📘Маруся

Маруся: Ідеалізований образ української дівчини, втілення фізичної та духовної досконалості. Автор змальовує її у народнопісенному дусі:

Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці як тернові ягідки, бровоньки як на шнурочку… Вона надзвичайно працьовита, слухняна батькам, глибоко релігійна та скромна, уникає вечорниць, які вважає гріховними. Її кохання до Василя є глибоким і самозреченим, проте вона завжди підкоряє свої почуття волі батьків та нормам християнської моралі. Її образ наближається до архетипу Чистої Діви або святої мучениці, а її смерть сприймається як вознесіння душі до Бога.

Василь: Сирота, що працює свитником у місті. Він «хлопець гарний, русявий… моторний, звичайний». Будучи бідним ремісником, він уособлює найкращі риси народного характеру: чесність, працьовитість та рішучість. Заради кохання до Марусі він самотужки опановує грамоту й арифметику, щоб отримати кращу роботу та відкупитися від рекрутчини. Його вірність є абсолютною, що доводить подальша трагічна доля — не маючи змоги жити без коханої, він іде в ченці. Василь є динамічним персонажем, що втілює архетип Вірного Лицаря, чий життєвий шлях — це шлях випробувань, що веде від земної любові до духовного служіння.

Наум Дрот: Батько Марусі. Заможний селянин, шанований у громаді за свою мудрість, працьовитість та непохитну віру в Бога. Він є втіленням ідеального господаря та патріархального голови родини, носієм морального закону. Його відмова Василеві мотивована глибокою батьківською турботою про майбутнє доньки та страхом перед долею жінки-солдатки. Він є земним уособленням філософії смирення, викладеної у вступі. Наум виступає як архетип Мудрого Батька-Патріарха, носія Божого і родового закону.

Настя Дрот: Мати Марусі, дружина Наума. Вона — любляча, турботлива, працьовита жінка, ідеальна дружина та мати. На відміну від розважливого чоловіка, вона більш емоційна, схильна до сліз та переживань, проте завжди покірна волі Наума, визнаючи його авторитет: «Він мені закон, а не я йому».

Кохання Марусі та Василя: Це центральна сюжетна лінія, що простежує зародження та розвиток почуттів між головними героями. Їхнє кохання починається з першого погляду на весіллі, розвивається під час таємних зустрічей і зміцнюється у випробуваннях. Головною перешкодою для них стає соціальна несправедливість — загроза рекрутчини для Василя. Ця лінія сповнена ліризму, щирості почуттів і завершується трагічно: смертю обох закоханих, які знаходять єднання лише в потойбічному світі.

Батьки і діти: Ця лінія розкриває взаємини в родині Дротів, зокрема глибоку любов та повагу між Марусею та її батьками. Наум виступає як мудрий наставник, що дбає про моральне та духовне благополуччя доньки. Його рішення відмовити Василеві, продиктоване батьківською турботою, стає рушієм трагічних подій. Лінія показує конфлікт між бажанням батьків вберегти дитину від страждань та прагненням самої дитини до особистого щастя.

Пролог: Твір починається з філософського роздуму автора-оповідача про сенс життя, неминучість смерті, марність земних прив’язаностей та необхідність смиренного прийняття Божої волі.

Експозиція: Розповідь про праведне життя заможного селянина Наума Дрота та його дружини Насті. Детальний, ідеалізований опис зовнішності та характеру їхньої доньки Марусі.

Зав’язка: Зустріч Марусі та Василя на весіллі у подруги, де між ними зароджується кохання з першого погляду.

Розвиток подій: Таємні побачення закоханих. Перше невдале сватання Василя через загрозу рекрутчини. Василь іде на заробітки, щоб відкупитися від служби. Через рік він повертається, отримує згоду Наума, відбувається успішне сватання. Щастя закоханих затьмарюється необхідністю нового від’їзду Василя у справах.

Кульмінація: Маруся, знемагаючи від туги, йде до лісу, потрапляє під холодну зливу, застуджується і смертельно хворіє. Сцена її передсмертних слів, сповіді та праведної смерті є емоційним піком твору.

Розв’язка: Повернення Василя в день похорону Марусі. Побачивши кохану в домовині, він втрачає свідомість, а прийшовши до тями, зникає.

Епілог: Через кілька років стає відомо, що Василь постригся в ченці у Києво-Печерській лаврі під іменем Венедикт і невдовзі помер від туги. Його батьки, Наум і Настя, доживають віку в смиренні та молитві.

Композиція повісті побудована на принципі трагічної симетрії, де обряд похорону дівчини, за народною традицією, імітує весільний ритуал, що створює моторошний паралелізм. Сюжет пронизаний мотивами віщування, найяскравішим з яких є пророчі слова Марусі на кладовищі: «На кладовищі мене покидаєш, на кладовищі мене й знайдеш!».

Життя і смерть: Це центральна філософська проблема твору, що розглядається з християнської точки зору як тимчасове земне випробування та перехід до вічного життя.

Кохання та щастя: Повість ставить питання про можливість досягнення щастя на землі. Ідеальне, чисте кохання героїв зазнає краху через соціальні обставини та фатум, що утверджує ідею про досяжність справжнього щастя лише в потойбічному світі.

Соціальна нерівність та несправедливість: Яскраво висвітлено проблему рекрутчини, яка руйнує долі людей. Василь, як сирота, є першим кандидатом на 25-річну службу в армії, що стає непереборною перешкодою для його одруження.

Батьки і діти: Розглядається проблема батьківської відповідальності та конфлікт між любов’ю до дитини та її правом на власний вибір. Дії Наума Дрота продиктовані бажанням захистити доньку, але призводять до трагедії.

Віра в Бога та фаталізм: Проблема підкорення долі та Божій волі є наскрізною у творі. Герої, особливо Наум, приймають усі життєві негаразди зі смиренням, вбачаючи в них вищу волю.

Ідеал людини з народу: Автор створює ідеалізовані образи селян, які втілюють найкращі християнські чесноти: працьовитість, побожність, чесність, скромність та глибоку духовність.

Сентименталізм:

• Культ почуття: У центрі уваги — внутрішній світ героїв, їхні емоції, сльози, туга.

• Ідеалізація героїв: Персонажі наділені винятковими чеснотами, позбавлені негативних рис.

• Психологічний пейзаж: Описи природи гармонують з душевним станом героїв.

• Пестливо-зменшувальна лексика: Використання димінутивів (серденько, рученьки, голубочка) створює атмосферу ніжності та ліризму.

Реалізм:

• Етнографічна точність: Повість є енциклопедією народного життя з детальним описом побуту, одягу, звичаїв та обрядів (сватання, похорон).

• Соціальна проблематика: Відображення гострих соціальних проблем, зокрема рекрутчини як непереборної перешкоди для щастя.

• Народна мова: Мова твору максимально наближена до живої розмовної, багата на фольклорні елементи: прислів’я, приказки, народнопісенні порівняння та епітети.

Повість «Маруся» є першим прозовим твором нової української літератури, написаним народною мовою. Григорій Квітка-Основ’яненко написав її, щоб спростувати поширену на той час думку, ніби українська мова придатна лише для створення комічних творів. Він прагнув довести, що нею можна «писати щось ніжне, зворушливе». Твір мав величезний успіх, викликавши захоплення у читачів та критиків. Тарас Шевченко, високо оцінюючи повість, писав автору: «Ваша “Маруся” так мені вас розказала, що я вас навиліт знаю». Впливовий російський критик Віссаріон Бєлінський також відзначав її «високі літературні якості». Повість заклала основи сентиментально-реалістичного напряму в українській прозі та стала важливим етапом у формуванні національної культурної ідентичності.

Частина 1: Розширений Аналітичний Паспорт Твору

1. Загальні відомості

• Автор: Григорій Федорович Квітка (справжнє прізвище — Квітка; літературний псевдонім — Основ’яненко) (1778–1843). Видатний український прозаїк, драматург, журналіст та культурно-громадський діяч, який вважається основоположником художньої прози та жанру соціально-побутової комедії в класичній українській літературі. Тарас Шевченко називав його «батьком української прози». Походив із давнього козацько-старшинського роду, здобув домашню освіту і був ключовою фігурою в культурному житті Харкова, ініціюючи видання журналів, заснування професійного театру та публічної бібліотеки.
• Назва: «Маруся».
• Рік написання та першої публікації: Повість була написана у 1832 році та вперше опублікована у 1834 році в харківському альманасі «Утренняя звезда», а згодом увійшла до першої книги «Малоросійських повістей, розказуваних Грицьком Основ’яненком».
• Історичний контекст та мета написання: Твір з’явився в епоху, коли в Російській імперії точилися дискусії щодо статусу та літературних можливостей української мови. Багато хто вважав її придатною лише для «низьких», бурлескних жанрів. Квітка-Основ’яненко, реагуючи на цей скептицизм, поставив собі за мету довести, що українською мовою можна «писати щось ніжне, зворушливе» і передавати найтонші порухи людської душі. Таким чином, «Маруся» стала не лише літературним твором, а й потужним культурним маніфестом, який утверджував самодостатність і багатство української мови та захищав право української літератури на існування. Повість стала першим прозовим твором нової української літератури, написаним народною мовою.
• Літературний рід: Епос.
• Жанр: Соціально-побутова сентиментально-реалістична повість. Твір органічно поєднує риси обох напрямів: глибокий психологізм та культ почуття, характерні для сентименталізму, з деталізованим, етнографічно точним зображенням народного життя та гострих соціальних проблем, що є ознакою реалізму. Водночас наявність розлогого філософського вступу та моралізаторського епілогу надає повісті рис притчі.

2. Ідейно-тематичний аналіз

• Тематика:

• Історія трагічного кохання: Центральною віссю сюжету є чисте, вірне, але приречене кохання Марусі та Василя, яке стає символом ідеальних людських почуттів.

• Життя українського селянства: Автор змальовує панораму народного життя першої половини XIX століття, детально відтворюючи побут, працю, звичаї, обряди та морально-етичні цінності українського села.

• Віра та доля: Глибоко релігійний світогляд автора знаходить відображення в темі християнської віри, смирення перед Божою волею та фатальної неминучості долі, що визначає життя героїв.

• Проблематика:

• Соціальна нерівність: Ключовий конфлікт твору породжений соціальними умовами тогочасної дійсності. Загроза 25-річної рекрутчини для бідного сироти Василя та його майнова нерівність стають непереборною перешкодою на шляху до одруження з Марусею, дочкою заможного селянина.

• Батьки і діти: У повісті розглядаються складні стосунки в патріархальній родині, де глибока батьківська любов і турбота стикаються з почуттями дітей та вищою волею долі.

• Життя і смерть: Твір пронизаний філософськими роздумами про швидкоплинність людського буття, марність надмірних земних прив’язаностей та християнське сприйняття смерті не як кінця, а як переходу до вічного, кращого життя.

• Ідея:

• Засудження соціальної нерівності та несправедливого суспільного устрою, що стають на заваді людському щастю.

• Оспівування та утвердження духовної краси, гуманізму, високих моральних якостей (чесності, вірності, працьовитості) та глибини почуттів простої людини з народу.

• Проголошення ідеї, що справжнє щастя полягає не в матеріальних благах, а в духовному житті, чистоті почуттів, вірності та смиренні перед Божою волею.

Трагедія, що розгортається в повісті, має подвійну природу: вона є водночас соціальною та метафізичною. На поверхневому, реалістичному рівні, причиною нещастя героїв є конкретна соціальна проблема — рекрутчина, яка не дозволяє Науму Дроту віддати дочку за Василя, побоюючись для неї жахливої долі солдатки. Це зовнішній, соціально детермінований конфлікт. Однак твір розпочинається не з опису соціальних реалій, а з розлогого філософсько-релігійного вступу, який задає зовсім іншу систему координат. У цьому вступі оповідач розмірковує про необхідність покори Божій волі та представляє смерть праведної людини як благо, як порятунок від грішного світу, де Бог, наче люблячий батько, забирає свою дитину до себе. Смерть Марусі настає не безпосередньо від соціальної перешкоди, а від випадкової застуди, що в контексті цього вступу сприймається як прояв вищої волі, фатуму. Фінал, де Василь знаходить порятунок душі в чернецтві, а Наум — у смиренні, остаточно переводить розв’язку конфлікту із соціальної площини в духовну. Таким чином, Квітка-Основ’яненко демонструє, що хоча соціальні проблеми є руйнівними, справжня відповідь на страждання, з його точки зору, лежить у сфері віри та прийняття долі, а не в соціальному протесті.

3. Сюжетно-композиційні особливості

• Композиція: Повість має чітку, лінійну структуру, обрамлену філософським вступом-притчею та епілогом, що підсумовує долі героїв. Твір не поділений на розділи, але умовно складається з трьох частин: зародження та розвиток кохання, випробування розлукою та трагічна розв’язка.

• Експозиція: Філософські роздуми оповідача про тлінність земного буття. Розповідь про праведне життя заможного селянина Наума Дрота та його дружини Насті, їхню багаторічну журбу через бездітність і нарешті народження довгоочікуваної доньки. Детальний, ідеалізований опис зовнішності та характеру Марусі.

• Зав’язка: Випадкова зустріч Марусі та Василя на весіллі у подруги. Зародження кохання з першого погляду, що супроводжується ніяковістю, сором’язливістю та глибокою взаємною симпатією.

• Розвиток дії: Таємні побачення закоханих, їхні щирі розмови та освідчення. Перше сватання Василя, яке завершується рішучою, хоч і болісною, відмовою Наума через загрозу рекрутчини. Василь, не бажаючи миритися з долею, вирішує піти на заробітки, щоб заробити гроші на найомщика і відкупитися від служби. Через рік він повертається грамотним і з перспективою заробітку, отримує згоду Наума. Відбувається друге, успішне сватання. Щастя закоханих затьмарюється необхідністю нового від’їзду Василя.

• Кульмінація: Маруся, знемагаючи від туги в очікуванні Василя, йде до лісу по гриби, потрапляє під холодну зливу, застуджується і смертельно хворіє. Сцена її передсмертних слів, сповіді та тихої, праведної смерті є емоційним піком твору.

• Розв’язка: Детальний опис обряду похорону Марусі. У самий розпал трагічної церемонії несподівано повертається Василь. Побачивши свою кохану в домовині, він втрачає свідомість, а прийшовши до тями, зникає з села.

• Епілог: Через кілька років односельці дізнаються, що Василь постригся в ченці у Києво-Печерській лаврі під іменем Венедикт, став дияконом і невдовзі помер від туги за коханою. Його батьки, Наум і Настя, доживають віку в смиренні та молитві, очікуючи на зустріч з донькою в потойбічному світі.

Композиційна структура повісті побудована на принципі трагічної симетрії та пронизана постійним передчуттям фатального кінця. У творі присутні два ключові обряди, що дзеркально відбивають один одного: сватання та похорон. Квітка-Основ’яненко описує їх паралельно, підкреслюючи трагічну іронію долі: похорон незаміжньої дівчини, згідно з народною традицією, відбувається за ритуалом, що імітує весілля, з дружками, боярами та весільною атрибутикою. Це створює моторошну симетрію: довгоочікуване весілля обертається похороном, який, у свою чергу, є пародією на весілля. Цей прийом посилюється наявністю двох сватань: перше, невдале, приносить сльози та розпач; друге, вдале, дарує миттєву радість, яка одразу ж затьмарюється неминучою розлукою та передчуттям біди. Весь сюжет пронизаний мотивами віщування. Найяскравішим прикладом є пророчі слова Марусі, сказані Василеві на кладовищі під час прощання: «На кладовищі мене покидаєш, на кладовищі мене й знайдеш!». Це не просто емоційний вислів згорьованої дівчини, а пряме пророцтво, яке психологічно готує читача до трагічної розв’язки і підкреслює фатальність долі героїв. Ці елементи, характерні для поетики сентименталізму, використовуються автором для посилення не лише емоційного, а й глибокого філософського, фаталістичного звучання твору.

4. Характеристика образів

• Маруся: Втілення національного ідеалу української дівчини, зразок фізичної та духовної досконалості.

• Риси: Автор змальовує її портрет у народнопісенному дусі: «Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці як тернові ягідки, бровоньки як на шнурочку». Вона надзвичайно працьовита («до усякого діла невсипуща»), слухняна й покірна батькам, глибоко релігійна та скромна, уникає гучних розваг, зокрема вечорниць, які вважає гріховними. Її кохання до Василя — глибоке, вірне й самозречене. Вона здатна на сильні почуття, але завжди підкоряє їх волі батьків та нормам християнської моралі.

• Василь: Ідеалізований образ працьовитого, чесного та вірного парубка.

• Риси: Він «хлопець гарний, русявий, чисто підголений; чуб чепурний, уси козацькі, очі веселенькі, як зірочки; на виду рум’яний, моторний, звичайний». Будучи сиротою та бідним ремісником-свитником, він уособлює найкращі риси народного характеру: чесність, працьовитість, скромність та рішучість. Заради кохання до Марусі він готовий на самовдосконалення: самотужки опановує грамоту та арифметику, щоб отримати кращу роботу і заробити гроші на відкуп від рекрутчини. Його вірність Марусі є абсолютною і не знає меж, що доводить його подальша трагічна доля — він не може жити без коханої і знаходить єдиний вихід у чернецтві, а згодом і в смерті від туги.

• Наум Дрот: Взірець патріархального господаря, мудрого батька та праведного християнина.

• Риси: Він «парень на усе село», колишній кріпак, що завдяки працьовитості, чесності та побожності досяг заможності. Як голова родини, він є носієм непорушного морального закону, його слово є вирішальним для дружини та доньки, що підкреслює патріархальний устрій сім’ї. Його відмова Василеві під час першого сватання мотивована не соціальною пихою, а глибокою батьківською турботою про майбутнє єдиної доньки, страхом перед жахливою долею жінки-солдатки. Він є земним уособленням філософії смирення, викладеної у вступі до твору.

• Настя: Образ ідеальної дружини та матері, берегині роду.

• Риси: Добра, працьовита, любляча, вона є опорою для чоловіка і втіленням материнської ніжності. На відміну від стриманого та розважливого Наума, вона більш емоційна, схильна до сліз та переживань, проте завжди покірна волі свого чоловіка, визнаючи його авторитет: «Він мені закон, а не я йому».

Персонажі повісті, ідеалізовані та позбавлені недоліків , функціонують не просто як реалістичні характери, а як система архетипів, що втілюють морально-етичний кодекс українського народу крізь призму християнської філософії автора. Наум Дрот виступає як архетип Мудрого Батька-Патріарха, носія закону — і Божого, і родового. Він є земним втіленням образу Бога-Отця з філософського вступу, який керується вищою мудрістю, навіть якщо його рішення здаються жорстокими. Маруся — це архетип Чистої Діви, або Душі. Її краса, цнота, покірність і страждання наближають її до образу святої мучениці. Смерть героїні в цьому контексті є не просто трагедією, а своєрідним вознесінням, поверненням чистої душі до Бога, що підтверджується її передсмертним прозрінням та словами: «Янголи прилетіли по її душу!». Василь уособлює архетип Вірного Лицаря або Шукача. На відміну від статичних образів родини Дротів, він є динамічним героєм. Його життєвий шлях — це шлях випробувань (праця, навчання, розлука, втрата), який веде його від земного кохання до духовного служіння. Його чернецтво стає логічним завершенням цього шляху, де земна любов трансформується у любов до Бога. Таким чином, система персонажів є не просто галереєю ідеальних селян, а алегоричною структурою, що ілюструє християнський шлях душі: від праведного життя, через випробування любов’ю та стражданням, до вічного спасіння.

5. Поетика та мова твору

• Ознаки сентименталізму:

• Культ почуття: У центрі уваги автора — внутрішній світ героїв, їхні емоції, переживання, сльози, туга та мрії. Події є лише поштовхом для розкриття їхніх душ.

• Ідеалізація героїв: Персонажі наділені винятковими чеснотами, вони позбавлені будь-яких негативних рис, що відповідає канонам сентименталізму.

• Роль пейзажу: Описи природи, зокрема поетична картина сходу сонця, слугують емоційним тлом, що гармонує з душевним станом героїв та підкреслює чистоту їхніх почуттів.

• Пестливо-зменшувальна лексика: Текст насичений димінутивами («серденько», «рученьки», «зірочка», «голубочка», «Василечку»), що створює атмосферу ніжності, зворушливості та ліризму.

• Ознаки реалізму:

• Етнографічна точність: Повість є справжньою енциклопедією українського народного життя. Автор з документальною точністю відтворює народний побут, одяг, звичаї та обряди (сватання, похорон), що надає оповіді історичної достовірності.

• Соціальна проблематика: Твір відображає гострі соціальні проблеми тогочасної України, зокрема рекрутчину як непереборну перешкоду для щастя простих людей, що є характерною рисою реалістичного методу.

• Мова:

• Мова твору максимально наближена до живої народної мови, багата на фольклорні елементи: прислів’я, приказки, усталені народнопісенні порівняння («очиці як тернові ягідки», «прямесенька, як стрілочка») та епітети.

• Діалоги персонажів є живими та природними, вони слугують важливим засобом індивідуалізації характерів.

Частина 2: Критична Стаття: «Маруся» Г. Квітки-Основ’яненка — Народження Української Чуттєвої Прози

Вступ: Повість як Маніфест

Повість «Маруся», написана Григорієм Квіткою-Основ’яненком у 1832 році, є не просто першим значним прозовим твором нової української літератури, а й свідомим ідеологічним та естетичним маніфестом. Створена всупереч поширеному в тогочасних інтелектуальних колах Російської імперії скепсису щодо спроможності «простонародної» української мови передавати складні й ніжні почуття, повість стала блискучим доказом її багатства, виразності та життєздатності. Вона заклала основи сентиментально-реалістичного напряму в українській прозі, відкривши шлях для подальших літературних звершень і назавжди змінивши уявлення про можливості українського художнього слова.

Сентименталізм та Реальність: Гармонія Контрастів

Художній метод Квітки-Основ’яненка в «Марусі» полягає в майстерному поєднанні двох, на перший погляд, відмінних літературних напрямів. Сентименталізм дозволяє автору глибоко зануритися у внутрішній світ героїв, розкрити найтонші порухи їхніх душ, використовуючи для цього весь арсенал відповідних засобів: ліричні відступи, емоційно забарвлені пейзажі, культ почуття та підкреслену чутливість персонажів. Водночас потужна реалістична складова, що проявляється в етнографічній точності та гострій соціальній проблематиці, слугує не просто декоративним тлом, а засобом верифікації, наданням життєвої достовірності ідеалізованим почуттям. Детальний, майже документальний опис обряду сватання чи похорону робить художній світ повісті відчутним, автентичним, а трагедію героїв — не абстрактною сентиментальною історією, а глибоко національною драмою, вкоріненою в реальність.

Ідеалізація як Світоглядна Позиція та Національна Самопрезентація

Ідеалізовані образи Марусі, Василя, Наума та Насті, які критики часто відзначали як характерну рису твору , є не наслідком творчої наївності автора, а його свідомою художньою та світоглядною стратегією. Ця ідеалізація є формою культурного спротиву панівним колоніальним наративам. В умовах Російської імперії українська мова та культура систематично маргіналізувалися, асоціюючись із «низьким», комічним, бурлескним жанром, що стало побічним ефектом популярності «Енеїди» І. Котляревського. Квітка-Основ’яненко, створюючи, за його ж словами, «серйозний, чуйний» твір , свідомо прагнув зламати цей стереотип. Створюючи образи ідеальних, морально довершених селян, які розмовляють вишуканою, хоч і народною, мовою і здатні на найвищі, найшляхетніші почуття, він презентував український народ як носія високої духовної культури та глибоких християнських чеснот. Таким чином, ідеалізація стає інструментом не лише сентименталізму, а й національної апологетики. Це була спроба створити позитивний національний міф, протиставивши його зневажливому імперському уявленню про «малоросів» як про простий, неосвічений народ.

Трагедія Долі: Між Соціальним Детермінізмом та Божим Провидінням

Конфлікт повісті розгортається на двох рівнях, що взаємно доповнюють один одного. На соціальному рівні — це трагедія, породжена несправедливим суспільним устроєм, де 25-річна рекрутчина стає фатальною перешкодою для щастя закоханих. Однак філософський вступ до твору та подальший розвиток подій переводять цю соціальну драму у вимір фатуму, Божого провидіння. Смерть Марусі від випадкової хвороби, а не від прямого соціального тиску, та подальший шлях Василя до чернецтва підкреслюють центральну для автора ідею смирення перед долею. Ця подвійність відображає світогляд самого Квітки-Основ’яненка: просвітницьке усвідомлення соціальних вад та їх руйнівного впливу поєднується з глибоко консервативною християнською вірою в те, що кінцеве вирішення людських страждань лежить поза межами земного світу, у сфері віри та прийняття вищої волі.

«Маруся» в Оцінці Сучасників: Від Захоплення до Критичного Переосмислення

Повість викликала надзвичайний резонанс у суспільстві, здобувши широку популярність і змушуючи читачів щиро співпереживати й плакати над долею героїв. Особливо показовою та важливою для розуміння значення твору є реакція Тараса Шевченка. У своєму листі до Квітки-Основ’яненка від 19 лютого 1841 року він писав: «Вас не бачив, а вашу душу, ваше серце так бачу, як, може, ніхто на всім світі. Ваша “Маруся” так мені вас розказала, що я вас навиліт знаю». Цей відгук є ключовим. Шевченко, поет боротьби та соціального протесту, розгледів у сентиментальній і покірній «Марусі» справжню, глибоку душу українського народу та її творця. Це свідчить про універсальну силу твору, його здатність торкатися найглибших струн національної свідомості.

Твір отримав високу оцінку і за межами українського середовища. Впливовий російський критик Віссаріон Бєлінський відзначав «загальне захоплення» публіки та «високі літературні якості» повісті. Пантелеймон Куліш, у свою чергу, бачив у творі глибоке відображення «внутрішнього образу українського народу», наголошуючи на його винятковій емоційній силі: «хто не прочитає її, всяке плакало». Для Куліша «Маруся» стала першою книгою в новій літературі, що «дихала тим же духом, що й слово Учителя благого», підкреслюючи її глибоку християнську мораль.

Водночас, з сучасної перспективи, художній метод Квітки-Основ’яненка має і певні обмеження. Ідеалізація, що була інструментом національної самопрезентації, робить образи статичними, позбавленими внутрішніх суперечностей. Консервативний світогляд автора, сфокусований на ідеї смирення перед долею, призводить до того, що гострі соціальні проблеми, як-от рекрутчина, подаються не як системна несправедливість, що потребує критики та боротьби, а як неминуче випробування, яке слід приймати з покорою. Трагедія героїв зводиться до Божого промислу, що обмежує потенціал для соціального протесту, який згодом стане центральним у творчості того ж Шевченка.

Висновки: Спадщина «Марусі»

«Маруся» Григорія Квітки-Основ’яненка стала епохальним явищем в історії української літератури. Цей твір не лише довів повноцінність української мови як мови високої прози, здатної передавати найтонші психологічні нюанси, але й утвердив у літературі образ простої людини як носія високих моральних ідеалів. Поєднавши чуттєвість сентименталізму з етнографічною достовірністю реалізму, Квітка-Основ’яненко створив унікальний художній синтез, який надовго визначив шляхи розвитку української прози. Повість стала не лише взірцем для наступних поколінь письменників, а й важливим етапом у формуванні національної культурної ідентичності, запропонувавши суспільству зворушливий, шляхетний і глибоко людяний образ української душі. Твір був адаптований для театру, зокрема у Львові в 1864 році, що свідчить про його тривалу популярність.