📘Марія

Марія: головна героїня, літня селянка, яка уособлює стражденну Україну. Її образ має глибокий символізм, викликаючи асоціації з Богородицею, що віддає сина на жертовну смерть. Через її особисту трагедію розкривається трагедія всього народу. Її посивіла за одну ніч голова — зримий символ стражденної Батьківщини.

Сини Марії (Іван, Андрій, Дмитро): уособлення нового, свідомого покоління українців, які “читали книжки, ласкаві до простого народу” і боролися за “мужицьке право”. Старші добровільно пішли до українського війська, а найменший Дмитро був репресований російською владою за антицарські погляди. Вони є носіями національної ідеї, заради якої готові на найвищу жертву.

Козаки: образ козаків є амбівалентним і символізує трагедію роз’єднаної нації. Перші “козаки” у спогадах Марії — це руїнники з російської армії. Другі, що приходять до її хати, — українці з Наддніпрянщини в царській уніформі, які шанують Шевченка і співають про Україну. Ця подвійність розкриває всю глибину національної драми.

Катерина: молода, освічена односельчанка, яка розуміє історичний контекст подій. Вона виступає голосом громади, пояснюючи іншим трагедію Марії та суть того, що відбувається, символізуючи свідому частину народу.

Доля Марії та її родини у вирі війни: центральна сюжетна лінія, що розгортається через потік свідомості та спогади героїні. Вона охоплює її щасливе минуле (здорові діти, люблячий чоловік, добробут), перехід до трагічної реальності (втрата синів та чоловіка, знищене господарство) і завершується моментом короткого духовного прозріння та надії, принесеного українськими вояками. Ця лінія ілюструє перехід від осмислення трагедії соціальної до трагедії екзистенційно-історичної.

Композиція новели є нелінійною, побудованою на поєднанні трьох часових вимірів: теперішнього, минулого (потік спогадів) та майбутнього (тривожні передчуття), що відображає травмовану свідомість героїні.

Експозиція: Марія самотньо сидить на призьбі зруйнованої хати, занурена у спогади про доньок, синів та мирне життя на тлі віддалених звуків війни.

Зав’язка: на подвір’я Марії заїжджають “нові козаки”, що викликає у неї страх і ворожість та перериває потік споминів.

Розвиток дії: відбувається напружений діалог Марії з козаками. Її ставлення починає змінюватися, коли вона бачить їхню шану до образу Шевченка, якого вона ховала від попередніх окупантів.

Кульмінація: козаки, які виявляються українцями з іншого боку імперського кордону, починають співати патріотичну пісню про Україну. Цей спів стає для Марії духовним катарсисом, вона усвідомлює єдність нації, а її особиста трагедія набуває вищого, сакрального сенсу.

Розв’язка: Марія залишається нерухомою, “як на образі намальована”, а жінки з села визнають козаків “своїми”, усвідомлюючи трагізм роз’єднаності народу. Молода Катерина просить не будити її, щоб продовжити для неї цю мить єднання з синами.

Національно-політична: війна і народ; абсурдність братовбивчого конфлікту, коли українці змушені воювати один проти одного в лавах імперських армій; боротьба за національне визволення; роль ідей Тараса Шевченка у формуванні національної свідомості.

Філософсько-етична: вибір між особистим щастям і громадським обов’язком; материнська любов і самопожертва; віра і зневіра; національна гідність; пошук сенсу життя в умовах тотальної руїни.

“Стефаниківське письмо”: унікальний ідіостиль автора, що характеризується граничним лаконізмом, де кожне слово є вагомим, а максимальна емоційна експресія досягається через мінімалізм виражальних засобів. Замість розлогих описів використовуються психологічні деталі, жести, погляди.

Глибокий психологізм: здатність проникати в найглибші шари людської душі в моменти найвищого потрясіння. Розповідь ведеться через внутрішній світ героїні, використовуючи елементи потоку свідомості.

Символізм: твір насичений образами-символами: Марія — Україна;

образ Шевченка — духовна єдність нації;

зруйнована хата — сплюндрована війною земля;

пісня — символ віднайденої духовної єдності та надії.

Експресіоністична поетика: використання різких контрастів (мирне минуле — криваве теперішнє), символіки кольору (переважання чорно-білої гами), гіперболізованих почуттів та “нервової”, уривчастої фрази.

Роль діалектизмів: широке використання покутського говору не як етнографічної стилізації, а як органічного засобу для досягнення максимальної життєвої автентичності та передачі унікального світосприйняття селян.

Новела “Марія”, написана у 1916 році, ознаменувала повернення Василя Стефаника до літературної творчості після майже п’ятнадцятирічної паузи. Поштовхом до цього стали події Першої світової війни, що несли смерть і руйнування його рідній Галичині. Твір присвячено світлій пам’яті Івана Франка, який помер того ж року. Ця присвята є символічним актом духовної спадкоємності, ніби Стефаник підхоплює прапор національного мислителя у найстрашніший для нації час. У цій новелі автор здійснює перехід від осмислення переважно соціальних трагедій до трагедій екзистенційно-історичних, національних.

Екзистенційна феноменологія національного болю та архетип Великої Матері: Вичерпне дослідження новели «Марія» Василя Стефаника

Вступ

Творчість Василя Стефаника, одного з найяскравіших представників українського експресіонізму та чільного діяча «Покутської трійці», становить унікальне явище в контексті європейського модернізму початку XX століття. Його художній метод, що характеризується граничним лаконізмом, психологічною напругою та відмовою від традиційної описовості на користь сугестії, досягає свого апогею у пізній прозі. Це твір, у якому індивідуальна трагедія матері трансформується у всеохопну метафору національної катастрофи та, водночас, національного відродження.   

Унікальність «Марії» полягає в тому, що Стефаник тут виступає не лише як новеліст, а як творець міфу. Марія у його інтерпретації перестає бути конкретною жінкою з Покуття і стає архетипом, співмірним з античними трагічними героїнями.

Частина I. Розширений аналітичний паспорт твору «Марія»

1.1. Жанрово-стильова ідентифікація та генеза

Твір «Марія» за своєю жанровою природою є синтетичним. Формально його визначають як соціально-психологічну новелу, однак щільність образного ряду, ритмічна організація прози та високий рівень емоційної напруги наближають його до жанру поеми в прозі або навіть модерністської притчі. У тексті  відсутня розлога епічна оповідь; сюжет рухається не лінійно, а спалахами-кадрами, що є характерною ознакою кінематографічності експресіоністичного письма. Стильова домінанта — експресіонізм. Автор фокусується не на відображенні об’єктивної реальності, а на її суб’єктивному переживанні героїнею. Світ навколо Марії деформується відповідно до її внутрішнього стану: хата стає «голою» і «обдертою», небо затягується «змієм» диму, а земля «скаржиться на рани». Цей антропоморфізм природи та опредметнення психічних станів є ключовими маркерами стилю Стефаника пізнього періоду.   

1.2. Хронотоп: Час і Простір

Часопросторова організація новели є складною та багатошаровою. Час: Дія розгортається у двох вимірах. Перший — це «теперішнє» (час війни, старість Марії, прихід козаків), яке характеризується статичністю, болем і очікуванням смерті. Другий — це «минуле» (спогади про молодість, зростання дітей, мирну працю), яке постає динамічним, світлим і вітальним. Час у новелі не є лінійним; він циклично замикається у свідомості героїні, де минуле постійно вривається в теперішнє, спричиняючи болісний дисонанс. В епізоді марення Марії час взагалі зникає, поступаючись місцем вічності болю («цілий світ здурів»). Простір: Простір новели концентрично розширюється. Центром є хата Марії та призьба — місце її фізичного перебування і духовної ізоляції. Далі йде село, поле (місце праці та битви), місто (Львів, куди їздили сини), і, нарешті, абстрактний простір України («Велика Україна»), про яку мріяли діти, та Сибір — місце заслання. Простір поля зазнає найдраматичнішої трансформації: з місця родючості («жнива», «копи») він перетворюється на некрополь («поле зродило богато хрестів»).   

1.3. Тематично-ідейний комплекс

Тема: Зображення трагедії української матері, яка віддала своїх дітей на вівтар війни та національної ідеї; руйнування традиційного селянського світу під впливом історичних катаклізмів та пробудження національної самосвідомості. 

Ідея: Утвердження незнищенності національного духу, який зберігається завдяки спадкоємності поколінь і сакралізації пам’яті. Війна руйнує фізичне буття, але не може знищити духовну сутність народу, яка відроджується через культуру (образ Шевченка) і пісню. 

Проблематика:

• Екзистенційна самотність людини перед лицем історії.
• Конфлікт і єдність поколінь (батьки-традиціоналісти vs діти-модерністи).
• Війна як антигуманне явище, що суперечить природі.
• Національна ідентичність: шлях від неусвідомленого буття («мужичка») до політичної свідомості.
• Святість і гріх: самогубство як бунт проти долі vs християнська покора.

1.4. Система образів

1. Марія: Центральний образ, що еволюціонує від заможної господині до трагічної фігури Матері Скорботної. Вона уособлює саму Україну — розтерзану, посивілу, але живу. Її психологічний портрет виписаний через деталі: «чорні очі відсували чоло вгору», «сиве волосся вилискувало… як чепець із блискучого плуга».   
2. Сини: Колективний образ нового покоління. Вони не індивідуалізовані (крім згадки імен Іван, Андрій, Дмитро), а виступають носіями ідеї. Вони — рушійна сила сюжету, хоча фізично відсутні в теперішньому часі новели.
3. Козаки (воїни): Образ-каталізатор. Спочатку вони сприймаються як «чужі», «рабувальники», носії загрози. Однак у сцені з образом Шевченка відбувається їх трансформація у «своїх», «рідних». Вони заміщують Марії втрачених синів, замикаючи коло роду.
4. Шевченко (портрет): Символічний образ, що набуває статусу персонажа. Це сакральний об’єкт, який єднає Марію та козаків, минуле і майбутнє. Портрет «діє»: його ховають, рятують, прикрашають, годують хлібом.

Частина II. Глибинне дослідження тексту: Феноменологія болю та символіка

2.1. Архетип Матері: Від біологічного тріумфу до онтологічної порожнечі

Стефаник будує образ Марії на різкому контрасті. У ретроспективній частині новели Марія постає як втілення вітальної сили. Автор використовує гіперболізовані образи родючості: вона «родила міцних і здорових, як ковбки», мала стільки молока, що «могла дітей не плекати, а купати». Це образ Великої Матері, богині родючості, чиє існування повністю реалізується через материнство і працю. Її зв’язок із землею є органічним: вона «жвава така, що і звізду ймила би на кінчик серпа». Тут серп — не знаряддя смерті, а інструмент життя, продовження її руки.   

Однак війна і втрата дітей призводять до повної деконструкції цього образу. Марія в теперішньому часі — це руїна. Її тіло, колись джерело життя, стає вмістилищем болю. «Чорні очі… шукали на дні душі скарбів її цілого життя». Її материнський інстинкт трансформується у свою протилежність — у бажання небуття. Фраза «Бодай дівки ніколи на світ не родилиси; як суки, валяютьси»  є страшним прокляттям самому принципу життя. Вона заперечує сенс народження, якщо кінець — це «одні закопані в землю, а другі по шинках». Це бунт проти природи, яка дозволяє таку наругу над своїми творіннями.   

Символічним актом розриву з біологічним материнством стає сцена прощання. Марія виймає ніж. «Виймила з рукава ніж і сказала… закопає зараз у себе ніж». Цей ніж — фалічний символ влади і смерті — в руках матері стає інструментом останнього відчайдушного захисту. Вона хоче вбити себе, щоб зупинити час, щоб не відпустити сина. Стефаник пише: «перетяла тим ножем світ надвоє». Цей метафізичний розріз відокремлює її від світу живих. Вона падає, і це падіння є символічною смертю колишньої Марії.   

2.2. Символіка простору: Сакральне та Профанне

Простір у новелі чітко маркований.

• Хата: Традиційно сакральний центр світу українського селянина. Але у «Марії» хата осквернена війною. Вона «пуста», «гола», «обдерта». Відсутність дверей у коморі символізує повну незахищеність. Хата більше не фортеця, вона — наскрізний двір для вітрів історії і чужинців.   
• Поле і Могила: Поле є місцем найбільшої метаморфози. Стефаник використовує жахливу іронію: поле «зродило богато, богато хрестів». Замість жита — хрести. Це анти-врожай війни. Могила Шевченка, яку насипали всім селом, стає новою сакральною вершиною, «дзвіницею», з якої видно «велику могилу на Україні». Тут простір вертикалізується: від горизонталі поля до вертикалі могили-кургану, що символізує духовне піднесення.   
• Шлях і Ріка: Шлях — це топос розлуки і страждання. Дороги «дудніли й скрипіли», їхня мова була «страшна». Ріка стає кордоном між світами, Стіксом, що несе «багряну заграву» і трупи. Образ червоної ріки, яка «збивала шум з крові» і де цей шум «як вінок, кружляв коло голов трупів» , є одним із найсильніших експресіоністичних образів у світовій літературі. Вінок — символ весілля і життя — тут стає атрибутом смерті.   

2.3. Психологія кольору та звуку

Стефаник — майстер кольоропису. У тексті «Марії» домінує контрастна тріада: чорний-червоний-білий.

• Червоний: Агресивний колір війни. «Палали села», «кров біжить… і малює червоні квіти», ріка з «багряною загравою», «сліди червоні» на снігу. Червоний переслідує Марію, це колір рани, що не гоїться.   
• Чорний: Колір трауру і спустошення. «Чорні очі», «чорний дим», «чорна скриня» душі. Чорний дим, що «шукав щілин у блакиті» , символізує інфернальне зло, що намагається проникнути у божественну чистоту неба.   
• Білий: Колір смерті, холоду, але й чистоти. «Білий рантух снігу», «білі сорочки» дітей, «сиве волосся». Білий сніг стає полотном, на якому війна пише свій кривавий літопис.

Аудіальний ряд новели приголомшує своєю інтенсивністю. Світ «реве», «дуднить», «кричить». Гармати «виважували землю», корови «ревіли», люди «голосили». Ця какафонія звуків створює ефект пекла на землі. На противагу цьому хаосу виступає пісня. Коли козаки починають співати, звук структурується, стає гармонійним. Пісня «випростовувала її душу». Вона перекриває гуркіт гармат і повертає Марії внутрішню рівновагу. Звук пісні стає архітектором нової реальності, де немає смерті, а є лише пам’ять і єдність.   

2.4. Шевченко як тотем і медіатор

Введення образу Тараса Шевченка у структуру новели є геніальним ходом Стефаника. Портрет поета функціонує як релігійний фетиш, як тотем, що охороняє рід. Марія рятує його від наруги, ховаючи в найтепліше місце — «в пазуху», туди, де колись носила дітей. «Я його сховала в пазуху, а вони кроїли тіло пугами». Вона жертвує своїм тілом заради збереження символу. Для козаків портрет також є святинею. Ритуал його «вбирання» у вишивані хустки, покладання на хліб — це акт відновлення порушеного світопорядку. «Хіба ж ви не дасте нам образа, щоб ми його привели назад до честі?»  — запитує молодий козак. Через цей ритуал відбувається впізнавання «свій-чужий». Шевченко стає паролем, кодом доступу до серця матері. Він — медіатор, що з’єднує розірвані ланки поколінь.   

2.5. Соціально-політичний вимір: Від «мужички» до Громадянки

Новела також фіксує тектонічні зрушення у свідомості українського селянства. Марія спочатку живе у замкненому колі побутових інтересів. Її світ — це її двір і нива. Але діти, пішовши до школи, приносять у цей світ нові ідеї. Стефаник показує, як важко, але незворотно відбувається цей процес. Марія йде за дітьми у Львів, сидить на колії, відчуваючи себе «рівною зі всіми панами». Це момент емансипації. Вона перестає бути просто робочою силою, вона стає матір’ю інтелігенції. У фіналі новели Марія демонструє найвищий рівень громадянської свідомості. Вона віддає сорочку сина незнайомому воїну. «Вбирай, це з мого сина; бог знає, чи верне». Це не просто благодійність, це інвестиція у національну армію, у справу, за яку загинули її діти. Вона приймає ідею України як своєї великої родини.   

Частина III. Критична стаття: «Марія» — Реквієм і Надія

Вступ: Чому Стефаник — це найстрашніший і найчесніший письменник?

Василя Стефаника часто називають «бетховеном українського села» або майстром психологічної новели. Але ці епітети, якими рясніють підручники, часто затирають справжню сутність його прози. Стефаник — це письменник граничних станів. Він не пише про життя як процес; він пише про моменти, коли життя ламається, коли людина стоїть над прірвою. Читати Стефаника фізично важко. Його тексти короткі, як постріли, і такі ж болючі.

Новела «Марія», написана у 1916 році, є одним із вершинних творів письменника. Це не просто історія про війну. Це текст-травма і текст-зцілення водночас. Для сучасного українського читача, який живе в умовах війни, цей твір набуває неймовірної, майже документальної актуальності. Ми читаємо його не як історичну пам’ятку, а як дзеркало нашого сьогодення.

Анатомія травми: Як Стефаник конструює біль

Головна героїня, Марія, постає перед нами на руїнах свого життя. Стефаник не витрачає часу на довгі вступи. Він одразу занурює нас у потік свідомості жінки, яка втратила все. Зверніть увагу на перші рядки: «Марія сиділа на приспі й шептала: — Бодай дівки ніколи на світ не родилиси…». Це страшні слова. У традиційній українській культурі материнство є найвищою цінністю. Марія ж проклинає цю здатність давати життя. Чому? Тому що в світі, де панує війна, народження дитини — це лише підготовка нової жертви для смерті. Стефаник показує нам, як війна спотворює найсвятіші інстинкти. Любов матері перетворюється на бажання, щоб її діти ніколи не існували, аби тільки вони не страждали.   

Стиль Стефаника тут працює на посилення ефекту. Він використовує короткі, рубані фрази. Його синтаксис нагадує переривчасте дихання людини, яка плаче або задихається від горя. Немає плавних переходів. Думки скачуть: від прокльонів до спогадів про дитинство синів, від звуків гармат до тиші поля. Ця фрагментарність імітує роботу травмованої психіки. Марія не може зібрати світ у цілісну картинку, бо цей світ розбитий снарядами.

Конфлікт світів: Мати і Сини

Однією з найглибших тем новели є драма відчуження. Марія і її сини належать до різних світів. Вона — людина землі, традиції, циклічного часу (сівба-жнива). Вони — люди історії, прогресу, лінійного часу (навчання-боротьба-майбутнє). Стефаник геніально показує, як освіта відриває дітей від матері. Це не вина синів і не вина матері — це неминучий закон історії. Марія намагається наздогнати їх. Вона їздить до Львова, вона носить їм сорочки, вона сидить на колії, уявляючи, як поїзд везе її серце. Це зворушливі і трагічні спроби подолати прірву.

Але найстрашніший момент — це усвідомлення, що сини обрали ідею, яка вимагає їхнього життя. Сцена прощання, де Марія погрожує ножем, — це кульмінація цього конфлікту. Вона готова вбити себе, щоб зупинити їх. «Перетяла тим ножем світ надвоє»  — пише автор. На одній половині залишається вона зі своєю біологічною любов’ю, на другій — сини з їхнім патріотичним обов’язком. І сини йдуть. Вони мусять піти. А Марія залишається вмирати душевно.   

Портрет Шевченка як символ примирення

Що ж рятує Марію від повного божевілля і розпаду? Як не дивно, це та сама ідея, яка забрала у неї синів, але втілена в образі Тараса Шевченка. Коли до хати приходять козаки, відбувається дивовижна річ. Спочатку Марія ворожа. Але коли вони дістають хліб і просять образ Шевченка, ситуація змінюється. Образ Кобзаря стає містком між ними. Марія бачить, як дбайливо ці «чужі» чоловіки ставляться до святині. Вони прикрашають портрет, як ікону. І в цей момент Марія розуміє: вони — такі самі, як її сини. Вони вірять у те саме. Спільна віра виявляється сильнішою за кровну спорідненість. Сцена, де Марія віддає козакові сорочку свого сина, є актом найвищого духовного усиновлення. Вона приймає цих воїнів як своїх дітей. Вона перестає бути матір’ю лише трьох хлопців — вона стає матір’ю цілого війська, цілої воюючої нації. Це і є катарсис новели. Біль не зникає, але він набуває сенсу. Марія розуміє, що жертва її дітей не була марною.

Експресіонізм: Читати між рядками

Учням та студентам важливо зрозуміти, що таке експресіонізм на прикладі цього тексту. Експресіонізм — це не про те, як світ виглядає, а про те, як ми його відчуваємо. Подивіться на кольори у творі. Чи буває ріка насправді червоною, як «мстивий меч»? Фізично — ні (хіба що від крові, але це гіпербола). Але емоційно — так. Для Марії вся природа кричить про смерть. Подивіться на звуки. Пісня, що «випростовує душу». Хіба пісня може фізично щось випростати? Ні. Але Стефаник матеріалізує духовні процеси. Душа для нього — це реальний об’єкт, який можна зім’яти, як папір, і випростати піснею. Стефаник змушує нас відчувати шкірою. Коли він пише про босі ноги сина на снігу і червоні сліди, нам стає холодно і боляче. Це і є сила його таланту — стерти межу між читачем і текстом.

Висновок: Урок «Марії»

Чого вчить нас цей твір сьогодні? По-перше, він дає нам мову для опису нашого власного болю. Ми бачимо, що те, що ми переживаємо зараз, наш народ вже переживав. Це дає відчуття історичної тяглості і сили. По-друге, він показує, що єдиним порятунком від відчаю є єдність і дія. Марія не врятувалася б, якби залишилася сама на печі. Вона врятувалася (духовно), коли вийшла до людей, коли поділилася сорочкою, коли стала частиною спільного хору. «Марія» Василя Стефаника — це важкий, але необхідний урок мужності. Це пам’ятник українській жінці, яка винесла на своїх плечах тягар історії, не зламалася і зберегла в собі здатність любити навіть тоді, коли світ навколо збожеволів.