📘Змова

Петро Болбачан: Полковник армії УНР, командир Запорізького корпусу, талановитий воєначальник, який користується безмежною повагою солдатів, але стає жертвою підозр у спробі державного перевороту.

Симон Петлюра: Головний Отаман військ УНР, постать якого змальована через призму його складних стосунків із Болбачаном та політичного оточення, що впливає на його рішення.

Петро Певний: Батько автора, активний учасник подій, чиї спогади та журналістська діяльність слугують документальним підґрунтям для відтворення історичної правди.

Микола Галаган: Політичний діяч, чиї погляди та взаємодія з іншими персонажами допомагають розкрити глибину розколу в українському таборі.

Олександр Палієнко: Ад’ютант Болбачана, вірний соратник, чий образ уособлює відданість військовій честі та особисту трагедію свідка загибелі командира.

Трагедія Петра Болбачана: Провідна лінія, що простежує шлях полковника від переможних походів до арешту, військового суду та розстрілу за звинуваченням у змові.

Державотворення та політичні інтриги: Лінія, що розкриває внутрішню кухню Директорії УНР, конфлікти між соціалістичними лідерами та військовиками, які мали різні погляди на будівництво армії.

Авторське розслідування: Металітературна лінія, у якій Богдан Певний через десятиліття в еміграції збирає свідчення, аналізує архівні документи та намагається очистити ім’я Болбачана від історичних нашарувань.

Експозиція: Авторське занурення в атмосферу Нью-Йорка 1980-х, початок роботи над темою через звернення до постаті батька та архівів.

Зав’язка: Виникнення гострого конфлікту між Запорізьким корпусом під командуванням Болбачана та урядовими колами Директорії через розбіжності у стратегії захисту України.

Розвиток подій: Усунення Болбачана від командування, його від’їзд до Станіславова, постійний нагляд з боку контррозвідки та спроби прибічників полковника повернути його до війська.

Кульмінація: Події на станції Проскурів, де спроба Болбачана знову взяти на себе відповідальність за корпус трактується владою як збройний заколот (змова), що призводить до його остаточного арешту.

Розв’язка: Швидкий суд та розстріл полковника, що стає фатальним ударом по боєздатності армії УНР та моральному стану суспільства.

Внутрішній розбрат як причина поразки: Проблема відсутності порозуміння між військовою та політичною елітою, що призвела до втрати державності.

Честь і зрада: Етичний конфлікт між особистою чесністю воїна та цинічними розрахунками політиків, які готові пожертвувати героєм заради збереження влади.

Відповідальність перед історією: Питання про те, як дії окремих осіб у критичні моменти впливають на долю цілого народу на століття вперед.

Правда проти міфологізації: Проблема очищення історичної пам’яті від ідеологічних викривлень та наклепів, створених сучасниками та наступниками.

Документалізм: Використання реальних листів, наказів та спогадів очевидців, що перетворює художній твір на історичне дослідження.

Ретроспекція: Постійні повернення з еміграційного сьогодення у революційне минуле, що створює діалог між різними поколіннями українців.

Психологічний портрет: Глибоке проникнення у внутрішній світ Болбачана, передача його розпачу та вірності присязі через внутрішні монологи та деталі поведінки.

Кінематографічність описів: Динамічні сцени військових нарад та засідань суду, які створюють ефект присутності читача безпосередньо в центрі подій.

Богдан Певний був не лише талановитим письменником, а й знаним художником та мистецтвознавцем у діаспорі, що наклало відбиток на його візуальний стиль письма. Його батько, Петро Певний, був відомим журналістом часів УНР, тому автор мав доступ до унікальних родинних свідчень. Повість «Змова» стала одним із перших вагомих творів, що почали реабілітацію Петра Болбачана в українській свідомості. Автор свідомо уникає однобічності, показуючи трагедію як сукупність помилок багатьох сторін. Для сучасної України цей твір є важливим нагадуванням про ціну внутрішньої боротьби під час війни з Росією.

Розширений аналітичний паспорт твору “Змова” Богдана Певного

Автор: Богдан Петрович Певний, народжений 4 червня 1931 року в Луцьку, померлий 7 вересня 2002 року в Нью-Йорку. Він поєднував у своїй творчості ролі письменника, художника, журналіста та мистецтвознавця. Походив з родини, глибоко залученої в українські визвольні змагання: батько Петро Певний був старшиною армії УНР, послом до польського сейму, меценатом і видавцем. Дитинство Богдана пройшло на Волині, але через війну родина емігрувала: спочатку до Німеччини, де він здобув середню освіту в таборах для переміщених осіб, а з 1951 року – до США. Там він вивчав мистецтво в престижних закладах, таких як Art Students League та Колумбійський університет. Як письменник, дебютував у діаспорній пресі, писав оповідання, повісті, есеї. Його проза часто базується на сімейних спогадах і архівах, відображаючи теми української історії та культури. Певний був співредактором журналу “Сучасність”, членом Української академії мистецтв і наук у США, Національної спілки художників України. Його літературна спадщина включає цикл волинських оповідань, біографічні повісті та історичну прозу, де він досліджує долі українських діячів на тлі бурхливих подій.

Рік і місце видання: 2002 рік, Львів, видавництво “Кальварія”. Книга вийшла посмертно, незабаром після смерті автора, і стала однією з останніх його публікацій. Повісті вперше з’явилися на сторінках журналу “Сучасність”, де Певний працював редактором. Обсяг видання – 144 сторінки, що робить його компактним, але насиченим історичним матеріалом.

Жанр і форма: Збірка історичних повістей, що належать до жанру документальної прози з елементами мемуаристики. Твір поєднує художній вимисел з реальними подіями, базуючись на архівних матеріалах і спогадах. Це не чиста белетристика, а радше реконструкція минулого через призму особистого досвіду родини автора. Форма – короткі повісті, кожна з яких є самостійним наративом, але об’єднана темою боротьби за українську ідентичність і наслідків тоталітарних режимів.

Структура: Книга складається з трьох повістей. Перша, “Змова”, фокусується на подіях 1919–1920 років. Друга, “Дійство у п’ятому вимірі”, присвячена долі митця Михайла Бойчука. Третя повість доповнює збірку, розвиваючи теми репресій і культурного опору. Кожна частина має чітку хронологічну послідовність, з елементами діалогів і описів, що наближають текст до історичного роману.

Сюжет: У “Змові” розгортається драма в уряді УНР під час визвольних змагань. Головні події обертаються навколо внутрішніх конфліктів, змов і зрад, що призводять до трагічних наслідків для української державності. Автор реконструює зустрічі, переговори та рішення, показуючи, як особисті амбіції перетинаються з національними інтересами. “Дійство у п’ятому вимірі” розповідає про життя і загибель Михайла Бойчука, видатного художника, розстріляного більшовиками 1937 року. Сюжет охоплює період від революції до сталінських репресій, акцентуючи на знищенні української інтелігенції. Загальний наратив збірки – це ланцюг історичних епізодів, де індивідуальні долі переплітаються з великими подіями, ведучи до роздумів про втрати і спадщину.

Головні персонажі: Симон Петлюра – Головний отаман УНР, зображений як сильна, рішуча постать, що намагається утримати єдність серед хаосу. Петро Болбачан – полковник армії УНР, втілення військової честі, але жертва внутрішніх інтриг. Михайло Бойчук – художник, засновник школи монументального мистецтва, символ опору тоталітаризму, чия доля ілюструє трагедію української культури під більшовицьким ярмом. Другорядні персонажі включають діячів УНР, більшовицьких репресорів і родичів автора, що додають автобіографічного шару.

Теми та мотиви: Центральна тема – боротьба за українську незалежність і наслідки її поразки. Мотиви зради, змови та опору відображають внутрішні розколи в українському суспільстві. Інша ключова тема – репресії проти культури, де мистецтво стає інструментом опору, але й жертвою режиму. Мотив пам’яті й спадщини пронизує текст, підкреслюючи роль діаспори в збереженні історії. Екзистенційні мотиви самотності, боргу перед батьківщиною та пошуку ідентичності додають глибини.

Художні особливості: Стиль Певного – стриманий, документальний, з елементами реалістичного опису. Він уникає надмірної емоційності, фокусуючись на фактах і діалогах. Мова – чиста українська, з архаїзмами для історичної автентичності. Композиція – лінійна, з флешбеками для контексту. Автор використовує символи, як “п’ятий вимір” – метафора мистецького виміру поза реальністю, де культура виживає попри репресії.

Історичний і культурний контекст: Твір створений у діаспорі, відображаючи досвід еміграції та прагнення зберегти українську ідентичність. Він реагує на радянську цензуру, відновлюючи заборонені імена як Бойчук чи Петлюра. У контексті 2000-х, книга сприяє переосмисленню української історії після незалежності, підкреслюючи роль мистецтва в національному відродженні.

Значення твору: “Змова” – важливий внесок у літературу діаспори, що заповнює прогалини в українській історіографії. Вона підкреслює трагедію втраченої державності та культурних репресій, стимулюючи діалог між материковою Україною та еміграцією. Як посмертна публікація, твір увічнює спадщину Певного, поєднуючи літературу з мистецтвознавством.

Критична стаття про твір “Змова” Богдана Певного

Богдан Певний належить до покоління українських емігрантів, чия творчість сформувалася в умовах вимушеного вигнання, де пам’ять про батьківщину стає основним джерелом натхнення. Народжений у Луцьку в родині, тісно пов’язаній з визвольними змаганнями, він пережив війну, табори для переміщених осіб у Німеччині та еміграцію до США. Там, у Нью-Йорку, Певний не лише розвивався як художник, вивчаючи мистецтво в провідних закладах, але й активно займався журналістикою та літературою. Його проза, як і малярство, часто звертається до історичних тем, намагаючись реконструювати події, стерті радянською цензурою. Збірка “Змова”, видана 2002 року, стає кульмінацією цього підходу, поєднуючи документальну точність зі художнім вимислом. Це не просто повісті, а спроба через літературу відновити справедливість щодо забутих героїв української історії.

Збірка складається з трьох повістей, кожна з яких занурює читача в різні періоди української трагедії. Перша, “Змова”, переносить у 1919–1920 роки, часи УНР, коли внутрішні конфлікти та зовнішні загрози призвели до поразки незалежності. Автор малює картину хаосу: зустрічі в уряді, таємні переговори, зради. Симон Петлюра постає як центральна фігура – не ідеалізований герой, а реальна людина, що намагається маневрувати серед амбіцій соратників. Полковник Петро Болбачан, з його військовим досвідом, стає символом втраченої можливості: його арешт і страта ілюструють, як внутрішні чвари послаблюють націю. Певний не драматизує події надмірно, а радше документує їх, спираючись на спогади батька, який був учасником тих подій. Це додає тексту автентичності, роблячи його схожим на мемуари, де факти переплітаються з рефлексіями.

Друга повість, “Дійство у п’ятому вимірі”, присвячена Михайлу Бойчуку, засновнику школи українського монументального мистецтва. Тут фокус на репресіях 1930-х: арешт, допити, розстріл 1937 року. Бойчук зображений як митець, чия творчість стає актом опору – його фрески, стерті режимом, символізують знищення культурної спадщини. Назва “п’ятий вимір” натякає на трансцендентну природу мистецтва, що існує поза фізичними обмеженнями, навіть у часи терору. Певний детально описує процеси, де інтелігенцію звинувачували в “буржуазному націоналізмі”, показуючи механізми сталінського апарату. Третя повість доповнює картину, розвиваючи теми культурного виживання в діаспорі, де емігранти стають хранителями пам’яті.

Теми збірки глибоко пов’язані з українською ідентичністю. Змова як мотив пронизує текст: не лише політична, а й культурна, де режими змовляються проти нації. Певний підкреслює роль мистецтва в опорі – Бойчук, як і сам автор, стає мостом між минулим і сьогоденням. Інша тема – борг перед батьківщиною: персонажі, як Болбачан чи Петлюра, платять життям за ідеали, а емігранти, як Певний, – творчістю. Це резонує з досвідом діаспори, де вигнання стає формою продовження боротьби. Стиль автора стриманий, без зайвої емоційності: короткі речення, точні описи, діалоги, що передають напругу. Мова багата на історизми, але доступна, без архаїзмів, що ускладнюють читання. Порівняно з іншими діаспорними авторами, як Юрій Косачем чи Василем Баркою, Певний менш поетичний, більше документаліст, що робить його прозу інструментом історичної правди.

У контексті української літератури “Змова” заповнює прогалини, створені радянською цензурою. У 2000-х, після незалежності, такі твори сприяли переосмисленню історії: Петлюра з ворога стає лідером, Бойчук – з забутого митця – іконою. Певний, як мистецтвознавець, інтегрує візуальні елементи: описи фресок Бойчука нагадують його власні картини, як “Земля”, присвячена Голодомору. Це робить книгу гібридом – літературою, що межує з візуальним мистецтвом. Критика відзначає точність реконструкції, але зауважує брак динаміки в деяких епізодах, де факти переважають над сюжетом.

Значення “Змови” виходить за межі літератури: це акт збереження пам’яті в часи, коли Україна шукала свою ідентичність. Певний, живучи в еміграції, показує, як діаспора доповнює материкову культуру, передаючи знання про репресованих. Твір актуальний і сьогодні, коли історичні наративи стають полем битви. Він нагадує про ціну незалежності, про те, як змови минулого впливають на сьогодення. Як художник, Певний ілюстрував підручники українознавства, а як письменник – оживив історію, роблячи її доступною для нових поколінь.

Аналізуючи персонажів, варто відзначити нюанси: Петлюра не героїзований, а показаний з вадами – рішучим, але обмеженим обставинами. Болбачан – трагічна фігура, жертва амбіцій, що відображає ширшу проблему єдності. Бойчук – інтелектуал, чия творчість стає метафорою виживання: його “бойчукізм” як школа мистецтва паралельний зусиллям діаспори. Певний уникає чорно-білого поділу, показуючи складність людських мотивів. Це робить твір не пропагандою, а роздумом.

У ширшому контексті, “Змова” вписується в традицію української історичної прози, як у Олеся Гончара чи Романа Іваничука, але з діаспорним акцентом – менш ідеологічним, більше особистим. Автор, як учасник ОМУА (Об’єднання митців українців в Америці), бачить літературу як продовження мистецтва: слова, як мазки пензля, реконструюють реальність. Критика в діаспорі хвалила книгу за автентичність, а в Україні – за відкриття забутих імен. Однак, деякі зауважують брак художньої глибини: текст більше інформує, ніж емоційно залучає.

Порівнюючи з іншими творами Певного, як волинські оповідання, “Змова” – найамбітніший, бо поєднує біографію з історією. Його малярство, з серіями про 1933 рік, доповнює прозу: візуальна пам’ять про Голодомор паралельна літературній про репресії. Це робить Певного унікальним – митцем, що працює в кількох медіумах.

У висновку, “Змова” – твір, що мостить минуле з майбутнім, нагадуючи про уроки історії. Він не претендує на енциклопедичність, але пропонує перспективу, де особисте стає національним. Для сучасного читача це нагадування: змови не зникають, а опір – в пам’яті та культурі.