📘Бажання

Ліричний герой: Класичний герой-бунтар, митець-деміург та іконоборець. Він уособлює авангардну особистість, що вірить у власну здатність перетворити світ, вийти за межі мистецтва і стати «інженером реальності». Його психологічний стан є глибоко амбівалентним: він демонструє титанічну впевненість у своєму праві на зміни («хто мені заперечить?») і водночас гостро усвідомлює власне безсилля («тільки ходиш, розводячи руками»).

Служниця Маша: Умовний образ «маленької людини», представниці простого народу. Її щастя стає кінцевою, гуманістичною метою глобального перевороту, задуманого ліричним героєм.

Петька: Епізодичний персонаж, який є частиною картини ідеального світу, де краса служить соціальній справедливості та допомагає влаштувати особисте щастя простих людей.

Твір є медитативним монологом, тому чітко окреслені сюжетні лінії відсутні.

Твір є монострофічним і складається з тринадцяти рядків верлібру. Логіка розвитку думки має чітку структуру:

Експозиція (рядки 1-4): Постановка філософського питання про неможливість змінити світ і констатація безсилля.

Розвиток дії (рядки 5-11): Уявний план перетворень, що полягає в деконструкції космосу та утилітарному перерозподілі його елементів для вирішення людських проблем.

Кульмінація та висновок (рядки 12-13): Емоційний вибух розчарування існуючим світом («балаганом») та фінальний прокльон на його адресу.

Митeць і світ: Проблема протистояння творчої особистості та консервативного суспільства. Митець виступає в ролі соціального інженера, що прагне «життєбудування».

Призначення мистецтва: Радикальний перегляд ролі мистецтва — перехід від естетичного споглядання до утилітарного використання краси для досягнення соціальних цілей.

Деромантизація природи: Заперечення традиційного, пантеїстичного поклоніння природі та її таврування як хаотичного «балагану», що є зворотним боком урбаністичної свідомості футуризму.

Гуманістичний парадокс футуризму: Суперечність між антигуманістичною риторикою руйнування та глибоко людяною метою — влаштуванням щастя конкретних «маленьких людей» (Маші та Петьки).

Форма як метафора змісту: Використання верлібру (вільного вірша) є не просто формальним експериментом, а ідеологічним актом. Руйнуючи традиційні закони віршування (риму, метр), Семенко здійснює «перевертання світу» вже на рівні самої поетичної форми.

Деконструкція космосу: Традиційно величні образи (місяць, зорі) свідомо «приземлюються», десакралізуються і набувають побутових, утилітарних функцій (покарати, віддати як іграшки).

Антиестетизм: Свідома відмова від естетизації природи. «Барви, що кричать весняно» сприймаються не як об’єкт милування, а як ресурс, який треба раціонально перерозподілити.

Знижена лексика та епатаж: Вживання просторічних висловів («березової каші», «чорти вхопили») є частиною програми руйнування «високої» поетичної мови та наближення її до динамічної мови вулиці.

Цей вірш знаменує радикальний розрив Михайля Семенка з його попереднім творчим етапом. Його дебютна збірка «Prelude» (1913) була написана в річищі символізму, мала сентиментальний характер і зазнала нищівної критики, зокрема від Миколи Зерова. Агресивний тон і антиестетизм «Бажання» є не лише атакою на літературну традицію, а й глибоко особистою відповіддю на власну творчу неспроможність попереднього періоду. Проклинаючи «балаган, що звуть — природа», ліричний герой проклинає і власне епігонське минуле, символічно «вбиваючи соловейка» всередині себе. Таким чином, психологічна драма самоствердження стала для поета естетичною програмою.

Частина I. Розширений аналітичний паспорт поезії “Бажання”

Генеза та історико-культурний контекст твору

Паспортні дані

• Автор: Михайль (Михайло Васильович) Семенко (1892–1937) — видатний поет доби “Розстріляного відродження”, визнаний основоположник і головний теоретик українського футуризму (або кверофутуризму). У 1937 році був репресований.
• Назва: “Бажання”. Назва лаконічна, але несе в собі іронічний відтінок: грандіозне, радикальне, деструктивне прагнення виражене простим, майже сентиментальним словом, що створює типовий для футуризму контраст.
• Дата і місце написання: 1 квітня 1914 року, Київ. Вірш увійшов до збірки «Дерзання», виданої того ж року. Ця дата має виняткове значення для розуміння твору. Вона фіксує поезію в точці максимального творчого та ідеологічного напруження в біографії автора. Вірш з’являється одразу після оприлюднення Семенком його перших епатажних футуристичних маніфестів “Сам” та “Кверофутуризм” у лютому 1914 року, які стали викликом усій попередній літературній традиції. Водночас, ця дата передує глобальній історичній катастрофі — початку Першої світової війни — та мобілізації самого поета до царської армії у листопаді 1914 року, що змусила його виїхати до Владивостока, де він служив телеграфістом. Таким чином, “Бажання” є документом короткого, але надзвичайно плідного періоду радикального самовизначення митця на тлі епохальних зламів та передчуття хаосу.

Історичний контекст: Київ, 1914 рік

Твір був написаний у Києві, який напередодні Першої світової війни був не просто губернським містом, а потужним “осередком бурхливого культурно-мистецького життя”. Це був простір, де перетиналися, конкурували та взаємодіяли різні культурні парадигми — імперська російська, польська та українська національна. Така поліфонія створювала унікальне середовище для виникнення та поширення новітніх, зокрема авангардних, мистецьких течій. Семенко діяв не в культурному вакуумі, а в динамічному, наелектризованому полі, де його радикальні ідеї могли знайти як гостре заперечення, так і зацікавлених адептів. Атмосфера передвоєнної тривоги та відчуття кризи старих цінностей лише посилювали запит на мистецтво, що пропонувало б кардинально нові шляхи.

Біографічний контекст: “Бажання” як точка біфуркації

Поезія “Бажання” знаменує собою не просто еволюційний крок, а радикальний розрив із попереднім творчим етапом Михайля Семенка. Його дебютна збірка “Prelude”, що вийшла друком у 1913 році, була цілком у річищі тогочасної модерністської, зокрема символістської, поезії. Вона характеризувалася як наслідувальна, сентиментальна, сповнена традиційних романсових мотивів та елегійних настроїв. За влучним спостереженням критика Дмитра Загула, у цій збірці Семенко “співав таким же соловейком, як і інші”. Більш жорстку оцінку дав лідер неокласиків Микола Зеров, який назвав збірку “ніякою”, а поетичну душу її автора — “нудною і безбарвною”, порадивши йому “спокутував свій літературний гріх” обітницею мовчання.

На цьому тлі деструктивна енергія та свідомий антиестетизм “Бажання” набувають додаткового, глибоко особистого виміру. Агресивний тон вірша є не лише атакою на зовнішню літературну традицію (символістів, народників, культ Шевченка), але й жорстокою відповіддю на власну творчу неспроможність попереднього періоду та нищівну критику. Це акт символічного вбивства “соловейка” всередині себе. Коли ліричний герой проклинає “балаган, що звуть — природа” — ключовий об’єкт естетизації в традиційній ліриці, яку він сам ще рік тому наслідував, — він проклинає і власне минуле. Фінальний вигук “о, хоч би вже тебе чорти вхопили!” адресований не стільки природі, скільки всій попередній естетичній системі, включно з власними епігонськими творами. Отже, епатаж і бунт у вірші живляться глибоко особистим бажанням відмежуватися від свого минулого, довести власну оригінальність і силу через тотальне заперечення. Психологічна драма самоствердження стає естетичною програмою.

Ідейно-тематичне ядро

• Тема: Деміургічне, волюнтаристське прагнення ліричного героя до тотальної трансформації світобудови. Це бажання не просто змінити світ, а й стати в ньому необхідним, корисним, перетворивши його на більш раціональний та доцільний простір. Ключова ідея полягає в тому, щоб космос та природа служили конкретним людським потребам, а не були лише об’єктом споглядання.
• Ідея: Заперечення існуючого світового порядку, уособленого в образі “природи”, як хаотичного, безглуздого “балагану”. На противагу цьому стверджується вища цінність творчої волі митця, яка єдина здатна перевпорядкувати реальність за законами раціональності, утилітаризму та соціальної справедливості. Світ має бути не об’єктом споглядання, а матеріалом для конструювання.
• Провідний мотив: Гостра потреба змінювати традиційне, усталене, загальнозрозуміле. Це мотив бунту проти застою та “перевертання” світу догори дном, що символізує футуристичний протест. Водночас він поєднується з амбівалентним почуттям власної потенційної всемогутності (“хто мені заперечить?”), що межує з усвідомленням реального безсилля (“А то тільки ходиш, розводячи руками”).

Жанрово-стильова специфіка та поетика

Літературний напрям: Кверофутуризм

Вірш “Бажання” є одним із найяскравіших програмних текстів раннього, “пошукового” етапу українського футуризму, який сам Семенко визначив як кверофутуризм (від латинського quero — шукати). Цей етап, задекларований у маніфесті 1914 року, проголошував “красу пошуку” та “динамічний лет” як найвищі мистецькі цінності.

Сама назва, структура та модальність вірша ідеально втілюють цю філософію. Кверофутуризм, за визначенням Семенка, — це мистецтво процесу, “стремлїння”, а не досягнутого результату. Назва поезії — “Бажання” — вказує саме на стан, на прагнення, а не на завершену дію. Текст починається з риторичного питання (“Чому не можна перевернути світ?”) і продовжується низкою гіпотетичних, умовних конструкцій (“Хай би одягла…”, “Тоді б, певно, Петька покохав її…”). Це створює модальність нездійсненого, бажаного, фокусуючись на самому процесі уявлення та пошуку альтернативної реальності. Таким чином, вірш є не просто ілюстрацією ідей кверофутуризму, а їхнім безпосереднім втіленням — поезією, що фіксує “динамічний лет” думки, яка шукає шляхи перетворення світу.

Жанр

За жанровою природою “Бажання” є синкретичним утворенням. Це ліричний вірш-маніфест, що поєднує в собі риси філософської медитації та програмної декларації. Інтимний, рефлексивний тон поєднується з універсальними, космогонічними замахами, що є характерною рисою авангардної лірики. На відміну від пізніших урбаністичних творів Семенка, цей вірш має радше фантазійний характер з елементами абсурду.

Поетика та образна система

• Деконструкція космосу: Традиційно сакральні космічні об’єкти (місяць, зорі) зазнають радикальної десакралізації та набувають суто утилітарних функцій. Вони перетворюються на матеріал для побутових, майже брутальних дій: місяць можна “стягнуть” і покарати, мов неслухняну дитину (“дати березової каші”), а зорі — віддати дітям як звичайні іграшки. Це акт свідомого “приземлення” високого.
• Антиестетизм та деромантизація природи: Природа, центральний об’єкт поклоніння в романтизмі та символізмі, позбавляється свого містичного ореолу і таврується як вульгарний, хаотичний “балаган”. Це прямий ідеологічний випад проти всієї попередньої української поетичної традиції. “Барви, що кричать весняно”, сприймаються не як об’єкт естетичного споглядання, а як ресурс, який слід раціонально перерозподілити — передати служниці Маші для вирішення її особистих проблем.
• Знижена лексика та епатаж: Використання розмовних, просторічних, а подекуди й грубуватих висловів (“березової каші”, “чорти вхопили”) є свідомим художнім прийомом. Це частина футуристичної програми руйнування канону “високої”, рафінованої поетичної мови та наближення поезії до динамічної, гомінкої мови вулиці.
• Урбаністичний підтекст: Хоча в тексті немає прямих згадок про місто, антиприродний пафос вірша є зворотним боком урбаністичної свідомості. Футуризм як мистецька течія оспівував динаміку міста, машини, техніки. Відповідно, “природне” як синонім статичного, неорганізованого, стихійного підлягало запереченню на користь рукотворного, сконструйованого, раціонально організованого світу.

Композиція та версифікація

Структура

Твір є монострофічним, складається з тринадцяти рядків, що не поділені на строфи. Композиція має чітку логіку розвитку думки, що імітує медитативний монолог :

1. Експозиція (рядки 1-4): Постановка загального філософського питання про неможливість перетворення світу та констатація власного безсилля (“Чому не можна…?”, “ходиш, розводячи руками”).
2. Розвиток дії (рядки 5-11): Конкретизація програми перетворень — уявний план деконструкції та перебудови світу за утилітарним принципом.
3. Кульмінація та висновок (рядки 12-13): Емоційний вибух, розчарування в існуючому світопорядку, що виливається у фінальний прокльон.

Форма: Верлібр

Михайль Семенко був одним із піонерів та найактивніших популяризаторів верлібру (вільного вірша) в українській поезії , і “Бажання” є хрестоматійним зразком цієї форми. Вибір верлібру в цьому вірші є не просто формальним експериментом, а глибоко продуманим ідеологічним актом. Він на практиці реалізує заявлену в тексті ідею “перевертання світу”. Центральна ідея поезії — руйнування існуючого, впорядкованого (хоч і “балаганного”) світу. Традиційна силабо-тонічна поезія, що домінувала в українській літературі, ґрунтується на чітких законах і правилах: римі, метрі, строфічній організації. Це — поетичний “порядок”. Верлібр за своєю природою є “вільним” від цих законів, він руйнує звичну гармонію, передбачуваність та метричну інерцію. Таким чином, використовуючи верлібр, Семенко не просто говорить про руйнування порядку — він здійснює його на рівні самої поетичної тканини. Розрив із поетичною традицією стає першим практичним кроком до перевертання світу, а форма стає метафорою змісту.

Образ ліричного героя

• Типологія: Ліричний герой “Бажання” — це класичний герой-бунтар, митець-деміург, іконоборець. Його можна схарактеризувати як зухвалого мрійника-активіста. Він уособлює тип авангардної особистості початку XX століття — глибоко розчарованої в старій реальності, але сповненої ніцшеанської віри у власну здатність сконструювати нову, досконалішу. Це герой, що прагне вийти за межі мистецтва і стати інженером реальності.
• Психологічний стан: Його стан є глибоко амбівалентним і драматичним. З одного боку, він демонструє відчуття титанічної всемогутності, викличну впевненість у своєму праві на тотальну перебудову (“хто мені заперечить?”). З іншого боку, ця декларація сили сусідить із гострим усвідомленням власного безсилля та фрустрації (“тільки ходиш, розводячи руками”). Ця напруга між грандіозним бажанням і реальною неспроможністю його втілити є ключовою для розуміння екзистенційного трагізму авангардної свідомості, яка часто виявлялася сильнішою в руйнуванні старого, ніж у побудові нового. Згадка конкретних імен, як-от Маша та Петька, додає інтимності та приземлює глобальне бажання, роблячи його більш особистим.

Частина II. Критична стаття: “Бажання” Михайля Семенка — поетичний пролог до українського футуризму

Вступ: Поезія як програма дій

Написаний у 1914 році, напередодні світової війни, що назавжди змінила обличчя Європи, вірш Михайля Семенка “Бажання” став одним із перших і найрадикальніших маніфестів українського літературного авангарду. Цей короткий текст, позбавлений традиційної метрики та рими, виявився не стільки ліричною рефлексією, скільки поетичним втіленням теоретичних маніфестів кверофутуризму, програмним документом, що заклав основи нової, антитрадиціоналістської естетики. Центральна метафора твору — “перевернути світ” — виходить далеко за межі буквального прочитання, перетворюючись на заклик до тотальної перебудови самого мистецтва, його цілей, мови та функцій у суспільстві. “Бажання” — це не просто вірш, а поетичний пролог до цілої епохи експериментів, бунту та карколомних пошуків в українській літературі, місток від модернізму до авангарду.

Деконструкція природи та новий прагматизм авангарду

Одним із центральних ідеологічних жестів вірша є свідома й послідовна деконструкція образу природи. Визначення її як “балагану” — це не просто епатажний вислів, а глибока філософська позиція, що знаменує розрив із пантеїстичним, романтичним світосприйняттям, яке було наріжним каменем української літературної традиції від Шевченка до ранніх модерністів. Футуризм, як мистецтво індустріальної доби, відкидає споглядальне милування природою на користь активного, антропоцентричного конструктивізму. Світ перестає бути храмом, а стає майстернею.

Пропонований ліричним героєм план перерозподілу природних “ресурсів” — “зорі — дітям”, “барви — служниці Маші” — демонструє фундаментальний зсув парадигми: від естетизації до утилізації. У класичній естетиці краса природи (зоряне небо, весняні кольори) є об’єктом для споглядання, джерелом натхнення та високих, трансцендентних переживань. У поезії Семенка ці елементи позбавляються своєї самоцінності. Їх розглядають як сировину, яку можна і треба використати для вирішення конкретних людських проблем: організації дитячого дозвілля чи влаштування особистого щастя простої дівчини. Краса перестає бути метою і стає інструментом для досягнення соціальних цілей. Це відображає загальну тенденцію авангарду до функціоналізму та прагматизму, де мистецтво та його елементи повинні “працювати”, а не просто “бути”. Таким чином, вірш “Бажання” пророкує майбутню конструктивістську ідею “життєбудування”, де митець виступає в ролі соціального інженера, що конструює не лише тексти, а й саму реальність.

Гуманістичний парадокс в антигуманістичній течії

На тлі радикальної програми руйнування та утилітаризму у вірші виявляється глибока внутрішня суперечність, яка може бути ключем до розуміння специфіки саме українського футуризму. Футуризм як міжнародна доктрина часто проголошував антигуманізм, антипсихологізм, культ безликої маси та холодної машини, презирство до індивідуальних переживань та “міщанської” сентиментальності. Однак у “Бажанні” кінцевою метою грандіозного, космогонічного перевороту світу виявляється влаштування особистого щастя конкретних, майже лубочних “маленьких людей” — служниці Маші та її коханого Петьки.

Цей парадокс не є випадковістю чи творчою слабкістю Семенка. Його можна розглядати як одну з визначальних рис української моделі авангарду. На відміну від більш жорсткого, мілітаристського італійського футуризму Марінетті чи деперсоналізованого російського конструктивізму, Семенко, можливо, інтуїтивно намагається поєднати радикальну формальну інновацію з глибоко гуманістичним, майже сентиментальним ядром. У цьому може проявлятися його власна творча дуальність: поет-лірик, що вийшов з імпресіонізму та символізму , веде внутрішній діалог із теоретиком-футуристом, який вимагає тотального заперечення. Або ж це свідома стратегія адаптації авангардної ідеї до українського культурного коду, де теми індивідуальної долі, емпатії та соціальної справедливості завжди мали особливу вагу. Таким чином, Семенко створює унікальний, гібридний варіант футуризму, де глобальна деструкція служить локальній, глибоко людській меті. Ця спроба “олюднити” авангард, наповнити його турботою про конкретну людину, вирізняє його експерименти на тлі світового авангардного руху.

Висновок: Історичне значення “Бажання”

Поезія “Бажання” Михайля Семенка посідає виняткове місце в історії української літератури. Це не просто один із перших зразків вітчизняного авангарду, а сейсмографічний запис тектонічного зсуву в національній культурній свідомості. Твір заклав основи для подальших експериментів Семенка та його послідовників, визначивши ключові вектори розвитку українського футуризму на роки вперед: формальна розкутість (верлібр), радикальний антитрадиціоналізм, урбаністичне світовідчуття та, що найважливіше, парадоксальне поєднання деструктивного пафосу з прихованою гуманістичною спрямованістю.

“Бажання” залишається актуальним і сьогодні як блискучий документ епохи, що демонструє народження нової свідомості — свідомості модерної людини, яка більше не хоче пасивно приймати світ таким, яким він є, а прагне його радикально перетворити, взявши на себе відповідальність за його конструкцію. Це вірш про велике бажання змін, яке, хоч і народжене в конкретний історичний момент, є вічним двигуном культури та історії.