📘Мина Мазайло

Мина Мазайло: Харківський службовець, який є уособленням войовничого міщанства та комплексу меншовартості. Він вважає своє українське прізвище тавром, що заважає кар’єрі, і прагне асимілюватися з домінантною російською культурою.

Лина та Рина Мазайло: Дружина та донька Мини, типові міщанки, чиї інтереси обмежуються побутом та соціальним статусом. Вони повністю підтримують прагнення батька “вибитися в люди” і є рушійною силою інтриги проти Мокія.

Мокій Мазайло: Син Мини, його ідейний антипод. Він — романтик, фанатично закоханий в українську мову, але його захоплення часто є догматичним та відірваним від життя. Його цікавить філологічна чистота, а не живі люди, що робить його образ іронічним.

Уля Розсохіна: Подруга Рини, єдиний персонаж, що проходить внутрішню еволюцію. На початку байдужа до національного питання, під впливом щирих почуттів до Мокія вона захоплюється красою української мови і свідомо стає на його бік. Її трансформація — це авторський промінь надії на пробудження свідомості через людяність та красу.

Мотрона Розторгуєва (Тьотя Мотя): Родичка з Курська, гротескний образ великодержавного російського шовінізму. Вона втілює імперську свідомість, яка заперечує право українців на самостійне існування, а їхню мову вважає “австріяцькою видумкою”.

Тарас Мазайло: Брат Мини з Києва, представник патріархального, архаїчного українства. Він апелює до козацького минулого, але не розуміє сучасності, а його позиція є половинчастою та неефективною.

Баронова-Козино: Вчителька “правільних проізношеній”, карикатурний образ дореволюційної інтелігенції, відірваної від реальності.

Комсомольці (Тертика, Аренський, Губа): Друзі Мокія, що втілюють офіційну радянську позицію, яка на той час підтримувала українізацію, але їхні дії та мова є ідеологічно заангажованими.

Основний конфлікт: Зіткнення світоглядів у родині Мазайлів щодо зміни прізвища, що є алегорією на глибинні суспільні процеси розколу та боротьби за національну ідентичність.

Любовна лінія: Стосунки Мокія та Улі, що розвиваються від маніпулятивного плану до щирого почуття і стають шляхом до національного пробудження Улі.

Ідеологічне протистояння: Суперечки між тьотею Мотею (великодержавний шовінізм), дядьком Тарасом (архаїчне українство) та Мокієм (національний романтизм), що розкривають різні грані та спотворення національної свідомості.

П’єса має чотири дії та дотримується єдності місця й часу, що концентрує конфлікт.

Експозиція: Знайомство з суттю конфлікту через розмову Рини та Улі про намір батька змінити прізвище та “українофільство” Мокія.

Зав’язка: Повернення Мини Мазайла із загсу з новиною про можливість зміни прізвища. Рішення скликати “сімейну раду”.

Розвиток подій: Приїзд родичів. Комічні уроки російської мови. Сімейна дискусія, що перетворюється на суд над українською мовою. Розвиток стосунків Мокія та Улі .

Кульмінація: Публікація в газеті оголошення про те, що Мина Мазайло офіційно став Мазєніним. Родина святкує перемогу.

Розв’язка: Гротескний фінал. У тій самій газеті міститься повідомлення про звільнення Мазайла-Мазеніна з посади за “зловмисний опір українізації”. П’єса завершується німою сценою для старших та символічною грою в м’яча молоді, що уособлює майбутнє. Сюжетна побудова твору є метафорою долі самої політики українізації: від бурхливих дискусій до апогею та раптового, абсурдного згортання.

Проблема ідентичності: Болісний пошук та свідома відмова від національної ідентичності.

Комплекс меншовартості: Глибокий аналіз “малоросійства” як соціально-психологічного явища.

Мова як поле битви: Роль мови у формуванні свідомості та її використання як інструменту утвердження соціального статусу.

Фальш і пристосуванство: Викриття психології людей, що зрікаються свого коріння заради особистих вигод.

Конфлікт поколінь та ідеологій: Зіткнення світоглядів русифікованого міщанства, архаїчного патріотизму, національного романтизму та радянської ідеології.

Абсурдність тоталітарної системи: П’єса викриває антигуманну логіку режиму, де доля людини залежить від непередбачуваної партійної лінії.

Сатира та гротеск: Автор використовує гостре висміювання та доведення ситуацій до абсурду. Яскравим прикладом гротеску є сцена паралельних уроків мови, де Мина вчить неіснуючий російський звук “ґ”, а Уля — український “г” .

Індивідуалізація мовлення: Кожен персонаж має унікальну мовну характеристику: вишукана мова Мокія, суржик Мини й Лини, спотворена російська тьоті Моті, архаїзми дядька Тараса.

“Промовисті” прізвища: Прізвища (Мазайло, Розторгуєва, Баронова-Козино) мають символічне значення, що характеризує їхніх носіїв.

Драматична іронія: Фінальна сцена, де Мину звільняють за опір українізації одразу після омріяної зміни прізвища, є вершиною трагічної іронії.

Сценічність: Твір насичений динамічними діалогами, піснями, танцями та навіть балетними сценами, що робить його яскравим театральним видовищем.

Микола Куліш створив не просто п’єсу на актуальну тему, а художнє узагальнення, що увійшло в культуру під назвою “мазайлівщина” — соціально-психологічне явище, комплекс національної меншовартості та прагнення асимілюватися з “престижнішою” культурою. Твір виявився пророчим. Слова дядька Тараса: “Їхня українізація – це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було…” стали страшним передбаченням репресій, Голодомору та фізичного знищення покоління “Розстріляного відродження”. Трагічна доля самого автора, заарештованого у 1934 і розстріляного у 1937 році, стала жахливим підтвердженням цього пророцтва. Через свою гостроту п’єса була надовго заборонена, але сьогодні не втрачає актуальності, залишаючись вічним дзеркалом, в яке українському суспільству доводиться вдивлятися знову і знову.

Частина I: Розширений Аналітичний Паспорт Твору “Мина Мазайло”

Загальні Відомості та Історичний Контекст

Автор, Рік, Жанр

Твір “Мина Мазайло” належить перу Миколи Куліша (1892–1937), одного з найвидатніших драматургів покоління “Розстріляного відродження”. П’єса була написана у 1929 році, в період, що знаменував собою завершення бурхливих культурних дискусій 1920-х років та початок згортання політики “українізації”. Жанр твору визначається літературознавцями як сатирична трагікомедія. Таке визначення вказує на поєднання у п’єсі елементів гострої соціальної сатири, водевільної легкості, фарсу та глибокого, майже екзистенційного трагізму. Сам автор, не позбавлений іронії, називав свій твір “філологічним водевілем”, підкреслюючи центральну роль мовного конфлікту в сюжеті. Включення до п’єси пісень, танців та навіть балетних сцен наближає її до естетики експресіонізму.

Микола Куліш у вирі 1920-х

Для повного розуміння п’єси необхідно розглядати її в контексті біографії та громадської діяльності автора. Микола Куліш був не просто спостерігачем, а активним учасником культурного життя тогочасної радянської України. Він обіймав посаду президента літературної організації ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури) після Миколи Хвильового, тісно співпрацював із новаторським театром “Березіль” під керівництвом Леся Курбаса та мешкав у знаменитому харківському будинку “Слово”, що став осередком української інтелігенції. Таким чином, “Мина Мазайло” є не лише художнім витвором, а й маніфестом, позицією митця в ідеологічних та культурних баталіях своєї доби.

Політика “Українізації” (1923–1933)

П’єса є блискучим художнім зрізом суспільства в умовах суперечливої політики “українізації” (або “коренізації”). Ця політика, ініційована більшовицькою владою, мала подвійну природу. З одного боку, вона була прагматичним кроком, спрямованим на зміцнення радянської влади в Україні шляхом залучення на свій бік українських мас та нейтралізації національно-визвольних настроїв. З іншого боку, попри свою інструментальну мету, “українізація” дала потужний, хоч і тимчасовий, імпульс для розвитку української мови, шкільництва, видавничої справи та культури загалом.

Драматург фіксує гострий суспільний злам, спричинений цією політикою. Вона породила такі явища, як примусове вивчення української мови державними службовцями, що викликало в багатьох обурення та опір. П’єса Куліша сатирично зображує цей опір з боку зрусифікованого міщанства, для якого українська мова та культура були ознакою “другосортності” та перешкодою на шляху до кар’єрного зростання.

Літературна Дискусія (1925–1928)

“Мина Мазайло” є безпосереднім художнім відгуком на ключові питання Літературної дискусії 1925–1928 років, що стала епохальною подією в історії української культури. Центральною віссю цієї полеміки було питання про шляхи розвитку нової української літератури, сформульоване Миколою Хвильовим у знаменитому гаслі “Геть від Москви!” та дилемі “Європа чи просвіта?”. Це була боротьба двох векторів: орієнтації на високі зразки європейського модернізму, психологізм та якість (позиція ВАПЛІТЕ, до якої належав Куліш) проти масової, ідеологічно заангажованої, примітивної літератури, що копіювала російські зразки “пролеткульту”.

П’єса Куліша є не просто алегорією, а прямою драматизацією позицій цієї дискусії. Створена у 1929 році, одразу після силового придушення полеміки , вона переносить загальнонаціональну інтелектуальну суперечку в простір однієї харківської квартири. Персонажі стають живими втіленнями ідеологічних таборів. Мина Мазайло, що прагне стати “Мазєніним”, гротескно уособлює орієнтацію на “московське міщанство”, проти якого виступав Хвильовий. Тьотя Мотя з Курська є голосом великодержавного шовінізму, що заперечує саму можливість існування самобутньої української культури. Мокій, з його філологічною одержимістю, представляє табір “європейців”, але його образ подано іронічно: його “Європа” — це словник Грінченка та антропологічні індекси, а не глибинне осягнення світової культури. Дядько Тарас, у свою чергу, втілює архаїчну “просвіту”, відірвану від реалій сучасності. Таким чином, Куліш, будучи в епіцентрі дискусії , майстерно показує її абсурдність та трагізм на мікрорівні сімейного конфлікту.

Тематика, Проблематика та Ідейний Зміст

Центральна Тема

Центральною темою твору є художнє дослідження феномену національного нігілізму, комплексу меншовартості та войовничого міщанства, які оголилися в умовах політики українізації 1920-х років.

Ключові Проблеми

• Проблема ідентичності: П’єса розкриває болісний процес пошуку або, навпаки, свідомої відмови від національної ідентичності. Для Мини Мазайла його українське прізвище — це тавро, яке він носить “двадцять три роки… і воно, як віспа на житті”.
• Конфлікт поколінь та ідеологій: В основі сюжету лежить гостре зіткнення світоглядів: русифікованого батька, що прагне асиміляції, та національно свідомого сина, захопленого ідеями українського відродження.
• Мова як поле битви: Драматург досліджує проблему функціонування української мови в міському середовищі, її чистоти, ставлення до неї різних суспільних прошарків — від щирого захоплення до відвертої зневаги.
• Фальш і пристосуванство: Твір безжально викриває психологію людей, що зрікаються своєї мови, культури та родового коріння заради кар’єри, соціального статусу чи побутових вигод.
• Молодь та майбутнє: Окремою темою є роль нового покоління, зокрема комсомолу, у культурних процесах того часу.

Ідейний Зміст

Ідейний пафос п’єси спрямований на засудження національного відступництва, комплексу меншовартості та великодержавного шовінізму. Водночас твір є значно складнішим за просту агітку. У ньому фактично немає однозначно позитивних персонажів , що свідчить про глибоко критичне ставлення автора до будь-яких ідеологічних крайнощів. Куліш не просто ставить проблему “бути чи не бути українцем”, а діагностує різні форми патологічної національної свідомості, що виникли в постколоніальних умовах.

Цей діагноз розкривається через аналіз ключових персонажів, кожен з яких уособлює певну деформацію здорової національної ідентичності.

1. Патологія Мини Мазайла — це національне самозаперечення. Він є класичним втіленням комплексу меншовартості, коли представник колонізованої нації прагне повністю асимілюватися з домінантною культурою, вважаючи власну “другосортною” та “мужицькою”.
2. Патологія Мокія — це національна одержимість, що межує з фетишизмом. Його захоплення мовою має риси догматизму. Він намагається “українізувати” Улю за допомогою сантиметра та антропологічних індексів, вимірюючи її череп та об’єм грудей, ігноруючи при цьому її справжні почуття. Це демонструє небезпеку відриву національної ідеї від живої людини, перетворення її на суху, бездушну теорію.
3. Патологія дядька Тараса — це національна архаїзація. Його світогляд застиг у минулому, він апелює до козаччини та гетьманів, але не здатний адаптувати національну ідею до сучасності. Це робить його позицію комічною, безпорадною та, зрештою, неефективною.

Таким чином, Куліш показує, що всі ці ідеологічні позиції є спотворенням. П’єса залишає відкритим питання про те, якою ж має бути здорова національна ідентичність. Натяк на відповідь міститься в образі Улі, єдиного персонажа, що еволюціонує, і робить це не через ідеологію, а через живе людське почуття.

Аналіз Сюжету та Композиції

Структура

П’єса має класичну чотиридійну структуру. Драматург дотримується принципів єдності місця (всі події відбуваються в квартирі Мазайлів на Холодній Горі в Харкові) та часу (дія триває чотири дні), що надає конфлікту максимальної концентрації та напруги.

Елементи Сюжету

• Експозиція: Знайомство з родиною Мазайлів та суттю конфлікту через діалог доньки Рини та її подруги Улі. Рина розкриває плани батька змінити прізвище та “божевілля” брата Мокія на українській мові.
• Зав’язка: Мина Мазайло повертається із загсу, підтвердивши можливість зміни прізвища. Для вирішення конфлікту з сином родина вирішує скликати “сімейну раду” і викликає телеграмами родичів — тьотю Мотю з Курська та дядька Тараса з Києва.
• Розвиток дії: Приїзд родичів, що уособлюють протилежні ідеологічні табори. Комічні “уроки правильних проізношеній” у вчительки Баронової-Козино. Маніпуляції Рини, яка намагається використати Улю, щоб закохати та “нейтралізувати” Мокія. Кульмінацією розвитку дії є бурхлива сімейна дискусія, що перетворюється на суд над Мокієм та українською мовою загалом. Втручання комсомольців, друзів Мокія.
• Кульмінація: Публікація в газеті офіційного оголошення про те, що “громадянин Мина Мазайло міняє своє прізвище Мазайло на Мазєнін”. Родина святкує перемогу.
• Розв’язка: Несподіваний і гротескний фінал. У тій самій газеті, декількома рядками вище, міститься інше повідомлення: “звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця М. М. Мазайла-Мазеніна…”.

Сюжетна побудова п’єси може розглядатися як алегорія долі самої політики українізації. Початкові дії, що зображують гострі суперечки та розкол у родині, віддзеркалюють суспільну напругу, яку породила ця кампанія. Кульмінація — офіційна зміна прізвища — символізує апогей політики наприкінці 1920-х, коли вона досягла максимального розмаху. А несподівана, абсурдна розв’язка — звільнення Мини за опір українізації — є геніальною метафорою раптового згортання цієї політики на початку 1930-х та подальших репресій, коли система почала знищувати як її прихильників, так і тих, хто просто “потрапив під роздачу”. Куліш, свідомо чи інтуїтивно, змоделював у сюжеті трагічну долю цілого культурного явища та його покоління.

Система Персонажів як Ідеологічне Поле

• Мина Мазайло: Харківський службовець “Донвугілля”, він є уособленням войовничого міщанства та національного нігілізму. Його прагнення змінити прізвище — це не просто забаганка, а світоглядна позиція, спроба втекти від свого “мужицького” коріння, яке, на його думку, заважає кар’єрі та соціальному визнанню.
• Мокій Мазайло: Син Мини, його повний антипод. Він романтик, фанатично закоханий в українську мову, але його захоплення часто є догматичним та відірваним від життя. Його більше цікавить філологічна чистота, ніж реальні люди. Його суперечки з дядьком Тарасом про правильність вживання слів (“універсал” проти “маніфеста”, “пристрій” проти “апарата”) демонструють розкол і в самому українському таборі, між різними поколіннями та поглядами на розвиток мови.
• Тьотя Мотя (Мотрона Розторгуєва): Родичка з Курська, гротескний образ великодержавного російського шовінізму. Її репліки стали афористичними (“По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной”). Вона втілює ту імперську свідомість, яка заперечує право українців на самостійне існування, вважаючи їхню мову “австріяцькою видумкою”, а місто Харків — “іспортілі” написом українською мовою.
• Дядько Тарас: Брат Мини з Києва, представник патріархального, архаїчного українства. Він апелює до козацького минулого, захоплюється старовиною, але його позиція половинчаста, він не розуміє нової радянської дійсності і легко здається у вирішальний момент голосування, зрадивши свої переконання (“п’ять на п’ять було! Ой дурень я, дурень!”).
• Лина та Рина Мазайло: Дружина та донька Мини. Типові міщанки, що повністю підтримують чоловіка/батька у його прагненні “вибитися в люди”. Їхні інтереси обмежені побутом, модою, пошуком “вигідної партії” та соціальним статусом. Вони є рушійною силою інтриги, активно діючи проти Мокія.
• Уля Розсохина: Подруга Рини, єдиний персонаж, що проходить внутрішню еволюцію. На початку п’єси вона байдужа до національного питання, її цікавлять “нові рукавички” та “комуніст з мускулатурою”. Однак, під впливом щирих почуттів до Мокія, вона починає захоплюватися красою української мови та культури. Її трансформація — це промінь надії автора на можливість пробудження національної свідомості через людяність та красу, а не через ідеологічний примус чи догму.
• Комсомольці (Тертика, Аренський, Губа): Друзі Мокія, що втілюють офіційну радянську молодіжну позицію, яка на той момент підтримувала українізацію, але їхня мова та дії є ідеологічно забарвленими.

Художня Майстерність та Поетика

Сатиричні Засоби

Микола Куліш у “Мині Мазайлі” демонструє себе як майстер сатири, віртуозно використовуючи весь арсенал комічних засобів для досягнення нищівного ефекту.

• Іронія та Сарказм: Пронизують діалоги персонажів, особливо в сценах суперечок між Мокієм, Миною та тьотею Мотею.
• Гротеск: Це поєднання реального та фантастичного, трагічного та комічного, доведення ситуації до абсурду. Найяскравішим прикладом є сцена паралельних уроків мови у другій дії. В одній кімнаті Баронова-Козино вчить Мину вимовляти російський звук “ґ” (якого майже немає в російській мові) через “к”, а в іншій Мокій вчить Улю вимовляти український “г” (якого вона не може вимовити) через “х”. Ця сцена є блискучим прикладом гротескного зображення абсурдності мовного конфлікту.
• Шарж та Карикатура: Образи тьоті Моті та дядька Тараса є гіперболізованими, шаржованими носіями своїх ідеологій. Їхні погляди доведені до крайнощів, що робить їх смішними, але водночас і страшними у своїй обмеженості.
• Інтертекстуальність: Автор використовує цитати з фольклору та поезії (наприклад, творів Тичини, Хвильового), що збагачує текст та додає йому культурних алюзій.

“Філологічний Конфлікт” як Метафора

Суперечки про слова, прізвища, наголоси та звуки є не самоціллю, а метафоричним вираженням глибинних світоглядних, соціальних та, зрештою, політичних конфліктів. П’єса демонструє, що мова для її персонажів — це не стільки засіб комунікації, скільки інструмент конструювання та утвердження бажаної соціальної ідентичності.

Мина Мазайло прагне не просто говорити російською, йому потрібні “правільниє проізношенія”, які б слугували маркером його приналежності до “вищого”, зрусифікованого світу. Мокій, у свою чергу, не просто розмовляє українською — він колекціонує рідкісні слова (“бразолійний”), виправляє написи на афішах, вимірює Улі череп, тобто він виконує роль ідеального, науково обґрунтованого українця. Тьотя Мотя обурюється написом “Харків” на вокзалі, бо він руйнує її звичну імперську картину світу. Усі вони використовують мову не для того, щоб порозумітися, а щоб заявити, “хто вони є” або ким прагнуть здаватися. Ця перформативність, доведена до абсурду, є головним джерелом комізму і трагізму п’єси.

Частина II: Критична Стаття. “Мина Мазайло”: Сатира на Віки та Пророцтво Драматурга

“Філологічний Водевіль” як Дзеркало Національної Трагедії

На перший погляд, “Мина Мазайло” Миколи Куліша — це легка сатирична комедія, “філологічний водевіль”, як іронічно визначив її сам автор. Сюжет, що обертається навколо комічного бажання харківського службовця змінити своє “простацьке” прізвище на “благородне”, здається, обіцяє глядачеві лише розвагу. Проте за цією позірною легкістю ховається глибока національна трагедія — трагедія суспільства, розколотого століттями бездержавності, колоніального тиску та русифікації. Куліш використовує водевільну форму як скальпель для препарування глибокої національної травми.

“Філологічний” конфлікт у п’єсі є наслідком витіснення конфлікту політичного. Коли нація позбавлена можливості повноцінно творити власну державу та вирішувати свою долю, енергія боротьби неминуче спрямовується у символічну площину — на мову, історію, культуру. Суперечки в родині Мазайлів про те, як правильно казати — “Харків” чи “Харьков”, чия мова “краща”, чи варто міняти прізвище, — це трагікомічний симптом цієї витісненої, сублімованої боротьби за власну сутність. Кожен звук, кожне слово стає полем бою за ідентичність.

Деконструкція “Українізації”: Між Ідеологією та Абсурдом

П’єса є нищівною критикою будь-якої ідеологічної кампанії, що проводиться тоталітарною державою. “Українізація” у світі Мазайлів — це не органічний процес національного відродження, а бюрократична директива, що породжує нових пристосуванців, ідеологічних фанатиків та безліч абсурдних ситуацій. Куліш показує, як жива ідея перетворюється на свою протилежність, стаючи інструментом кар’єризму для одних (Мина) і догматичною релігією для інших (Мокій).

Вершиною сатиричного викриття тоталітарної логіки є фінальна сцена. Мина Мазайло, який доклав титанічних зусиль, щоб зректися всього українського і стати “справжнім руським”, дізнається про своє звільнення “за систематичний і зловмисний опір українізації”. Цей парадоксальний фінал викриває антигуманну суть системи, де людина є лише гвинтиком у державному механізмі, а її доля залежить не від її реальних переконань чи вчинків, а від відповідності поточній, часто непередбачуваній, партійній лінії. Система карає Мину не за те, ким він є, а за те, що він не встиг вчасно перефарбуватися. Це геніальне художнє узагальнення, що виходить далеко за межі 1920-х років і стає універсальним вироком будь-якому тоталітаризму.

“Мазайлівщина” як Позачасовий Діагноз

Микола Куліш не просто написав п’єсу на актуальну тему. Він створив художнє узагальнення, яке увійшло в українську культуру під назвою “мазайлівщина”. Це соціально-психологічне явище, комплекс національної меншовартості, що проявляється у прагненні зректися своєї мови, культури, історії та ідентичності заради уявних переваг, які нібито дає асиміляція з панівною, “престижнішою” культурою.

На жаль, “мазайлівщина” — це позачасовий діагноз. Хоча критики іноді вказують на певну схематичність персонажів, де носії ідеологій доведені до карикатурності, саме ця гіперболізація і робить їх позачасовими архетипами, що відтворюються в українському суспільстві на різних етапах його історії, включно із сучасністю. І сьогодні ми зустрічаємо Мин Мазайлів, які соромляться свого походження; і тьоть Моть, які просувають ідеї “єдиного народу”; і дядьків Тарасів, чий патріотизм обмежується шароварами та вишиванкою; і навіть Мокіїв, чия любов до України є надто книжною та відірваною від реального життя. Ця невмируща актуальність персонажів доводить геніальність драматурга та перетворює його п’єсу з історичного документа на вічне дзеркало, в яке українському суспільству доводиться вдивлятися знову і знову.

Пророчий Голос і Трагічна Доля Автора

Найбільш моторошним у п’єсі є її пророчий вимір. У третій дії, під час сімейної дискусії, дядько Тарас, персонаж загалом комічний та недалекоглядний, раптом вимовляє фразу, від якої холоне кров: “Їхня українізація – це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було…”.

Ці слова, написані у 1929 році, стали страшним пророцтвом. Вже за кілька років розпочалося силове згортання українізації, яке переросло у тотальні репресії проти української інтелігенції, Голодомор 1932–1933 років та фізичне знищення цілого покоління митців, яке згодом назвуть “Розстріляним відродженням”. Кампанія, що починалася як загравання з національними почуттями, справді виявилася для тоталітарного режиму способом “виявити” та взяти на облік усіх національно свідомих українців, щоб потім, у слушний момент, завдати нищівного удару.

Трагічна доля самого Миколи Куліша стала жахливим підтвердженням пророцтва його власного персонажа. У 1934 році його заарештували, звинуватили у приналежності до вигаданої “терористичної організації”, а 3 листопада 1937 року розстріляли в урочищі Сандармох разом із сотнями інших представників української еліти. П’єса, що починалася як сатира, завершилася в реальному житті трагедією її автора. “Мина Мазайло” — це не лише блискуча комедія, а й реквієм за цілим поколінням і вічне попередження для нащадків про небезпеку національного самозречення та ілюзій щодо природи імперії.