьох молодих галичан символом можливості здобути військовий вишкіл для майбутньої боротьби за незалежну Україну. Мотивація добровольців значною мірою ґрунтувалася на гострих антибільшовицьких настроях, посилених жорстокими радянськими репресіями 1939–1941 років. Проте ця надія була приречена. Німецьке командування, зокрема губернатор Дистрикту Галичина Отто Вехтер, розглядало дивізію передусім як людський ресурс для підтримки власного режиму, що занепадав. Зневажливе ставлення до українців як до “унтерменшів” (недолюдей), яке пронизує роман, було реальністю: вищі командні посади обіймали німці, а рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер особисто заборонив використовувати у назві дивізії слово “українська”.

Кульмінацією цієї трагедії стала битва під Бродами в липні 1944 року. Ця операція, що була частиною радянського наступу, відомого як Львівсько-Сандомирська операція, стала для новоствореної дивізії першим і останнім великим боєм. Недосвідчену дивізію, що налічувала близько 11 тисяч вояків, кинули у “котел”, де радянські війська мали колосальну перевагу в авіації, артилерії та танках. Дивізію “Галичина” разом з іншими частинами 13-го армійського корпусу Вермахту було свідомо використано для прикриття відступу німецьких частин, що фактично означало приречення її на знищення. З оточення вийшло менше половини особового складу. Ця історична катастрофа і стала ядром роману Багряного.

Досвід автора в радянських концтаборах і трагедія дивізійників під Бродами є двома проявами однієї національної драми — долі народу, позбавленого власної держави і змушеного робити неможливий вибір між двома імперіями-людожерами. Ця безвихідь породила унікальний психологічний тип солдата, втілений в образі Романа Пелеха — “романтика”, чия ідеологія базується на національних міфах про “козаченьків” та “герць”, а не на тверезому аналізі реальності. Така свідомість робить його вразливим до неминучого розчарування, коли він стикається з “математикою” тотальної війни. Таким чином, “Огненне коло” стає художнім вироком будь-якій формі колабораціонізму, навіть мотивованому патріотичними цілями, демонструючи, що союз із загарбником неминуче веде до загибелі та морального краху.

Жанр, стиль та наративна техніка: На межі документа й апокаліпсису

“Огненне коло” є складним жанровим утворенням, яке поєднує риси воєнної прози з елементами психологічного реалізму, експресіонізму та екзистенційної драми. Твір має фрагментарну структуру, що складається з 22 розділів, а епіграфи з Нового Заповіту та стрілецької пісні одразу задають ключові теми жертви й героїзму. Іван Багряний створює унікальний художній світ, де естетика документалізму переплітеться з глибоким психологізмом та апокаліптичною образністю.

Естетика документалізму проявляється у використанні автором реальних фактів, свідчень очевидців та точних деталей, що створює ефект присутності та історичної достовірності. Текст насичений назвами зброї (“панцерфавст”, “МПі”, “катюші”), військовими термінами та реальними географічними назвами (Броди, Ожидів, Ясенів, Підгірці, Олесько), що перетворює художню розповідь на майже хронікальний запис подій. Цей підхід надає тексту ваги історичного свідчення, заземлюючи жах війни в конкретних, відчутних на дотик реаліях.

Водночас документальна точність слугує лише тлом для глибокого психологізму. Нарація ведеться від третьої особи, але здебільшого сфокусована на внутрішньому світі головного героя, Петра Сміяна, що наближає її до потоку свідомості. Його внутрішні монологи, спогади, що межують з галюцинаціями, та пророчі сни є головним інструментом розкриття психологічної травми війни. Багряний показує не так зовнішній перебіг боїв, як внутрішній стан людини в межовій ситуації, коли екстремальні умови руйнують психіку, стираючи межу між реальністю та кошмаром.

Коли реальність стає надто жахливою, щоб її осягнути, стиль Багряного виходить за межі реалізму, набуваючи рис сюрреалістичного, апокаліптичного видіння. Описи бою перетворюються на картину космічної катастрофи: “Світ не сприймається в реальній цілости. Бо його немає в реальній цілости. Він розщеплений, розмонтований. Він розламаний на скалки, роздертий на шмаття”. Образи вогненного кола, що стискає обрій, палаючої землі, сонця, що перетворюється на “вогненну сковороду”, та неба, що “рветься на череп’я”, створюють відчуття кінця світу, а не лише військової поразки.

Таке поєднання стилів не є випадковим. Це свідомий художній прийом, що відображає саму суть травматичного досвіду. Документальні деталі роблять жах реальним і незаперечним, тоді як експресіоністські та сюрреалістичні образи передають нездатність людської свідомості осягнути такий рівень насильства. Для людини, що перебуває в епіцентрі “огненного кола”, світ справді розпадається. Фокус на внутрішньому світі героя неминуче призводить до використання снів та марень як ключових наративних елементів, адже саме так травмована підсвідомість намагається опрацювати нестерпну дійсність. Сон Петра про вбиту кохану Ату з немовлям на грудях — це не просто передчуття, а форма, в якій його підсвідомість опрацьовує головний жах війни — її братовбивчу, самознищувальну суть. Своїм “брудним реалізмом”, змішаним з екзистенційним жахом, Багряний ставить “Огненне коло” в один ряд з найкращими зразками світової літератури про межові стани людини, доводячи, що трагедія українців під Бродами була не локальним епізодом, а універсальною людською катастрофою.

Система персонажів: Архетипи трагедії

Персонажі “Огненного кола” є не стільки індивідуалізованими психологічними портретами, скільки архетипами, що втілюють різні аспекти національної трагедії. Через їхні долі Іван Багряний досліджує крах ілюзій, межі людської витривалості та неможливість вибору в умовах тотальної війни.

Петро Сміян — загартований реаліст, командир батареї важкої артилерії, досвідчений вояк, для якого війна — це насамперед фах. Його образ проходить еволюцію від професійного військового, що дисципліновано виконує наказ, до людини, яка усвідомлює всю глибину екзистенційної катастрофи. Його прагматизм і досвід різко контрастують з ідеалізмом Романа. Ключовою рисою Петра є нав’язливе, майже маніакальне бажання побачити обличчя ворога, зазирнути йому в очі. Цей пошук символізує спробу знайти сенс у безглуздій бійні, персоніфікувати зло, щоб зрозуміти його природу.

Роман Пелех, навпаки, є втіленням розп’ятого романтизму. Це “синьоокий мрійник”, юний ідеаліст, який уособлює “цвіт української землі”. Його віра в “слушний час”, коли дивізія, здобувши вишкіл, поверне зброю проти обох ворогів, є квінтесенцією романтичної національної ідеї, виплеканої на героїчних міфах минулого. Його психологічна еволюція — від наївного оптимізму до гіркої, нищівної самокритики (зруйнована “хатка з козаченьків” і усвідомлення жорстокої “математики” війни) — символізує крах ілюзій цілого покоління. Смерть Романа від руки друга на його власне прохання є водночас актом милосердя і символічним кінцем цієї наївної мрії.

Ата — ключовий, хоч і переважно символічний, персонаж, що втілює ідею “розщепленої” нації. Вона з’являється спочатку у пророчому, жахливому сні Петра як убита Мадонна з немовлям на грудях, а потім — у шокуючій реальності фіналу, як танкістка в підбитому ним радянському танку. Її образ є кульмінацією теми братовбивства. “Ворогом” виявляється найрідніша, кохана людина, що перетворює політичну трагедію на глибоко особисту, доводячи її до межі абсурду і нестерпності.

Петро і Роман уособлюють дві сторони української душі, два підходи до визвольної боротьби. Роман — це серце, мрія, ідеалізована історія. Петро — це розум, досвід, прагматизм. Трагедія полягає в тому, що в умовах “огненного кола” обидва шляхи ведуть у прірву. Романтизм розбивається об реальність, а прагматизм виявляється безсилим перед тотальним знищенням. Вихований на “цукерковій” версії національної історії, де “козаченьки” йшли на “герць погуляти”, Роман, зіткнувшись із реальністю зради німців та нищівною міццю радянської армії, переживає глибоку ідеологічну кризу. Ця криза призводить не до зради чи втечі, а до відчайдушної, майже істеричної хоробрості, яка є формою самознищення. Його остаточний психологічний злам і прохання про смерть є логічним завершенням цього процесу самоспалення ідеї. Через ці образи Багряний ставить діагноз національній свідомості, показуючи, що трагедія українців полягає не лише у зовнішніх ворогах, але й у внутрішній неготовності, у розриві між романтичним міфом і жорстокою геополітичною реальністю.

Проблематика та символічний вимір твору

“Огненне коло” піднімає низку складних філософських, етичних та національних проблем, використовуючи для цього потужну систему символів, що надають конкретній історичній події універсального, позачасового звучання.

Центральною проблемою твору є трагедія нації, що опинилася між двома вогнями. Роман є однозначним засудженням як німецького нацизму, так і радянського тоталітаризму. Українські юнаки в дивізії “Галичина” постають не як прибічники нацизму, а як жертви історичних обставин, чия спроба використати одного ворога для боротьби з іншим обертається неминучим самознищенням.

Багряний деконструює традиційне, пафосне поняття героїзму. Його персонажі — це “не герої”, а “прості юнаки”, які “божеволіли від жаху й кричали тваринячими голосами”, але до кінця виконували свій обов’язок і не здалися. У промові Петра над братською могилою формулюється нова етика героїзму: це не відсутність страху, а збереження людяності, вірності та гідності в абсолютно нелюдських, абсурдних умовах.

Сам образ “огненного кола” є багатошаровим символом. На буквальному рівні — це військове оточення, “котел” під Бродами. На метафоричному, геополітичному рівні — це становище України, затиснутої між двома імперіями. На екзистенційному рівні — це пекельний стан війни як такий, замкнений простір страждання, з якого немає виходу, що стає своєрідним чистилищем для його учасників.

Твір насичений символікою страждання і спокути, яка часто має біблійні алюзії.

• Вбита Мадонна з дитям: Цей образ проходить крізь увесь твір. Він з’являється уві сні Петра як убита кохана Ата з немовлям, а потім матеріалізується в реальності як понівечена й закривавлена статуя Божої Матері біля зруйнованого села. Це потужний символ спаплюженої невинності, символ України-Богородиці, розіп’ятої на хресті історії, чиїх дітей вбивають у братовбивчій війні.
• Кінь з перебитим хребтом: Цей моторошний, нав’язливий образ, що переслідує Петра, є символом безглуздого, тваринного страждання, покаліченої війною природи. Кінь, що намагається бігти на двох передніх ногах, тягнучи за собою перебитий зад, уособлює долю самих солдатів — вони так само приречені, смертельно поранені, але продовжують свій відчайдушний біг.

Ці символи створюють сакральний вимір трагедії, перетворюючи битву під Бродами на національну Голгофу, а шлях вояків — на хресний шлях. Такий підхід дозволяє Багряному підняти конкретну історичну подію до рівня універсальної містерії. Страждання героїв набуває характеру спокути. Це спокута не лише за їхній вимушений “союз із загарбниками”, а й, у ширшому сенсі, “провина нації за роки бездуховності та наслідування неправдивих ідеалів”. “Огненне коло” стає чистилищем, де нація через кров і муки проходить болісне очищення від ілюзій. Таким чином, Багряний пропонує своєрідну теологію національної історії, стверджуючи, що навіть тотальна катастрофа не є безглуздою, якщо вона веде до усвідомлення істини та духовного відродження. У самій глибині поразки криється потенціал для майбутнього воскресіння, що є центральним життєствердним пафосом твору.

Частина II: Критична стаття: “Огненне коло” як національна Голгофа та екзистенційний виклик

Поза межами міфу та засудження

Роман Івана Багряного “Огненне коло”, написаний у 1953 році, і досі залишається одним із найболючіших та найчесніших творів про участь українців у Другій світовій війні. Виходячи за межі спрощених наративів про “героїв” та “зрадників”, Багряний не займається апологетикою чи засудженням дивізії “Галичина”. Натомість він створює глибоке художнє дослідження універсальної трагедії людини та нації, що опинилися в епіцентрі зіткнення двох тоталітарних імперій. Це спроба подивитися в очі найскладнішим сторінкам історії, де вибір робився не між добром і злом, а між різними формами загибелі.

Трагедія “розщепленої” нації: Коли ворог має обличчя коханої

Кульмінацією і водночас ключем до розуміння всього твору є фінальна сцена, в якій головний герой Петро Сміян у підбитому ним радянському танку знаходить тіло своєї коханої Ати. Цей момент жахливого прозріння є не просто трагічним збігом обставин, а потужною метафорою громадянської війни, в яку була втягнута Україна. “Ворогом”, якого Петро так відчайдушно прагнув побачити в обличчя протягом усього роману, виявляється найрідніша людина.

Багряний систематично веде читача до цього фіналу. Нав’язливе питання Петра: “Який він? Глянути йому в очі би!” — є лейтмотивом, що пронизує всю розповідь, готуючи цей останній, нищівний удар. Зло перестає бути абстрактним “більшовиком” чи “москалем” і набуває рис найдорожчої людини. Ця сцена символізує самознищення нації, розірваної між двома фронтами, де українці ставали інструментами в руках чужих імперій. “Огненне коло” — це не лише зовнішнє військове оточення, а й внутрішній, братовбивчий конфлікт, що розриває саму тканину національного тіла, перетворюючи визвольну боротьбу на абсурдну родинну трагедію.

Розвінчання романтичного міфу: Кінець “хатки з козаченьків”

Центральною ідеологічною віссю роману є психологічна еволюція Романа Пелеха — “синьоокого романтика”, який уособлює ціле покоління, виховане на ідеалізованих уявленнях про історію та війну. Його початковий оптимізм, заснований на міфах про “козаченьків”, що йшли на “герць погуляти”, розбивається об жорстоку реальність тотальної війни, яка діє за законами “математики”, а не романтичних поривів.

У монологах Романа Багряний проводить нещадну критику не патріотизму як такого, а його інфантильної, відірваної від життя форми. Слова про “вишиваних дядьків”, які не навчили головного — тверезо оцінювати сили і розуміти природу ворога — є прямим докором тій частині національної інтелігенції, що плекала міфи замість того, щоб готувати націю до виживання у жорстокому ХХ столітті. Битва під Бродами в романі — це кривавий урок, який доводить, що “шаблюкою” не перемогти танкові армади, а піснею про “воріженьків, що згинуть, як роса на сонці” не зупинити вогонь “катюш”. Це болісний, але необхідний заклик до модернізації національної свідомості, до переходу від сентиментального самозаколисування до прагматичного реалізму.

Екзистенціалізм на полі бою та критична рецепція

Твір Багряного глибоко резонує з ідеями європейського екзистенціалізму. Коли всі зовнішні опори руйнуються — німецьке командування зраджує і тікає, романтичні ідеали виявляються ілюзією, а сам бій втрачає будь-який стратегічний сенс — герої опиняються в стані абсолютної екзистенційної самотності. Вони стоять перед обличчям абсурдної смерті у світі, де, здається, немає ані Бога, ані вищої справедливості. У цій ситуації єдиною цінністю, що залишається, є особистий вибір та збереження людської гідності. Промова Петра над братською могилою є маніфестом цього екзистенційного стоїцизму: “Нас переможено, але це не є правда… Бо ми не здались… А хто не здався, той ще не є переможений. Поляглий навіть в нерівнім бою не є переможений до кінця”.

Водночас, попри психологічну глибину, твір не уникнув критики. Зокрема, деякі дослідники, як-от Юрій Шерех, вказували на певну сентиментальність у зображенні дружби Петра й Романа, що часом межує з мелодрамою. Також існують дискусії щодо ідеалізації мотивів дивізійників, адже, попри їхні патріотичні прагнення, дивізія об’єктивно була частиною нацистської військової машини. Проте сила роману полягає саме в його антивоєнному та антитоталітарному пафосі: Багряний, пишучи проти сталінізму, не виправдовує нацизм, а показує обидва режими як однаково руйнівні для України.

Висновок: Непереможені, бо не здались

Попри зображення тотального розгрому, фізичного знищення та психологічного зламу, “Огненне коло” не є твором про поразку. Це роман про незламність людського духу. Іван Багряний показує, що навіть у найбезнадійнішій ситуації, в епіцентрі пекла, людина здатна на акт вільного вибору — битися до кінця, зберегти вірність і померти з гідністю. Цей акт непокори перед обличчям долі і є, за автором, справжньою, хоч і трагічною, перемогою. Трагедія під Бродами, осмислена Багряним, перетворюється з історичної події на вічний символ боротьби за свободу — боротьби, яка може бути програна фізично, але виграна морально, залишаючи по собі не попіл поразки, а “кості як доказ” вічної нескореності.