📘Хмари

Степан Воздвиженський: Тульський семінарист, згодом студент і професор Київської духовної академії. Має богатирську статуру (“здоровий, як ведмідь”, “великий, як обеліск”), але грубий, деспотичний, неохайний та безцеремонний. Спочатку вдає побожного аскета, але виявляє себе як лицемірний кар’єрист (“ідеальний колонізатор”), який обманом здобуває посаду та вигідно одружується з Мартою Сухобрус, покинувши попередню наречену. Втілює прагматичну, безпринципну колоніальну силу.

Василь Петрович Дашкович: Український студент академії, родом з козацької Черкащини. Описується як “чистий черкасець” – високий, ставний, з темним волоссям, високим чолом та розумними, спокійними очима. На відміну від Воздвиженського, любить чистоту, заглиблений у філософію (вивчає Канта і Гегеля). Він є носієм українського національного характеру, але його трагедія в “цілковитій пасивності”; він ідеаліст і споглядач, а не діяч. Одружується зі Степанидою Сухобрус. З часом стає талановитим професором, але трагічно відривається від народу, поринаючи в абстрактну східну філософію.

Марта Сидорівна Сухобрус (Воздвиженська): Старша дочка київського купця Сухобруса. Висока, ставна, з дещо грубими, але виразними рисами обличчя. Розумна, гарна господиня, але має дуже впертий, палкий і “лютий” характер. Вийшовши заміж за Воздвиженського, вона не підкоряється його деспотизму, а сама “потоптала ногами” його принципи і починає верховодити в домі, демонструючи велику енергію і силу волі.

Степанида Сидорівна Сухобрус (Дашкович): Молодша дочка купця Сухобруса. Також гарна й висока, але має більш делікатні, “щиро київські” риси обличчя: кругле лице, тонкий ніс, ямочки на щоках. Дашковичу вона спершу здається тихою, “мов та голубка”. Вона теж уперта і гарна господиня. У шлюбі з Дашковичем вона перемагає його ідеалізм своїм побутовим матеріалізмом (вимагаючи грошей на “золоті колоски”) і страждає від його надмірної заглибленості в науку та неуваги до неї.

Сидір Петрович Сухобрус: Київський купець, батько Марти і Степаниди. Заробив статок, малюючи і продаючи ікони, які користувалися попитом у прочан. Він дуже побожна людина, постійно читає “Житія святих” та “Печерський патерик”, що робить його дещо забобонним; наприклад, випадковий візит студентів він сприймає як знак долі.

Павло Антонович Радюк: Молодий студент університету, син дідича з Полтавщини (с. Журбані). Його батько – колишній гусар козацького роду. Павло дуже гарний (“гарний, як чорнобривець”), харизматичний і палкий. В університеті він стає свідомим українським народовцем (“націонали”), носить народний одяг і пристрасно обстоює необхідність народної просвіти. Він уособлює нове, діяльне, хоч і дещо ідеалістичне покоління української інтелігенції. Він закохується в Ольгу Дашкович, але, отримавши від неї відмову, зрештою одружується з Галею Масюківною.

Ольга Василівна Дашкович: Старша дочка Дашковича і Степаниди. Вона навчається в Інституті шляхетних дівчат, де через свою красу стає улюбленицею начальниці, мадам Турман. Виховання робить її зарозумілою, вона мріє лише про аристократичне життя, бали та багатих кавалерів, зневажаючи все українське (“мужики”, “киргизи”). Це повна поразка Дашковича, втілення денаціоналізації. Вона відмовляє Радюку, бо він не відповідає її ідеалу багатого і чиновного чоловіка.

Катерина Степанівна Воздвиженська (Кованько): Старша дочка Воздвиженського і Марти. Вчиться в тому ж інституті, але, на відміну від Ольги, є “дуже негарна”. Через це її ігнорують. Вона добріша і приземленіша за Ольгу, таємно закохана в Радюка і мовчки страждає від нерозділеного почуття. Зрештою, вона вступає в прагматичний шлюб без любові з Кованьком.

Галя (Ганна Іванівна) Масюківна (Радюк): Молода дівчина-хуторянка, дочка Івана Масюка. Вона дуже гарна (“гарна, як степова квітка весною”), носить український національний одяг і чудово співає народні пісні. Галя є втіленням природної, чистої української душі, близької до народу. Вона щиро закохується в Радюка і, попри його тимчасову зраду, виходить за нього заміж.

Ликерія Петрівна Висока (Панія Макуха): Вдова капітана, сусідка Радюків. Ексцентрична, балакуча і забобонна. Вона комічно практична, приїжджаючи до Києва на прощу з власною периною та віником, і зберігає упряж та обрік у себе в номері.

Степан Воздвиженський і Василь Дашкович (Національне та особистісне протистояння): Ця лінія простежує долі двох головних героїв першої частини: росіянина Воздвиженського та українця Дашковича. Вона починається з їхнього прибуття до Києва і конфліктного співжиття в академії (зав’язка – ідеологічне зіткнення), де виявляються їхні протилежні характери – деспотизм і прагматизм одного проти філософської натури й чистоплотності іншого. Лінія розвивається через їхні кар’єри та шлюби з сестрами Сухобрус. Завершується тим, що Воздвиженський стає цинічним бюрократом-русифікатором, а Дашкович, хоч і талановитий, відривається від національних проблем, поринаючи в абстрактну філософію.

Сестри Сухобрус (Перемога міщанського прагматизму): Лінія описує долі дочок київського купця. Їхнє життя змінюється після випадкового знайомства з Воздвиженським і Дашковичем. У шлюбі Марта виявляє свій сильний характер у боротьбі з деспотизмом чоловіка, тоді як Степанида перемагає ідеалізм Дашковича своїм побутовим матеріалізмом. Лінія завершується гротескною сценою поділу спадщини, де сестри з люттю сваряться і розрубують сокирою перину та подушки, що символізує остаточну перемогу дріб’язкового матеріалізму.

Дашкович і народ: Ця лінія показує трагедію відірваності інтелігента від народу. Дашкович їде в рідне село Сегединці, щоб знайти поезію та ідеали. Натомість він стикається з реальністю: брутальністю (побиття жінки Дубовієм), ревнощами (бійка через Настю), забобонами і власним приниженням (втеча від череди на тин). Ця поїздка демонструє крах його народницьких ілюзій.

Павло Радюк і народ: Це продовження теми інтелігенції та народу. Радюк, на відміну від пасивного Дашковича, є діячем. Він їде в село Журбані не просто споглядати, а “проповідувати” європейські ідеї. Але й він бачить, що поки він несе просвіту, село активно споюють (чотири шинки проти однієї зруйнованої школи), а продуктом такої “освіти” є зневажливий до праці Терешко Бубка.

Ольга Дашкович (Денаціоналізація як виховання): Ця лінія фокусується на другому поколінні. Виховання в Інституті шляхетних дівчат під керівництвом мадам Турман перетворює Ольгу на пихату, поверхову аристократку, що зневажає все українське і мріє лише про бали та багатих кавалерів. Вона стає втіленням повної поразки ідеалів свого батька Дашковича.

Павло Радюк і Ольга Дашкович (Конфлікт ідеалів у коханні): Ця лінія розвиває романтичні стосунки між Радюком та Ольгою. Вона починається з їхньої випадкової зустрічі. Радюк, ідеаліст-народовець, намагається “розвинути” Ольгу, залучити її до своїх ідей. Ольга, вихованка інституту, любить його, але її лякає його “мужицька” мова, бідність та відсутність статусу. Лінія досягає кульмінації, коли Ольга рішуче відмовляється підтримати його ідеї (“Нащо! Ніколи того не буде!”) і мовчки стає на бік його опонентів.

Експозиція: Прибуття тульських семінаристів, включно зі Степаном Воздвиженським, до Києва; опис панорами Києва; візит до митрополита та вступ до Київської духовної академії; опис русифікаторського духу академії.

Зав’язка: Ідеологічне зіткнення та конфліктне співжиття в 10-му номері академії представників різних національностей, насамперед українця Василя Дашковича та великоруса Степана Воздвиженського.

Розвиток подій: Навчання в академії; мрії студентів про майбутнє; випадкове знайомство Дашковича і Воздвиженського з сестрами Сухобрус; лицемірна кар’єра Воздвиженського та одруження обох героїв; сімейне життя, де Марта приборкує Воздвиженського, а Степанида – Дашковича; гротескна сцена поділу спадщини Сухобруса, де сестри розрубують сокирою перину; поїздка Дашковича в Сегединці і його розчарування в народі; виховання Ольги та Катерини в інституті; поява Павла Радюка, його ідейне становлення; зародження кохання між Радюком та Ольгою; освідчення Радюка в Царському садку та ухильна відповідь Ольги.

Кульмінація: Сцена на вечорі у Дашковича. Ідеологічна суперечка між Радюком та консервативними гостями (Воздвиженський, Турман, протоєрей). Радюк звертається до Ольги за підтримкою у питанні української мови (“Кобзаря”), але вона рішуче відмовляється (“Нащо! Ніколи того не буде!”) і мовчки переходить на бік його опонентів. Радюк усвідомлює остаточний крах своїх сподівань.

Розв’язка: Душевна криза Радюка. Ольга виходить заміж за полковника, який виявляється банкрутом. Катерина вступає в шлюб без кохання з Кованьком. Радюк повертається до свого першого кохання, Галі Масюківни, і одружується з нею. Дашкович остаточно відривається від української справи; його алегоричний сон про потопання Сегединців символізує трагедію його відступництва.

Національне питання та русифікація: Це центральна проблема твору. Автор показує, як російський імперський уряд та Синод цілеспрямовано знищували українську ідентичність через систему освіти (Київська духовна академія, Інститут шляхетних дівчат, сільська школа), насаджуючи “чужий великоруський дух”.

Протистояння українського та російського національних характерів: Проблема розкривається через антитезу образів Дашковича і Воздвиженського. Українець Дашкович зображений як м’який, інтелігентний, схильний до філософії та поезії, тоді як росіянин Воздвиженський — як грубий, деспотичний, прагматичний кар’єрист, нечутливий до чистоти чи почуттів інших.

Відірваність інтелігенції від народу: Це одна з ключових проблем. Вона показана на прикладі Василя Дашковича, який, попри свою талановитість і любов до рідного краю, не знаходить спільної мови з народом у Сегединцях і зрештою занурюється в абстрактну філософію Сходу, а також на прикладі ідеаліста Радюка, чиї промови про європейські ідеї виявляються далекими від реальних проблем села (шинки, злидні).

Проблема виховання і освіти: Твір гостро критикує тогочасну систему освіти. Київська академія зображена як осередок схоластики, що “висихала всяка мисль”, а Інститут шляхетних дівчат (в образі мадам Турман) — як заклад, що виховує зарозумілих, денаціоналізованих аристократок (як Ольга), які зневажають власний народ.

Конфлікт ідеалізму та прагматичного матеріалізму: Ця проблема проходить через усю повість. Ідеалізм Дашковича (“філософствувати”) та Радюка (“просвіта народу”) стикається з грубим кар’єризмом Воздвиженського та дріб’язковим міщанським побутом сестер Сухобрус (сцена з “золотими колосками” та розрубуванням перин сокирою).

Проблема справжнього і фальшивого кохання (та шлюбу): Ольга Дашкович обирає не щире кохання до Радюка, а шлюб за розрахунком (з полковником). Катерина також вступає в шлюб без любові з Кованьком. Цим фальшивим стосункам протиставляється щире, природне кохання Павла Радюка і Галі Масюківни.

Символізм: Назва твору “Хмари” є полісемантичною (багатозначною). Це і “хмари” російської реакції та русифікації, що нависли над Україною, і соціальна темрява та забобони, і внутрішні “хмари” сумнівів, ідеалізму та егоїзму, що затьмарюють душі героїв (Дашковича, Ольги).

Контраст (антитеза): Це один з головних прийомів твору. Автор постійно протиставляє персонажів (Дашкович – Воздвиженський, Ольга – Катерина, Ольга – Галя), національні характери (український і російський), середовища (Київська академія і село Сегединці), ідеології (народовство Радюка і консерватизм старих гостей).

Пейзаж: Автор створює детальні, розлогі пейзажі, які часто мають символічне або настроєве значення. Яскравими прикладами є велична панорама Києва, що символізує історичну славу, та описи багатих степів Черкащини і Полтавщини.

Використання снів: Сни використовуються для розкриття психологічного стану героїв та як символічне передбачення. Сон Дашковича про голубку, що перетворюється на паву, натякає на майбутній характер Степаниди. Жахливий сон Дашковича про Сегединці, що тонуть, символізує усвідомлення ним трагедії свого відступництва від народу.

Іронія та гумор: У тексті присутня іронія, особливо в описі псевдоаристократизму мадам Турман або в сцені екзамену в митрополита, де професор тримає книгу догори ногами. Гумор часто проявляється через персонажів (жарти Масюка, оповідання старого Радюка).

Ліричні відступи: Автор часто використовує публіцистичні та ліричні відступи для вираження своєї позиції, зокрема в описах Києва, роздумах про долю України та її історію.

Повість “Хмари” є одним із ключових антиколоніальних та антирусифікаторських творів в українській літературі. Іван Нечуй-Левицький, який сам навчався у Київській духовній академії (1859–1865 рр.), використав свій автобіографічний досвід для детального зображення Києва 1830-х та 1860-70-х років. Твір став першою в українській літературі масштабною спробою зобразити життя та ідейні пошуки національної інтелігенції, відходячи від традиційної селянської тематики. Твір є художньою рефлексією на діяльність київської “Старої Громади”, до якої належав автор. Критика зустріла твір неоднозначно: шовіністична російська преса звинувачувала автора в “штучній” мові та наклепах на духовенство; Михайло Драгоманов хвалив реалізм, але критикував наївність образу народовця Радюка; Іван Франко відзначав правдивість зображення. Радянське літературознавство визнавало антиімперський пафос, але часто замовчувало гостроту національного питання, звинувачуючи автора в “буржуазному націоналізмі”.

Розширений аналітичний паспорт твору

Автор: Іван Семенович Нечуй-Левицький (справжнє прізвище — Левицький).

Історія написання та публікації: Повість «Хмари», написана у 1870–1871 роках, була вперше опублікована в 1874 році у Києві. Варто зазначити, що автор неодноразово повертався до тексту, доопрацьовуючи його протягом майже сорока років; остаточна прижиттєва редакція, що складалася з 17 розділів, вийшла 1908 року. Твір з’явився у специфічний історичний період — у час так званої «відлиги» між двома русифікаторськими актами, Валуєвським циркуляром 1863 року та Емським указом 1876 року. Перша публікація вийшла зі значними цензурними купюрами, що стосувалися критики русифікації та духовенства. Повністю без цензури повість вийшла друком лише у Львові 1904 року.

Літературний контекст: Цей твір став першою в українському письменстві масштабною спробою зобразити життя та ідейні пошуки національної інтелігенції, відходячи від домінуючої селянської тематики. Повість є безпосередньою художньою рефлексією на діяльність київської «Старої Громади», до якої належав автор. Вона фіксує ідеологічні дискусії, культурно-освітні та етнографічні прагнення цього руху, водночас виступаючи глибоко критичним аналізом його слабкостей, відірваності від народу та внутрішніх суперечностей.

Жанр та напрям: За жанром «Хмари» — це соціально-психологічна та ідеологічна повість, написана в руслі реалізму. Водночас через масштабність зображених подій, кількість персонажів та широкий часовий проміжок (що охоплює 1830-ті – 1870-ті роки) твір часто класифікують як соціально-побутовий роман.

Композиція та сюжет: Композиція твору, що в пізніх редакціях складається з 17 розділів, базується не на стрімкій інтризі, а на «екстенсивному» або «біографічному» принципі розгортання подій. В основі лежать дві паралельні сюжетні лінії-антитези: лінія росіянина-кар’єриста Степана Воздвиженського та міщанки Марти Сухобрус, і лінія українця-інтелектуала Василя Дашковича та міщанки Степаниди Сухобрус. Зав’язкою слугує не подія, а ідеологічне зіткнення двох протилежних характерів і двох національних ідеологій у стінах Київської духовної академії. Розвиток дії охоплює їхнє навчання, паралельні шлюби та побутові конфлікти, що витікають з їхніх світоглядів. Кульмінацією для лінії Дашковича є його поїздка в рідне село Сегединці, що демонструє крах його ідеалістичних уявлень про народ. Розв’язка твору відкрита і песимістична: автор вводить третє покоління (Ольгу, Катерину, Павла Радюка), показуючи, що конфлікт не вирішено, а проблеми національного буття лише поглиблюються.

Проблематика та ідея: Центральна проблематика твору — це критика нездатності української інтелігенції стати на захист свого народу в умовах колоніального тиску. Автор аналізує причини цієї неспроможності, серед яких: агресивна політика русифікації імперії, відірваність інтелігенції від народу, її пасивність та ідеалізм (Дашкович), а також згубний вплив міщанського матеріалізму та кар’єризму (Воздвиженський, сестри Сухобрус). Ідея твору — це протест проти національного поневолення та заклик до збереження культурної спадщини.

Символізм назви: Назва твору є полісемантичною метафорою. «Хмари» символізують не лише гнітючу політичну атмосферу російського самодержавства, що нависла над Україною, але й соціальну темряву, забобони та духовний занепад суспільства. Водночас це особисті «хмари» героїв: їхні внутрішні сумніви, розчарування, егоїзм та нереалізовані ідеали, що заступають їм шлях до ясної мети.

Критичний аналіз: Анатомія національної поразки

Повість «Хмари», що за своїм масштабом наближається до роману, є безжальним діагнозом стану українського суспільства в другій половині ХІХ століття. Це твір про трагедію еліти, затиснутої між зовнішнім імперським тиском та внутрішньою неготовністю до боротьби. Нечуй-Левицький проводить тотальну критику всіх суспільних верств та інституцій, які виявляються або інструментами колоніалізму, або жертвами власної пасивності та матеріалізму. Письменник показує, як русифікована духовна академія, денаціоналізований «вищий світ» (втілений в Інституті шляхетних дівчат) та духовно обмежене міщанство спільно унеможливлюють будь-який позитивний розвиток, залишаючи ідеалістів-«громадівців» у трагічній ізоляції.

«Туляк-подляк» проти «чистого черкасця»: Зіткнення колоніального та колонізованого

Центральний конфлікт повісті втілений у двох головних героях, чиї характери та долі слугують ідеологічною антитезою.

Степан Воздвиженський представлений як уособлення «чужого великоруського духу». Він — семінарист із Тули, і його портрет символічний: фізично він «богатир Ілля Муромець», «великий, як обеліск», що контрастує з «делікатнішими» та «цивілізованішими» українськими студентами. Його характер — це втілення колоніального прагматизму: він деспотичний, цинічний, позбавлений будь-якої рефлексії. Прибувши до Києва, Воздвиженський одразу розглядає Україну як ресурс. Він готовий «пропити» казенні гроші; київські святині для нього ніщо, а розкішні покої митрополита — лише стимул для кар’єри. Його мрії про жінку — це мрії про покірну рабиню: «Жіноче діло кочерга та колиска». Воздвиженський — це ідеальний колонізатор. Щоб отримати посаду професора та вигідний шлюб, він цинічно вдає побожність, обманює ректора та кидає свою першу наречену, дочку протоєрея. Сватаючи Марту, він передусім вимагає від її батька письмового запису на будинок. Він уособлює прагматичну, безпринципну силу, що прийшла «загнати ще глибше в землю нашу старовину і новину».

Василь Дашкович — його повна протилежність. Він «чистий черкасець», інтелектуал, філософ, що вивчає німецьку мову, Канта і Гегеля. Він представляє тип українського інтелігента-«громадівця» 1860-х років. Його мрії — романтичні та національні: він шукає жінку-«голубку», яка співатиме йому українські пісні, поки він «філософствуватиме». Трагедія Дашковича — у його цілковитій пасивності. Він ідеаліст і споглядач, а не діяч. Усі його позитивні риси — розум, чесність, національні почуття — залишаються стерильними. Він не здатний ані протистояти брутальності Воздвиженського (який в його присутності намагається спалити збірку українських пісень), ані впоратися з матеріалізмом власної дружини. Його життєва концепція зазнає повного краху, оскільки його філософія виявляється безсилою перед лицем як побутової, так і суспільної реальності.

«Домашня війна»: Перемога міщанського прагматизму

Якщо ідеологічний конфлікт чоловіків відбувається у сфері духу, то паралельна сюжетна лінія їхніх дружин, сестер Марти та Степаниди Сухобрус, розгортається у сфері матеріальній. Дочки багатого київського міщанина, вони отримали поверхову освіту в пансіоні (романси, гітара), але в основі їхньої натури лежить вузький прагматизм та жага до грошей і влади. Їхні шлюби стають полем бою, де перемагає не ідеологія, а побутовий деспотизм.

Конфлікт Воздвиженського та Марти — це боротьба двох деспотів. Російський «богатир», який мріяв про покірну рабиню, несподівано наштовхується на «люту» енергію Марти. Її не цікавлять його ідеї, але вона не дозволяє йому керувати грошима чи домом. Їхня сварка через програні в карти гроші стає кульмінацією: Марта своєю люттю та енергією «потоптала ногами» його принцип деспотизму. Воздвиженський капітулює, визнавши її силу. Їхній шлюб перетворюється на прагматичний союз двох хижаків, які об’єднуються для накопичення капіталу.

Конфлікт Дашковича та Степаниди — це поразка ідеаліста. Степанида, побачивши, як Марта «загнуздала» Воздвиженського, вирішує так само підкорити свого чоловіка-філософа. Вона влаштовує йому сцену не через ідеї, а через гроші, вимагаючи модний чіпок із «золотими колосками». Дашкович, занурений у Канта, миттєво здається і віддає їй гроші, аби купити спокій. Його високі філософські ідеали виявляються абсолютно беззахисними перед найпримітивнішим побутовим матеріалізмом.

Символічним завершенням обох ліній стає сцена поділу спадщини. Сестри, які вже повністю підкорили своїх чоловіків, з люттю кидаються одна на одну через батьківське добро. Їхня суперечка за перину та подушки доходить до того, що вони буквально розрубують майно сокирою. Ця гротескна сцена символізує остаточну перемогу дріб’язкового, руйнівного матеріалізму над будь-якими вищими прагненнями.

«Народ»: Ідеалізований та реальний

Як і багато «громадівців», Дашкович ідеалізує народ, бачачи в ньому джерело поезії та моральної чистоти. Розділ, що описує його поїздку в рідні Сегединці, є ключовим для розуміння трагедії інтелігенції.

Дашкович їде в село, щоб «прислухаться до його мови, до пісні». Спочатку він бачить ідеалізовану картину: чудову природу, поетичне кохання (Настя та Лук’ян), гостинність (Топилка). Проте реальність швидко руйнує цю ідилію. Він стає свідком звірячого побиття жінки (Остап Дубовій), бачить темну силу ревнощів (суперник Насті), стикається із забобонами (Топилчиха пропонує йому лікуватися «непочатою водою»). Кульмінацією його приниження стає момент, коли він, філософ і професор, змушений рятуватися від сільської собаки в кропиві, а потім вилазити на тин від череди. Ця поїздка демонструє повний крах його народницької концепції: він такий самий чужий серед свого народу, як і в русифікованому Києві. Його філософія нікому тут не потрібна.

Цю тему продовжує лінія Павла Радюка. Павло — це нове, активне покоління «громадівців». Він не пасивний філософ, як Дашкович, а радикальний діяч. Він носить народну свиту, їде в село проповідувати європейські ідеї (Ренан, Бюхнер, Фейєрбах) і працювати для народу. Але й він зазнає поразки. Він бачить, що поки він мріє про просвіту, село активно споюють: на одне село з’явилося чотири нових шинки (якими володіє, наприклад, Дувид) на одну зруйновану школу, де вчителює п’яний відставний москаль. Продукт такої «просвіти» — Терешко Бубка, який після школи зневажає батьків та чорну роботу, але не здатен ні до чого іншого. Радикалізм Радюка виявляється таким самим далеким від реальних потреб народу, як і філософія Дашковича.

Нове покоління: Денаціоналізація як виховання

Якщо академія калічить чоловіків, нав’язуючи їм «великоруський дух», то Інститут шляхетних дівчат знищує жінок, виховуючи з них денаціоналізованих аристократок. Опис інституту, яким керують французькі маркізи Турман і де Пурверсе, — це сатира на систему, що відриває еліту від власного коріння.

Дочки головних героїв стають жертвами цієї системи. Ольга, дочка ідеаліста Дашковича, повністю поглинається інститутським духом. Вона соромиться своєї «страшної мами», мріє про іноземних послів, розмовляє виключно французькою і з презирством відгукується про українських «мужиків» та «киргизів» на вулицях Києва. Це повна і трагічна поразка Дашковича: його пасивне українофільство призводить до повної денаціоналізації його дитини. Катерина, дочка прагматика Воздвиженського, виявляється більш приземленою і менш зіпсованою, але такою ж пасивною і позбавленою національної свідомості.

Висновок

Повість «Хмари» є глибоко песимістичним діагнозом. Іван Нечуй-Левицький не дає відповіді, а лише ставить болючі питання. Він ідентифікує три руйнівні сили, що нищать Україну:

1. Зовнішня агресія: Політика цілеспрямованої русифікації, втілена в образі Воздвиженського, діяльності Академії та солдат-учителів у селах.
2. Внутрішній матеріалізм: Духовна обмеженість, кар’єризм і хижацький прагматизм міщанства та буржуазії (сестри Сухобрус), які у своїй гонитві за грошима (аж до розрубування перин сокирою) забувають про будь-які національні інтереси.
3. Параліч інтелігенції: Нездатність національної еліти об’єднатися і діяти. Вона або пасивно філософствує (Дашкович), або впадає в ізольований радикалізм (Радюк), але в обох випадках залишається трагічно відірваною від реального життя народу.

Відкритий фінал повісті, де нове покоління виглядає ще більш відчуженим, ніж попереднє, символізує згущення «хмар» над Україною. Це було трагічне пророцтво письменника, адже невдовзі після публікації твору вийшов Емський указ 1876 року, який посилив політичний гніт і довів, що «хмари» не збираються розсіюватися.