📘Маруся Чурай

Маруся Чурай: Головна героїня, легендарна народна співачка та поетеса з Полтави. Вона є уособленням душі нації, її “голосом” і “піснею”. Талановита, горда, має глибоку, вразливу душу. Моральна максималістка, для якої зіткнення ідеального світу з прагматичною реальністю стає трагедією.

Грицько Бобренко: Коханий Марусі, хоробрий козак. Його ключова риса — роздвоєність душі, він розривається між щирим коханням до Марусі (“любив пісні”) та прагненням до матеріального добробуту (“любив достаток”). Його зрада є наслідком слабкості та нездатності протистояти приземленій життєвій філософії.

Іван Іскра: Полковий обозний, антипод Гриця, втілення лицарської честі, вірності та патріотизму. Його кохання до Марусі — мовчазне й жертовне. Він єдиний по-справжньому розуміє цінність її таланту для всієї нації і рятує її, вбачаючи в цьому державну необхідність.

Мартин Пушкар: Полтавський полковник, мудра й справедлива людина. Він з повагою ставиться до Марусі та її батька, Гордія Чурая, і намагається вести суд по совісті, а не лише за формальним законом.

Бобренчиха: Мати Гриця, втілення войовничого прагматизму. Її дії мотивовані не лише жадібністю, а й панічним страхом втратити єдиного сина, що є наслідком історичної травми суспільства, яке пережило масові втрати чоловіків.

Галя Вишняківна: Донька багатого осадчого, обмежена, приземлена та заздрісна. Вона є повною протилежністю Марусі, символізуючи міщанський ідеал ситого й бездуховного життя.

Гордій Чурай: Батько Марусі, символ безкомпромісного патріотизму. Загинув у боротьбі, але “повернувся в думі”, ставши моральним орієнтиром для доньки.

Мандрівний дяк: Супутник Марусі у прощі, носій книжної культури та історичної пам’яті. Його діалоги з Марусею символізують синтез усної, народної та писемної, вченої традицій України.

Особиста (любовна) лінія: Центральна сюжетна лінія, що фокусується на любовній драмі Марусі Чурай, Грицька Бобренка та Івана Іскри. Вона розкриває складні психологічні колізії, пов’язані з коханням, зрадою, моральним вибором та самотністю.

Історична (соціальна) лінія: Розгортається на тлі Національно-визвольної війни. Ця лінія показує долю окремої людини як невіддільну частину долі всієї країни. Особиста трагедія Марусі відбувається на тлі національної трагедії, а зрада Гриця може розглядатися як метафора зради національних інтересів.

Роман складається з дев’яти розділів, кожен з яких має символічну назву. Композиція нелінійна, ретроспективна: твір починається з кульмінації любовної історії — суду, а передісторія розкривається згодом через спогади героїні. Така структура моделює роботу історичної пам’яті, яка є не хронологічною, а асоціативною та травматичною. Центральним розділом є “Сповідь”, де найглибше розкрито душу Марусі. Розділ “Проща” надає твору історіософського звучання, перетворюючи подорож героїні на осмислення долі всієї України.

Митець і суспільство: Проблема ролі та відповідальності митця, цінності його таланту для нації в часи історичних випробувань.

Вірність і зрада: Проблема розглядається на особистому (любовному) та національному рівнях.

Любов і розрахунок: Фундаментальний конфлікт між високим, духовним почуттям і прагматизмом, матеріальною вигодою.

Проблема морального вибору: Кожен з героїв постає перед складним вибором, який визначає не лише його власну долю, а й впливає на інших.

Історична пам’ять: Проблема збереження національної пам’яті, осмислення трагічних сторінок історії як необхідної умови для майбутнього.

Нерівність душ: Твір глибоко розкриває думку, що духовна несумісність є страшнішою за будь-яку майнову чи соціальну нерівність.

Поліфонія голосів: Кожен персонаж наділений власною, індивідуалізованою мовною партією, що створює ефект живого, багатоголосого світу. Мова судді відрізняється від мови простого козака чи відвертого запорожця.

Фольклоризм: Тексти народних пісень органічно вплетені в тканину оповіді. Вони функціонують як коментарі до подій, засоби характеристики персонажів та поглиблюють зміст, створюючи зв’язок з культурною традицією.

Символізм: Твір насичений глибокими символами.

Пісня — це душа народу, його пам’ять і духовна зброя.

Неопалима купина — символ незнищенності українського духу та культури.

Дорога Марусі — символ її духовного очищення та важкого історичного шляху України.

Афористичність: Мова твору надзвичайно влучна та лаконічна, багато рядків з роману стали крилатими висловами (“Нерівня душ — це гірше, ніж майна!”, “Ми пишем кров’ю на своїй землі”).

Ліна Костенко — одна з найвидатніших постатей в українській літературі XX століття, представниця покоління “шістдесятників”. Роман “Маруся Чурай” був написаний в епоху брежнєвського “застою” і став формою інтелектуального та духовного спротиву тоталітарній системі. Його шлях до читача був складним: рукопис пролежав у видавництві шість років через звинувачення цензорів. В умовах, коли прямі висловлювання на теми національної ідентичності були неможливими, жанр історичного роману дозволив авторці використовувати езопову мову, говорячи про наболіле через алегорії. У 1987 році за цей твір Ліна Костенко була удостоєна Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка.

Аналіз та Критичне Осмислення Роману “Маруся Чурай”

Частина I. Розширений Аналітичний Паспорт Роману “Маруся Чурай”

1. Генеза та Історико-культурний Контекст

1.1. Історико-фольклорна основа: від легенди до літературного образу

Історичний роман у віршах Ліни Костенко “Маруся Чурай” ґрунтується на глибокому пласті національної пам’яті, де історичні факти нерозривно переплетені з фольклорною традицією. В основі твору лежить постать напівлегендарної народної поетеси-піснярки Марусі Чурай, яка, за переказами, жила в Полтаві в середині XVII століття. Її образ у народній свідомості є “живим скарбом”, що передається з покоління в покоління, огортаючи душу легендами та чарами. Саме цей статус “дівчини з легенди” дозволив Ліні Костенко вийти за межі суто біографічної реконструкції та створити багатовимірний символ душі українського народу.  

Хоча документальних свідчень про життя Чураївни вкрай мало, існуючі напівлегендарні відомості стали для авторки відправною точкою. Ключовими елементами, що вказують на історичність постаті, є згадки про вирок полтавського суду та універсал гетьмана Богдана Хмельницького, який дарував їй життя “за заслуги її батька та солодкі пісні”. Ліна Костенко, спираючись на ці фрагментарні дані, майстерно реконструює не лише особисту драму героїні, а й цілу епоху.  

Центральним фольклорним мотивом, що структурує особисту сюжетну лінію роману, є відома народна балада “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”, в основі якої лежить універсальна романтична колізія: любов — зрада — помста. Проте Костенко свідомо трансформує цей побутовий конфлікт. Якщо в баладі акцент робиться на акті помсти, то в романі він переростає у філософське осмислення самотності геніальної особистості, її несумісності з прагматичним світом та трагедії цілого народу, що віддзеркалюється в долі митця. Цим авторка дистанціюється від своїх літературних попередників, які також зверталися до образу Чураївни (О. Шаховський, Г. Бораковський, О. Кобилянська), пропонуючи найбільш панорамне та психологічно вмотивоване його трактування.  

1.2. Історична епоха: Доба Хмельниччини як тло і дійова особа

Дія роману розгортається на тлі одного з найдраматичніших періодів української історії — Національно-визвольної війни середини XVII століття під проводом Богдана Хмельницького. Ця епоха в романі є не просто історичним тлом для особистої драми героїні, а повноцінною другою сюжетною лінією, що визначає долі персонажів і долю всієї нації. Ліна Костенко створює масштабну художню енциклопедію життя українського народу того часу, детально відтворюючи побут, соціальні відносини, військову тактику та духовні прагнення. 

Критик Михайло Слабошпицький влучно схарактеризував роман як “історію, яка осмислює саму себе, мисляча історія”. Це визначення підкреслює, що Костенко не просто ілюструє історичні події, а глибоко їх аналізує, шукаючи в минулому відповіді на вічні питання буття нації. Історичні події, такі як облога Полтави, стають не лише елементом сюжету, а й метафорою стійкості та незламності українського духу.  

1.3. Автор і епоха: Створення роману як акт громадянського спротиву

Розуміння глибинних сенсів “Марусі Чурай” неможливе без урахування біографії самої Ліни Костенко та суспільно-політичного контексту, в якому твір створювався. Народжена 1930 року , поетеса належала до покоління “шістдесятників” — плеяди митців, що виступили на хвилі хрущовської “відлиги” з ідеями оновлення, гуманізму та національного відродження. Активна участь у роботі київського Клубу творчої молоді, підписання листів-протестів проти арештів інтелігенції, смілива поведінка на судах над дисидентами призвели до того, що з середини 1960-х років Ліна Костенко потрапила під ідеологічний тиск і на довгі роки була позбавлена можливості друкуватися, працюючи “в шухляду”.  

Роман “Маруся Чурай”, написаний у 1979 році, став кульмінацією цього періоду “мовчання”. Його шлях до читача був тернистим: рукопис пролежав у видавництві шість років через звинувачення цензорів у “буржуазно-об’єктивістському підході” до історії та “лжеісторичних концепціях”. Цей факт сам по собі свідчить, що влада вбачала у творі щось більше, ніж просто історичну оповідь.  

В умовах радянської цензури, коли пряме висловлювання на теми національної ідентичності, історичної несправедливості чи критика конформізму були неможливими, жанр історичного роману став для Ліни Костенко не формою втечі від сучасності (ескапізмом), а єдиним можливим способом говорити про наболіле. Це був свідомий стратегічний вибір, що дозволяв використовувати езопову мову. Звернення до XVII століття створило алегоричний простір, де боротьба українців проти польської шляхти символізувала вічну боротьбу нації за незалежність, зокрема й проти радянського імперського тиску. Однією з ключових причин написання твору було бажання поетеси розширити історичну канву доби Хмельниччини, свідомо оминувши нав’язану радянською ідеологією тезу про “возз’єднання”. Таким чином, роман став потужним актом збереження “духовності свого народу” всупереч ідеологічному тиску та спробам стерти національну пам’ять.  

2. Поетика та Жанрово-композиційна Специфіка

2.1. Жанровий синкретизм: Історичний роман у віршах

“Маруся Чурай” є унікальним явищем в українській літературі, що репрезентує рідкісний і складний жанр — роман у віршах. Сама авторка дала йому таке визначення, проте за своєю суттю твір є синтетичним, поєднуючи риси різних жанрових різновидів. Літературознавці визначають його як історико-філософський соціально-психологічний роман у віршах. Належність до ліро-епосу зумовлена органічним поєднанням епічної розповідності (широке панорамне зображення історичних подій, розгалужена система персонажів) з глибоким ліризмом (віршована форма, емоційна насиченість, фокус на внутрішньому світі героїні).  

Взаємодія родових начал є ключовою для поетики роману. Епічний пласт представлений масштабними сценами, як-от вихід Полтавського полку на зорі чи облога Полтави. Ліричне начало найповніше розкривається у внутрішніх монологах Марусі, особливо в центральному розділі “Сповідь”, а також у численних піснях, що є невід’ємною частиною тексту. Драматична напруга досягає кульмінації у сценах суду та очікування страти, де діалоги та конфлікти персонажів набувають гостроти.

2.2. Архітектоніка твору: Нелінійність як художній принцип

Композиція роману є новаторською та багатошаровою. Твір складається з дев’яти розділів, кожен з яких має символічну назву, що задає тональність і визначає ключову тему. Головною особливістю архітектоніки є нехронологічний, ретроспективний виклад подій. Роман починається фактично з розв’язки любовної лінії — суду над Марусею за вбивство Гриця. Цей прийом, що зближує твір з новелою, одразу занурює читача в епіцентр конфлікту, створюючи максимальну емоційну напругу. Передісторія ж стосунків героїв розкривається пізніше, через спогади та сповіді.  

Така нелінійна структура є не просто формальним експериментом, а глибоко продуманим художнім принципом, що моделює функціонування національної історичної пам’яті. Пам’ять народу, як і пам’ять окремої людини, є не хронологічною, а травматичною та асоціативною. Твір починається з травми — суду, що є миттєвим зануренням у кризу. Причини цієї травми розкриваються згодом, через фрагментарні спогади-спалахи у розділі “Сповідь”. Осягнення ж власної долі та інтеграція особистого болю в ширший контекст національної трагедії відбувається під час подорожі зруйнованою війною землею у розділі “Проща”. Таким чином, Ліна Костенко змушує читача не просто спостерігати за історією, а проживати її так, як її проживає колективна свідомість — через шок, рефлексію та спробу віднайти сенс у стражданнях.  

Ключові розділи відіграють особливу роль у структурі твору. “Сповідь” є емоційним та психологічним центром роману, ключем до розуміння душі героїні. Розділи “Проща” та “Дідова балка” розширюють просторові та філософські межі твору. “Проща” надає роману глибокого історіософського сенсу, перетворюючи подорож на акт осмислення долі України. Позасюжетний розділ “Дідова балка” вводить образ діда-галерника, який стає потужним символом незнищенності та життєствердної сили українського народу.  

2.3. Дві сюжетні лінії: Доля особистості та доля нації

Сюжет роману розгортається двома паралельними, але тісно переплетеними лініями.  

Перша — особиста, інтимна лінія, що фокусується на любовній драмі Марусі Чурай та Грицька Бобренка. Вона розвивається за класичною схемою любовного трикутника, де третім кутом є вірний і шляхетний Іван Іскра.  

Друга — історична, епічна лінія, що зображує всенародну боротьбу за незалежність у часи Хмельниччини.  

Ці дві лінії не існують ізольовано; вони постійно перетинаються і взаємодоповнюють одна одну. Особиста трагедія Марусі відбувається на тлі трагедії національної, і навпаки, доля України осмислюється крізь призму долі окремої людини. Зрада Гриця є не лише особистою драмою, а й метафорою зради національних інтересів. Вірність Івана Іскри — це не лише вияв його почуттів до Марусі, а й уособлення вірності Батьківщині. Таким чином, Ліна Костенко підносить приватну історію до рівня загальнонаціонального узагальнення, показуючи, що в переломні історичні моменти доля особистості невіддільна від долі народу.

3. Система Образів та Глибинні Конфлікти

3.1. Центральна тріада: Маруся, Гриць, Іван

В центрі роману — три ключові постаті, що втілюють різні світоглядні позиції та моральні вибори.

Маруся Чурай — це не просто талановита дівчина, а уособлення душі нації, її “голос” і “пісня”. Її образ нерозривно пов’язаний з образом України. Вона — моральна максималістка, для якої не існує компромісів ні в коханні, ні в житті. Її трагедія пояснюється в знаменитій фразі: “Моя любов чолом сягала неба, / а Гриць ходив ногами по землі”. Це зіткнення ідеального, піднесеного світу з реальністю прагматизму. Її пісні — це не просто творчість, а невід’ємна частина визвольної боротьби, духовна зброя, що надихає козаків.  

Грицько Бобренко — один із найскладніших і найтрагічніших образів у романі. Він не є однозначно негативним персонажем. Його ключова риса — роздвоєність, внутрішній конфлікт, що влучно схарактеризовано словами: “Він народився під такою зіркою, / Що щось в душі двоїлося йому”. Він розривається між щирим коханням до Марусі (“любив пісні”) та тиском матері й суспільства, що вимагають матеріального добробуту (“любив достаток”). Його зрада — це наслідок слабкості, нездатності протистояти приземленій життєвій філософії, вираженій у його ж фразі: “Любов любов’ю, а життя життям”. Він уособлює людину, яка не витримує випробування вибором між високим ідеалом і буденним комфортом. 

Іван Іскра — антипод Гриця, втілення лицарської честі, шляхетності, вірності та патріотизму. Його кохання до Марусі — мовчазне й жертовне. На відміну від інших, він розуміє унікальну цінність Марусі не лише як жінки, а як національного генія. Саме він кидається до гетьмана, щоб врятувати її від страти, аргументуючи це тим, що її пісні потрібні Україні не менше, ніж шаблі й знамена. Він є носієм ідеалу козака-державника, для якого інтереси нації є вищими за особисті.  

3.2. Персонажі-символи та соціальні типи

Окрім центральних героїв, роман населений яскравими персонажами, що уособлюють різні соціальні типи та філософські позиції.

Бобренчиха — втілення войовничого прагматизму та матеріалізму. Вона “закопалася в землю, як кріт”, і її світ обмежується турботами про господарство та вигідне одруження сина. Її мотивація, однак, є складнішою за просту жадібність і буде детальніше проаналізована в другій частині звіту як наслідок історичної травми.  

Гордій Чурай, батько Марусі, — символ безкомпромісного патріотизму. Він загинув у боротьбі з ворогами, але “повернувся в думі”, ставши частиною національного пантеону героїв. Він є моральним імперативом, що визначає життєвий шлях його доньки.  

Мандрівний дяк — носій книжної, вченої культури та історичної пам’яті. Його подорож з Марусею символізує діалог і синтез двох культурних традицій України: усної, пісенної, яку представляє Маруся, та писемної, яку уособлює дяк.  

Дід Галерник — один із найяскравіших образів роману, символ незнищенності народного духу. Переживши страшні муки на турецьких галерах, він не втратив оптимізму, гумору та життєвої мудрості. Він є живим уособленням здатності українського народу до відродження після найтяжчих випробувань.  

3.3. Основний конфлікт: Антитеза духовного і матеріального

В основі філософської концепції роману лежить фундаментальний конфлікт, що реалізується через систему антитез: духовне проти матеріального, піднесене проти приземленого, вірність проти зради, митець проти натовпу. Цей конфлікт пронизує всі рівні твору — від особистих стосунків героїв до долі цілої держави.  

Навколо цього центрального конфлікту вибудовується широке коло проблем, порушених у творі: таїна і логіка любові; фатальний вибір між цінностями; роль митця в суспільстві; причини втрати української державності; конфлікт поколінь (батьки і діти); служіння народові та патріотизм у його протиставленні пристосуванству. Ця багатопроблемність робить роман “Маруся Чурай” твором універсального звучання, актуальним для будь-якої епохи. 

4. Художні Особливості та Символічний План

4.1. Мова та стиль: Поліфонія голосів

Мова роману — одна з його найбільших художніх цінностей. Ліна Костенко демонструє віртуозне володіння всім багатством стильових різновидів української мови — від розмовно-побутової лексики до високого, патетичного стилю історичної епопеї. Важливою стилістичною особливістю є поліфонія: кожна дійова особа наділена власною, індивідуалізованою мовною партією. Мова судді відрізняється від мови простого козака Якима Шибилиста чи відвертого запорожця, що створює ефект живого, багатоголосого світу. Для створення історичного колориту авторка майстерно використовує історизми, архаїзми та народні фразеологізми. Мова твору надзвичайно афористична; багато рядків з роману стали крилатими висловами, що свідчить про їхню філософську глибину та художню довершеність.  

4.2. Фольклоризм як структуротвірний елемент

Фольклоризм у романі є не просто стилізацією, а органічним, структуротвірним елементом. Тексти народних пісень, багато з яких приписуються самій Марусі Чурай, органічно вплетені в тканину оповіді. Вони функціонують як рефрени, коментарі до подій, засоби характеристики персонажів та вираження їхніх почуттів. Рядки з пісень стають інтертекстуальними елементами, що поглиблюють зміст і створюють зв’язок із багатовіковою культурною традицією. Окрім пісень, Костенко використовує й інші фольклорні мотиви, зокрема баладні сюжети про приворот-зілля чи одруження з розрахунку, що надає оповіді глибинного народного коріння.  

4.3. Ключові символи та їхня інтерпретація

Символічний план роману є надзвичайно насиченим. Серед ключових символів варто виділити два.

Неопалима купина — біблійний образ, що з’являється у назві першого розділу (“Якби знайшлась неопалима книга”). Він символізує незнищенність, вічність українського духу, його культури та історичної пам’яті, які неможливо спалити у жодному вогні.  

Пісня — центральний, наскрізний символ твору. Це не просто музичний твір, а уособлення душі народу, його пам’яті, краси та єдності. Функціонування цього символу в романі виходить за межі простої метафори. Пісня постає як метафізична сутність, нематеріальний носій національної ідентичності, що є рівноцінним, а подекуди й важливішим за матеріальні атрибути державності, такі як земля чи військо. Коли Іван Іскра каже, що у поході козакам потрібні “шаблі, знамена і її пісні”, він ставить пісню в один ряд з військовими атрибутами, визнаючи її мобілізаційну, духовну силу. Рішення гетьмана — голови держави — врятувати Марусю є державним актом визнання стратегічної важливості культури для виживання нації. Маруся як носійка пісні є не просто авторкою, а медіумом, через який промовляє сама Україна. Таким чином, Ліна Костенко стверджує, що справжня суб’єктність нації полягає не лише у військовій силі, а й у її духовній культурі. У радянському контексті, де відбувалася цілеспрямована русифікація та нищення української культури, це була надзвичайно потужна заява: імперія може знищити матеріальні пам’ятки, але вона не зможе вбити душу народу, доки жива його пісня.  

Частина II. Критична Стаття: “Маруся Чурай” — Історія як Суд і Пророцтво

Історичний роман у віршах Ліни Костенко “Маруся Чурай” — твір, що виходить далеко за межі свого жанру та історичної епохи. Це не стільки реконструкція подій XVII століття, скільки глибоке філософське осмислення долі України, де минуле стає дзеркалом для сучасності, а історія перетворюється на суд над вічними проблемами національного буття і водночас на пророцтво про неминуче відродження.

1. “Мисляча Історія”: Роман як Інтелектуальний Спротив

Написаний в епоху брежнєвського “застою”, роман став формою інтелектуального та духовного спротиву тоталітарній системі. Використовуючи історичний матеріал як алегорію, Ліна Костенко змогла порушити теми, що були табуйованими в радянській літературі. Центральний конфлікт між Марусею та Грицем є не лише любовною драмою, а й завуальованою критикою конформізму радянської інтелігенції. Образ Грицька Бобренка, що розривається між ідеалом і вигодою та зрештою обирає “життя” — тобто матеріальний добробут і безпеку — замість високого почуття, є втіленням долі багатьох митців, які йшли на компроміс із совістю заради кар’єри та спокою. Натомість образи Марусі та її батька Гордія символізують нонконформізм, вірність своїм принципам та готовність платити за них найвищу ціну — шлях, який обрали дисиденти, і сама Ліна Костенко.  

Водночас роман є потужною полемікою з імперським історичним наративом. Костенко свідомо уникає нав’язаної радянською історіографією схеми “возз’єднання України з Росією”, яка була обов’язковою при зображенні доби Хмельниччини. Натомість вона акцентує на самодостатності української історії, її героїці та трагізмі. Подорож Марусі Україною в розділі “Проща” — це символічний акт картографування власного, а не імперського, ментального простору, акт повернення собі своєї історії.  

2. Соціум після Травми: Постгеноцидна Інтерпретація

Особливо глибокий шар смислів роману розкривається при його прочитанні крізь призму історичної травми. Дослідниця Олеся Ісаюк запропонувала інноваційну інтерпретацію твору як роману про наслідки геноциду. Постійні війни та систематичне винищення чоловічого населення, що є тлом усього твору (героїчна смерть Гордія Чурая, трагічна загибель Гриця, “вдовині села”, які бачить Маруся під час прощі), призводять до глибокої деформації суспільних зв’язків. Виникає гострий “дефіцит чоловіків”, що перетворює їх на об’єкт гіперопіки з боку матерів або жорсткої конкуренції з боку жінок.  

У цьому контексті трагедія Грицька Бобренка постає не лише як його особиста моральна вада, а як симптом глибокої історичної травми, що передається з покоління в покоління. Його мати, Бобренчиха, керується не стільки жадібністю, скільки панічним страхом втратити єдиного сина, що є типовою реакцією для суспільства, яке пережило масові втрати. Її логіка, яку можна сформулювати як “я так боюся тебе втратити, що мені байдуже на твоє щастя”, змушує її штовхати сина до “безпечного” шлюбу з багатою Галею, що гарантує осіле, спокійне, а не військове життя. Гриць, вихований у такій атмосфері тотального страху, є психологічно “зламаним”, “безпечним” чоловіком. Його вибір на користь “життя” — це не просто зрада кохання, а наслідок успадкованої травми. Він не може бути героєм, бо в його родинній пам’яті закарбовано, що герої гинуть, як загинув батько Марусі.  

Таким чином, Ліна Костенко, можливо, навіть інтуїтивно, діагностує глибокий посттравматичний синдром українського суспільства. Конфлікт між Грицем і Марусею — це зіткнення двох моделей поведінки в умовах постгеноцидної реальності: героїчної самопожертви (Маруся, що несе в собі незламний дух батька) та інстинкту виживання за будь-яку ціну (Гриць, що несе в собі материнський страх). Ця дилема є ключовою для розуміння багатьох колізій української історії, зокрема й у XX столітті, з його війнами, репресіями та Голодомором.

3. Місія Митця та Незнищенність Духу

Попри трагізм особистої долі та долі народу, роман “Маруся Чурай” є твором глибоко оптимістичним. Його центральною ідеєю є утвердження незнищенності людського духу та ролі митця у збереженні нації. Шлях Марусі — це шлях еволюції від занурення в особисте горе до його подолання через співпереживання загальнонаціональній трагедії. Під час прощі її особистий біль розчиняється у болю всієї розтерзаної України. Вона знаходить порятунок і вищий сенс буття не в особистому щасті, а у служінні народові через свою пісню, усвідомлюючи свою причетність до долі Вітчизни.  

Фінал роману символізує тріумф духу над матерією, мистецтва над смертю. Хоча Маруся фізично згасає від сухот, її пісні продовжують жити. Їх співає полк, що знову йде в похід, і ці пісні стають частиною боротьби, частиною душі нації. Маруся досягає справжнього безсмертя, перетворившись із конкретної історичної постаті на вічний голос України.  

У цьому сенсі роман Ліни Костенко є твором-пророцтвом. Він стверджує, що навіть після найстрашніших історичних катастроф, зрад і втрат нація здатна до відродження, доки в ній живе її духовна сутність — її культура, її пісня, її пам’ять. В образі дівчини з Полтави поетеса закодувала модель виживання та воскресіння України: через збереження історичної пам’яті, вірність своїм ідеалам та незламну творчу силу духу, що є сильнішою за будь-яку зброю і будь-яку імперію.