📘Бояриня

Оксана: Головна героїня, дочка козацького старшини, яка виховувалася в атмосфері свободи. Вона є алегоричним образом України, що, потрапивши до Москви, не може змиритися з неволею і поступово гине духовно й фізично.

Степан: Чоловік Оксани, боярин українського походження на службі в московського царя. Він символізує ту частину української еліти, що заради кар’єри та спокою прийняла чужі порядки, змирилася з неволею і втратила національну гідність.

Іван: Брат Оксани, палкий патріот України. Він уособлює безкомпромісну частину козацтва, яка не приймає московського панування і готова до боротьби за волю.

Олекса Перебійний: Батько Оксани, представник старшого покоління козацької старшини, що пам’ятає вільні часи, але вже не має сили для активного спротиву.

Мати Степана (свекруха): Вдова-бояриня, яка є втіленням суворих, патріархальних московських звичаїв. Вона виступає охоронницею традицій, що пригнічують Оксану.

Ганна: Сестра Степана, подруга Оксани, яка, на відміну від неї, повністю адаптувалася до московського життя і прийняла його норми.

Особиста трагедія Оксани: Ця лінія простежує шлях героїні від щасливого життя у вільній Україні, через шлюб зі Степаном та переїзд до Москви, до поступового усвідомлення себе бранкою в “золотій клітці”. Її внутрішній конфлікт між коханням до чоловіка та неможливістю жити в атмосфері духовного рабства призводить до хвороби та смерті.

Національно-політичний конфлікт: Ця лінія розкривається через алегорію. Доля Оксани символізує долю України, поневоленої Москвою. Протистояння поглядів Степана (пристосуванство) та Івана (боротьба) відображає розкол в українському суспільстві того часу.

Конфлікт цивілізацій: У творі зображено зіткнення двох культурних світів: українського, з його ідеалами свободи, індивідуальної гідності та поваги до жінки, та московського — закритого, деспотичного, патріархального, де панують страх і беззаперечна покора владі.

Драматична поема складається з п’яти частин (дій), написаних переважно у формі діалогів, що надає дії динамізму.

Дія I (Експозиція і зав’язка): Дія відбувається в Україні. Знайомство з героями, зародження кохання між Оксаною і Степаном, ідеологічна суперечка Степана з братом Оксани Іваном. Оксана погоджується на шлюб і переїзд до Москви.

Дія II (Розвиток дії): Оксана прибуває до Москви і вперше стикається з жорстокими, принизливими для неї звичаями, зокрема з підневільним становищем жінки.

Дія III (Розвиток дії): До Оксани доходять звістки про боротьбу гетьмана Дорошенка в Україні. Її бажання допомогти розбивається об страх і конформізм Степана. Розпач героїні зростає.

Дія IV (Кульмінація): Духовна та фізична криза Оксани сягає піку. Вона усвідомлює, що гине в неволі, і в розпачі кричить Степанові: “Я гину, в’яну, жити так не можу!”.

Дія V (Розв’язка): Смертельно хвора Оксана відкидає пропозицію Степана повернутися в Україну, бо вважає, що “утихомирена” (тобто підкорена) Батьківщина — це руїна. Її доля вирішена, фінал твору відкритий, але очевидно, що вона помирає, так і не зрадивши своїх ідеалів.

Національна ідентичність і асиміляція: Проблема збереження власної культури, мови та гідності в умовах імперського тиску та примусової асиміляції.

Свобода і рабство: Центральна проблема твору, що розглядається як на особистісному, так і на національному рівнях. Драма показує, що духовне рабство є страшнішим за фізичне.

Конформізм і зрада: Проблема морального вибору між боротьбою за ідеали та пасивною покорою задля особистого комфорту й безпеки. Леся Українка показує, що байдужість та бездіяльність є формою зради.

Роль жінки в суспільстві: Проблема нерівноправного, приниженого становища жінки в патріархальному московському суспільстві, що контрастує з більш вільним статусом жінки в Україні.

Символізм: Твір глибоко символічний. Оксана є символом України, її неволі та незламного духу. Московський терем символізує в’язницю; іржава шабля — втрачений бойовий дух козацтва, що пристосувалося до служби Москві; зміна українського одягу на боярський — символ примусової асиміляції.

Алегорія: Вся історія Оксани та Степана є алегорією трагічних відносин України та Московської держави.

Контраст: Поема побудована на різкому протиставленні двох світів: вільної, світлої, сповненої життя України та похмурої, деспотичної, “темної” Москви.

Психологізм: Глибоке розкриття внутрішнього світу героїв, їхніх почуттів, сумнівів та страждань, особливо душевної трагедії Оксани.

Діалогічна форма: Дія розгортається майже виключно через діалоги, які є напруженими, емоційними та виступають основним засобом розкриття характерів і конфліктів.

Драматична поема «Бояриня» — єдиний твір Лесі Українки на історичну тему з минулого України. Написана далеко від Батьківщини, в Єгипті , вона просякнута тугою за рідним краєм. Авторка передчувала складну долю твору через його гостру політичну спрямованість і навіть роздумувала над використанням псевдоніма. Її побоювання справдилися: через антиімперський та антимосковський пафос «Бояриню» послідовно замовчували в СРСР і не включали до видань творів поетеси аж до 1989 року. Твір активно видавався та обговорювався в українській діаспорі.

Частина І. Розширений аналітичний паспорт твору

1. Загальна характеристика та історія тексту

Назва твору: “Бояриня”. 

Автор: Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка). 

Дата написання: Твір датовано 27–29 квітня 1910 року. Написання відбувалося в надзвичайно стислі терміни — протягом трьох днів, що свідчить про високу емоційну напругу та довготривале внутрішнє виношування задуму авторкою. 

Місце написання: Місто Хелуан, Єгипет. Фізична віддаленість від України, перебування в “добровільному вигнанні” через хворобу (кліматичне лікування туберкульозу) створили особливий психологічний резонанс із темою ностальгії та відчуженості, яка є центральною у творі. 

Літературний рід: Драма. 

Жанровий різновид: Драматична поема. Цей жанр дозволяє авторці поєднати сценічну дію з глибоким ліризмом, філософською рефлексією та високою поетичною мовою. Твір характеризується не стільки зовнішньою інтригою, скільки напругою внутрішніх переживань героїв, психологічним конфліктом ідей та світоглядів. 

Історія публікації та рецепції: За життя поетеси твір не був поставлений на сцені і не друкувався окремим виданням. Вперше опублікований вже після смерті авторки, у 1914 році, в київському журналі “Рідний край” (під редакцією Олени Пчілки). У радянський період поема фактично перебувала під забороною і була вилучена з літературного обігу (не входила до багатотомних видань) через гостроту постановки питання російсько-українських стосунків та засудження московського імперіалізму. Повернення твору до читача відбулося лише в часи незалежності України.

2. Хронотоп та історична основа

Історичний час: Період “Руїни” (60–80-ті роки XVII століття). Це доба після Переяславської ради та смерті Богдана Хмельницького, коли українські землі опинилися в епіцентрі геополітичного розколу. Локації: Дія відбувається у двох контрастних просторах, що символізують два різні світи:

1. Україна (Частина І): Садиба козацького старшини Олекси Перебійного. Простір характеризується відкритістю (садок, рундук), зв’язком з природою, демократичністю побуту.
2. Москва (Частини ІІ, ІІІ, IV): Будинок Степана. Простір характеризується замкненістю, задухою (світлиця, терем, зачинені вікна і двері), суворою регламентацією поведінки.

Історичний контекст у творі: У тексті наявні прямі відсилання до реальних історичних подій та осіб: “Виговщина” (період гетьманування І. Виговського та його спроби розриву з Москвою), “Рада Переяславська”, гетьман Петро Дорошенко (як символ боротьби за єдність України), “старий Богдан” (Хмельницький). Згадуються політичні реалії того часу: воєводи, приказ, “слово і діло” (система політичного розшуку в Московській державі), ясир, татарські союзи.   

3. Сюжетно-композиційна структура

Твір складається з чотирьох частин, які відтворюють етапи деградації та загибелі героїні та морального зламу героя.

• Експозиція (Частина І): Зустріч Степана та Оксани в Україні. Степан, син козака, що перейшов на службу царю, приїжджає в гості. Відбувається “ідеологічне зваблення”: Степан переконує Оксану та її родину, що служити Україні можна й “з-під царської руки”. Зародження кохання та рішення про шлюб.
• Розвиток дії (Частина ІІ): Переїзд до Москви. Зіткнення Оксани з реаліями чужого побуту (зміна одягу, заборона виходити, принизливі звичаї). Перші поступки Оксани заради безпеки чоловіка (вихід до бояр у московському вбранні).
• Кульмінація (Частина ІІІ): Візит гостя з України. Степан відмовляється допомагати повстанцям та забороняє Оксані підтримувати зв’язок з батьківщиною через страх викриття. Остаточне усвідомлення Оксаною своєї неволі та безсилля чоловіка.
• Розв’язка (Частина IV): Хвороба та наближення смерті Оксани. Фізичне згасання як наслідок духовної катастрофи (“іржа”). Сповідальний діалог героїв та прощання з життям.

4. Система образів та конфліктів

Центральний конфлікт: Протистояння двох світоглядних систем — демократично-європейської (української) та деспотично-азійської (московської), яке реалізується через внутрішню трагедію асиміляції та втрати ідентичності.

Персонажі:

• Оксана: Уособлення України, вільної волі, активної дії (колишня братчиця). Її трагедія — це трагедія живої істоти, позбавленої природного середовища існування.
• Степан: Тип українського інтелігента-угодовця. Він освічений, добрий, але позбавлений вольового стрижня. Його спроба компромісу з совістю призводить до повної поразки.
• Мати Степана: Втілення пристосуванства як стратегії виживання. Вона прийняла чужі правила гри (“з вовками жий, по-вовчи й вий”).
• Іван (брат Оксани): Представник радикального патріотизму, антагоніст Степана. Він відкидає будь-яку співпрацю з ворогом.
• Ганна (сестра Степана): Жертва повної асиміляції, яка вже не усвідомлює своєї трагедії, сприймаючи неволю як норму.

Частина ІІ. Критична стаття

Іржа на старій шаблі: Анатомія національної поразки в поемі “Бояриня”

У пантеоні української класики “Бояриня” Лесі Українки стоїть дещо осібно. Це не гучна героїчна сага і не побутова мелодрама, хоча елементи обох жанрів тут присутні. Це — хірургічно точний розтин національної травми, діагноз хвороби, яку можна назвати “політичним паралічем” або “комплексом меншовартості”. Написана в далекому Єгипті в 1910 році, ця поема стала пророчим попередженням про небезпеку “гібридної лояльності” та ілюзію можливості зберегти себе, служачи чужій імперії. Леся Українка, використовуючи декорації XVII століття, змоделювала ситуацію, яка залишається болючою актуальністю для української історії століттями: як вмирає свобода — не на полі бою, а в тиші комфортного кабінету, у поступках “заради миру”, у поступовому звиканні до рабства.

1. Ілюзія вибору: “Авелів комплекс” Степана

Починаючи аналіз, важливо відкинути спрощене трактування Степана як зрадника. Леся Українка створює набагато складніший і трагічніший образ. Степан — не Юда, він щиро вірить, що є рятівником. Його мотивація, озвучена в першій частині поеми, базується на високих етичних засадах. Він цитує Біблію, згадуючи історію Каїна та Авеля, і пояснює свою відмову від збройної боротьби небажанням проливати “братню кров”.   

“А як же можу я на Україні здійняти зброю так, щоб не діткнути ніколи нею брата?..” — запитує він. Це позиція гуманіста, який опинився в негуманний час. Степан обирає шлях “культурної дипломатії”, вірячи, що перо та слово при дворі царя можуть зробити більше, ніж шабля. Він переконує себе і родину Перебійних, що його батько “не зраджував України”, а “служив їй з-під царської руки”.   

Трагедія Степана полягає в самообмані. Він не розуміє, що імперія не потребує партнерів чи союзників — їй потрібні лише піддані. Його освіта, його “київська наука” при Академії, його витонченість стають не інструментами впливу, а лише прикрасою при дворі деспота. Леся Українка майстерно показує, як інтелектуал, що намагається переграти грубу силу хитрощами та компромісами, неминуче програє. Степан думає, що він використовує своє становище для блага України (“єднаючи для них цареву ласку”), але насправді система використовує його як ширму, як доказ своєї “багатонаціональної” толерантності, водночас ламаючи йому хребет.

2. Топографія неволі: Від Саду до Терема

Просторова організація поеми є ключем до розуміння психологічного стану героїв. Леся Українка протиставляє два світи через архітектуру та побут.

Перша частина — це світ України, світ Саду. Дія відбувається на рундуку, в садку, під відкритим небом. Це простір, де можливий діалог, де жінки (Оксана, мати) сидять за одним столом з чоловіками, де звучить сміх і жарти. Сад символізує природність, органічність буття. Оксана тут — як квітка у своєму ґрунті. Вона носить корогву, вона має соціальний статус (“перша братчиця”), вона має голос.

Друга частина переносить нас у світ Москви, світ Терема. Це простір стін, грат, завіс і замків. Тут немає горизонту. Жінка тут — не людина, а власність, яку треба ховати. Леся Українка акцентує увагу на деталях, що шокують Оксану: неможливість жити “на долі” (на першому поверсі), заборона виходити на вулицю без супроводу, необхідність закривати обличчя. “Чи ми ж туркені?” — питає Оксана, інтуїтивно відчуваючи цивілізаційну прірву.   

Цей перехід з європейського простору (де жінка має публічну роль) в азійський простір (де жінка є затворницею) стає для Оксани катастрофою. Терем стає метафорою труни. Але найстрашніше те, що стіни зводяться не лише зовні, а й всередині. Степан, який в Україні обіцяв, що “нічого там чужого у нашій хатоньці не буде”, сам стає наглядачем у цій в’язниці. Він змушує Оксану прийняти правила терема, переконуючи, що це тимчасово, що це “формальність”. Але саме ці формальності — зміна одягу, поцілунковий обряд — стають ритуалом приниження, що ламає особистість.

3. Одяг як символ капітуляції

У драматургії Лесі Українки деталь костюма часто несе глибоке символічне навантаження. У “Боярині” зміна одягу стає актом зречення від ідентичності.

Український одяг Оксани — це її шкіра, її єство. Московський одяг — “шарахван”, “підситок”, “кичка” — описується нею як щось потворне, неприродне, важке. “Як попівська ряса”, “бахматий” — такі епітети вживає героїня. Вдягнути цей одяг означає не просто змінити стиль, це означає прийняти чужу форму, втиснути своє тіло і душу в лекала чужої культури.   

Момент, коли Оксана погоджується вдягнути московське вбрання і вийти до бояр, є точкою неповернення. Степан благає її про це, використовуючи найстрашніший аргумент — страх. Страх перед “думним дяком”, перед доносом, перед царем. “Ти нас тим загубиш”, — каже він. І Оксана, яка ще хвилину тому бунтувала (“Я не холопка!”), ламається. Її згода (“Я вийду. Дай мені московське вбрання”) звучить як вирок самій собі. Вона жертвує своєю гідністю заради фізичного виживання родини. Цей акт “перевдягання” є символічним зґвалтуванням душі, після якого Оксана вже ніколи не буде колишньою.   

4. Політика мовчання та “іржа” душі

Третя частина поеми розкриває повну політичну імпотенцію Степана. Сцена з гостем з України — це крах усіх ілюзій героя. Виявляється, що вся його “служба” звелася до танців перед царем (“скачи, враже, як пан накаже”) та написання суплік, які ніхто не читає.

Діалог Степана і гостя відбувається пошепки, при замкнених дверях. Це атмосфера тотального страху. Степан боїться власних слуг, боїться тіні. Коли гість розповідає про плани повстання з Дорошенком, Степан жахається не стільки через небезпеку, скільки через сам факт активної дії. Він паралізований страхом перед “дибою”.

Саме тут Леся Українка вводить у текст центральну метафору твору — образ іржі. У фінальній частині Оксана згадує стару батькову шаблю, яка “до піхви прикипіла… заржавіла”. “Отак і ми з тобою… зрослись, мов шабля з піхвою… навіки… обоє ржаві…”.   

Що таке ця іржа? Це корозія волі. Це наслідок бездіяльності. Шабля іржавіє не тоді, коли нею рубають, а коли вона лежить без діла. Степан і Оксана не зробили жодного явного злочину. Їхні руки, як каже Оксана, “чисті від крові”. Але вони вкриті іржею компромісів.

• Степан не зрадив відкрито — він просто промовчав, коли треба було говорити.
• Він не вбив брата — він просто не допоміг йому.
• Він не продав Україну за гроші — він продав її за спокій і безпеку.

Ця “іржа” страшніша за кров, бо вона непомітна. Вона роз’їдає душу зсередини, перетворюючи живу людину на морального мерця. Степан переконує себе, що він “зберіг” себе і дружину, але Оксана розуміє правду: вони зберегли лише тіла, втративши душі.

5. Феміністичний та постколоніальний аспекти: Оксана як суб’єкт і об’єкт

“Бояриня” дає багатий матеріал для постколоніальних студій. Леся Українка показує механізм внутрішньої колонізації. Степан — класичний приклад колонізованого інтелектуала (те, що в сучасній теорії називають “mimic man”). Він намагається імітувати поведінку колонізатора, щоб бути прийнятим, але назавжди залишається чужинцем, “черкашенком”, “хохлом”. Його лояльність ніколи не буде оцінена, бо для імперії він завжди підозрілий.

Оксана ж проходить шлях від суб’єкта до об’єкта. В Україні вона була дієвою особою (суб’єктом). У Москві вона стає об’єктом — прикрасою, річчю, яку показують гостям, яку треба берегти, але з якою не треба рахуватися. Її бунт у фіналі — це спроба повернути собі суб’єктність хоча б через смерть.

Хвороба Оксани — це не просто сухоти. Це психосоматичний протест організму проти чужого середовища. Лікар-німець ставить точний діагноз: “Ваша пані занудилась по ріднім краю”. Це ностальгія, яка вбиває фізично. Вона відмовляється їхати на Україну “на прощу”, бо розуміє, що повернення немає. Вона не хоче, щоб її побачили “іржавою”. Вона хоче залишитися в пам’яті рідних тією Оксаною, що носила корогву, а не тією, що цілувалася з боярами.

Відмова від лікування і від поїздки додому — це її останній вольовий акт. Це вибір смерті як єдиної форми свободи, що залишилася доступною.

6. Актуальність та висновки

Фінальний монолог Оксани, звернений до Сонця, яке “йде на захід” і бачить Україну, є одним з найліричніших і водночас найтрагічніших моментів в українській драматургії. Це прощання з життям, але також і заповіт.

Чому “Бояриня” була заборонена? Тому що вона безжально деконструювала міф про “братнє єднання”. Вона показала, що в обіймах імперії українська ідентичність приречена на задуху і смерть. Леся Українка не залишила ілюзій: неможливо побудувати “кубелечко” щастя на фундаменті національної ганьби.

Історичний контекст Руїни у поемі служить дзеркалом для будь-якої епохи, коли перед українцями постає вибір: опиратися чи пристосовуватися. Трагедія Степана і Оксани — це застереження. Пасивність, мовчазна згода, “малі компроміси” — це шлях корозії, шлях іржі. Іржа не змивається сльозами, вона з’їдає метал дотла.

Твір Лесі Українки закликає до безкомпромісності у питаннях гідності. Він стверджує, що краще бути “подоланим у бою” (як ті, кому Степан, можливо, допоможе в майбутньому), ніж “непереможеним”, але “іржавим” у спокої рабства. “Бояриня” залишається вічним нагадуванням про те, що національна свобода є невіддільною від особистої, і втрата однієї неминуче веде до втрати іншої.

Додаток: Деталізований аналіз ключових сцен (для поглибленого вивчення)

Для повного розуміння механіки твору варто звернути увагу на мікро-аналіз окремих діалогів, які розкривають глибинні пласти змісту.

Аналіз діалогу матері та Оксани про звичаї (Частина ІІ)

Діалог матері Степана з Оксаною в другій частині є ключовим для розуміння побутового конфлікту. Мати виступає не як тиран, а як транслятор колективного досвіду виживання.

• Цитата: “З вовками жий, по-вовчи й вий”.
• Аналіз: Мати визнає агресивність середовища (“вовки”), але пропонує мімікрію (“вити по-вовчи”) як єдиний спосіб існування. Вона вже пройшла етап асиміляції. Вона поховала чоловіка-козака в вишиванці, але сама живе за московським статутом. Це демонструє подвійну мораль, яка стає нормою для діаспори: внутрішня (прихована) пам’ять про коріння і зовнішня повна покора.

Аналіз сцени з “царськими стрільцями” (Частина ІІ)

Розмова Оксани з Ганною (сестрою Степана) показує прірву між поколіннями.

• Контекст: Ганна закохана в стрільця, але може бачити його лише крадькома через паркан або в церкві.
• Аналіз: Для Оксани це дикість (“Чи ми ж туркені?”). Для Ганни — норма. Ганна вже не має пам’яті про свободу. Вона “Аннушка”. Її мрії обмежуються рамками терема. Цей образ показує майбутнє, яке чекало б дітей Оксани, якби вона вижила і народила — повна втрата національного коду вже в другому поколінні.

Аналіз розмови про гроші для братства (Частина ІІІ)

Ця сцена остаточно руйнує образ Степана як патріота.

• Сюжет: Оксана хоче передати гроші зі свого посагу на потреби українського братства.
• Реакція Степана: “Не посилай. Крий боже! І не думай!”. Він аргументує це небезпекою викриття зв’язків з Дорошенком.
• Висновок: Економічна та політична підтримка національно-визвольного руху для Степана є табу. Він готовий любити Україну платонічно, але не дієво. Його патріотизм закінчується там, де починається особистий ризик. Це момент морального банкрутства героя перед дружиною.

Аналіз фінальної метафори крові та іржі

• Цитата: “От, здається, руки чисті, проте, все мариться, що їх покрила не кров, а так… немов якась іржа…”.   
• Символізм: Леся Українка вводить нову етичну категорію. Зазвичай в літературі засуджуються “криваві руки” (вбивство). Тут же засуджуються “чисті руки”, якщо ця чистота куплена ціною бездіяльності під час національної катастрофи. “Іржаві руки” — це руки, які не взяли зброю (чи то меч, чи то слово правди) для захисту свого. Це вирок пасивному спогляданню зла.

Таким чином, поема “Бояриня” виходить далеко за межі історичної драми про XVII століття. Вона стає універсальним трактатом про психологію рабства, природу колоніальної травми та високу ціну, яку платить людина за зраду своєї сутності. Це твір, який вимагає від читача не просто співчуття, а жорсткого самоаналізу.