📘Дві московки

Ганна: Тиха, задумлива і добра селянка, яка виходить заміж за Василя Хоменка. Вона стійко переносить труднощі, але зрештою втрачає чоловіка, сина та своє здоров’я через бідність і рекрутчину, помираючи в злиднях.

Марина: Смілива, пристрасна і темпераментна дівчина, яка кохає Василя, але не може бути з ним. Її життя сповнене протесту проти долі, однак закінчується трагічно в Києві, де вона гине від розпусти та злиднів.

Василь Хоменко: Москаль, чоловік Ганни, який повертається додому після служби, але згодом знову змушений покинути сім’ю через рекрутчину. Його доля лишається невідомою.

Варка Хомиха: Стара мати Василя, добра і турботлива свекруха Ганни. Вона помирає раніше за дочку, не дочекавшись спокійної старості.

Іван Хоменко: Син Ганни і Василя, якого забирають у кантоністи. Він “омосковщується” на службі, відцуравшись від матері, і вимагає продати хату для власних потреб.

Життя Ганни: Описує її шлюб із Василем, короткий період щастя, а потім поступову втрату сім’ї через рекрутчину та бідність, що завершується її смертю в убогості.

Життя Марини: Розповідає про її нерозділене кохання до Василя, шлюб із нелюбом, спробу знайти кращу долю в Києві та трагічну загибель у шинку.

Повість має лінійну структуру, де події розгортаються хронологічно, відображаючи життя героїнь від молодості до смерті. Композиція побудована на контрасті між щасливими моментами та трагічними поворотами, що підкреслює невідворотність їхньої долі.

Соціальна несправедливість: Зображення бідності, безземелля та рекрутчини як факторів, що руйнують життя селян.

Жіноча доля: Висвітлення страждань жінок, які борються з соціальними проблемами та патріархальними обмеженнями.

Моральний розклад: Вплив рекрутчини на особистість, як у випадку з Іваном, який відрікається від матері під впливом чужої культури.

Реалістичні описи: Автор детально змальовує побут, одяг, природу та соціальні умови, створюючи правдиву картину селянського життя.

Психологізм: Глибоке розкриття внутрішнього світу героїнь, їхніх переживань і емоцій, що додає твору емоційної глибини.

Контраст: Використання контрасту між характерами Ганни та Марини, а також між щасливими і трагічними епізодами для підкреслення драматизму.

Символізм: Рекрутчина виступає символом соціального зла, що руйнує долі героїв, а пшениця в сні Марини символізує недосяжне щастя.

Іван Нечуй-Левицький — видатний український письменник-реаліст, який присвятив свою творчість зображенню життя селянства. “Дві московки” — одна з його ранніх повістей, написана у 1865 році в Полтаві та опублікована у 1868 році в журналі “Правда” у Львові. Твір відображає майстерність автора у висвітленні соціальних проблем і психології персонажів. Повість стала одним із перших зразків соціально-побутової прози в українській літературі. Написання твору припало на період педагогічної діяльності Нечуя-Левицького, коли він працював у Полтавській семінарії.

Розширений аналітичний паспорт твору

1. Історико-літературний контекст

Автор та епоха

Іван Нечуй-Левицький (справжнє прізвище — Левицький, 1838–1918) є однією з центральних постатей українського реалізму другої половини XIX століття. Його походження з родини сільського священика, глибоко інтегрованої в народне життя, та здобута освіта — від Богуславського духовного училища до Київської духовної академії — надали йому унікальну можливість глибоко зрозуміти та змалювати побут, звичаї та психологію українського селянства.

Творчість письменника розгорталася в період жорсткого національного гніту, позначеного русифікаторськими заходами Російської імперії, зокрема Валуєвським циркуляром 1863 року та Емським указом 1876 року. В цих умовах сам акт творчості українською мовою був формою культурного спротиву та утвердження національної ідентичності. Особистий досвід автора, який працював учителем російської мови та словесності в системі імперської освіти , дозволив йому зсередини побачити механізми асиміляції. Цей досвід знайшов відображення у його перших великих творах, де він досліджує руйнівний вплив інших імперських інститутів, таких як армія, на долю українців.

Історія створення та публікації

Повість «Дві московки» була написана у Полтаві і стала одним із перших великих творів письменника, його літературним дебютом у прозі. Вперше твір побачив світ у 1868 році на сторінках львівського журналу «Правда», що свідчить про тісні культурні зв’язки між Наддніпрянщиною та Галичиною, які існували попри політичні кордони.

На території Російської імперії шлях твору до читача був значно складнішим. Повість зіткнулася з жорсткою цензурою, яка була невід’ємною частиною державної політики. Дозвіл на друк у Києві було отримано лише у 1881 році, і то за принизливої умови, що текст буде відповідати загальноприйнятим нормам російського правопису. Ця вимога була не просто формальністю, а інструментом лінгвістичної асиміляції, спрямованим на розмивання самобутності української мови. Таким чином, боротьба автора за публікацію свого твору стала мікрокосмом загальнонаціональної боротьби за збереження мови та культури.

Жанрова специфіка

За жанром «Дві московки» — це соціально-побутова повість. Нечуй-Левицький виходить за межі суто етнографічного опису, характерного для його попередників. Він поєднує детальне, реалістичне зображення народного побуту, звичаїв та обрядів із глибоким аналізом соціальних конфліктів та психологічних драм, що є характерною рисою зрілого реалізму.

Твір продовжує і розвиває тему трагічної жіночої долі, започатковану в українській літературі Тарасом Шевченком (поема «Катерина») та Марком Вовчком. Однак Нечуй-Левицький надає цій темі нового, конкретного соціального виміру, зосереджуючись на специфічному статусі «московки» — жінки, чий чоловік перебуває на багаторічній військовій службі, і досліджуючи соціальні та економічні чинники її трагедії.

2. Ідейно-тематичний аналіз

Тематика

Повість охоплює широке коло тем, центральними з яких є:

• Доля жінки-«московки»: Твір розкриває соціальний та психологічний стан жінки, яка через рекрутчину чоловіка опиняється у стані соціальної невизначеності, економічної вразливості та глибокої емоційної самотності. Вона втрачає опору і стає жертвою обставин, з якими не в змозі боротися самотужки.
• Рекрутчина як соціальне лихо: Царська армія в повісті зображена не як інститут захисту, а як безжальний механізм руйнування. Багаторічна служба (до 1793 року — довічна, пізніше — 25, а згодом 20 років) відриває чоловіка від землі, родини та громади. Вона калічить його фізично і морально, що яскраво ілюструє розповідь Василя про жорстоку муштру. Для селянина, чиє життя нерозривно пов’язане з землею, рекрутчина була найстрашнішим лихом, гіршим за поневіряння світами.
• Соціальна нерівність та безправ’я: Повість демонструє повну беззахисність селянської родини перед державним апаратом. Поява осавули з наказом є вироком, який неможливо оскаржити. Економічні умови пореформеної доби — безземелля, низькі заробітки на цукроварнях — довершують картину безвиході, в якій опиняються герої.

Проблематика

На основі розкритих тем автор порушує низку глибоких проблем:

• Фатальність долі та соціальний детермінізм: Чи можливе особисте щастя в умовах, де соціальні обставини є непереборною силою? Долі Ганни та Марини дають на це питання негативну відповідь. Автор показує, що ні покірність і терпіння, ні бунт і спроба втекти від реальності не ведуть до порятунку, коли сама система є ворожою до людини.
• Руйнація патріархальної родини: Імперські інститути — армія та кантоністська школа — виступають як зовнішні сили, що знищують традиційну українську сім’ю. Вони розривають священні зв’язки між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми, перетворюючи родину на осередок страждань.
• Проблема національної та особистісної ідентичності: Ця проблема досягає своєї кульмінації в образі Івася. Пройшовши через систему імперського «виховання», він втрачає не лише синівську любов та моральні орієнтири, а й мову та культурні коди свого народу, перетворюючись на бездушного функціонера, чужого у власному домі.

Центральним у розумінні проблематики є мотив «травми відсутності». Фізична відсутність Василя, спричинена рекрутчиною, створює екзистенційний та економічний вакуум. Ця відсутність стає активною руйнівною силою: вона виснажує Ганну, яка намагається компенсувати її надлюдською працею; вона штовхає Марину на шлях саморуйнації в пошуках емоційної заміни; і вона створює порожнечу в душі Івася, яку система заповнює своєю чужою ідеологією.

3. Композиція та сюжет

Структура

Повість складається з восьми розділів , які послідовно, крок за кроком, розгортають трагедії двох головних героїнь. Композиція побудована на принципах паралелізму та контрасту їхніх доль, що дозволяє автору досягти широкого узагальнення.

• Розділи I–III (Експозиція та зав’язка): Повернення Василя з війська, його знайомство з Ганною та Мариною, вибір на користь Ганни та їхнє весілля. Тут зароджується основний психологічний конфлікт, пов’язаний з нерозділеним коханням Марини.
• Розділи IV–V (Розвиток дії): Автор змальовує картину ідилічного, щасливого життя молодої родини, яке вони будують власною працею. Ця ідилія раптово обривається повторним призовом Василя до війська. З цього моменту починається шлях Ганни до занепаду та відчайдушні спроби Марини знайти розраду у веселощах.
• Розділи VI–VIII (Кульмінація та розв’язка): Кульмінаційним моментом у долі Ганни стає історія її сина Івася, його моральне падіння та остаточний розрив з матір’ю. Це призводить до її смерті у злиднях. Паралельно розгортається трагічний фінал Марини, яка гине на дні київського суспільства.

Сюжетні лінії

У повісті чітко простежуються дві основні сюжетні лінії:

• Лінія Ганни: Це історія жертовної любові, тихого страждання та повільного згасання. Її сюжетна траєкторія — це шлях від щасливої дружини та матері, яка разом з чоловіком будує добробут, до знедоленої, покинутої всіма жінки, що помирає в самотності та бідності.
• Лінія Марини: Це історія пристрасті, бунту та саморуйнування. Її сюжет — це спроба втекти від нещасливої долі через гедонізм, пошук забуття у веселощах, що, однак, призводить до ще більш стрімкого морального падіння та ганебної смерті.

Композиційною особливістю твору є використання прийому «фальшивої надії». Автор свідомо створює в перших розділах ідилічну картину родинного щастя, збудованого працьовитими, порядними людьми. Це робить подальше руйнування цього щастя ще більш трагічним. Контраст між тим, «що було», і тим, «що стало», з усією очевидністю показує, що причина трагедії не в особистих вадах героїв, а в злочинній суті системи, яка знищує найкращі людські поривання.

4. Система образів

Центральні жіночі образи: Ганна vs Марина

Нечуй-Левицький створює два психологічно глибокі та контрастні жіночі образи, які втілюють різні моделі поведінки та світосприйняття.

• Ганна: Втілює ідеал патріархальної жінки. Вона тиха, лагідна, покірна долі та надзвичайно працьовита («Ганна не любила празникувати в будень»). Її краса спокійна, світла, гармонійна: «невеличка з себе… повновида й кругловида… Сині невеличкі очі світились тихо-тихо». Її реакція на горе — це терпіння, молитва та самопожертва. Вона продає останнє, щоб допомогти спочатку чоловікові, а потім синові, повністю розчиняючись у служінні родині.
• Марина: Є повною протилежністю Ганні. Це натура пристрасна, енергійна, бунтівна. Вона «смілива й проворна», без неї «не обходилась на селі ніяка гулянка». Її краса яскрава, палка, навіть виклична: «чорнява, аж трохи смуглява… тонкі чорні, аж неначе сині, брови… червоні губи цвіли червоним цвітом півонії». Її реакція на нещасливе кохання та нелюбий шлюб — активний протест, що виливається у спробу «затанцювати» своє лихо, знайти забуття у веселощах, а згодом — у розпусті.

Незважаючи на кардинальну відмінність характерів , долі обох жінок є однаково трагічними. Цим автор підкреслює свою головну ідею: в умовах тотального соціального зла особисті якості та вибір моделі поведінки не мають вирішального значення. І покірність, і бунт однаково приречені на поразку.

Чоловічі образи

• Василь Хоменко: Це трагічний образ «маленької людини», яка стає жертвою безжальної державної машини. Він працьовитий, люблячий чоловік і син, який мріє про просте селянське щастя — власне господарство: «Коли б мені, думаю, таких три пари волів та добрий плуг, то не треба б тоді мені ні царства, ні панства». Армія ламає його долю, перетворюючи з господаря на вічного солдата і, всупереч його волі, на причину занепаду власної родини.
• Івась: Це ключовий образ повісті, що символізує найстрашніший наслідок дії системи — моральну та національну деградацію. Кантоністська школа, військовий навчальний заклад для солдатських дітей, виявляється «фабрикою» з виховання яничарів. Вона перетворює хлопця на бездушного егоїста, який розмовляє суржиком, зневажає матір («матушка») і розглядає родинне гніздо лише як «наслідство», яке можна вигідно продати заради власних кар’єрних амбіцій.

Образ Івася є дзеркальним запереченням образу його батька. Якщо Василь повертається з армії травмованим, але зберігши мову, любов до землі та родини, то Івась повертається з системи повністю денаціоналізованим та дегуманізованим. Василь є жертвою системи, тоді як Івась стає її агентом, продовжуючи руйнівну роботу всередині власної родини. Це показує, як система з часом вдосконалює свої методи асиміляції, переходячи від грубого фізичного насильства до глибинної ідеологічної обробки.

5. Поетика та художні засоби

Стильові риси

Стиль повісті поєднує риси реалізму та сентименталізму.

• Реалізм з етнографічною точністю: Автор змальовує селянське життя з надзвичайною достовірністю. Детальні описи побуту, одягу, звичаїв, праці, народних свят створюють переконливе тло для розгортання драми.
• Елементи сентименталізму: Мова твору, особливо в описах почуттів героїнь, материнської любові та страждань, насичена емоційно забарвленою лексикою, пестливими формами, риторичними вигуками. Мова оповідача часто є не відстороненою, а сповненою глибокого співчуття до своїх героїв.

Роль пейзажу та портрета

Пейзаж і портрет у повісті виконують важливу психологічну функцію.

• Психологічний паралелізм: Стан природи часто гармонує з душевним станом героїв. Тихий літній вечір на початку повісті створює атмосферу спокою та надії. Похмурі осінні та зимові пейзажі супроводжують найтяжчі періоди в житті Ганни. Занедбаний сад біля її хати стає символом занепаду всієї родини.
• Портрет як характеристика: Зовнішність героїв є ключем до їхньої внутрішньої суті. Спокійна, світла краса Ганни контрастує з яскравою, палкою вродою Марини. Зміни в зовнішності — змарніле, висушене горем обличчя Ганни, зчорніле, спалене горілкою лице Марини — візуалізують їхню трагедію.

Фольклорні елементи

Нечуй-Левицький органічно вплітає у тканину твору багатство українського фольклору.

• Пісні: Текст насичений уривками народних пісень — весільних («Летять галочки у три рядочки»), ліричних («Ой місяцю, місяченьку!»), жартівливих. Вони не просто ілюструють події, а й розкривають почуття героїв, слугують своєрідним коментарем до їхніх доль.
• Обряди: У повісті детально змальовано традиційне українське весілля з його ритуалами (посад, гільце, співи дружок) та вечорниці. Ці сцени створюють образ гармонійного народного світу, на тлі якого руйнівна дія зовнішніх сил виглядає особливо жорстокою.
• Символіка сновидінь: Фінальний сон Марини є вершиною художньої майстерності автора. Це складний символічний комплекс, де химерно переплітаються спогади про рідне село, втрачене кохання, київська реальність та біблійні мотиви, що стає апофеозом її трагедії та підсвідомим каяттям.

Фольклорні елементи у повісті виконують функцію «морального камертона» та образу «втраченого раю». Світ народних пісень, обрядів та звичаїв — це світ гармонії, краси та усталеного порядку. Трагедія героїв полягає саме у їхньому випадінні з цього світу. Їхня сюжетна траєкторія — це шлях від повноцінної участі в гармонійному народному космосі (весілля Ганни) до повного вигнання з нього, що символізує їхню соціальну та екзистенційну смерть (бідний похорон Ганни та безіменна могила Марини).

Критична стаття: Дві долі, одна трагедія: Соціальний детермінізм та руйнація ідентичності в повісті Івана Нечуя-Левицького «Дві московки»

Повість Івана Нечуя-Левицького «Дві московки» (1868) є не просто одним із перших великих творів видатного реаліста, а й програмним текстом, що з безкомпромісною правдивістю ставить діагноз українському суспільству другої половини XIX століття. Це не побутова драма про нещасливе кохання, а глибокий соціальний аналіз механізмів руйнування особистості, родини та національної ідентичності під тиском безжальної імперської системи.

«Московка» як соціальний феномен

Центральним для розуміння твору є поняття «московка». Це не просто «дружина солдата», а визначення маргінального соціального статусу, що прирікав жінку на економічну незахищеність, суспільну вразливість і психологічну самотність. Рекрутчина, яка забирала чоловіків на десятиліття , була ефективним інструментом колоніальної політики. Вона не лише забезпечувала імперію солдатами, а й систематично вилучала найпродуктивнішу частину чоловічого населення з українського села, підриваючи його економічний фундамент та руйнуючи традиційний уклад. Розповідь Василя про дегуманізуючу муштру, де людину перетворювали на бездумний механізм через фізичне та психологічне насильство, розкриває суть цієї системи: «Б’є по щоці, а ти держи голову, неначе він тебе гостинцями годує». Армія ставала для українського селянина пеклом на землі, а його родина перетворювалася на заручників цієї системи.

Ганна і Марина: Два сценарії неминучої загибелі

На прикладі двох контрастних жіночих доль Нечуй-Левицький досліджує реакцію людської особистості на системний тиск. Він моделює дві протилежні стратегії поведінки, щоб довести їхню однакову приреченість.

Ганна уособлює трагедію покори. Її шлях — це втілення християнської етики терпіння та самопожертви. Вона приймає свою долю, знаходить розраду в молитві та виснажливій праці. Її любов до чоловіка та сина є абсолютною і жертовною. Однак у світі, змальованому автором, ці чесноти виявляються безсилими. Система не винагороджує за покірність; вона лише використовує її для повільного знищення. Смерть Ганни від злиднів, виснаження та розбитого серця є логічним фіналом, який доводить, що пасивне страждання не веде до спасіння.

Марина, навпаки, обирає шлях бунту. Це трагедія активного, але хаотичного протесту. Відмовившись страждати мовчки, вона намагається «затоптати ногами» своє лихо, знайти забуття у веселощах, танцях, а згодом — у розпусті. Її бунт є індивідуалістичним і гедоністичним. Не маючи змоги змінити зовнішні обставини, вона спрямовує свою нестримну енергію на руйнацію загальноприйнятих моральних норм і, зрештою, самої себе. Її ганебна смерть у київському шинку — це закономірне завершення бунту, позбавленого конструктивної мети.

Як зазначає літературна критика, трагічні долі обох героїнь зумовлені передусім соціальними причинами — «миколаївською солдатчиною та селянським безземеллям». Показуючи, що ні покірність, ні бунт не рятують від загибелі, Нечуй-Левицький виносить вирок суспільству, де вибір є лише ілюзією, а доля людини наперед визначена ворожою до неї системою.

Трагедія Івася: Деформація душі як наслідок імперської асиміляції

Якщо рекрутчина ламала долі дорослих, то кантоністські школи були справжніми «фабриками» з перевиховання дітей, спрямованими на тотальну асиміляцію та знищення національної пам’яті. Образ Івася — це найстрашніший і найпереконливіший доказ злочинності цієї системи.

Його повернення додому стає кульмінацією трагедії Ганни і всієї родини. Деформація його душі проявляється на всіх рівнях. Він розмовляє покрученою, чужою мовою, демонструючи «благороднеє обхожденіє». Він втратив синівські почуття, звертаючись до матері офіційним «матушка» і розглядаючи родинне гніздо як «наслідство», яке можна вигідно продати. Його лист із вимогою продати хату заради одруження з «баришньой» є актом остаточного розриву з власним корінням, мораллю та народом. Трагедія Івася — це трагедія яничарства, коли система перетворює дитину на знаряддя руйнування власної родини та культури.

Етнографічна точність як художній метод

Глибокий психологізм та гостра соціальна критика у повісті поєднуються з майстерним етнографізмом. Детальні описи побуту, одягу, народних обрядів та фольклору виконують не просто декоративну функцію. Вони створюють образ гармонійного, самодостатнього світу українського села з його усталеними цінностями та традиціями. На тлі цього детально виписаного народного космосу трагедія героїв сприймається не як приватна історія, а як руйнація цілого світу. Етнографізм надає розповіді епічного масштабу, показуючи, що гинуть не просто люди — гине традиційний спосіб життя під тиском чужої, ворожої сили.

Висновок

«Дві московки» Івана Нечуя-Левицького — це один із перших в українській літературі глибоких аналітичних творів про трагічне зіткнення традиційного світу з модерною імперською державою. Показавши неминучість трагедії для обох героїнь, незалежно від їхнього характеру та вибору, автор ставить невтішний діагноз суспільству, де людина є лише безправним гвинтиком у безжальній державній машині. Повість залишається надзвичайно актуальною і сьогодні як потужне художнє дослідження механізмів колоніального тиску, асиміляції та вічної боротьби людини за збереження власної та національної гідності.