📘Облога Буші

Орися Завістна: Дочка сотника Завістного, центральна героїня. Сильна, відважна, вольова дівчина. Під час облоги вона перетворюється з мрійливої дівчини на воїна, що бере активну участь в обороні. Вона опиняється перед трагічним вибором, вбиваючи коханого (як вона спершу вважає) та власного батька (щоб врятувати його від тортур). У фіналі свідомо підриває пороховий льох, гинучи разом з коханим Антоном та ворогами. Є символом незламності духу та самої України.

Антон Корецький: Коханий Орисі. Шляхтич за походженням, вихований сотником Завістним як син. Трагічний образ “розколотої людини”, що опинився між двома ворогуючими таборами — українським, де він виріс, і польським, до якого належить по крові. Намагається бути посередником, але зазнає невдачі. Гине у вибуху разом з Орисею, до останньої миті вірячи у їхній спільний порятунок.

Михайло Завістний: Сотник, керівник оборони Буші. Втілення козацької мужності, патріотизму та військового обов’язку. Суворий, але люблячий батько. У фінальному бою, потрапивши в полон, просить доньку вбити його, щоб уникнути татарських тортур та ганьби.

Катря: Подруга Орисі, дружина хорунжого Островерхого. Слугує психологічним контрастом до Орисі, втілюючи “звичайне” людське горе. Втративши чоловіка у бою, вона божеволіє від горя і стає одержимою лише сліпою жагою помсти.

Отець Василь: Священик, духовний лідер оборонців. Об’єднує громаду спільною молитвою та надихає на захист віри. Довіряє Орисі таємницю порохових льохів.

Стефан Чарнецький: Польський воєвода, один з очільників облоги. Зображений як демонічна постать, “пекло і жах”. Керується не військовою стратегією, а особистою, звірячою люттю та жагою помсти за маєток.

Гетьман Потоцький (Степан): Коронний гетьман, номінальний керівник польського війська. Пихатий, розпусний та зневажливий аристократ. Його мотивація — гординя та жадоба захопити “молодиць і дівчат”.

Національно-визвольна (героїчна оборона Буші): Ця лінія є хронікою оборони фортеці. Вона включає молитву та підготовку до облоги, раду козаків на чолі з сотником Завістним, детальні описи боїв: відбиття першого штурму, героїчну диверсію загону Вернидуба, що знищує польські гармати на греблі, вимушений відступ з пригороду до містечка та замку, і останній, відчайдушний бій, у якому гинуть усі захисники, включаючи сотника Завістного.

Любовно-трагічна (Орися та Антон Корецький): Ця лінія розкриває трагедію кохання сотниківни Орисі та поляка Антона Корецького, вихованого козаками. Вона розвивається через спогади Орисі, несподівану появу Антона у польському таборі, їхню драматичну зустріч під час оборони, коли Орися стріляє в нього з гармати, та їхню таємну розмову, коли він прибуває як парламентер. Обидві лінії об’єднуються у фіналі, коли Орися заманює Антона до порохового льоху під приводом спільної втечі, але насправді влаштовує вибух, у якому вони гинуть разом.

Твір складається з 12 розділів, дія яких розгортається впродовж кількох напружених днів, що створює відчуття драматизму.

Експозиція: Опис фортеці Буша та історичної ситуації 1654 року; спільна молитва оборонців у церкві, що духовно їх об’єднує; спогади та туга Орисі за коханим Антоном.

Зав’язка: Рада козаків, де сотник Завістний оголошує наказ Богуна — затримати ворога за будь-яку ціну. Паралельно — бенкет у польському таборі, де Потоцький віддає наказ про негайний штурм, та поява Антона Корецького серед поляків.

Розвиток дії: Детальний опис послідовних етапів оборони: героїчне відбиття першого штурму німецьких найманців; артилерійська дуель; диверсійна вилазка загону Вернидуба, що знищує ворожі гармати на греблі; відступ козаків з пригороду до замку, що супроводжується трагічним вбивством поранених, аби ті не потрапили в полон. Паралельно — Орися стріляє з гармати в загін, який очолює Антон; Антон прибуває як парламентер, їхня таємна розмова та виправдання Антона; Орися отримує ключі від порохового льоху та готує вибух.

Кульмінація: Останній бій у містечку, де гинуть рештки козаків. Полон сотника Завістного. Одночасно — Антон Корецький приходить до льоху, вірячи у спільну втечу.

Розв’язка: Орися пострілом вбиває власного батька, рятуючи його від тортур. Останні захисники замикаються у церкві на останню молитву. У пороховому льосі Орися зізнається Антону в коханні та кидає смолоскип у порох. Потужний вибух знищує замок, оборонців, Антона, Орисю та польських загарбників, що вже святкували перемогу.

Патріотизм та самопожертва: Готовність захисників “лягти кістками за нашу правду і за нашу віру”, свідома жертва власним життям, коханням та родинними зв’язками заради честі та батьківщини.

Кохання та обов’язок: Трагічний конфлікт між особистим щастям (кохання Орисі та Антона) та вищим національним обов’язком, який унеможливлює це кохання.

Зрада та вірність: Проблема зради розкривається через образ Антона, який змушений обирати між “кревними” та “духовними” зв’язками, а також через засудження українців-перекинчиків, що служать ворогу (згадки про Яскульського).

Трагедія братовбивчої війни: Засудження війни між “двома кревними народами”, розпаленої пихою магнатів та релігійним фанатизмом.

Захист віри та духовності: Конфлікт має виразне релігійне забарвлення; оборонці Буші — це “хреста цього оборонці”, що захищають православну “святиню” від “бузувірів” та “схизматів”.

Конфлікт ідентичностей: Трагедія Антона Корецького, який є “розколотою людиною” — поляком за кров’ю, але українцем за вихованням, і зрештою стає чужим для обох сторін.

Поєднання романтизму та реалізму: Твір є яскравим прикладом поєднання романтичної поетики (ідеалізовані, виняткові герої, глибокий психологізм та гіперболізація почуттів, використання фольклорних мотивів) з реалістичними, часом натуралістичними, описами боїв, військової тактики та жорстокості війни.

Динамічний сюжет: Сюжет розвивається стрімко, насичений пригодницькими елементами, гострими ситуаціями, військовими хитрощами та бойовими сценами.

Контраст (Антитеза): Твір побудований на гострому протиставленні двох світів: духовного, аскетичного табору оборонців Буші та розпусного, пихатого бенкету в польському таборі, що відбувається у сплюндрованій каплиці. Протиставляються образи героїв (Орися, Завістний) та антагоністів (Чарнецький, Потоцький).

Символіка: Твір насичений символами: замок “Орлине гніздо” як символ неприступності; сон Орисі про калину та явора, розділених рікою (символ неможливого кохання); фінальний вибух порохового льоху як символ очищення, моральної перемоги та трагічного “вінчання” героїв.

Фольклорні мотиви: Використання епіграфа з народної думи, згадки про пісні, думи, образи кобзаря, що надає оповіді епічного звучання.

Патетичний пейзаж: Природа виконує романтичну функцію, віддзеркалюючи настрій героїв: хмурий осінній вечір та мряка на початку облоги, сон Орисі.

Повість «Облога Буші» була написана в період жорстоких утисків української мови та культури з боку Російської імперії, зокрема після видання Емського указу 1876 року. Тому звернення до героїчного минулого було для Старицького формою культурного спротиву та інструментом збереження історичної пам’яті. Автор свідомо трансформував історичний факт у національний міф. Зокрема, він змінив головну героїню: в історичних джерелах подвиг здійснила Мар’яна (або Олена), дружина сотника Зависного, а в повісті — її юна донька Орися. Це дозволило ввести в сюжет трагічну любовну лінію та поглибити психологізм твору. Повість стала одним із перших і найвдаліших зразків українського історико-пригодницького роману, створеного за моделлю Вальтера Скотта. Пізніше, у 1898 році, Старицький написав на основі повісті однойменну історичну драму, яку високо оцінив Іван Франко. У 2006 році за мотивами твору було знято фільм “Таємниця Буші” зі значними змінами в сюжеті.

Розширений аналітичний паспорт повісті “Облога Буші”

Історичний та жанровий контекст

Повість “Облога Буші”, відома також під оригінальною назвою “Оборона Буші”, належить перу видатного українського письменника, драматурга та громадського діяча Михайла Старицького. Твір був написаний у 1891 році спершу російською мовою і вперше опублікований у газеті “Московский листок”. Українською мовою повість з’явилася у львівському журналі “Зоря” протягом 1894-1895 років. Цей твір став яскравим зразком української історичної прози XIX століття, періоду, коли митці активно зверталися до героїчного минулого в пошуках джерел національної ідентичності.

В основу сюжету покладено реальний історичний епізод Національно-визвольної війни — трагічну та героїчну оборону подільського містечка-фортеці Буша, що відбулася восени 1654 року. Історичні джерела підтверджують, що облога тривала 18-20 листопада. Ця подія розгорталася в “самий розпал великої трагедії”, коли “знеможена… Польща, закупивши татарські загони, кинулась разом з невірою” на українські землі. Історична достовірність твору підкріплюється конкретними деталями: оборона Буші справді мала на меті затримати просування потужної польської армії під командуванням гетьманів Станіслава “Ревери” Потоцького та Стефана Чарнецького. Це давало змогу козацьким військам під проводом Івана Богуна дочекатися підмоги у Барі. Цей стратегічний факт прямо озвучений у тексті повісті через наказ, який отримує сотник Завістний: “…щоб ми… затримали їх тут… аби тим дати пану полковнику час діждатися підмоги у Барі”. Історичні джерела також підтверджують, що одним з керівників оборони був сотник Завісний (у тексті — Завістний).

Водночас Старицький, як зазначала тогочасна критика, використовує історичні факти “для своїх окремих артистичних цілей”. Ключовим авторським домислом є не лише введення центральної романтичної лінії, але й виведення на передній план ідеалізованого жіночого образу — сотниківни Орисі — як фактичного лідера, натхненниці та символу оборони. Зміщуючи фокус з реальних військових керівників на романтичну героїню, Старицький переводить конфлікт із суто військово-політичної площини у морально-етичну та символічну. Це дозволяє йому драматизувати неминучий вибір між особистим щастям (коханням) та національним обов’язком (самопожертвою) і перетворити фінал з військової поразки на трагічний тріумф незламного духу.

Композиція та сюжетні вузли

Жанрова природа твору визначається як історико-пригодницька романтична повість. Історичний аспект забезпечується реаліями 1654 року та присутністю історичних осіб (Чарнецький, Потоцький, Лянцкоронський, згадки про Богуна). Романтичний компонент проявляється у наявності виняткових героїв у виняткових обставинах, центральному трагічному конфлікті кохання, ідеалізації образів (Орися, Антон), гіперболізації почуттів та глибокому психологізмі. Пригодницький елемент втілено у динамічному сюжеті, насиченому описами боїв, військових хитрощів (як-от вилазка загону Вернидуба на греблю) та використанням таємних ходів (пороховий льох під церквою).

Композиційно повість складається з дванадцяти розділів, які послідовно розвивають дві паралельні, але нерозривно пов’язані сюжетні лінії: національно-визвольну та любовно-трагічну.

Перша сюжетна лінія — це хроніка героїчної оборони Буші. Експозиція (Розділ I) змальовує фортецю та історичну ситуацію; молитва у церкві духовно об’єднує оборонців перед обличчям смерті. Зав’язкою слугують наказ Богуна про затримку ворога та паралельна сцена у польському таборі (Розділ III), де граф Потоцький віддає наказ про негайний штурм. Розвиток дії (Розділи IV-IX) детально описує перебіг боїв: відбиття першого штурму, жорстоку артилерійську дуель, героїчну диверсію загону Вернидуба, що знищує ворожі гармати на греблі, та вимушений відступ оборонців з пригороду до замку. Кульмінацією цієї лінії є останній бій у містечку (Розділ XII), де гинуть рештки козаків, а сотник Завістний потрапляє у полон. Розв’язка настає миттєво: Орися вбиває батька пострілом, щоб врятувати його від тортур, а останні захисники замикаються у церкві, готуючись до смерті.

Друга сюжетна лінія — трагічна історія кохання Орисі Завісної та Антона Корецького. Експозиція (Розділи I-II) розкривається через спогади та внутрішні монологи Орисі, яка тужить за зниклим коханим, “властителем радісних мрій”, що був вихований її батьком “за сина”. Зав’язкою стає несподівана поява Антона Корецького у польському таборі (Розділ III), де він, вже як шляхтич, вступає у конфлікт із Чарнецьким, захищаючи українців. Розвиток дії цієї лінії повний драматизму: Орися, керуючи обороною, стріляє з гармати у загін, який очолює Антон, і в розпачі вважає, що вбила його. Згодом Антон прибуває до замку як парламентер (Розділ XI). Під час їхньої таємної розмови він пояснює трагедію своєї подвійної ідентичності. Орися, вже маючи власний план, дає йому ключ від порохового льоху, обіцяючи зустріч. Кульмінація і розв’язка обох ліній об’єднуються в одну точку (Розділ XII). Антон приходить у пороховий льох, щиро вірячи у їхній спільний порятунок та майбутнє. Орися, зізнавшись йому в коханні, кидає смолоскип у діжки з порохом. Їхня спільна загибель у потужному вибуху, що знищує замок разом із загарбниками, стає трагічним апофеозом.

Композиційна майстерність Старицького полягає у тому, що пороховий льох стає символічним простором, де військова поразка перетворюється на моральну перемогу, а трагедія неможливого на землі кохання знаходить своє єдине можливе “вінчання” у вогні та смерті.

Проблематика та ідейне спрямування

Твір піднімає глибокі філософські, етичні та національні проблеми. Центральною віссю є ідеї патріотизму, вірності обов’язку та готовності до самопожертви. Ці ідеї втілені у клятві козаків “лягти кістками за нашу правду і за нашу віру”, у відчайдушному вчинку загону Вернидуба і, найвищою мірою, в образі Орисі, яка свідомо приносить у жертву своє кохання, батька і власне життя заради честі та помсти.

Важливою є проблема трагедії братовбивчої війни, що надає повісті виразного антимілітаристського спрямування. Старицький, вустами Антона Корецького та у власних ліричних відступах, оплакує війну між “двома кревними народами”, звинувачуючи у її розпалюванні пиху магнатів та релігійний фанатизм (“прислужники Лойоли”). Антимілітаристський пафос твору засуджує не героїчну оборону (яка ідеалізується), а саму причину війни — агресію, нетерпимість та жадобу “панства”.

Тісно пов’язана з цим проблема конфлікту ідентичностей, втілена в образі Антона Корецького. Будучи поляком-шляхтичем, але вихованим українцями, він опиняється у трагічній ситуації “розколотої людини”. У польському таборі він виглядає зрадником, бо захищає “хлопів”; для українців він — ворог, бо носить польський мундир. Його спроба апелювати до загальнолюдських цінностей — “правди, і честі, й добра” — зазнає поразки у світі, де панує національна та релігійна винятковість.

Нарешті, гостро стоїть проблема захисту віри. Конфлікт має виразне релігійне забарвлення. Оборонці Буші — це “хреста цього оборонці”, які захищають свою “святиню” від “схизматів”, що покликали “бузувіра” (татар) на православну землю. Церква у повісті — це не лише місце молитви, але й остання фортеця та місце колективного мучеництва.

Система персонажів: Героїчні та трагічні образи

Орися Завістна. Це центральний, ідеалізований образ повісті. На початку твору (Розділ I) вона постає як шляхетна, мрійлива дівчина, занурена у спогади про кохання. Автор описує її “струнку поставу” та “вродливого личенька риси”, але водночас наголошує на рисах, що віщують її майбутнє: у бровах криється “непорушна воля й відвага”, а карі очі “палають вогнем”. Війна та облога стають каталізатором її стрімкої еволюції: мрійниця перетворюється на воїна. Вона бере активну участь в обороні, наказує стріляти з гармати. Її трагедія полягає у вимушеній жорстокості, яка ламає її жіночу природу. Вона змушена зробити вибір, що веде її до вбивства коханого (як вона помилково вважає), а згодом — до реального вбивства власного батька. Орися стає символічним втіленням самої України: ліричної та ніжної, але вимушеної обставинами стати жорстокою і “вибуховою” для самозахисту. Її пророчий сон про калину та явора, яких може об’єднати лише “вихор”, є романтичним ключем до розуміння її душі: вона прагне єднання, але здатна на нього лише у смерті.

Антон Корецький. Його образ — це втілення трагедії “розколотої людини”. Шляхтич за походженням, “з русявими кучерями, синіми очима і білим панським лицем”, він був вихований сотником Завістним “за сина” і щиро покохав Орисю та українську землю. Опинившись у польському таборі (Розділ III), він єдиний, хто бачить абсурдність “братогубної” різанини і намагається апелювати до гуманізму, захищаючи українців перед Потоцьким та Чарнецьким. Його спроба посередництва приречена. Його трагедія у тому, що він — чужий серед обох таборів. Прийшовши у пороховий льох (Розділ XII), він робить свій остаточний вибір на користь кохання, а не ідеології чи національності. Цей вибір веде його до загибелі, яка, водночас, стає для нього єдиним можливим шляхом до єднання з Орисю.

Сотник Михайло Завістний. Образ втілює військовий обов’язок та козацьку честь. Він — “могучий дуб”, досвідчений і прагматичний воїн, що непохитно виконує наказ Богуна. Як батько, він суворий, але люблячий. Його заповіт доньці — пам’ятати про матір, яка “сокирою… голову провалила” пану і прийняла смерть у вогні, але не здалася неволі. Це пряма вказівка на ту модель поведінки, яку він очікує від Орисі. Загибель сотника (Розділ XII) є кульмінацією цієї теми. Потрапивши у полон до татар, що є найбільшою ганьбою для козака, він кричить до доньки: “Дочко! Не давай батька!”. Це прохання не про порятунок, а про милосердну смерть. Постріл Орисі, що вбиває батька, є не зрадою, а найвищим актом вірності його ж заповітам — вона рятує його честь.

Катря. Подруга Орисі, дружина хорунжого Островерхого. Вона слугує психологічним контрастом до головної героїні. Катря втілює “звичайне” людське горе. Вона плаче, боїться, вона не “нажилася ще на світі”, її страждання — особисте, а не національно-символічне. Якщо Орися сублімує своє горе у величний, свідомий акт помсти, то Катря, втративши у бою чоловіка, втрачає розум і перетворюється на божевільну фурію, одержиму лише сліпою жагою “Помститись!”.

Подальша доля твору та його значення

Повість “Облога Буші” мала значний вплив на популяризацію історичної тематики в українській літературі та сприяла патріотичному вихованню. Твір не обмежився лише прозою. У 1898 році Михайло Старицький, спираючись на повість, написав однойменну історичну драму (“Оборона Буші”), яка з успіхом ставилася на театральних сценах. Іван Франко високо оцінив саме драматичну версію твору, відзначаючи її сценічність.

У 2006 році за мотивами повісті було знято український історичний фільм “Таємниця Буші” (режисер Олександр Муратов), щоправда, зі значними змінами у сюжеті та трактуванні образів.

Критичний аналіз “Облоги Буші”

Контраст світів: Психологія оборонців та загарбників

Художня сила повісті значною мірою будується на гострому протиставленні двох світів — табору оборонців Буші та табору польських загарбників.

Атмосфера в Буші (Розділ I) визначається аскетизмом, духовною єдністю та стоїчним фаталізмом. Їхня сила — у спільній молитві. Оборонці “скам’янілі й похмурі”, в їхніх очах стоять не сльози страху, а “сердечне молитовне зрушення”. Жінки не виказують “ні жаху, ані розпачу”. Вони готуються до смерті як до виконання вищого обов’язку, як “хреста цього оборонці”. Їхня єдність не стільки військова, скільки духовна; вони — спільнота, що готується до мучеництва.

На противагу цьому, Розділ III детально змальовує бенкет у польському таборі. Сама сцена відбувається у розграбованій православній каплиці — це акт свідомого блюзнірства. Шляхта, “зірвавши зі стін схизматські образи, положили їх тилом на зруби та на них і розсілись”. Атмосфера цього бенкету — гедонізм, пиха, розпуста та внутрішні чвари. Автор виводить на сцену трьох очільників, демонструючи повний моральний та стратегічний розклад командування.

Гетьман коронний Потоцький постає пихатим, розпусним та зневажливим. Його мотивація штурмувати Бушу — не військова стратегія, а особиста пиха та жадоба “наловити живцем молодиць і дівчат”, адже, як він цинічно зауважує, “іноді… я люблю дичину залежалу”. Він уособлює моральний розклад аристократичної верхівки.

Воєвода Чарнецький — це демонічний образ, “пекло і жах” для округи. Його мотивація — не державна політика, а особиста, зоологічна помста за маєток та родича. Він керується звірячою люттю: “випалю, винищу, видавлю все, щоб і насіння від цього гадючого кодла не лишилося!”.

Єдиним прагматиком у цьому таборі є польний гетьман Лянцкоронський. Він єдиний розуміє військову безглуздість облоги Буші, пропонуючи не гаяти час та людей, а йти на головні сили — на Богуна. Проте його голос розуму залишається непочутим. Таким чином, Старицький показує, що польське військо приречене не стільки через силу козаків (яких незрівнянно менше), скільки через власну внутрішню гниль та відсутність єдиної шляхетної мети. Їхня армія — це натовп мародерів, яких ведуть у бій розпусник та маніяк.

Поетика романтизму та реалізму в творі

“Облога Буші” є хрестоматійним прикладом поєднання романтичної поетики з реалістичними, часом навіть натуралістичними, методами зображення.

Романтична домінанта проявляється у всьому. Це, перш за все, ідеалізовані герої, що діють у виняткових, екстремальних обставинах. Психологізм твору є суто романтичним: почуття героїв завжди на межі, доведені до абсолюту — це або екстаз кохання, або безодня відчаю, або священна лють. Природа у повісті виконує класичну романтичну функцію “патетичного пейзажу” — вона акомпанує настрою героїв. Облога починається під “хмурий, глибокої осені, вечір”, коли “дрібен дощ, мов крізь сито, мрячив”. Кульмінацією ж романтизму є сон Орисі (Розділ X) про калину та явора, розділених рікою, яких може об’єднати лише смертельний вихор — чиста алегорія, взята з фольклору, що пророкує фінал.

Водночас Старицький міцно тримається на ґрунті реалізму, коли описує матеріальний бік війни. Автор детально, з глибоким знанням справи, описує фортифікаційні споруди (вали, гострокіл, роль ставка), стратегію оборони (Розділ IV) та тогочасну артилерію, якій козаки дають колоритні прізвиська: “товстопузиха”, “баба”, “панянки”, “плющихи”. Описи боїв позбавлені романтичного флеру, вони жорстокі й натуралістичні. Показовою є сцена (Розділ VI), де запорожцю розтрощує руку ядром, і він спокійно просить товариша: “Ану лишень відітни її чи сокирою, чи шаблюкою, тільки щоб мені рівно!”. Так само реалістично-моторошною є сцена (Розділ IX), де козаки, відступаючи, змушені добивати власних тяжкопоранених (“поскидати їх он з тої кручі в провалля”), щоб ті не дісталися ворогу на тортури.

Критики відзначають, що цей баланс іноді порушується. Деякі діалоги, особливо в романтичній лінії, та ідеалізація образів (насамперед Орисі) можуть сприйматися як надмірно сентиментальні чи мелодраматичні, що дещо послаблює загальний реалізм оповіді.

Проте Старицький майстерно використовує реалістичну, брутальну “плоть” війни (бруд, кров, тактика, біль) для того, щоб надати справжньої ваги та обґрунтованості романтичному “духу” героїв (ідеї, самопожертві). Саме ця жорстока реальність робить фінальний романтичний вчинок Орисі не просто красивим жестом чи театральною позою, а трагічною, єдино можливою необхідністю.

Трагедія фіналу: Символізм порохового льоху

Фінал повісті є однією з найсильніших сцен в українській історичній прозі. Він багатошаровий і має кілька рівнів символічного прочитання. Підготовка до нього починається ще в Розділі X, коли Орися, отримавши від отця Василя ключі, методично готує льох не для порятунку, а для помсти. Вона копає рівчаки, з’єднуючи центральний склад з усіма баштами, готуючи пекельну машину.

Остання зустріч з Антоном у льосі (Розділ XII) — це кульмінація її особистої трагедії. Вона свідомо використовує його щире кохання та надію на порятунок (“Втікаймо…”, “ми знайдемо… собі щастя!”) для того, щоб заманити його у пастку, яка водночас стане і їхнім єдиним “шлюбним ложем”. Їхнє зізнання в коханні та обійми відбуваються за мить до вибуху, який вона сама ж і спричиняє.

Деякі критики вбачають у такому вирішенні певну “штучність”, де вибух слугує радше символічним очищенням, аніж логічним завершенням. Проте, в контексті романтичної поетики, цей фінал є глибоко символічним та виправданим.

На військовому рівні — це остання й найефективніша військова операція оборони Буші, що завдає максимальної шкоди ворогу, який вже святкував перемогу. На національному рівні — це потужна алегорія. “Орлине гніздо”, символ неприступності, не дістається нікому. Це втілення ідеї “воля або смерть”: якщо Україна не може перемогти, вона загине, але знищить і своїх катів.

На особистому рівні — це трагічне “вінчання” героїв. У світі, де їхнє кохання (українки та поляка) було неможливим через “братогубну” війну, єдиний спосіб бути “разом, навіки, нерозлучно”, як уві сні про калину та явора, — це спільна загибель.

Нарешті, на релігійному рівні, вибух відбувається під церквою, де в цей самий час моляться і приймають смерть останні оборонці. Це перетворює фінал на апокаліптичний акт, де смерть, помста, кохання та молитва зливаються в один вогняний стовп, що підноситься до небес. “Облога Буші” — це більше, ніж історична повість. Це національний міф, створений Старицьким. Він бере реальну історичну подію і наповнює її величним романтичним змістом, створюючи потужний образ незламності духу. Фінальний вибух — це не акт відчаю, а свідомий, хоч і трагічний, вибір на користь вічності — національної та особистої — на противагу зганьбленому життю в неволі.