📘Хазяїн

Терентій Гаврилович Пузир: хазяїн, мільйонер. Головний герой, одержимий ідеєю накопичення. Він надзвичайно скупий, що доходить до абсурду (носить старий халат, що “смердить”, возить у банк власну солонину). Заради баришу готовий на будь-які афери, навіть кримінальні (допомога у шахрайському банкрутстві Михайлова). При цьому він не позбавлений марнославства: отримавши орден Станіслава, підрізає бороду, щоб його було видно. Його життєва філософія – “стяжання заради стяжання”, а все, що не дає прибутку (як пам’ятник Котляревському), йому “без надобності”.

Феноген: права рука хазяїна. Улесливий та підступний помічник. Він бере хабарі (наприклад, від Зеленського), доносить хазяїну і сам мріє “стать хазяїном”. Він готовий на фальшиву присягу в суді за двісті карбованців, демонструючи повний цинізм.

Соня: дочка Пузиря. Дівчина з вищою освітою (закінчила гімназію із золотою медаллю), має гуманні погляди. Вона щиро жахається, побачивши, яким хлібом (“потембосом” – хлібом з полови, схожим на кізяк) годують робітників. Кохає вчителя Калиновича і готова відмовитися від батьківського багатства заради шлюбу з ним.

Ліхтаренко: економ. Цинічний і безпринципний управлінець. Він відкрито краде у хазяїна, але філософськи обґрунтовує це як “комерчеський гендель”. Саме він втілює наказ Пузиря: “Так ви зробіть у Мануйлівці бідність!”, щоб отримати “дешевого робітника”.

Петро Петрович Золотницький: родовитий багатий пан. Контрастний до Пузиря образ “культурного” поміщика. Він також багатий, але є земським гласним, цінує освіту та мистецтво (жертвує 300 рублів на пам’ятник Котляревському). Саме йому належить крилата характеристика Пузиря як “нещасної, безводної хмари”.

Калинович: учитель гімназії. Наречений Соні. Представник прогресивної інтелігенції, носій гуманістичних ідеалів. Разом із Сонею вони планують радше особисту втечу (таємне вінчання), ніж системну боротьбу з “пузирством”.

Зозуля: помічник Ліхтаренків. Трагічна фігура. Молодий чоловік, щойно зі земледільчої школи, він вірить у чесну працю. Стає “цапом-відбувайлом” у крадіжці, до якої не причетний. Не витримавши несправедливої ганьби, він вішається. Його смерть доводить, що чесній людині немає місця в системі Пузиря.

Накопичення капіталу Терентієм Пузирем: Головна лінія. Вона включає щоденну економію, плани із захоплення селянської землі (наказ “зробить бідність”), шахрайську аферу з приховуванням 12 тисяч овець банкрута Михайлова, а також наміри нажитися на голоді, скуповуючи дешеву худобу.

Конфлікт батька і дочки: Протистояння між Пузирем та Сонею. Воно проявляється у морально-етичній (Соня обурена нелюдським ставленням до робітників, зокрема жахливим хлібом-“потембосом”) та особистій (Соня відмовляється виходити за Чоботенка і обирає бідного вчителя Калиновича).

Моральний розклад оточення Пузиря: Лінія, що показує, як філософія “хазяйства” розбещує підлеглих. Феноген і Ліхтаренко крадуть, беруть хабарі, виправдовуючи це “комерчеським генделем”. Ця система нищить чесних людей, як ідеаліста Зозулю.

Соціальний протест: Лінія, що виникає як наслідок хижацької політики Пузиря та Ліхтаренка. Доведені до відчаю захопленням їхніх земель та поганими умовами, робітники в Мануйлівці влаштовують бунт і розбивають голову Ліхтаренку.

Експозиція: Перші яви першої дії. Знайомство з кабінетом Пузиря та його “правою рукою” Феногеном. Сцена зі старим “смердючим” халатом, через який мільйонера не пускали в банк, одразу задає сатиричний тон.

Зав’язка: Поява фактора Маюфеса з пропозицією взяти участь у шахрайському банкрутстві Петра Михайлова і “сховати” 12 тисяч овець. Пузир, зваживши ризики та бариш, погоджується на злочинну оборудку. Цей акт жадоби стає тим гачком, що призводить до катастрофи.

Розвиток подій: Дії ІІ і ІІІ. Розгортаються основні конфлікти: соціальний (протест робітників, смерть Зозулі), ідеологічний (суперечка про пам’ятник Котляревському), сімейний (відмова у шлюбі Соні й Калиновича) та кримінальний (звістка про арешт Михайлова).

Кульмінація: П’єса має подвійну кульмінацію. Фізично-символічна: кінець ІІІ дії (Ява XVI). Пузир, який щойно хворів, бачить біля копи гусей, що “роблять потерю”. У нападі сліпої жадоби він біжить за ними, спотикається і падає, отримуючи смертельну внутрішню травму. Юридично-соціальна: Дія IV. Урядник вручає хворому Пузирю повістку, де той фігурує як “обвиняемый” у приховуванні овець і має бути доставлений “під караулом”.

Розв’язка: Дія IV. Повний крах Пузиря. Лікар констатує неминучу смерть (зараження крові, оскільки “нарив прорвало всередину”). Одночасно руйнується його імперія – приходить звістка про бунт у Мануйлівці. Однак в останні хвилини життя Пузир не кається, а дає Феногену дріб’язкові вказівки щодо пораненої овечки, демонструючи повну духовну смерть, що передувала фізичній.

Влада грошей та моральна деградація: Центральна проблема. Жадоба накопичення (“стяжання”) руйнує особистість Пузиря, витісняючи співчуття, любов до родини та людяність.

Проблема “хазяйства” як самоцілі: Пузир накопичує багатство не для життя, а бачить у самому накопиченні сенс життя. Це манія, яка вбиває його і духовно, і фізично.

Визиск селян та робітників: П’єса зображує механізми капіталістичної експлуатації та свідоме створення “бідності” (наказ “Так ви зробіть у Мануйлівці бідність!”), щоб отримати “дешевого робітника”.

Конфлікт поколінь (“батьки і діти”): Зіткнення двох світоглядів – хижацького, неосвіченого (Пузир) та гуманістичного, освіченого (Соня, Калинович).

Проблема землі: Зосередження величезних земельних масивів в руках одного “хазяїна” та позбавлення селян землі, що є основою їхньої залежності.

Корупція та паразитизм: П’єса показує корупцію як норму. Феноген і Ліхтаренко – породження системи, створеної Пузирем; вони крадуть, бо “всі рвуть, де тільки можна зірвать”.

Проблема культури та грошей: Зіткнення “дикого” капіталу з духовними потребами нації, яскраво виражене у сцені відмови Пузиря пожертвувати гроші на пам’ятник Котляревському, бо той йому “без надобності”.

Сатира та гротеск: Жанр комедії дозволяє автору гостро висміяти персонажів. Сцена погоні мільйонера за гусьми, що призводить до його смерті, є яскравим прикладом гротеску, що символізує абсурдність його життєвої мети.

“Промовисті” прізвища: Автор використовує цей класичний засіб: Пузир – щось дуте, порожнє, готове луснути; Ліхтаренко – іронічно, той, хто “висвітлює” цинічну правду системи; Золотницький – вказує на “золото”; Калинович – від “калини”, символу чистоти та України.

Символічні деталі: Халат Пузиря – символ його скупості та духовної деградації. Він не лише носить старий і “смердючий” халат, але й новий, розкішний (подарунок дружини), негайно перепродує Золотницькому зі 100% націнкою, демонструючи, що все для нього – товар. Гуси – гротескний символ. Мільйонер, власник 22 тисяч кіп пшениці, гине через дріб’язкову жадібність, погнавшись за птахами, що скубли одну копу.

Індивідуалізація мови: Кожен персонаж має унікальну мовну характеристику. Пузир говорить прислів’ями про “хазяйство”. Феноген говорить улесливо до хазяїна і цинічно до інших. Шахмейстер Куртц розмовляє характерним суржиком з німецьким акцентом (“Еті — да!”, “Еті — нєт!”).

П’єса “Хазяїн” (1900) є вершиною соціальної сатири Карпенка-Карого. Сам автор визначав її тему як “злу сатиру на чоловічу любов до стягання без жодної іншої мети”. Твір є логічним продовженням ідей п’єси “Сто тисяч”, утворюючи своєрідну дилогію: якщо Герасим Калитка – це “глитай” на етапі становлення, то Терентій Пузир – це Калитка, що вже досяг своєї мільйонної мети. П’єса має реальну основу: прототипами образу Пузиря вважаються відомі тогочасні “хазяїни”, мільйонери-землевласники, що вийшли з селян, такі як Харитоненко (на якого вказував Іван Франко) та Терещенко. П’єса мала значний вплив на подальшу українську літературу, зокрема на твори В. Винниченка та М. Коцюбинського. Існує кіноадаптація – фільм “Хазяїн” (1976).

Частина I. Розширений аналітичний паспорт твору «Хазяїн»

П’єса «Хазяїн», написана Іваном Карпенком-Карим у 1900 році, є одним із вершинних досягнень української соціальної драматургії та ключовим текстом для розуміння капіталізації українського суспільства на зламі XIX-XX століть. Це твір, що сатирично та глибоко психологічно препарує феномен «нового хазяїна» та руйнівний вплив багатства на людську особистість.   

Історія створення та соціально-історичний контекст

П’єса має чітку реальну життєву основу. Вона виникла як безпосередня мистецька реакція на кардинальні соціально-економічні зсуви, що відбулися в українському селі після аграрної реформи 1861 року. Скасування кріпацтва призвело до «відчутного зростання майнової нерівності» та прискорило класове розшарування. Саме в цей період з колись однорідного селянського середовища виділився новий суспільний тип – «новітні багатії-землевласники», або «глитаї». Ці персонажі, вийшовши з низів, шляхом нещадної експлуатації, шахрайства та махінацій накопичували величезні капітали, скуповуючи землі та перетворюючись на мільйонерів.   

Реалістичність та типізація образу головного героя, Терентія Пузиря, настільки вражала сучасників, що відомий критик Іван Франко прямо вказував на прототип – «українського мільйонера-мужика Харитоненка». Таким чином, Карпенко-Карий узагальнив риси «доволі поширеного суспільного типу».   

«Хазяїн» також є логічним продовженням та ідейним розвитком тем, розпочатих драматургом раніше, зокрема у п’єсі «Сто тисяч». Якщо Герасим Калитка зі «Ста тисяч» – це «глитай» на етапі становлення, примітивний накопичувач, що ще вірить у можливість надприродного збагачення і сам стає жертвою шахрайства, то Терентій Пузир – це наступний, вищий щабель еволюції. Пузир – це Калитка, який досяг своєї мети. Він вже не купує «фальшиві» гроші – він сам організовує складні фінансові оборудки та злочинні схеми, як-от приховування 12 тисяч овець для фальшивого банкрута Михайлова. Карпенко-Карий, таким чином, створює дилогію про патологію капіталістичного накопичення, демонструючи її перехід від пристрасті до хвороби, від мрії до дегуманізуючої системи.   

Жанрова природа: від сатири до трагікомедії

Жанрова природа твору є складною та багатошаровою. Сам автор, Іван Карпенко-Карий, називав «Хазяїна» «серйозною комедією». Драматург усвідомлював, що п’єса не відповідає традиційним уявленням про водевіль чи легку комедію, і висловлював побоювання, що вона «буде скучна для публіки, котра від комедії жде тільки сміху». Ця «серйозність» обумовлена тим, що твір піднімає фундаментальні суспільні та морально-етичні проблеми.   

Безперечно, «Хазяїн» є соціальною комедією. Її конфлікти мають не особистий чи побутовий, а виразно класовий та ідеологічний характер: Пузир і робітники, Пузир і закон, Пузир і культура. Водночас це блискучий зразок сатиричної комедії. Драматург використовує повний арсенал сатиричних засобів – іронію, гротеск, гіперболу  – для «гострого осудливого осміювання негативного». Об’єктом цього висміювання стає «маніакальна жадоба грошей»  та абсурдна скупість, що призводить до повної деградації особистості.   

Сучасне літературознавство найчастіше визначає жанр п’єси як трагікомедію. Це визначення є найбільш точним, оскільки комедійні елементи в п’єсі нерозривно пов’язані з глибоким трагізмом. Комедійне, абсурдне (мільйонер у смердючому халаті, якого не пускають у банк ) породжує реальну трагедію. Цинічна філософія «комерчеського генделя», яку сповідують помічники Пузиря , призводить до абсолютно реального самогубства чесного ідеаліста Зозулі. Комічна у своїй дріб’язковості погоня за гусьми  стає причиною смерті. У фіналі трагедія фізичної смерті та комедія абсурдної причини зливаються в єдине трагікомічне полотно.   

Тематика, проблематика та ідейний зміст

Основною темою твору є згубний, всепоглинаючий вплив багатства на людину , що призводить до її повної духовної деградації та дегуманізації. Карпенко-Карий досліджує феномен патологічної пристрасті до накопичення – «стяжання без жодної іншої мети».   

Ідея п’єси полягає у засудженні «дикого», хижацького капіталізму, який, базуючись на обмані та нещадній експлуатації, руйнує моральні основи суспільства та калічить людські душі. Цій руйнівній силі драматург протиставляє, хоч і дещо несміливо, гуманістичні ідеали нового покоління.   

Спектр проблематики у творі надзвичайно широкий:

• Соціальна несправедливість та експлуатація. Це центральна проблема, що розкривається через конфлікт Пузиря з робітниками. Його вимога до економів годувати людей «потембосом» (хлібом з полови, схожим на кізяк )  та бунт у Мануйлівці  є прямими виявами цієї проблеми.   
• Проблема «дешевого робітника». Карпенко-Карий геніально показує, що Пузир не просто користується бідністю, а свідомо її створює. Його наказ Ліхтаренку: «Так ви зробіть у Мануйлівці бідність!»  є квінтесенцією цинічної капіталістичної стратегії.   
• Корупція та беззаконня як інструменти бізнесу. Пузир свідомо йде на кримінальний злочин, погоджуючись приховати вівці банкрута Михайлова. Його апарат (Феноген, Ліхтаренко) живе хабарями та крадіжками. Феноген без вагань погоджується на фальшиву присягу в суді за гроші.   
• Деградація особистості. Психологічний портрет Пузиря, який перетворився на «машину» для заробляння грошей.   
• Конфлікт поколінь. Ідейне та світоглядне зіткнення Пузиря з донькою Сонею та її нареченим Калиновичем.   
• Культура та гроші. Знаменита сцена з поміщиком Золотницьким, де Пузир відмовляється дати гроші на пам’ятник Котляревському, оскільки той йому «без надобності».   
• Проблема морального вибору та стійкості. Ця проблема втілена в трагічній долі Зозулі, який обирає смерть замість того, щоб прийняти правила цинічної системи.   

Особливості сюжету та композиції

П’єса має чітку чотириактну структуру , яка послідовно веде глядача від розквіту імперії Пузиря до її повного краху – фізичного, соціального та морального.   

• Експозиція (початок Діі 1). Знайомство з оточенням Пузиря (Феноген, Маюфес)  та його гротескним побутом. Сцена зі старим, «смердючим» халатом, через який мільйонера не пускали в банк, одразу задає сатиричний тон.   

• Зав’язка (середина Діі 1). Це ключовий момент, коли Пузир, попри вагання («опасне діло»), погоджується на злочинну оборудку Маюфеса: приховати на своїх землях дванадцять тисяч овець банкрута Михайлова. Цей акт жадоби стає тим «гачком», який зрештою і призводить до катастрофи.   

• Розвиток дії (Дії 1-3). Драматург паралельно розвиває кілька конфліктних ліній, кожна з яких по-своєму розкриває сутність «пузирства»:

1. Соціальний конфлікт: Створення «бідності» в Мануйлівці , протест робітників проти жахливого хліба  та трагічна смерть Зозулі, якого система робить «цапом-відбувайлом».   

2. Ідеологічний конфлікт: Суперечка з Золотницьким про пам’ятник Котляревському.   

3. Сімейний конфлікт: Небажання Пузиря віддати Соню за «голодранця» Калиновича та її протест проти цінностей батька.   

4. Кримінальний конфлікт: Розвиток афери з вівцями. Лист Маюфеса про арешт Михайлова  свідчить, що небезпека наближається.   

• Кульмінація (кінець Діі 3 – Дія 4). Кульмінація у п’єсі подвійна, що посилює її ефект.

1. Фізично-символічна кульмінація: Пузир бачить, як гуси скубуть копу пшениці. Охоплений маніакальною пристрастю «хазяйнування», він сам женеться за ними, спітикається і падає, зазнаючи смертельної травми.   

2. Юридично-соціальна кульмінація: У момент, коли Пузир лежить хворий, з’являється Урядник і вручає йому повістку, де той фігурує як «обвиняемый» у приховуванні овець і має бути доставлений «під караулом».   

• Розв’язка (фінал Діі 4). Настає повний крах. Пузир помирає від зараження крові (сепсису), оскільки «нарив прорвало всередину». Одночасно руйнується його імперія – приходить звістка про бунт у Мануйлівці. Найбільше ж його мучить не фізичний біль, а ганьба: «Честь, Честь мою топчуть в болото!». Його останні слова в житті адресовані не родині, а Феногену, і стосуються дріб’язкових деталей: «одна овечка… має поранений хвостик… друга… шкандибає… Нехай Карло обдивиться… шкода худоби і потеря…». Це фінальний доказ його повної духовної смерті, що передувала фізичній.   

Аналіз системи персонажів

• Терентій Пузир. Це центральний, титанічний образ п’єси, що втілює «типовий образ процвітаючого капіталіста-землевласника». Його філософія – «стяжання». Це вже не просто скупість, а життєва патологія, яка перетворила його на «машину» для заробляння грошей. Він щиро не розуміє, навіщо існує те, що не дає прибутку. Його відмова фінансувати пам’ятник Котляревському  – це не економія, а глибокий ціннісний вибір. Парадоксально, але він не позбавлений марнославства: отримавши орден Станіслава (за пожертву на приют, що, вочевидь, було вигідною інвестицією), він навіть підрізає бороду, щоб нагороду було видно. Його жадібність гротескна: він їздить у банк зі своєю солониною , але при цьому мислить мільйонними категоріями.   

• Апарат пригнічення (Феноген, Ліхтаренко, Куртц). Це інструменти, якими Пузир будує свою імперію.

• Феноген: «Права рука». Він – корупціонер-виконавець, що мріє «стать хазяїном». Він бере хабарі з економів  і є втіленням дрібного, але всепроникного «хазяйського» цинізму. Його готовність на фальшиву присягу за двісті карбованців  шокує навіть прожоговитого Маюфеса.   

• Ліхтаренко: Це ідеолог системи. Він не просто краде, а філософськи обґрунтовує це як «комерчеський гендель». Він – хижак , який свідомо реалізує план Пузиря зі створення бідності. Пузир цінує його, попри крадіжки, бо той дає «велику користь».   

• Куртц: Німець-шахмейстер. На тлі інших він виглядає майже чесним («еті – нєт!» ), але його чесність суто функціональна і стосується лише овець, а не людей.   

• Носії альтернативних цінностей (Соня, Калинович).

• Соня: Донька Пузиря, освічена (має золоту медаль ), гуманна. Вона є внутрішнім опонентом системи батька. Її шокує хліб робітників («Невже це хліб?… I такий хліб у нас люде їдять?» ). Вона та Калинович представляють «нове покоління» з його ідеалами.   

• Калинович: Учитель, коханий Соні. Він виступає опонентом Пузиря , говорячи про «обов’язки перед спільною громадою» та «справедливість». Проте, їхній бунт несистемний. Зіткнувшись із системою, вони не намагаються її змінити, а лише планують особисту втечу – таємно повінчатися. Це свідчить про те, що драматург, хоч і симпатизує інтелігенції, не бачить її реальною силою, здатною протистояти «пузирству».   

• Опонент-аристократ (Золотницький).

• Це родовитий і багатий поміщик , представник типу «культурного господаря». Він єдиний, хто рівний Пузирю за статусом. Їхній конфлікт через пам’ятник Котляревському  – це зіткнення «дикого», нувориського капіталу (Пузир) зі старим, аристократичним капіталом (Золотницький). Золотницький, на відміну від Пузиря, розуміє громадську функцію багатства (культура, земські справи). Саме йому належить найточніша характеристика Пузиря: «нещасна, безводна хмара», яка лише висмоктує соки з землі, але не дає їй життєдайної вологи.   

• Жертви системи (Робітники, Зозуля).

• Робітники: Це безлика маса, об’єкт експлуатації, яку годують «потембосом». Їхня єдина відповідь – стихійний бунт.   

• Зозуля: Це ключова трагічна фігура. Випускник земледільчої школи , він – ідеаліст, який вірить у чесну працю. Система (Ліхтаренко і Феноген) робить його «цапом-відбувайлом» за крадіжку пшениці, до якої він не причетний. Їхній цинічний договір – «брать… а на менших звертать!»  – втілюється на ньому. Не витримавши ганьби («Та скоріше б у мене рука відсохла, ніж протягнулась до чужого»), Зозуля вішається. Його смерть – це доказ того, що в системі Пузиря чесна людина або стає злочинцем, або гине.   

Символізм та художня майстерність

Майстерність Карпенка-Карого виявляється у глибокому символізмі та використанні «говорящих прізвищ».   

• Пузир: Це прізвище символізує щось надуте, велике, але порожнє всередині, готове луснути в будь-який момент.   
• Золотницький: Вказує на «золото», аристократичне походження.   
• Ліхтаренко: Той, хто «висвітлює» цинічну правду системи своїм «комерчеським генделем».   
• Калинович: Від «калини», символу чистоти, молодості та України.   

Ключові символи п’єси:

• Халат (і кожух). Це символ скупості, доведеної до абсурду. Він «смердить» і в ньому не пускають у банк, але мільйонер воліє його латати. Водночас Пузир демонструє не лише скупість, але й ділову хватку: новий, розкішний халат (подарунок дружини, який вона хитро намагалася йому «продати» за 50 рублів), він негайно перепродує Золотницькому за сто, заробляючи 100% прибутку. Це доводить, що для нього будь-яка річ, навіть подарунок, є передусім товаром.   
• Орден Станіслава. Символ марнославства Пузиря та його прагнення не лише до багатства, але й до соціальної легітимізації.   
• Гуси. Це центральний гротескний символ фіналу. Класична птиця, що врятувала Рим, у Карпенка-Карого губить «хазяїна». Мільйонер, власник 22 тисяч кіп пшениці , гине, бо не може стерпіти, що кілька гусей скубуть одну копу. Це не ощадливість, а патологічний розлад контролю, дріб’язкова тваринна жадібність, яка буквально його вбиває.   

Частина II. Критична стаття: “Анатомія ‘Хазяїна’: Патологія капіталу та її українська актуальність”

П’єса «Хазяїн» Івана Карпенка-Карого стоїть на вершині його творчості не лише як довершений зразок соціально-сатиричної драми, але і як глибокий, майже медичний аналіз патології, що не має часових меж. Якщо у «Ста тисячах» драматург досліджував процес становлення «глитая», примітивну, майже містичну жагу Герасима Калитки до землі, то в «Хазяїні» він препарує результат. Терентій Пузир – це вже не селянин, що мріє про багатство; це аграрний магнат, мільйонер, який оперує не десятинами, а фінансовими потоками, ринками та злочинними схемами. Він – система, машина, функція. І саме цю трансформацію людини у функцію Карпенко-Карий досліджує з безжальною точністю.   

Психологія «пузирства» – це «стяжання без жодної іншої мети». Гонитва за грошима для Пузиря давно втратила будь-який утилітарний сенс. Він прагне багатства не заради комфорту – він носить смердючий халат і возить з собою в банк солонину. Він прагне його не заради розкоші – розкішний новий халат він негайно перепродує з націнкою. Його накопичення – це чиста, дистильована пристрасть, процес заради процесу. Найкраще це ілюструє знаменита сцена з поміщиком Золотницьким. Відмова Пузиря дати гроші на пам’ятник Котляревському – це не проста скупість. Це фундаментальний ціннісний вибір. У його раціональній картині світу, де все вимірюється прибутком, поезія, національна пам’ять, культура є категоріями ірраціональними, а отже, «без надобності». Саме тому Золотницький дає йому геніальну характеристику – «безводна хмара» : велетенська сила, що висмоктує всі соки із землі, але не здатна повернути їй ані краплі живої води.   

Пузир страшний не сам по собі, а тією системою, яку він свідомо вибудовує. Він – раціональний творець зла. Він не діє в гніві; він діє з розрахунку. Його операційна система – це «комерчеський гендель», філософію якого блискуче формулює економ Ліхтаренко. Ця філософія проста: красти можна і треба, головне – щоб хазяїн отримував свою «велику користь». Пузир свідомо оточує себе циніками та злодіями, бо чесні люди в його системі не функціональні. Він знає, що Ліхтаренко краде, але цінує його, бо той вміє визискувати з робітників, створюючи «бідність» і забезпечуючи «дешевого робітника».   

Неминучим наслідком функціонування цієї машини є трагедія Зозулі. Смерть цього ідеаліста – не побічна сюжетна лінія, а ключовий доказ. Система Пузиря не просто толерує зло, вона активно знищує добро. Договір Ліхтаренка і Феногена «брать… а на менших звертать!»  вимагає жертви, і Зозуля, зі своєю вірою в чесну працю та диплом земледільчої школи, є ідеальним «меншим». Його самогубство доводить: у цьому світі чесна людина або стає злочинцем, або гине.   

Фінал п’єси – це гротескний апокаліпсис, потрійний крах «хазяїна». Перший крах – фізичний. Мільйонер, власник 22 тисяч кіп пшениці, гине через те, що особисто погнався за гусьми, які скубли одну копу. Це не просто випадок, це сатиричне правосуддя: його маніакальна жага до дріб’язкового «хазяйнування» вбиває його. Другий крах – соціальний. У той час, як він помирає, його імперія тріщить по швах: у Мануйлівці бунт, робітники розбили голову Ліхтаренку. Система, побудована на свідомому створенні бідності, вибухає. Третій крах, і для Пузиря найстрашніший, – репутаційний. Прихід Урядника з повісткою, де він, кавалер ордена, іменований «обвиняемым» і має бути взятий «під караулом». Це удар по його «честі». І в цей момент, на порозі смерті, оточений руїнами, Пузир виголошує свій заповіт, свій символ віри. Він кличе Феногена не для каяття, а щоб повідомити про «поранений хвостик» вівці. Він помирає не як людина, а як функція, як «хазяїн».   

Саме в цьому полягає жахлива актуальність п’єси Карпенка-Карого. «Хазяїн» – це не просто твір про аграрний капіталізм кінця XIX століття. Це анатомія українського олігархату як явища. Тип «хазяїна», що ставить накопичення вище за закон, культуру та людське життя, виявився трагічно живучим. Сучасні «пузирі», що так само вийшли з «дикого» накопичення, демонструють ту ж філософію «грошей заради грошей» , виводячи капітали в закордонні банки , замість того, щоб стати для своєї землі життєдайним дощем. Вони так само будують корупційні системи, де «ліхтаренки» та «феногени» забезпечують «користь» хазяїну, знищуючи справедливість. І вони так само вважають культуру, освіту та національну ідентичність чимось, що «без надобності». Карпенко-Карий написав не просто п’єсу. Він поставив діагноз соціальній патології, яка, на жаль, і досі залишається однією з найважчих хвороб українського суспільства.