📘Золотий гомін

Ліричний герой: свідок та учасник революційних подій, чий голос виражає колективні почуття, настрої та переживання цілої нації. Його сприйняття єднає минуле, сьогодення та майбутнє, перетворюючи історичну подію на космогонічне дійство.

Народ: виступає як єдиний, соборний, колективний герой. Це «дужий» і «молодий» народ, що пробудився від вікового сну, скинув кайдани й усвідомив себе творцем власної долі. Його голос звучить у могутніх вигуках «слава!» та у фінальному гімні самоствердження.

Андрій Первозванний: символічний образ, що уособлює історичну тяглість та божественне благословення української землі. Його поява сакралізує події революції, вписуючи їх у тисячолітню духовну історію, легітимізуючи відродження державності.

Предки: узагальнений образ попередніх поколінь, які повстають з могил, щоб радіти свободі нащадків. Цей образ символізує нерозривний зв’язок часів та єдність нації у її прагненні до волі.

Чорний птах: алегоричний образ зла, зради, розбрату, духовного занепаду та зовнішньої агресії. Він символізує ті руйнівні сили — як внутрішні («із гнилих закутків душі»), так і зовнішні, — що загрожують новонародженій свободі та віщують трагедію громадянської війни.

Каліки: символізують ту частину народу, чия душа скалічена століттями рабства. Вони не здатні сприйняти світло волі, долучитися до загальної радості, натомість проклинають сонце і сіють розбрат, уособлюючи внутрішню загрозу національній єдності.

Національне пробудження та єдність: ця лінія розкривається через центральний образ «золотого гомону», що охоплює Київ. Вона включає мотиви єднання народу на Софійському майдані, злиття з природою («засміялись гори»), гармонії з минулим (предки встають з могил) та отримання божественного благословення через постать Андрія Первозванного.

Загроза та трагічне передчуття: ця контрастна лінія вводиться через зловісні образи «двох чорних гробів», «калік», що проклинають сонце, та кульмінаційно — через появу «чорного птаха», який «кряче» над усією Україною. Ця загроза конкретизується у мікро-драмі братовбивства, де брат погрожує братові, пророкуючи майбутню громадянську війну та внутрішній розкол.

Утвердження вічної сили народу: фінальна лінія твору є відповіддю на загрози. Вона виражена через обіцянку природи відродитися («виростем!», «розіллємось!») та через потужний марш народу до Києва. Кульмінацією стає урочистий монолог-гімн, де народ проголошує себе «невгасимим Огнем Прекрасним», «Одвічним Духом», стверджуючи свою незнищенність та віру у майбутнє.

Поема має тричастинну структуру, що відповідає динаміці почуттів та нагадує будову музичної сонати або ораторії.

Експозиція (частина 1): зображення всенародної радості, атмосфери свята в Києві. Автор вводить центральний образ «золотого гомону», малює картину єднання людей, природи та історії через образи предків та Андрія Первозванного. Ця частина сповнена світла, музики та урочистого піднесення.

Розробка (частина 2): відбувається різкий злам настрою. З’являються трагічні, зловісні образи: гроби, каліки, що символізують спадщину рабства, та чорний птах — уособлення зла і майбутньої біди. Конфлікт досягає кульмінації у сцені розбрату між братами. Ця частина втілює тривогу автора та його передчуття катастрофи.

Реприза і кода (частина 3): після трагічної напруги знову повертаються оптимістичні мотиви, але вже на новому, усвідомленому рівні. Природа обіцяє відродження, а хода народу до Києва переростає у фінальний гімн, що стверджує безсмертя та силу нації. Ця частина є синтезом попередніх, де радість перемоги поєднується з усвідомленням майбутніх випробувань.

Національна ідентичність та її пробудження: поема досліджує момент усвідомлення нацією себе як єдиного суб’єкта історії, наголошуючи на її зв’язку з тисячолітньою традицією.

Єдність і розбрат нації: центральна проблема, що розкривається через протиставлення соборної радості на майдані та трагічного розколу, втіленого в образах калік та сцені братовбивства.

Свобода і рабство: поема ставить питання про готовність народу до свободи. Зовнішнє визволення протиставляється внутрішньому, духовному рабству, яке продовжує жити в душах «калік» і загрожує майбутньому.

Духовне відродження: твір осмислює революцію не просто як політичний акт, а як духовне воскресіння, виконання віковічних мрій предків та повернення до свого історичного коріння.

Боротьба світла і темряви: ця вічна проблема знаходить у творі конкретно-історичне втілення у протистоянні світлих символів (сонце, голуби, золотий гомін) та темних (чорний птах, чорнокрилля, гроби).

Символізм: твір побудований на складній системі образів-символів, що мають кілька рівнів значення (історичний, релігійний, філософський). Ключовими є символи золотого гомону (національне піднесення), сонця і голубів (життя, мир, благодать), чорного птаха (зло, розбрат, смерть) та Дніпра (вічна пам’ять народу).

Музичність («кларнетизм»): поема має виразну ритмомелодику, створену за допомогою алітерацій, асонансів, анафор та повторів. Текст насичений звуковими образами (гомін, дзвін, струни, спів), що перетворює його на величну звукову симфонію.

Синестезія: у творі поєднуються зорові, слухові та дотикові враження в єдиному образі. Найяскравіший приклад — центральний образ «золотий гомін» (колір + звук) та «зерна кришталевої музики» (матеріал + звук).

Метафори та персоніфікація: природа у творі є живою, одухотвореною істотою, яка реагує на події в житті народу: «Дніпро торкає струни», «І засміялись гори, / Зазеленіли…», «грози… плачуть».

Контраст (антитеза): композиція та система образів побудовані на різкому протиставленні світла і темряви, радості й жаху, єдності та розколу. Наприклад, «голуби й сонце» протиставляються «чорнокриллю».

Верлібр: поема написана вільним віршем, що дозволяє автору гнучко передавати зміну ритмів, настроїв та інтонацій — від урочистого, ораторського пафосу до трагічного шепоту та динамічного маршу.

Павло Тичина, видатний український поет-модерніст, написав «Золотий гомін» у період творчого розквіту, коли його стиль «кларнетизм» поєднував музику, природу та емоції. Поема відображає його свідчення подій Української революції 1917 року на Софійському майдані, де він стояв поруч із Симоном Петлюрою. Твір входить до збірки «Сонячні кларнети» (1918), але зазнав цензури в радянські часи через християнські мотиви та націоналістичний пафос. Пізніше стиль Тичини змінився під тиском режиму, що призвело до внутрішньої кризи поета. Поема була переосмислена в 1990-х як пророчий текст про національне єднання та пересторогу.

Частина I. Аналітичний паспорт твору

Генеза твору в полум’ї 1917 року

Поема «Золотий гомін» є безпосереднім і потужним поетичним відгуком на переломні події Української революції 1917 року. Її написання було спровоковане конкретним історичним імпульсом — проголошенням I Універсалу Центральною Радою 10 червня 1917 року, який декларував автономію України, та подальшими урочистостями на Софійському майдані в Києві. Вперше твір було опубліковано в газеті «Нова Рада» того ж року, а згодом він увійшов до знакової збірки «Сонячні кларнети» (1918). Поема фіксує та художньо осмислює атмосферу всенародного піднесення, ейфорії від довгоочікуваного національного відродження та віри у можливість побудови власної незалежної держави. Таким чином, поема є не лише мистецьким артефактом, а й унікальним документом епохи, що передає «оптимістичні “уявлення-над-подіями”» того революційного року.   

Біографічний контекст надає поемі особливої автентичності. У 1917 році Павло Тичина мешкав у Києві, перебуваючи в епіцентрі революційних подій і глибоко їх переживаючи. Його залученість до національно-визвольного руху була не пасивною, а діяльною: він працював у газеті «Нова Рада», офіційному друкованому органі Центральної Ради, та співпрацював із часописом «Літературно-науковий вісник». Це свідчить, що поет був не просто зовнішнім спостерігачем, а безпосереднім учасником процесу державотворення. Його самостійницькі погляди, що сформувалися ще в часи участі в Чернігівському підпільному братстві, знайшли у «Золотому гомоні» своє найвище поетичне вираження.   

Саме ця зануреність у політичне життя тогочасної України дозволила Тичині набути унікальної подвійної оптики. З одного боку, як поет-романтик, він фіксував і творив величний міф національного воскресіння, втілений у всеохопному образі «золотого гомону». З іншого боку, як людина, наближена до політичних процесів, він не міг не відчувати внутрішніх суперечностей, зовнішніх загроз та крихкості новоствореної державності. Це приховане знання проявилося в тривожних, пророчих образах, що вриваються в урочисту тканину твору: «два чорних гроби», зловісний «чорний птах» та імпресіоністичне передчуття катастрофи: «- буря!.. – блиск!.. – жах!». Отже, поема є складним синтезом офіційного оптимізму та прихованої тривоги інсайдера, і ця внутрішня напруга стає джерелом її надзвичайного драматизму та пророчої сили.   

Жанрова та стильова ідентичність: Симфонія національного духу

Жанрова природа «Золотого гомону» виходить за межі традиційних класифікацій, що свідчить про монументальний та синкретичний характер твору. Літературознавці визначають його як ліричну поему, ліричну ораторію, патетичну сонату або поему-симфонію. Використання музичної термінології є найбільш адекватним для опису його структури, адже твір поєднує епічні картини, глибокий ліризм та драматичну напругу, будуючись за законами музичної композиції.   

Стилістично поема є квінтесенцією унікального авторського стилю Павла Тичини — кларнетизму. Цей термін, запропонований Юрієм Лавріненком та Василем Баркою, позначає не просто сукупність художніх прийомів, а цілісну світоглядно-естетичну концепцію. Кларнетизм визначають як український варіант символізму, що характеризується надзвичайною музичністю, синтезом мистецтв (поезії, музики, живопису), вітаїзмом (життєствердним пафосом) та органічним поєднанням різних модерністських течій: символізму, неоромантизму та імпресіонізму. Деякі дослідники вбачають у динамічних образах бурі та вогню також вплив футуризму, хоча й без його радикальних проявів. У поемі це проявляється через синестезію — «кольоровий слух» та «музичну мальовничість», де звукові образи набувають кольору та світла («золотий гомін», «кришталева музика»), а візуальні картини сповнені звучання («Дніпро торкає струни», «потужні ріки дзвону»).   

«Золотий гомін» демонструє, що кларнетизм для Тичини був не лише стилем, а й філософією, спробою віднайти й утвердити гармонію у світі. Поема написана в 1917 році — в епоху тотального історичного зламу, хаосу та передчуття кривавої громадянської війни. На тлі цієї дисгармонійної реальності поет створює твір, заснований на ідеї всесвітньої музичної гармонії, де космос є велетенським оркестром, а серце митця б’ється в унісон із Всесвітом. Таким чином, «Золотий гомін» стає титанічною спробою накласти ідеальну, музично довершену структуру кларнетизму на хаотичну дійсність. Перша частина поеми є актом творення цієї гармонії, а друга — трагічним усвідомленням її крихкості та неможливості. Кларнетизм тут виступає як утопічний проєкт подолання руйнівної сили історії через мистецтво, проєкт, що заздалегідь приречений на поразку, і саме в цьому полягає глибинний трагізм твору.   

Ідейно-тематична парадигма: Апофеоз відродження та пророцтво розколу

Центральною ідеєю поеми є прославлення духовного воскресіння українського народу, утвердження його молодості, сили, єдності та непереможності. Твір оспівує національне відродження як подію космічного, сакрального масштабу, що об’єднує минуле, теперішнє і майбутнє в єдиній гармонії світла, музики та любові до Батьківщини. Ключова теза, що звучить як маніфест, — «Я — дужий народ, Я молодий!».   

Ця ідея розкривається через низку провідних мотивів. Мотив єдності поколінь втілено в потужному образі предків, що встають із могил, аби привітати відродження України. Це символізує тяглість національної історії та здійснення віковічних мрій народу про волю. Мотив всеохопної радості передає атмосферу загального піднесення, де «всі сміються, як вино», а сама природа долучається до святкування: «засміялись гори, зазеленіли». Світ поеми пронизаний пантеїстичним відчуттям гармонії, де людина, природа і космос є єдиним живим організмом. Поет «розуміє шум річок» , а Бог «засіває кришталеву музику» над Києвом.   

Однак на тлі цього мажорного звучання виникає трагічний контрапункт — мотив передчуття біди. Він проявляється через тривожні образи-символи, що пророкують майбутню громадянську війну та розкол нації. Образи «двох чорних гробів», «калік», що «сонце проклинають», та «чорного птаха» створюють різкий дисонанс і вводять у твір глибоку трагічну ноту, перетворюючи його з урочистої оди на складну філософську драму.   

Композиційна архітектоніка та ритмічна організація

Композиція поеми відзначається музичною стрункістю та символічною глибиною. Твір має кільцеву структуру, оскільки починається і закінчується рядками «Над Києвом — золотий гомін». Таке обрамлення створює відчуття завершеності, циклічності та вічності зображеної події, замикаючи космічну візію в єдине ціле. Структура твору також нагадує музичну форму рондо, де головна тема (рефрен) — «золотий гомін» — повторюється, чергуючись із контрастними епізодами, що розкривають різні аспекти події. Хоча поема не має формального поділу на номери, її внутрішня структура чітко простежується: вступ з описом Києва, мотив предків, нічний пейзаж, образ Андрія Первозванного, контрастні сцени з бурею та каліками, і фінал, що стверджує силу народу.   

Ключовим композиційним принципом є контраст між частинами поеми. Перша частина — це мажорний апофеоз радості, єднання та надії, що розгортається у всеохопному, космічному просторі. Друга частина, навпаки, є різким дисонансом, що переносить дію в профанний, трагічний вимір, показуючи духовну сліпоту («каліки»), зраду та передчуття братовбивства. Цей контрапункт є не просто художнім прийомом, а основою ідейного задуму твору, що відображає діалектику відродження та загрози.   

Ритмічна організація поеми є новаторською. Тичина використовує верлібр (вільний вірш), що дозволяє йому гнучко передавати найтонші зміни настроїв та інтонацій — від урочистої ораторської декламації до ліричного шепоту. Поема насичена вишуканим звукописом: алітерації та асонанси створюють її унікальну музичність і сприяють виникненню «візіонерського ефекту», коли слово діє не лише на розум, а й на підсвідомість. Ритм, інтонація та асоціативна сила слів передають динаміку стану-переживання, виражаючи містичні видіння автора. Ритмічні повтори, як-от анафори «Ідуть! Ідуть!» чи повтор слова «Предки», створюють ефект літанії або мантри, підкреслюючи монументальність та сакральність подій.   

Частина II. Критична інтерпретація: «Золотий гомін» у контексті українського модернізму та національної свідомості

Космогонія символів: Синтез язичництва, християнства та філософії Сковороди

Символічний простір поеми є складним і багаторівневим, що свідчить про модерністський характер мислення автора. Центральний образ-символ — «золотий гомін» — є індивідуально-авторським новотвором, що синтезує кілька начал. По-перше, це звук: гомін, гук, дзвін, музика. По-друге, це колір і світло: золото, сонце, сяйво. По-третє, це дія: всенародний рух, радість, пробудження. У своїй єдності ці компоненти творять потужний символ духовного відродження нації, пробудження її вітальної енергії. Цей символ має водночас язичницькі (поклоніння сонцю, силам природи) та християнські (благодать, святість, звук церковних дзвонів) конотації. Сам Тичина у щоденнику занотував думку, що є ключем до розуміння образу: «Золото, коли по ньому б’ють, — співає». Це вказує на ідею пробудження національного духу через історичні випробування та страждання.   

Характерною рисою поеми є синкретизм символіки, органічне поєднання язичницьких та християнських образів. Язичницький пласт представлений архетипними образами Сонця як джерела життя, Предків, що приносять жертви, священної ріки Дніпра та землі. Християнський пласт включає образи Бога, що благословляє Україну, апостола Андрія Первозванного, храмів Лаври та Софії, голубів, що символізують молитви. Цей синкретизм не є механічним поєднанням. Тичина створює модерний національний міф, де християнство не заперечує, а освячує та одухотворює прадавню, язичницьку силу землі та народу.   

Генетичні витоки такого світосприйняття та символізму Тичини сягають філософії Григорія Сковороди. Ідея гармонії між мікрокосмом (людська душа) і макрокосмом (Всесвіт), а також кордоцентризм (філософія серця) є центральними для поеми. Ліричний герой відчуває себе невід’ємною частиною космічного оркестру, а його серце б’ється в унісон зі світом, з «музичною рікою» Всесвіту. Глибокий зв’язок Тичини з ідеями мандрівного філософа підтверджується і присвятою Сковороді наступної збірки «Замість сонетів і октав». Для поета Сковорода був не постаттю з минулого, а «живим» серед сучасників, моральним орієнтиром в епоху хаосу.   

Поема як історичне джерело та національний міф

«Золотий гомін» має подвійну цінність: як унікальне історичне джерело та як один із фундаментальних міфів модерної української нації. Як історичне джерело, поема фіксує не стільки фактологічну канву подій, скільки їхню емоційну та психологічну сутність — дух епохи. Вона передає атмосферу надії, віри та всеохопної радості, що панувала в Києві влітку 1917 року, значно яскравіше та глибше за будь-який сухий історичний документ. Водночас деякі критики, зокрема Юрій Лавріненко, вказують на певну ідеалізацію та романтизацію революції, оскільки поет, зосереджуючись на піднесеному настрої, оминає її хаос та внутрішні суперечності.   

Тичина не просто описує події — він їх міфологізує. Він творить модерний міф про народження нової України, вписуючи його у всесвітній, космічний та сакральний контекст. Проголошення автономії в його інтерпретації постає не як суто політичний акт, а як священнодійство, містерія творення, благословенна вищими силами — Богом і предками. Цей міф поєднує історичну конкретику (Київ, Софійський майдан, Лавра) з універсальними архетипами воскресіння, відродження та створення нового світу.   

Однак унікальність поеми полягає в тому, що цей світлий міф не є монолітним. Тичина, створюючи ідеалізовану, гармонійну картину національного єднання, одночасно вводить у текст елементи, що руйнують її зсередини. Образи духовних «калік», які проклинають сонце, тобто саме джерело відродження, та зловісні передчуття братовбивчої війни свідчать про глибоке розуміння поетом внутрішньої трагедії нації. Подальший хід історії — поразка Української Народної Республіки, кривава громадянська війна, терор — виявився повною протилежністю до світлого ідеалу, оспіваного в поемі. Таким чином, «Золотий гомін» стає міфом, який усвідомлює власну утопічність. Тичина одночасно творить і деконструює національний ідеал, показуючи, що в самому моменті народження нації вже були закладені зерна її майбутньої трагедії: внутрішній розкол, духовна сліпота та нездатність до справжнього єднання. Поема є не лише міфом про народження, а й пророчим міфом про неминучу загибель першої української республіки.   

«Золотий гомін» у дзеркалі критики: Від тріумфу до трагедії «двох Тичин»

Поема, як і вся збірка «Сонячні кларнети» (1918), що її містила, принесла молодому Тичині миттєве і загальне визнання. Сучасники були одностайні у своїх захоплених оцінках, а критики не вагалися називати поета геніальним. Євген Маланюк, один із найпроникливіших інтерпретаторів його творчості, у своїх ранніх статтях писав про Тичину як про «голос самої землі», поета світового масштабу, в якому «промовила обуджена душа Нації». Інший авторитетний критик, представник неокласицизму Микола Зеров, також визнавав, що основу «Сонячних кларнетів» складають «світлі і радісні образи нашого національного відмерзання напровесні 1917 року».   

Подальша доля поета в умовах тоталітарного режиму призвела до виникнення феномену «двох Тичин»: геніального модерніста раннього періоду і радянського поета-трибуна, що оспівував партію. Критики, особливо в еміграції, з болем писали про цю трагедію. Той же Маланюк згодом констатував, що поет «зламався, як людина, і згас, як поет». У цьому контексті «Золотий гомін» сприймається як вершина творчості «першого», автентичного Тичини. Трагедія поета відбилася і на долі самого твору: радянська цензура систематично вилучала з тексту ключові християнські та національні символи («Бог», «храм», «молитви», «жрець», згадки про Андрія Первозванного), спотворюючи його зміст і намагаючись перетворити на пам’ятку «класової боротьби».   

«Золотий гомін» є не просто одним із найкращих творів Тичини, а його екзистенційною та творчою кульмінацією. Це точка біфуркації, в якій унікальний талант поета знайшов ідеальний об’єкт для свого вираження — народження нації. У цей момент його індивідуальне «Я» повністю злилося з колективним «Ми», і він став голосом цілого народу. Наступні твори, зокрема збірка «Замість сонетів і октав», фіксують болісний розпад цієї гармонії. Історична реальність — війна, терор, розруха — вривається у світ поета і руйнує його. Колективне «Ми» розпадається на ворогуючі табори, і поет залишається сам на сам із трагедією. Вся його подальша творчість стала болісною історією спроб віднайти нову гармонію, але вже не з органічним національним колективом, а з примусовим, ідеологічним радянським «Ми». Ця спроба вимагала самозречення і призвела до творчої трагедії. Отже, «Золотий гомін» є ключем до розуміння всієї подальшої долі поета.

Місце твору в каноні української літератури

«Золотий гомін» став подією європейського масштабу, яка підняла українську поезію на якісно новий рівень. Порівняно з патріотичною лірикою його сучасників, зокрема Олександра Олеся, поезія Тичини є значно складнішою, глибшою та новаторською. Якщо Олесь у 1917 році створював поезії переважно в рамках неоромантичної традиції, використовуючи прямі заклики, риторичні звертання та патріотичний пафос , то Тичина творить складну символістську, поліфонічну структуру. В його поемі ідея виражається не прямо, а через систему багатозначних образів, музику слова та глибокі асоціативні зв’язки. У каноні української літератури «Золотий гомін» часто асоціюють з темою національного відродження, подібно до «Каменярів» Івана Франка.   

Поема, як і вся рання творчість Тичини, мала величезний вплив на подальший розвиток українського модернізму 1920-х років. Вона відкрила нові можливості для поетичної мови, синтезу мистецтв та філософського осмислення історії. Євген Маланюк переконливо доводив, що навіть проза Миколи Хвильового та драматургія Миколи Куліша генетично пов’язані з поетикою Тичини, яка задала нові естетичні орієнтири для цілого покоління митців.   

Сьогодні, в контексті нової визвольної боротьби України, «Золотий гомін» набуває особливої актуальності. Сучасні інтерпретації розглядають твір у постколоніальному дискурсі, де Київ постає як центр опору імперії, а зловісний «чорний птах» може трактуватися як метафора колоніального насильства. Поема сприймається не як архаїчна пам’ятка минулого, а як живий, пульсуючий текст про вічну мрію українського народу про державність, про п’янку радість здобуття волі та про трагічне усвідомлення ціни, яку за неї доводиться платити. Твір залишається неперевершеним гімном національному відродженню і водночас суворим застереженням проти внутрішніх розколів, які є найбільшою загрозою для будь-якої державності.