📘Одержима

Міріам: Головна героїня, названа “одержимою духом”, її прототипом вважається Марія Магдалина. Вона є втіленням сильної, вольової, неоромантичної особистості, яка протиставляє себе пасивному суспільству. Її душа сповнена безмежної, але егоцентричної та земної любові до Месії. Ця любов породжує таку ж безмежну ненависть до всіх, хто завдає йому болю: до ворогів, байдужої юрби і навіть до пасивних друзів-учнів. Міріам відкидає ідею всепрощення, обираючи шлях екзистенційного бунту та власної жертовності, що йде врозріз з ученням Месії. Її образ є частково alter ego самої Лесі Українки в період її особистої трагедії.

Месія: Образ, що уособлює Ісуса Христа. Він є носієм ідеї божественної, універсальної любові, що поширюється і на ворогів. Месія зображений трагічною постаттю ідеаліста, самотнім у своїй величі та місії, приреченим на нерозуміння серед людей. Його спокій і смирення контрастують із бурею почуттів Міріам. Він намагається дати їй спокій, але не може прийняти її любов, яка заснована на ненависті, оскільки “кров без любові викупить не може”.

Ученики, прихильники Месії, юрба: Ці персонажі є переважно колективними та слугують тлом для розкриття характерів головних героїв. Вони уособлюють пасивність, страх, конформізм та нерозуміння глибини жертви Месії. В очах Міріам вони є “сонним кодлом”, слабкими та негідними його любові й викупу, що ще більше посилює її відчуження та самотність.

Конфлікт Міріам та Месії: Це центральна філософсько-психологічна лінія твору, що розгортається на кількох рівнях: психологічному, філософському, етичному та онтологічному. У діалогах та монологах стикаються два світогляди: її палка, земна любов, що вимагає справедливості й помсти, і його божественна любов, що полягає у всепрощенні. Ця лінія демонструє неможливість поєднання цих двох форм любові й веде героїню до трагічної, але свідомо обраної самотності та власної жертви.

Твір складається з чотирьох частин (дій), що є сценами-монологами або сценами-діалогами. Композиція є лінійною і відтворює хронологію ключових євангельських подій (постування в пустелі, молитва в Гетсиманському саду, розп’яття на Голгофі, звістка про воскресіння), проте кожен етап подається крізь призму сприйняття Міріам. Зав’язка відбувається в першій дії, розвиток дії – у другій, кульмінація – у третій (монолог на Голгофі), розв’язка – у четвертій, що завершується загибеллю героїні. Домінування монологу підкреслює екзистенційну самотність героїні.

Філософська: Проблема природи любові та її нерозривного зв’язку з ненавистю (“Тільки той ненависті не знає, хто вік нікого не любив”). Протиставлення конкретної, особистісної любові та абстрактної, універсальної. Роль та сенс жертви.

Психологічна: Проблема одержимості як стану тотального підкорення волі одній пристрасті. Аналіз внутрішнього конфлікту особистості, розриву між почуттям та обов’язком.

Екзистенційна: Проблема свободи вибору, “межової ситуації”, абсурдності буття та тотальної самотності особистості у ворожому світі.

Феміністична: Проблема протистояння “жіночої” істини, заснованої на почутті та особистій відданості, “чоловічій” патріархальній доктрині, що базується на абстрактному Законі та покорі.

Експресіонізм: Твір є одним із перших зразків експресіонізму в європейській літературі. Це проявляється у домінуванні граничних емоцій (екстаз, розпач), суб’єктивному зображенні світу як проекції внутрішнього стану героїні, динамічності та аскетизмі сценічного простору.

Символізм: Пейзаж (пустеля, камінь), час (ніч, темрява) та кольори функціонують як символи. Домінує чорний (туга, смерть) та багряно-червоний (пристрасть, кров, бунт) кольори, боротьба яких віддзеркалює внутрішній конфлікт героїні.

Психологізм: Основою твору є глибокий аналіз внутрішнього світу Міріам. Її емоції, сумніви та страждання передані через напружені, емоційно насичені монологи, сповнені риторичних питань, окликів та прокльонів.

Драматична поема “Одержима” була написана Лесею Українкою в Мінську впродовж однієї ночі з 18 на 19 січня 1901 року, біля ліжка смертельно хворого Сергія Мержинського, якого поетеса кохала. Цей творчий акт став формою психологічної сублімації, порятунком від відчаю в “межовій ситуації” віч-на-віч зі смертю коханої людини. Твір є не просто рефлексією на трагедію, а її безпосереднім продуктом, що пояснює його надзвичайну емоційну щільність. Поема стала поворотним пунктом у творчості Лесі Українки, засвідчивши її становлення як драматурга-модерніста європейського масштабу.

Вступ: Ніч, що змінила українську літературу

У пантеоні української класики небагато творів, які за своєю емоційною напругою та філософською глибиною можуть зрівнятися з драматичною поемою Лесі Українки «Одержима». Цей текст, народжений в одну з найтемніших ночей особистого життя авторки, став не просто художньою інтерпретацією біблійного сюжету, а маніфестом нового українського модернізму. Це твір, де традиційна євангельська історія стає лише канвою для розгортання суто екзистенційної драми — драми людської самотності, бунту проти байдужості всесвіту та трагедії невисловленої, але абсолютної любові.

Дослідження «Одержимої» вимагає від нас відмови від спрощених шкільних схем. Тут не працюють звичні категорії «позитивного» чи «негативного» героя. Міріам, головна героїня поеми, не вписується в канонічні рамки християнської праведниці, але саме вона стає носієм тієї «іскри трансцендентної любові», яка виявляється сильнішою за догмати. У цьому дослідженні ми спробуємо зануритися в текст поеми, розібрати її на атоми смислів, простежити кожен рух душі героїв та зрозуміти, чому цей твір, написаний у 1901 році, звучить сьогодні так, ніби був створений для людини XXI століття, що стоїть перед вибором між конформізмом та небезпечною свободою духу.   

Ми пройдемо шлях від берегів Гадаринського озера до кривавого майдану в Єрусалимі, аналізуючи не лише слова, а й мовчання героїв, не лише їхні дії, а й тіні, що їх оточують. Ми звернемося до біографічного контексту, який тут невіддільний від тексту, та розглянемо твір крізь призму сучасних філософських та літературознавчих концепцій — від екзистенціалізму до феміністичної критики. Це буде спроба реконструювати той внутрішній вогонь, який спалив душу Міріам і який продовжує пекти кожного уважного читача цього геніального твору.

Розділ І. Розширений аналітичний паспорт твору

Генеза тексту: Біль як джерело натхнення

Історія створення «Одержимої» є унікальним випадком у світовій літературі, коли межа між життям автора і художнім текстом практично зникає. Поема була написана протягом однієї ночі — з 18 на 19 січня 1901 року в Мінську. Леся Українка перебувала біля ліжка свого вмираючого друга і коханого, Сергія Мержинського. Це були дні найвищого фізичного та психологічного напруження. Спостерігаючи за згасанням дорогої людини, поетеса переживала власний катарсис, який потребував негайного виходу.   

Як пізніше зізнавалася сама Леся у листі до Івана Франка від 13-14 січня 1903 року: «…я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась». Ця фраза є ключем до розуміння енергетики твору. «Одержима» стала способом вижити, переплавити нестерпний біль втрати у творчий акт. Саме тому текст поеми такий конденсований, позбавлений будь-яких прикрас чи зайвих описів. Це крик душі, зафіксований на папері.   

Цікавим є факт фізичної участі Ольги Кобилянської в оформленні рукопису. Чистовий автограф, датований 18 січня 1901 року, частково (перша дія) переписаний рукою Кобилянської, тоді як інші частини — самою Лесею Українкою. Це свідчить про глибоку духовну близькість двох письменниць, які спільно творили простір українського модернізму, розуміючи одна одну з півслова. Для Лесі Українки цей твір став переломним моментом, ініціацією в зрілу драматургію. Якщо раніше її драматичні спроби були, за словами Івана Франка, більше ліричними, то «Одержима» змусила “Каменяра” визнати в ній справжнього драматурга, назвавши поему першим її «шедевром».   

Жанрова та стильова природа: Від лірики до драми ідей

Авторське визначення жанру — «драматична поема» — є принциповим. Воно вказує на синтетичну природу твору, де поєднуються ознаки драми (діалогічна будова, конфлікт, дія) та ліро-епічної поеми (суб’єктивність, емоційна насиченість, віршова форма). Леся Українка свідомо обирає цей жанр, який стане для неї улюбленим («Кассандра», «У пущі», «Оргія»). Це дозволяє їй зосередитися не на зовнішній інтризі чи побутових деталях, а на «драмі ідей», на внутрішніх колізіях духу.   

Стилістично «Одержима» належить до неоромантизму з виразними елементами символізму та передчуттям екзистенціалізму. Неоромантизм тут проявляється у тяжінні до виняткових характерів, сильних пристрастей, до ситуацій граничного вибору. Головна героїня, Міріам, є типовим неоромантичним героєм — вона протистоїть натовпу, вона самотня, горда і безкомпромісна. Водночас, символістська поетика пронизує твір наскрізними образами-символами (кров, камінь, вогонь, пітьма), які несуть смислове навантаження, значно більше за їхнє пряме значення.   

Віршова форма поеми — п’ятистопний неримований ямб (білий вірш) з переважанням жіночих клаузул. Цей розмір, як зазначають дослідники, створює ефект природного, розкутого мовлення, яке водночас зберігає високий поетичний лад. Він ідеально підходить для філософських діалогів та пристрасних монологів, дозволяючи думці розвиватися вільно, не будучи скутою римою. У моменти найвищої емоційної напруги ритм може ламатися, створюючи ефект переривчастого дихання або крику.   

Сюжетно-композиційна архітектоніка

Сюжетна канва твору спирається на євангельську історію, але Леся Українка сміливо трансформує її, вводячи апокрифічного персонажа — Міріам. Твір складається з чотирьох сцен, кожна з яких є завершеним драматичним епізодом, але разом вони творять цілісну картину духовного шляху героїні.

Перша сцена (в пустелі біля Гадаринського озера) слугує експозицією та зав’язкою. Тут окреслюється вихідна ситуація: самотність Месії та «одержимість» Міріам. Відбувається перший і єдиний розгорнутий діалог між ними, який виявляє глибинну світоглядну прірву. Міріам пропонує свою любов і жертву, але Месія відкидає її, бо вона не може прийняти його головну заповідь — любов до ворогів.   

Друга сцена (Гефсиманський сад) є розвитком дії. Вона побудована на контрасті: сплячі учні, самотній у молитві Христос і Міріам, яка ховається в тіні. Це сцена німого свідчення і невимовної муки. Міріам бачить зраду (сон учнів), але не може втрутитися, бо її слово не має ваги для Месії. Її мовчання тут кричить голосніше за будь-які слова.   

Третя сцена (Голгофа) — кульмінація трагедії. Месія вже розп’ятий. Міріам залишається одна під хрестом. Це момент повного краху надій, але водночас і момент кристалізації її ненависті до світу, що вбив її любов. Її монолог — це звинувачення учням, натовпу і навіть самому Богу, який допустив таку жертву.   

Четверта сцена (Єрусалимський майдан) — розв’язка і фінал. Звістка про воскресіння не приносить Міріам полегшення, а лише посилює її відчуження. Вона провокує натовп, відкрито висловлюючи свою ненависть і зневагу до тих, хто лицемірно радіє воскресінню Того, кого вчора розіп’яв. Її смерть під камінням стає дзеркальним відображенням жертви Христа, але з іншим знаком — це жертва не заради спасіння світу, а заради ствердження своєї любові і вірності конкретній Особі, а не абстрактній ідеї.   

Система образів: Дуалізм і конфлікт

У центрі твору — два монументальні образи: Месія і Міріам. Вони пов’язані нерозривно, як світло і тінь, але водночас є антагоністами в духовному сенсі.

Месія у Лесі Українки — це не традиційний іконописний Христос-Пантократор. Це «Син Людський», втомлений, самотній, обтяжений знанням про майбутні страждання. Він прагне любові, але любові універсальної, «сонячної», яка світить всім. Його трагедія — це трагедія пророка, якого не розуміють навіть найближчі. Він бачить у Міріам силу, але відкидає її спосіб мислення, називаючи її «рабою», що знає волю пана, але не слухає.   

Міріам — це образ унікальної сили. Її ім’я відсилає до біблійних Марій (Магдалини, сестри Лазаря), але вона не тотожна жодній з них. Вона — «одержима духом». Цей дух — не демон зла, а демон абсолютної, земної, пристрасної любові. Вона — інтелектуалка, яка бачить суть речей, не затуманену догмами. Її конфлікт з Месією — це конфлікт етики обов’язку (Кант) і етики почуття. Вона не може змусити себе любити ворогів, бо вважає це зрадою Любові до Месії. Її ненависть до фарисеїв і байдужого натовпу є зворотним боком її любові до Христа.   

Вторинні персонажі (учні, старий галілеянин, Йоганна) виконують функцію тла, відтіняючи велич і самотність головних героїв. Вони репрезентують «натовп», «юрбу», яка діє за інерцією, зі страху або з вигоди. Вони — «душевні» люди (в термінології гностиків), не здатні осягнути «духовну» висоту трагедії.   

Розділ ІІ. Критична стаття: Трагедія абсолютної любові в світі каміння

Глава 1. Пустеля самотності: Екзистенційний пейзаж душі

Драматична поема розпочинається з пейзажу, який є не просто декорацією, а метафорою внутрішнього стану героїв. «Берег понад озером Гадаринським… пустеля… каміння». Цей ландшафт — суворий, аскетичний, позбавлений життя — ідеально резонує з душею Міріам, яка «в глибокій тузі блукає поміж камінням». Леся Українка майстерно використовує символіку простору. Камінь тут — це не просто геологічна порода, це символ байдужості світу, його глухоти і німоти. Месія сидить «нерухомо, як те каміння». Він зливається з пустелею, стаючи частиною цієї мовчазної вічності.   

Міріам спостерігає за ним здалеку. Її монолог — це аналіз самотності Бога. Вона першою помічає те, що приховано від натовпу: за зовнішньою славою чудотворця ховається безмежна, космічна самотність. «Годівлю дав юрбі… а сам у сій пустелі пасе думок отари незчисленні». Цей образ — пастир думок, а не овець — одразу підносить Месію над буденністю, робить його фігурою інтелектуальною, філософською. Міріам жахається цієї самотності: «Невже він завжди буде одинокий?». Вона розуміє, що місія Месії — це «кара», це прокляття бути вічно чужим для тих, кого рятуєш.

У першому ж діалозі розкривається безодня нерозуміння між ними. Месія пропонує їй «спокій», але Міріам відкидає його. «О, я не хочу, не хочу я спокою!» — вигукує вона. Це бунт проти міщанського щастя, проти заспокоєння совісті. Вона прагне розділити з ним не спокій, а муку, бурю, боротьбу. Месія ж, зі своєї висоти, не може прийняти таку жертву, бо вона замішана на людських пристрастях, а не на божественній благодаті. Він вимагає від неї неможливого — зречення себе, свого «я», своєї природної людської реакції на зло.   

Тут Леся Українка вводить мотив, який стане наскрізним для всієї її творчості: право людини на власну правду, навіть якщо вона суперечить вищій, небесній правді. Міріам відмовляється бути «рабою», що сліпо виконує волю пана. Вона сміє сперечатися з Богом, доводячи, що її ненависть до ворогів є формою захисту святині. «Я вся тремчу, коли його побачу… я узброєна в свою ненависть, як вартовий коло царської брами», — каже вона про ворога. Цей образ жінки-вартового, жінки-воїна, яка з мечем (хай і мечем ненависті) стоїть на сторожі Любові, є ключовим для розуміння феміністичного підтексту поеми, який детально аналізує Оксана Забужко у своїй праці «Notre Dame d’Ukraine».   

Глава 2. Сон розуму і безсоння серця

Друга сцена переносить нас у Гефсиманський сад. Тут символіка ночі та сну набуває зловісного звучання. Учні сплять. Це «сонне кодло», як зневажливо називає їх Міріам, є втіленням духовної ліні, нездатності піднятися над фізіологічними потребами навіть у момент світової катастрофи. Сон тут — це синонім зради. Ті, хто клялися у вірності, не можуть витримати навіть однієї години пильнування.

Міріам не спить. Вона — єдина, хто присутній при найстрашнішій молитві Христа про чашу. Але вона залишається «німою, як мур». Чому вона не підійде? Чому не втішить? Бо знає відповідь: «Яке тобі до мене діло, жінко?». Вона відчуває свою «непотрібність» у цій сакральній драмі стосунків Отця і Сина. Її земна любов тут безсила. Але саме її присутність, хоч і незрима, створює той емоційний контраст, який робить самотність Христа ще більш пронизливою. Він один серед сплячих друзів і мовчазної тіні-жінки.   

Леся Українка тут торкається теми, яку пізніше розвиватимуть екзистенціалісти: теми покинутості людини у світі. Месія, який каже «Душа моя сумна до смерті», перестає бути недосяжним божеством. Він стає людиною, що боїться болю і смерті. І саме в цей момент він найбільше потрібен Міріам, і саме в цей момент вона найдалі від нього. Це трагічний парадокс: найбільша близькість (спільне страждання) обертається найбільшою віддаленістю (неможливість контакту).

Міріам знову виступає як носій жорстокої правди. Вона не виправдовує учнів («дух бадьорий, а тіло немічне»), як це робить Євангеліє. Вона засуджує їх без жалю: «Бодай вам вічний сон наліг на груди». Її етика — це етика максималізму. Якщо ти любиш — ти не спиш. Якщо ти спиш, коли друг помирає — ти не любиш. Все інше — лицемірство.

Глава 3. Тінь Хреста і бунт проти прощення

Сцена на Голгофі — це, мабуть, найсильніший монолог у всій українській драматургії. Міріам сидить під порожнім хрестом. Все скінчилося. Месія помер, «зраджений землею й небом». І тут Міріам виносить вирок усій системі світобудови, яка вимагає таких жертв.

Вона кидає виклик самій ідеї християнського всепрощення. «Він їм простив… А тільки я не прощена зосталась, бо я не можу їм простить за нього». Це страшні слова. Вона свідомо відмовляється від прощення, від спасіння, від раю, якщо ціною цього є примирення з вбивцями. Це позиція абсолютної моральної суверенності. Міріам ставить своє особисте почуття справедливості вище за божественний закон.

Вона передбачає майбутнє: як прийдуть учні, «покроплять млявими слізьми», як будуть потім збиратися на «тепленькі» поминки. Вона зневажає цей ритуал скорботи, позбавлений справжнього вогню. Її пророцтво збувається: християнство часто перетворюється на затишну релігію комфорту, забуваючи про кривавий жах Голгофи. Міріам же залишається вірною саме цьому жаху, цій реальності болю.   

Особливо цікавим є момент, коли вона говорить про свою душу: «Зреклась! Я прокляла себе і душу, ту душу, що не хтів прийняти Месія собі на жертву». Тут звучить мотив відкинутого дару. Найбільша трагедія Міріам не в тому, що Месія помер, а в тому, що він не прийняв її жертву. «Ваалові дають даремні жертви, я ж не приймаю їх», — сказав він їй у пустелі. Для жінки, сенсом життя якої є самопожертва, це — найстрашніша образа. Її дар любові прирівняно до язичницької мерзоти. Але вона не відступає. Якщо Бог не приймає її душу, вона віддасть її дияволу, або — що ще страшніше і величніше — знищить її сама, «даремно», як акт чистої волі.   

Глава 4. Криваве хрещення каменем

Фінал поеми — це логічне завершення шляху «одержимої». Сцена на майдані, де Йоганна радісно сповіщає про воскресіння, стає останньою краплею. Для Міріам це воскресіння — фальшиве, якщо воно означає повернення до “normality”, де кати і жертви знову живуть поруч. «Він не вважав, чи вартий хто, чи ні», — каже Йоганна. «Се правда! він ніколи не вважав… І все-таки не вірю, що воскрес він. Для сеї самої юрби воскреснуть? На се, либонь, не стало б і Месії!» — відповідає Міріам.

Вона не вірить не у факт воскресіння як дива, а в його моральну доцільність. Вона не хоче бачити Месію, який знову прощає. Її любов вимагає помсти, або принаймні — пам’яті про злочин. «Простити може, а забути — ні!».

Конфлікт з натовпом стає неминучим. Міріам провокує агресію. Вона називає речі своїми іменами, проклинає всіх — Цезаря, синедріон, народ. Вона бере камінь і кидає його — не для захисту, а для нападу. Це символічний жест: вона повертає світові його ж «каміння», його ж жорстокість.

Її смерть під камінням — це її особиста літургія. «Месіє! коли ти пролив за мене… хоч краплю крові дарма… я тепер за тебе віддаю… життя… і кров… і душу… все даремне!.. Не за щастя… не за небесне царство… ні… з любові!». У цих останніх словах — квінтесенція твору. Жертва «даремна» (без надії на нагороду) є найвищою формою жертви. Це чистий акт любові, очищений від будь-якого меркантилізму (спасіння душі, рай). Це кантівський «імператив», але вивернутий навиворіт: імператив пристрасті.

Міріам помирає як єретик, як проклята, як злочинниця. Але в системі координат Лесі Українки вона — єдина, хто справді любив. Вона стає «Одержимою» не духом зла, а Духом Істини, який не вмістився в тісні рамки світу.

Висновки: Філософський синтез

Драматична поема «Одержима» — це твір, що випередив свій час. Леся Українка, спираючись на біблійний матеріал, створила текст, який резонує з найгострішими питаннями філософії XX століття.

По-перше, це екзистенційний вимір. Міріам — це героїня Сартра чи Камю, яка опинилася в абсурдному світі і намагається знайти в ньому сенс через бунт і любов. Її вибір — це вибір свободи, навіть якщо це свобода загинути.   

По-друге, це феміністичний вимір. Леся Українка деконструює патріархальний міф про «жіноче смирення». Її героїня активна, агресивна, інтелектуально незалежна. Вона відмовляється бути тлом для чоловічого подвигу, вона сама стає протагоністом трагедії.   

По-третє, це гностичний аспект. Міріам володіє знанням про недосконалість світу, яке робить її чужою для всіх. Вона — «пневматик», задихнулася в світі матерії («каміння»).   

Нарешті, це глибока психологія творчості. У образі Міріам Леся Українка втілила власну «одержимість» мистецтвом і правдою, свою нездатність до компромісів, свою самотність генія серед натовпу. Як і Міріам, поетеса все життя несла свій хрест хвороби і нерозуміння, і цей твір став її сповіддю.

Символіка крові, що має впасти на голови катів, і крові, яку Міріам віддає з любові, замикає коло. Кров Месії (спокута) і кров Міріам (любов-пристрасть) змішуються на камінні історії. Леся Українка не дає відповіді, чия правда вища. Вона просто показує трагедію їхньої несумісності. І в цій трагедії народжується краса — сувора, темна, як ніч у Гефсиманському саду, але осяяна спалахами геніальних прозрінь. «Одержима» залишається вічним нагадуванням про те, що справжня любов — це завжди хрест, і не кожен здатен нести його до кінця, не зрадивши собі.