📘Берестечко

Богдан Хмельницький: Головний герой, від імені якого ведеться весь твір у формі внутрішнього монологу. На початку роману він перебуває у стані повного психологічного колапсу та деперсоналізації («Я вже не я. Мене вже улелекали») у руїнах фортеці. Він зломлений поразкою, відчуває глибоку провину («Моя вина. Мій гріх перед людьми») і намагається втекти від реальності через пияцтво. Весь твір – це його шлях від самознищення до болісного самоаналізу, в якому він шукає причини катастрофи не лише у зраді хана , але й у власній внутрішній поразці, пов’язаній зі зрадою дружини Гелени . Зустріч з Ганною Золотаренко стає для нього початком зцілення та відродження. Зрештою, він знаходить у собі сили знову зібрати військо і продовжити боротьбу.

Гелена Чаплинська: Друга дружина Хмельницького, фігурує лише у його спогадах та мареннях. Вона є символом фатальної, руйнівної пристрасті («Була як чад. В любові невтоленна»). Її зрада з дворецьким та глузування польського панства з особистої ганьби гетьмана стали для нього тим «зерном поразки», що підточило його дух ще до битви. Її образ нерозривно пов’язаний з нав’язливим видінням «зеленого коня», що символізує зраду, провину і смерть.

Ганна Золотаренко: Вдова полковника Пилипа, яка знаходить гетьмана у фортеці. Вона є повним антиподом Гелени – символом вірності («ця вірна навіть мертвому») , надії, прощення та самої України, що приходить зцілити свого лідера. Її поява стає поворотним моментом, що повертає Хмельницькому силу, сенс і стає «латочкою щастя».

Іван Богун: Один із найближчих соратників гетьмана, полковник. У спогадах Хмельницького він постає як ідеал воїна, «лицар із казок», втілення безкомпромісної, чистої боротьби. “Скажені очі Богуна” є для гетьмана-політика докором сумління. Саме Богун, поки Хмельницький був у полоні, врятував залишки війська, вивівши їх через болото, що символізує життєздатність і здатність народу до самоорганізації .

Іслам-Гірей III: Кримський хан, союзник Хмельницького. У спогадах гетьмана постає як головний зовнішній винуватець поразки під Берестечком. Зображений як хитрий, віроломний «ідол» , «хан-здобичник» , який керується лише корисливістю і зрадив у критичний момент, взявши гетьмана в полон.

Ярема Вишневецький: Князь, воєначальник Речі Посполитої. Для Хмельницького він є найогиднішим ворогом, оскільки є «перевертнем» , «бундючним сином волоської княжни» , що символізує національну, кровну зраду.

Віщунка (Відьма): Символічна постать, що перебуває з гетьманом у руїнах. Вона уособлює його зв’язок із підсвідомим, містичним, язичницьким світом. Вона влаштовує спіритичний сеанс, викликаючи дух полковника Небаби, який пророкує гетьману майбутнє, зокрема фатальний союз з Москвою .

Піп Шрамко: Священик, ще один супутник гетьмана у фортеці. Він є символом духовної, християнської опори , приносить звістки із зовнішнього світу та зрештою благословляє гетьмана і його військо на нову боротьбу.

Зброяр Мамай: “Порубаний зброяр”, який стереже руїни фортеці. Він, разом зі старим гончарем, є символом вічної, автохтонної, незнищенної України, яка продовжує існувати попри всі руїни.

Оскільки твір є суцільним внутрішнім монологом, він позбавлений традиційних, лінійно розвинених сюжетних ліній. Натомість його структура побудована на переплетенні кількох психологічних і часових пластів, які умовно можна назвати лініями:

Лінія теперішнього часу (Катарсис у руїнах): Це центральна лінія, що охоплює перебування Хмельницького у напівзруйнованій фортеці Гончарі. Вона показує його шлях від повного розпачу, пияцтва та самознищення через болісний самоаналіз та діалоги із символічними постатями (відьмою, попом Шрамком) до зцілення через зустріч з Ганною Золотаренко і, зрештою, до відродження та збору нового війська .

Лінія битви та полону (Нещодавнє минуле): Ця лінія представлена у вигляді нав’язливих, уривчастих та яскравих флешбеків гетьмана. Вона відтворює ключові моменти катастрофи під Берестечком: саму битву , раптовий дощ, що зіпсував порох і знерухомив артилерію , та кульмінаційний момент – зраду хана Іслам-Гірея, який залишив поле бою і силою забрав гетьмана у принизливий полон .

Лінія особистої трагедії (Глибоке минуле): Це лінія ретроспекцій, в якій Хмельницький шукає першопричини поразки. Вона зосереджена на його стосунках із другою дружиною, Геленою Чаплинською. Гетьман згадує її зраду з дворецьким , особисту ганьбу, коли польське панство глузувало з нього напередодні бою , та її страту, вчинену сином Тимошем . Гетьман доходить висновку, що ця внутрішня поразка і «зерно поразки» передували військовій.

Лінія майбутнього (Пророцтво): Ця лінія реалізована через містичну сцену, де віщунка викликає дух загиблого полковника Небаби . Дух дає гетьману страшне, але правдиве пророцтво про майбутнє: фатальний союз із Москвою («цареві, необачний, присягне») , скасування вольностей «підшитим лисом царем» , загибель синів та наругу над його власним прахом.

Композиція твору нелінійна та нехронологічна, вона має психологічно-асоціативний характер, імітуючи «потік свідомості» гетьмана у стані глибокої психологічної травми. Весь роман є єдиним внутрішнім монологом , який хаотично, але логічно з точки зору психології, перемикається між трьома часовими пластами: теперішнім (перебування у руїнах фортеці), нещодавнім минулим (битва і полон) та далеким минулим (причини, зокрема, особиста драма з Геленою) . Хоча традиційні елементи сюжету (експозиція, зав’язка тощо) тут умовні, можна простежити психологічні етапи розвитку внутрішнього конфлікту:

Пролог (Стан поразки): Твір починається з констатації повного духовного і фізичного краху, деперсоналізації героя: «ОЦЕ І ВСЕ. … Моя поразка зветься Берестечком. / Я вже не я. Мене вже улелекали». Гетьман перебуває у руїнах, у стані глибокої депресії, намагаючись втекти від реальності через алкоголь.

Зав’язка (Пошук причин): Початковий імпульс монологу – спроба усвідомити причини катастрофи. Спершу це раціоналізація, перелік зовнішніх факторів: «Якби не дощ… якби не ремст і розбрат.. / … / якби, якби, якби, якби, якби!!!». Проте це швидко переростає у глибше усвідомлення особистої відповідальності: «Моя вина. Мій гріх перед людьми».

Розвиток дії (Сповідь та самоаналіз): Це основна, найбільша частина роману, що являє собою потік спогадів, рефлексій, докорів сумління та марень. Гетьман детально згадує битву , зраду хана , принизливий полон , аналізує своїх ворогів (короля, Ярему Вишневецького) та соратників (зокрема, ідеалізує Богуна, який врятував військо) .

Кульмінація (Катарсис і пророцтво): Внутрішній конфлікт сягає піку у болісній сповіді про зраду Гелени та усвідомленні, що його особиста ганьба і внутрішній злам стали «зерном поразки» ще до початку битви . Одразу після цього настає поворотний момент – зустріч з Ганною Золотаренко, що символізує прощення і початок зцілення . Це доповнюється отриманням страшного пророцтва від духа Небаби, яке ставить героя перед остаточним екзистенційним вибором .

Розв’язка (Відродження і дія): Гетьман приймає свою поразку не як вирок, а як «науку». Він виходить зі стану ступору. До фортеці починають прибувати залишки війська та полковники, вірні гетьману (Богун, Пушкар, Джеджалик) . Хмельницький свідомо обирає дію, знову бере в руки булаву і готується до нової боротьби, попри трагічне знання майбутнього. Твір завершується його екзистенційним маніфестом: «Немає часу на поразку».

Проблема відповідальності лідера за долю нації: Це центральна проблема твору. Гетьман не перекладає провину на обставини, а приймає її на себе: «Моя вина. Мій гріх перед людьми». Роман досліджує неймовірний тягар влади та фатальну самотність лідера.

Проблема національної травми поразки: Твір є глибоким дослідженням “синдрому Берестечка” – колективної травми, що паралізує волю. Ліна Костенко показує шлях подолання цієї травми не через забуття, а через глибоке, болісне переживання та усвідомлення поразки як «науки» .

Проблема зв’язку особистої та державної кризи: Роман стверджує, що національна катастрофа виростає з особистої, моральної кризи лідера. Втративши внутрішню свободу через руйнівну пристрасть (до Гелени) і будучи паралізованим особистим соромом, гетьман став вразливим до зовнішньої поразки .

Проблема національної зради (перевертництва): Гостро поставлена через образ Яреми Вишневецького, який для Хмельницького є найгидчішим ворогом саме тому, що він «наш» , «перевертень» , що символізує моральний розкол нації.

Проблема віроломства союзників та геополітичного вибору: Розкрита через зраду хана Іслам-Гірея. Це виводить на ширшу проблему фатального розташування України «між Заходом і Сходом» і трагічного передчуття майбутньої загрози з боку Москви, яку гетьман називає «чорною прірвою», що «ковтне» Україну.

Проблема “німоти” нації у світовій історії: Це глибока філософська проблема твору. Хмельницький рефлексує, чому Україна, маючи героїчну історію, не “явлена у Слові” , чому в неї немає свого «Вергілія чи Данта» , який би розповів про неї світові: «але себе не вмієм написати».

Форма та версифікація: Твір є радикальною інновацією для української літератури. Він написаний переважно верлібром (вільним віршем) та білим віршем, що ідеально передає рваний, асоціативний ритм “потоку свідомості” та внутрішнього монологу.

Жанровий синкретизм: Це не традиційний роман, а поєднання рис психологічного роману у віршах, ліричної сповіді та масштабної філософської поеми (поеми-роману) .

Внутрішній монолог: Уся оповідь – це суцільний, неперервний потік свідомості одного героя, Богдана Хмельницького. Це дозволяє з максимальною глибиною розкрити його психологію, сумніви, біль та рефлексії.

Асоціативна композиція: Твір позбавлений лінійного сюжету. Оповідь будується на хаотичних, але психологічно вмотивованих переходах між різними часовими пластами: теперішнім (руїни), минулим (битва, Гелена) та майбутнім (пророцтво).

Глибокий символізм: Твір насичений символічними образами, що мають багатошарове значення. Руїни фортеці – це метафора душі гетьмана і стану всієї України. «Зелений кінь» – нав’язливий образ, що символізує зраду Гелени, провину, помсту і смерть. Ганна Золотаренко – символ Долі, прощення і самої України, що дає надію. Старий гончар та зброяр Мамай – символи незнищенності та вічності народу.

Прийом антитези: Ключова опозиція твору – протиставлення двох жіночих образів, двох полюсів долі гетьмана: Гелена (хаос, пристрасть, зрада, руйнація) та Ганна (гармонія, вірність, прощення, відродження).

Риторичні фігури: Монолог гетьмана переповнений риторичними питаннями, окликами та звертаннями (до Бога, до України, до Долі, до соратників), що передають найвищий ступінь емоційної напруги та болісного пошуку істини: «Чому ж програли ми?!»; «Якби, якби, якби, якби, якби!!!».

Ліна Василівна Костенко – видатна українська поетеса, прозаїк, одна з ключових постатей руху шістдесятників. Вона відома своєю безкомпромісною громадянською позицією та опозиційністю до радянського режиму, через що її твори зазнавали заборон. Роман «Берестечко» має складну і тривалу історію. Він був написаний ще у 1966 році, але через гостру невідповідність радянській офіційній історіографії – зокрема, через деконструкцію образу Хмельницького та різко негативне зображення Москви як майбутнього окупанта («чорна прірва», що «ковтне») – твір пролежав у «шухляді» понад три десятиліття . Вперше роман був опублікований лише у 1999 році. Твір є не просто історичним романом, а глибокою філософською рефлексією над природою влади, відповідальності та національної травми поразки. Це радикальна деміфологізація образу гетьмана, перетворення його з бронзового ідола на живу, трагічну постать.

Частина 1. Розширений аналітичний паспорт твору

1.1. Ідентифікація та жанрова природа твору

Автор: Ліна Василівна Костенко. Українська поетеса, прозаїк, публіцист, народилася 19 березня 1930 року в Ржищеві. Її творчість відома глибоким філософським осмисленням історії та національної ідентичності. Вона є лауреаткою Шевченківської премії (1987) за роман “Маруся Чурай” та відома своєю опозиційністю до радянського режиму, через що її твори зазнавали заборон.

Назва: «Берестечко».

Підзаголовок: «Історичний роман».

Історія написання та публікації: Твір має тривалу та складну історію. Роман був написаний у 1966 році, в період роботи Ліни Костенко над кіносценарієм про Богдана Хмельницького. Однак через посилення цензури та теми, що суперечили радянській історіографії (зокрема, критика імперських впливів та деміфологізація “возз’єднання”), твір не публікувався понад 30 років. Перше видання відбулося лише у 1999 році у видавництві “Дніпро”.

Історичний контекст: В основі твору лежить одна з найтрагічніших подій Визвольної війни — поразка козацького війська у битві під Берестечком у червні-липні 1651 року. Ключовим моментом, що спричинив катастрофу, стала зрада союзника, кримського хана Іслам-Гірея III, який у критичний момент не лише залишив поле бою, але й силою захопив у полон гетьмана Богдана Хмельницького. Ця поразка, що призвела до загибелі десятків тисяч козаків, згодом змусила гетьмана укласти Білоцерківський договір, що скасовував багато здобутків Зборівської угоди. Авторка спиралася на історичні джерела, зокрема літописи Самовидця та Величка, але інтерпретувала їх через призму сучасності, акцентуючи на проблемах ідентичності та колоніалізму.

Аналіз жанру: Хоча автор маркує твір як «історичний роман у віршах», його форма кардинально відрізняється від традиційного епосу. Це визначення слугує радше рамкою для масштабного полотна. Твір позбавлений лінійного сюжету, епічних описів битв у реальному часі чи розгорнутих діалогів. Уся оповідь — це суцільний, нелінійний, асоціативний внутрішній монолог гетьмана Богдана Хмельницького. Зовнішні події, персонажі та діалоги існують лише у формі ретроспекцій, галюцинацій, болісних спогадів або пророцтв.

Твір поєднує риси психологічного роману та ліричної сповіді, використовуючи переважно верлібр (вільний вірш) та білий вірш, що ідеально передає “потік свідомості” героя. Таким чином, жанр твору точніше визначається як ліро-епічна філософська поема (або поема-роман) у формі сповідального монологу. Це радикальна деконструкція образу гетьмана: замість традиційної для жанру «сповіді у славі», Ліна Костенко пропонує «сповідь у ганьбі», що стає інструментом глибокого психологічного та національно-філософського аналізу.

1.2. Композиція та хронотоп

Композиційна структура: Композиція твору не хронологічна, а психологічно-асоціативна. Вона побудована як потік свідомості гетьмана, що перебуває у стані глибокої екзистенційної та психологічної кризи. Оповідь хаотично, але логічно (з точки зору психології травми) перемикається між трьома часовими пластами:

1. Теперішній час: Фізичне перебування Хмельницького у напівзруйнованій фортеці в урочищі Гончарі, поблизу Паволочі. Це час самотності, пияцтва, рефлексій, розмов із символічними постатями (відьма, піп Шрамко, зброяр Мамай).
2. Нещодавнє минуле (Катастрофа): Яскраві, нав’язливі флешбеки про саму битву, катастрофічний дощ, зраду хана («І раптом крикнув: — Гетьман зрадив!») та принизливий полон.
3. Далеке минуле (Причини): Глибші ретроспекції, в яких гетьман шукає першопричини поразки. Це спогади про особисту трагедію — вбивство сина Чаплинським, викрадення Гелени, що й стало поштовхом до повстання.

Хронотоп (Простір і час): Суб’єктивний час у «теперішньому» триває кілька днів (або тижнів), але через психологічну напругу та алкогольний делірій розтягується у суб’єктивну вічність. Ключовим хронотопом є простір руїн фортеці.

Ці руїни — не просто тло. Це метафізичний простір, що є прямим віддзеркаленням стану душі самого Хмельницького і, водночас, стану всієї України. Гетьман сам вербалізує цю єдність: «Руїна сам. Живу серед руїн». Цей замкнений, напівзруйнований простір функціонує як символічне чистилище. Це «чрево кита», в якому має померти стара ідентичність героя, щоб народилася нова. Як каже сам Хмельницький: «В кам’яному чреві / сиджу як Йона в череві кита».

1.3. Головний герой: Психологічна драма Богдана Хмельницького

Твір починається з констатації повної психологічної смерті та деперсоналізації гетьмана: «Я вже не я. Мене вже улелекали. / Уже рука не вдержить булави». Весь роман є фіксацією болісного шляху Хмельницького через кілька стадій психологічної трансформації, що віддзеркалюють подолання того, що в літературознавстві називають «синдромом Берестечка» — національної травми поразки.

Етап 1. Розпач і самознищення. Герой перебуває у стані глибокої депресії, відчуваючи повний крах: «Одна така поразка / закреслює стонадцять перемог!». Він картає себе («дурню макоцвітний»), відчуває тотальну провину («Моя вина. Мій гріх перед людьми») і намагається втекти від реальності через пияцтво.

Етап 2. Пошук причин (Раціоналізація). Гетьман намагається знайти зовнішні, об’єктивні причини катастрофи. Це знаменитий рефрен: «Якби не дощ… якби не ремст і розбрат.. / якби старшини не пішли урозбрід… / якби, якби, якби, якби, якби!!!». І, звісно, головна зовнішня причина — зрада хана.

Етап 3. Особиста сповідь (Катарсис через ганьбу). Це найглибший і найважливіший пласт самоаналізу. Хмельницький доходить висновку, що зовнішня поразка під Берестечком є лише наслідком його внутрішньої поразки. Він одержимий спогадами про свою другу дружину, Гелену Чаплинську, чия зрада з дворецьким передувала зраді хана. Глузування польського панства в наметі короля з його особистої ганьби («сміялось панство і пило мальвазію / за вірність жон») зламало його дух безпосередньо перед битвою. Він визнає: «В мені було зерно поразки. /… / Бо я стояв до ворога обличчям, / а жінка в спину застромила ніж». Це усвідомлення особистої вразливості та ганьби є дном його падіння.

Етап 4. Прощення і відродження (Ганна). Поворотним моментом стає зустріч з Ганною Золотаренко, вдовою полковника Пилипа. Якщо Гелена була символом руйнівної пристрасті та зради, то Ганна приходить як символ надії, вірності («ця вірна навіть мертвому») і самої України, що готова прийняти свого лідера: «Чи це душа самої України / прийшла до мене в мій останній час?». Вона дає йому не так кохання, як прощення, стає «латочкою щастя» і повертає силу для відродження.

Етап 5. Воскресіння і дія. Герой приймає поразку не як вирок, а як урок: «Поразка — це наука. / І ти в цій Академії — спудей». Він виходить зі стану ступору. Навіть отримавши через віщунку страшне пророцтво духа полковника Небаби про майбутнє (включно з Переяславом: «цареві, необачний, присягне» і тим, що Чарнецький «вистрелить з гармати його прах»), Хмельницький свідомо обирає дію. Він збирає нове військо, розуміючи, що фінал «Немає часу на поразку» — це екзистенційний вибір боротьби попри усвідомлення її трагічності.

1.4. Система образів: Символічні функції персонажів

Персонажі в романі (окрім Хмельницького) функціонують не стільки як реальні історичні постаті, скільки як символи та архетипи у внутрішньому світі гетьмана.

Жіночі образи (Полюси долі):

• Гелена Чаплинська: Символ фатуму, руйнівної, хтивої пристрасті, що засліплює лідера («Була як чад. В любові невтоленна. / Була як опік серця і чола»). Вона є втіленням особистої зради, що підточує державну справу зсередини. Її образ нерозривно пов’язаний з нав’язливою марою «зеленого коня», що в романі символізує смерть, провину гетьмана, помсту і зраду.
• Ганна Золотаренко: Антипод Гелени. Символ вірності, спокою, надії, прощення. Вона з’являється як уособлення «Долі» і самої України, що приходить лікувати, а не спокушати. Вона повертає гетьману не пристрасть, а сенс, легітимність і силу для нової боротьби.

Антагоністи (Різновиди зради):

• Іслам-Гірей: Політична, союзна зрада. Зображений як хитрий, віроломний «ідол», що керується виключно корисливістю («хан-здобичник»).
• Ярема Вишневецький: Національна, кровна зрада. Найгидчіший для Хмельницького ворог — «перевертень», «бундючний син волоської княжни». Він є символом «морального розколу» нації, внутрішньої громадянської війни.
• Цар Московський: Майбутня, ще не реалізована загроза. «Двоглавий орел», «хижий і великий», «чорна прірва», що «ковтне» Україну. Хмельницький інтуїтивно відчуває цю фатальну небезпеку: «Аби лиш не з Москвою».

Соратники (Ідеали та реальність):

• Іван Богун: Ідеал воїна, «лицар із казок». Він — втілення чистої, безкомпромісної боротьби, «скажені очі» якого є совістю гетьмана-політика. Показово, що поки Хмельницький (політик) перебуває у полоні, Богун (воїн) рятує військо, виводячи його через болото, — це символ здатності народу до самоорганізації.
• Козак Небаба, Пушкар, Джеджалик: Символи козацької доблесті та героїзму часів минулих перемог, втрачених під Берестечком.

Символічні «вічні» образи:

• Старий гончар: Єдиний мешканець знищеного села, «єдиний підзамчанський дід». Він, разом зі зброярем Мамаєм, є символом автохтонної, незнищенної України. Попри всі руїни, зради і поразки, він мовчки продовжує «крутити свій верстат» і своє одвічне діло.
• Віщунка (Відьма) та Піп Шрамко: Відповідно, поводирі гетьмана у світі підсвідомого (язичницького, пророчого) та у світі духовної, християнської опори.

1.5. Ключові теми та філософська проблематика

Філософія поразки: Це центральна тема твору. Берестечко розглядається не як кінець, а як болісна ініціація, «початок шляху». Роман досліджує «синдром Берестечка» — національну травму, яку необхідно не забути чи заперечити, а глибоко пережити, усвідомити і трансформувати в новий досвід. Поразка стає найвищою «наукою».

Провина і відповідальність лідера: Твір є глибоким дослідженням тягаря та самотності влади. Хмельницький не перекладає провину на обставини чи зрадників, а приймає її на себе: «Моя вина. Мій гріх перед людьми». Роман оголює фатальну самотність лідера, який мусить приймати рішення, що визначають долю мільйонів.

Внутрішня і зовнішня свобода: Твір досліджує нерозривний зв’язок між національною свободою (боротьбою проти зовнішніх ворогів) та внутрішньою, особистою свободою лідера. Хмельницький зазнає поразки, оскільки втратив внутрішню свободу, ставши рабом руйнівної пристрасті (до Гелени) і паралізований особистим соромом. Він повертає здатність до боротьби лише тоді, коли (через Ганну) відновлює внутрішню цілісність.

Проблема «Слова» і «Німоти» нації: Це одна з ключових філософських проблем роману, що виходить на мета-рівень. Хмельницький рефлексує над тим, чому Україна, маючи героїчну історію, залишається «німою» для світу: «А наші все до себе гомонять». Він тужить за тим, що в нації немає свого епосу, свого «Вергілія чи Данта». Кульмінацією цієї рефлексії стає усвідомлення: «Бо лиш народи, явлені у Слові, / достойно жити можуть на землі».

Інші мотиви: У творі також виразно звучать мотиви історичної циклічності («поразки повторюються»), фаталізму та волі, критики імперіалізму (Польщі, Москви, Туреччини) та антиколоніалізму.

Частина 2. Критична стаття: Подолання Берестечка: Національний катарсис у сповіді гетьмана

2.1. Берестечко як екзистенційна межа

Роман Ліни Костенко «Берестечко» не є історичною хронікою битви у традиційному розумінні. Це екзистенційна драма, що розгортається у свідомості однієї людини в момент абсолютного колапсу. Берестечко тут — це не географічна точка, а метафора «темної ночі душі»; стан, в якому опиняється не лише лідер, але й уособлена в ньому нація.

Написаний ще у 1966 році, в епоху «відлиги» та подальшої цензури, і покладений «у стіл» на три десятиліття, твір став алегорією тогочасних проблем. Авторка обирає відповідний хронотоп — руїни фортеці в Паволочі. Ця сцена слугує ідеальним тлом для деконструкції бронзового міфу про «батька Хмеля», створеного радянською історіографією. Натомість ми бачимо зломлену, деперсоналізовану, самотню людину («Я вже не я. Мене вже улелекали»), що доходить до межі фізичного і морального самознищення.

Ця радикальна відвертість, «сповідь у ганьбі», є не самоціллю, а необхідною умовою для катарсису. Ліна Костенко проводить свого героя через найглибші кола особистого і національного пекла, щоб дослідити анатомію поразки і знайти в ній прихований механізм відродження.

2.2. Анатомія поразки: від Гелени до Гірея

У пошуках причин катастрофи Хмельницький спершу вдається до раціоналізації — «якби не дощ… якби, якби…». Проте серцевина монологу доводить: поразка має чітку ієрархію причин, і зовнішні чинники (зрада хана, погода) є лише каталізаторами, але не першопричиною.

Справжня причина — внутрішня. Роман сміливо стверджує, що національна трагедія виростає безпосередньо з особистої, моральної кризи лідера. Аналіз одержимості Хмельницького Геленою — це ключ до розуміння всієї поразки. Гелена — це не просто жінка, це його особиста «поразка», його фатум, його ганьба. Втративши честь і ставши об’єктом глузувань ворогів («сміялось панство… за вірність жон»), він втратив харизму, внутрішню силу і ту моральну легітимність, яка необхідна для перемоги: «В мені було зерно поразки. /… / а жінка в спину застромила ніж».

Політична катастрофа лише віддзеркалює особисту драму. Зрада Іслам-Гірея і зрада Гелени в романі римуються. Гетьман не зміг протистояти зовнішній зраді, оскільки вже був отруєний внутрішньою. Його пияцтво у фортеці — це спроба «залити» не стільки Берестечко, скільки нав’язливу мару «зеленого коня» — символу, що нерозривно пов’язує його вину, смерть, зраду Гелени та помсту.

2.3. «Чи це душа самої України?»: Механізм відродження

Якщо падіння нерозривно пов’язане з жінкою-руйнацією (Геленою), то й відродження, за логікою твору, приходить через жінку-творіння. Поява Ганни Золотаренко має не стільки біографічне, скільки символічне значення.

Ганна — повний антипод Гелени. Вона є втіленням самої України — вірної, зраненої («чорна жінка»), але готової прощати і надихати. Вона приходить не спокушати, а лікувати, стаючи, за визначенням критики, «латочкою щастя» на «терновому полі» долі гетьмана. Вона повертає Хмельницькому не шалену пристрасть, а відчуття обов’язку та прощення. Вона стає його «Долею».

Паралельно з цим особистим зціленням, гетьман отримує підтвердження, що сам народ є незнищенним. Поки він, лідер, зазнав краху, Іван Богун (втілення чистої волі народу) рятує армію, виводячи її з оточення. І поки гетьман рефлексує серед руїн, старий гончар у знищеному селі продовжує «крутити свій верстат». Ці символи дають Хмельницькому зрозуміти: лідер може програти, але нація — вічна.

2.4. Висновок: «Немає часу на поразку» (Трагічний оптимізм)

Фінал роману є апофеозом трагічного оптимізму. Відродження Хмельницького відбувається не через ілюзію майбутньої легкої перемоги. Навпаки, через віщунку він отримує страшне пророцтво духа полковника Небаби про неминучу майбутню катастрофу — Переяслав і поглинання Москвою («цареві, необачний, присягне»). Хмельницький у своєму монолозі називає Москву «чорною прірвою», що «ковтне» Україну, — нечуваний мотив для радянської літератури 60-х, що і став однією з причин заборони твору.

Саме в цьому полягає подолання «синдрому Берестечка». Цей синдром — це параліч волі, спричинений усвідомленням поразки. Хмельницький долає цей параліч. Він обирає дію, збирає нове військо і йде у похід, вже знаючи про майбутній трагічний фінал. Він діє не тому, що вірить у щасливий кінець, а тому, що не має права на бездіяльність, коли на кону стоїть існування держави.

Фраза, якою завершується роман — «Немає часу на поразку», — це екзистенційний маніфест. Поразка — це факт минулого. Але перебування у стані поразки — це свідомий вибір, на який ні лідер, ні нація не мають ані історичного, ані морального часу.

Твір, що драматизмом та психологізмом тяжіє до шекспірівських трагедій, відрізняється від ліричнішого роману «Маруся Чурай». Критики, як-от Наталя Яковенко, зауважували певну ідеалізацію козаччини, проте художня вага твору беззаперечна. Опублікований напередодні нового тисячоліття, у 1990-х він сприймався як маніфест незалежності, а у 2010-х, після 2014 року, — як трагічне попередження про небезпеку «братніх» союзів.