📘Енеїда

Еней: Головний герой поеми, “парубок моторний і хлопець хоть куди козак”. На початку твору він постає як безтурботний гульвіса, що любить випити й погуляти. Проте під впливом випробувань його характер зазнає значної еволюції: він перетворюється на мужнього воїна, мудрого ватажка та відповідального лідера, який дбає про свій народ і майбутнє нової держави. Його шлях — це алегорія дозрівання української національної ідеї.

Турн: Цар рутульський, головний антагоніст Енея. Змальований як “не в шутку молодець був жвавий, товстий, високий, кучерявий”. Він гордий, пихатий та войовничий, уособлює грубу, консервативну силу, що стоїть на шляху до створення нової держави. На відміну від Енея, він не розвивається і зазнає поразки.

Дідона: Цариця Карфагена, “трудяща, дуже працьовита, весела, гарна, сановита” вдова. Вона є втіленням сильної та мудрої правительки. Її трагічна історія кохання до Енея та самогубство після його від’їзду символізують вічний конфлікт між особистим щастям та вищим обов’язком перед долею народу.

Латин: Цар Латинської землі, карикатурний образ нерішучого, скупого та боягузливого правителя. Він намагається уникнути війни, але не має достатньо волі, щоб протистояти тиску оточення.

Амата: Дружина Латина, втілення інтриганства та войовничості. Це пихата та зла жінка, яка з особистих мотивів розпалює війну між латинцями та троянцями.

Низ та Евріал: Молоді воїни-побратими, чий подвиг є одним із найпатетичніших епізодів поеми. Їхня самопожертва під час нічного рейду у ворожий табір та героїчна загибель втілюють ідеал патріотизму та пріоритету громадського обов’язку над особистим.

Олімпійські боги: Це сатиричне дзеркало тогочасної української панської верхівки та російської бюрократії. Вони позбавлені величі, поводяться як земні можновладці: бенкетують, інтригують, беруть хабарі та сваряться. Серед них виділяються: Зевс (самодур), Юнона (зла і мстива інтриганка) та Венера (легковажна і хитра красуня, мати Енея).

Подорож троянців-козаків: Це центральна сюжетна лінія, яка є алегорією історичної долі українського народу після втрати державності. Вона охоплює всі пригоди Енея та його ватаги, починаючи з утечі зі спаленої Трої (зруйнованої Січі), мандри морями, відвідини Карфагена та Сицилії, подорож у потойбічний світ, і закінчуючи прибуттям до Латинської землі та війною за право заснувати там власне царство, що символізує пошук нової вітчизни.

Конфлікт Енея і Турна: Основна конфліктна лінія твору, що розгортається у другій половині поеми. Суперництво за руку царівни Лавінії переростає у повномасштабну війну, яка стає вирішальним випробуванням для Енея як майбутнього будівничого нації. Ця лінія уособлює боротьбу нового, прогресивного начала зі старим, консервативним та заснованим на грубій силі.

Інтриги олімпійських богів: Сатирична сюжетна лінія, що розвивається паралельно до основної. Прихильність Венери до Енея та ненависть Юнони до троянців стають причиною багатьох випробувань для героїв. Сварки, бенкети та хабарництво олімпійців, зображені як сцени з життя українського панства, безпосередньо впливають на розвиток подій на землі, висміюючи свавілля та аморальність панівних класів.

Трагічна любов Енея та Дідони: Лінія, що розкриває вічний конфлікт між особистим почуттям та вищим обов’язком. Еней змушений покинути кохану жінку заради виконання волі богів і обов’язку перед своїм народом, що призводить до самогубства карфагенської цариці, яка не змогла пережити зраду.

Поема складається з шести частин, що є травестійним переспівом перших шести книг однойменної епопеї Вергілія.

Частина І: Втеча Енея з Трої, його подорож морем, буря, прибуття до Карфагена, зустріч з Дідоною.

Частина ІІ: Життя Енея в Карфагені, любов до Дідони, відплиття.

Частина ІІІ: Прибуття на Сицилію, поминки по Анхізу, спортивні ігри. Прибуття до Кумського царства, зустріч із Сивіллою.

Частина ІV: Подорож Енея до пекла, зустрічі з померлими героями.

Частина V: Прибуття до Латинської землі, конфлікт з Турном, підготовка до війни.

Частина VІ: Війна між троянцями та рутульцями, загибель Турна, перемога Енея.

Композиція твору є синкретичною: вона поєднує епічну розповідь про мандри та воєнні подвиги Енея з численними ліричними відступами автора, в яких звучить ностальгія за козацькою добою та Гетьманщиною. Характерною рисою композиції є введення в сюжетну канву детальних етнографічних описів українського народного побуту, звичаїв, кухні, одягу, вірувань, що перетворює твір на “енциклопедію життя українського народу”. Сюжет розвивається за схемою подорожі-випробування, під час якої головний герой Еней проходить еволюцію від безтурботного гульвіси до відповідального національного лідера. Дія розгортається у двох планах — земному (пригоди троянців) та олімпійському (інтриги богів), — які постійно переплітаються, причому “високий” світ богів зображується у “низькому” бурлескному ключі.

Соціальна нерівність та кріпацтво: Поема гостро, хоч і алегорично, засуджує кріпосницький лад. Найяскравіше це виявлено в описі пекла, де пани, що “людям льготи не давали і ставили їх за скотів”, зазнають страшних мук. Також викривається корупція та хабарництво через сатиричне зображення олімпійських богів.

Національна ідентичність та втрата державності: Це центральна проблема твору, втілена в алегорії мандрів троянців, які втратили батьківщину (Трою-Січ) і шукають нову землю. Поема просякнута ностальгією за козацькою вольницею, утверджуючи ідею незнищенності українського духу.

Патріотизм та громадянський обов’язок: Проблема розкривається через уславлення козацької доблесті, побратимства та самопожертви. Кульмінацією є подвиг Низа та Евріала, чиїми вустами проголошується ідея пріоритету “общего добра” над особистими інтересами.

Моральний занепад панівної верстви: Висміювання паразитизму, аморальності, корумпованості та нікчемності панства через сатиричні образи олімпійських богів, які протиставляються здоровим моральним принципам простого народу.

Збереження мови та культури: Поема ставить і водночас вирішує проблему утвердження самобутності української культури та мови в умовах імперської політики асиміляції. Детальне зображення народних звичаїв, побуту та вірувань стає актом збереження національної пам’яті.

Конфлікт особистого і громадського: Ця вічна проблема втілена в трагічній історії кохання Енея та Дідони, де герой змушений обирати між особистим щастям і вищим обов’язком перед своїм народом.

Бурлеск і травестія: Це провідні художні прийоми, що визначають жанрову специфіку твору. Травестія полягає у “переодяганні” античних героїв в українські костюми та перенесенні їх в український побут, а бурлеск — у розповіді про високі матерії “низьким”, простонародним стилем. Ці засоби служать для деконструкції імперського міфу та утвердження народного світогляду.

Алегорія та алюзія: Поема побудована на розгорнутій історичній алегорії: мандри троянців — це доля запорожців після зруйнування Січі. У творі міститься безліч алюзій на конкретні історичні події, суспільні явища та побутові реалії України кінця XVIII століття.

Гумор і сатира: Сміх у поемі має різні відтінки: від легкого, життєрадісного гумору, що йде від народних анекдотів, до гострої соціальної та політичної сатири, спрямованої проти кріпосницького ладу, корумпованого чиновництва та імперського гніту.

Мовне багатство: Автор віртуозно використовує лексичні скарби живої народної мови. Характерними рисами є широке вживання розмовно-побутової лексики, народних фразеологізмів, синонімічних рядів (наприклад, для позначення руху: волочитися, почухрати, попхатися, слонятися), вульгаризмів, а також створення авторських неологізмів.

Етнографізм: Твір насичений детальними описами українських народних звичаїв, обрядів, одягу, страв, вірувань, ігор та розваг. Ця риса перетворює поему на “енциклопедію українського народного життя” і є формою культурного спротиву асиміляції.

Віршування: Поема написана новаторським для української літератури силабо-тонічним віршем — чотиристопним ямбом, який надав оповіді динамічності та наблизив її до розмовної інтонації. Автор використав складну десятирядкову строфу (дециму) зі схемою римування абабввгдгд, довівши здатність української мови до витончених поетичних форм.

Іван Петрович Котляревський (1769–1838) походив зі збіднілого козацько-старшинського роду з Полтави. Його “Енеїда” вважається першим твором нової української літератури, написаним живою народною мовою, що стало епохальною подією в історії українського письменства. Поема стала відповіддю на ліквідацію української автономії та посилення русифікації, перетворивши сміх на інструмент збереження національної ідентичності. Хоча сюжетно твір є переробкою однойменної епопеї Вергілія, а безпосереднім зразком для нього слугувала російська травестія М. Осипова, Котляревський творчо переосмислив запозичену форму, наповнивши її глибоко оригінальним українським змістом, етнографічним багатством та прихованим патріотичним пафосом. Використання бурлескної форми дозволило автору обійти жорстку імперську цензуру і донести до читача ідеї національної самобутності під виглядом розважального твору. “Енеїда” відіграла колосальну роль у формуванні національної самосвідомості українців у XIX-XX століттях.

Розширений аналітичний паспорт твору

Твір Івана Петровича Котляревського «Енеїда» є фундаментальним наріжним каменем, на якому тримається вся будівля нової української літератури. Це перша в історії національного письменства пам’ятка, укладена живою, повнокровною розмовною українською мовою, що прийшла на зміну застиглим формам старокнижних текстів. Автор твору народився 9 вересня 1769 року в Полтаві у родині дрібного чиновника. Навчання в Полтавській духовній семінарії, де майбутній письменник опановував латину, грецьку мову, риторику та поетику, заклало той міцний класичний фундамент, який пізніше дозволив йому так віртуозно переосмислити античну спадщину.

Робота над поемою тривала близько тридцяти років, з 1794 по 1826 рік, що відображає не лише особисту творчу еволюцію автора, а й глибинні зрушення в суспільній свідомості українства. Публікація перших трьох частин у 1798 році в Петербурзі стала справжньою культурною революцією, хоча вона й відбулася без офіційної згоди автора зусиллями Максима Парпури. Четверта частина побачила світ у 1809 році, а повне видання у шести частинах було опубліковане вже після смерті митця (він помер 10 листопада 1838 року) у 1842 році завдяки видавцю О. Волохінову. Крім «Енеїди», Котляревський став автором п’єс «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник», які започаткували нову українську драматургію.

За літературним родом «Енеїда» належить до ліро-епосу, де розгорнутий сюжет тісно переплетений з потужним авторським голосом. Жанрова приналежність твору визначається як епічна бурлескно-травестійна поема. Травестійний аспект полягає у дотепному переодяганні античних героїв Вергілія в українські народні строї, наділенні їх ментальністю, звичками та мовою тогочасних козаків-запорожців. Бурлескний стиль виражається у свідомому зниженні високих героїчних тем до рівня побутових комічних сцен. Поема написана чотиристопним ямбом, а десятирядкова строфа (децима) має чітку схему римування ababccddee, що забезпечує тексту особливу динамічність і мелодійність, наближаючи його до народної пісні.

Тематика поеми охоплює грандіозну панораму життя українського суспільства другої половини XVIII століття. В центрі уваги автора — побут, звичаї, традиції та соціальні відносини всіх верств населення. Через мандри Енея алегорично відтворюється історична доля українського козацтва після руйнування Запорозької Січі Катериною II у 1775 році. Ідея твору ґрунтується на утвердженні безсмертя української нації, її волелюбності, а також на висміюванні паразитизму панівних класів, хабарництва чиновників та деспотизму самодержавства.

Сюжетна лінія формально повторює античну схему Вергілія, проте наповнюється принципово новим змістом. Після падіння Трої Еней, парубок моторний, збирає ватагу троянців і на човнах вирушає на пошуки Італії. Шлях героїв пролягає через Карфаген, де Еней гостює у Дідони; острів Сицилію, де відбуваються поминки за батьком Анхізом; та підземне царство Плутона. Фінальні частини присвячені жорстокій війні з рутульцями за право оселитися в Латинській землі, що завершується перемогою Енея над Турном.

Система образів твору відображає соціальну ієрархію епохи. Еней і троянці втілюють кращі риси українського національного характеру — мужність, життєлюбство та солідарність. Образи богів (Зевс, Юнона, Венера, Нептун) є сатиричним портретом тодішньої бюрократії та деспотичного панства. Земні герої (Дідона, Латин, Амата, Турн) представляють типи тогочасних поміщиків-кріпосників, чиє життя проходить у нескінченних розвагах та інтригах.

Критична стаття: Енеїда як наріжний камінь нової української літератури

Поява «Енеїди» Івана Котляревського стала переломним моментом у розвитку української культури. У час, коли українська мова розглядалася лише як побутове наріччя, Котляревський здійснив безпрецедентний за сміливістю крок — зробив народне слово основою високого літературного твору, довівши його гнучкість і багатство. Цей твір не просто перелицював класику, він перекодував саму свідомість нації, давши їй дзеркало, в якому українці вперше побачили себе як повноцінний народ.

Історичне тло, на якому створювалася поема, було сповнене трагізму. Після знищення Гетьманщини та розгрому Запорозької Січі українська еліта значною мірою була денаціоналізована, дворянство інтегрувалося в імперську систему чинів, а селянство опинилося в кайданах кріпацтва. Котляревський, який сам служив у війську під час російсько-турецької війни (1787–1791), добре знав солдатське та козацьке життя. У цих умовах «Енеїда» стала формою прихованого протесту, способом збереження національної ідентичності через сміхову культуру та етнографічну деталізацію.

Однією з найважливіших особливостей поеми є її неймовірна етнографічна насиченість. «Енеїду» справедливо називають енциклопедією народного життя, адже в ній зафіксовано сотні назв страв, напоїв, елементів одягу, народних ігор та танців. Котляревський демонструє блискуче знання національної кухні: галушки з салом, куліш, лемішка, шпундра з буряками, кав’яр, зубці та численні види горілки. Опис одягу героїв — від кунтушів та очіпків богинь до свиток, каптанів з китайки та шапок троянців — свідчить про глибоку пошану автора до народного естетизму. Навіть дрібні деталі, як-от пояс із каламайки чи червоні чоботи Дідони, працюють на створення живого національного колориту.

Центральним образом поеми є Еней, чия еволюція відображає шлях українського характеру від стихійної енергії до свідомого служіння спільній справі. Якщо на початку ми бачимо в ньому завзятого гульвісу, схильного до пиятик і розваг, то в міру просування сюжету він перетворюється на мудрого ватажка. Еней Котляревського — це кошовий отаман, який відчуває відповідальність за свою ватагу. Його троянці — це не міфічні воїни, а реальні запорожці, чия волелюбність контрастує із затхлим життям імперських провінцій. Наприкінці поеми Еней постає вже не як бурлака, а як досвідчений полководець і дипломат, що дбає про заснування нової держави.

Особливе місце в ідейній структурі поеми посідає картина пекла. Котляревський радикально модернізує античний підземний світ, населяючи його грішниками свого часу. У пеклі караються пани, які знущалися з селян, судді-хабарники, чиновники-крутії та брехуни. Тут автор виступає як гострий соціальний сатирик, утверджуючи ідею неминучої відплати за гріхи проти людини. На противагу пеклу, рай змальований як місце упокоєння для бідних і сиріт, що підкреслює демократизм світогляду автора.

Подвиг Низа та Евріала є вершиною героїчного пафосу твору. Юнаки йдуть на вірну смерть заради порятунку війська, керуючись девізом про забуття особистого заради спільного блага. У цих рядках Котляревський висловлює свої думки про громадянський обов’язок та любов до батьківщини. Цей епізод доводить, що за маскою бурлескного сміху ховається глибокий патріотизм і пошана до лицарської честі. Козацьке побратимство тут змальовано як найвищу цінність, здатну долати навіть страх смерті.

Боги в «Енеїді» остаточно втрачають свою сакральність. Зевс постає деспотичним старим поміщиком, що полюбляє сивуху, Юнона — сварливою жінкою, Нептун — дряпічкою, готовим за хабар втихомирити бурю. Ця десакралізація показує ницість тогочасної верхівки, яка вершила долі людей, виходячи з власних примх. Земні ж царі, як-от Латин чи Турн, втілюють риси українських поміщиків-феодалів з їхніми нескінченними бенкетами та інтригами. Цікаво, що навіть битви автор описує з комічними деталями, наприклад, використовуючи як тарани довбні з олійниць, що підсилює загальну атмосферу бурлеску.

Мова поеми — це її найбільша перемога. Котляревський продемонстрував невичерпні можливості українського слова, використовуючи нагромадження синонімів, макаронізми та дотепні приказки. Фразеологічне багатство твору є бездонним, що робить його частиною народної мудрості. Історичні алюзії — згадки про Сагайдачного, Залізняка, битви під Полтавою та Бендерами — вплітають античний сюжет у контекст української історії, перетворюючи поему на політичний маніфест.

Рецепція твору була миттєвою. «Енеїду» читали всі верстви суспільства. Твір породив школу наслідувачів, але справжнє його значення розкрилося в творчості Тараса Шевченка та Івана Франка. Франко підкреслював, що після появи «Енеїди» наше письменство назавжди стало ближчим до реальних потреб народу. Котляревський зумів поєднати високу європейську традицію з низовою сміховою культурою, створивши синтез, який виявився неймовірно живучим.

Завершуючи дослідження, варто зазначити, що «Енеїда» — це не лише історичний пам’ятник, а й живий організм. Її сміх став формою опору та способом збереження гідності. Культурний код, закладений у поемі, продовжує діяти, навчаючи нас бути гідними своєї історії. Перемога Енея у фіналі — це символ торжества справедливості та життєвої сили народу, який знаходить свою землю і право на власну долю. І цей голос Котляревського, що звучить крізь віки, є найкращим доказом того, що українська душа здатна сягнути небесних висот, пам’ятаючи народні приказки: «Краще синиця в руках, ніж журавель у небі».