📘Зелені Млини

Мальва Кожушна: Сильна, вольова жінка, що втілює моральний стрижень спільноти. Вона є організаторкою «бурякового балу», очолює комуну в найважчий час і робить складний етичний вибір, виганяючи конокрада Данька. Її доля відображає трагедію покоління, яке переживає колективізацію, війну та втрату близьких.

Фабіян (Левко Хоробрий): Сільський філософ, трунар та іронік, носій народної мудрості. Його постійний супутник, цап-двійник, є гротескним відображенням його самого і додає оповіді карнавальності. Його смерть у фіналі роману символізує завершення епохи старого Вавилона.

Лук’ян Соколюк: Голова сільради, представник офіційної влади у Вавилоні. Разом зі своїм виконавцем Савкою Чибісом утворює комічну владну пару, де він уособлює формальний порядок, а Савка — низовий, жартівливий аспект влади.

Клим Синиця та Соснін: Представники нової генерації радянських керівників-технократів. Вони втілюють ідеї модернізації села, запровадження нової техніки (МТС) та раціонального господарювання. Соснін, зокрема, є ідеалістом і революціонером, символом віри в прогрес.

Журба: Агроном, освічений спеціаліст, який глибоко відчуває природу, але є дещо нерішучим у людських стосунках. Його образ символізує зв’язок науки із землею та тиху, негероїчну любов до рідного краю.

Явтушок Голий: Складний і суперечливий персонаж, який втілює риси селянина-власника. Його винахідливість у захисті власного майна (корови) та хитрощі межують з дріб’язковістю, але водночас він є невід’ємною частиною живого народного організму.

Данько Соколюк: Брат голови сільради, колишній конокрад і втікач. Його постать символізує нерозв’язані конфлікти минулого, тіні громадянської війни та кримінального світу, що вторгаються у спроби побудувати нове життя.

Лель Лелькович: Учитель, інтелігент, який втратив на війні ногу, але зберіг людяність і відданість своїй справі.

Соціальна трансформація Вавилона: Центральна лінія, що показує перехід села від старих форм життя до нових. Ключовими подіями є організація “бурякового балу”, що стає символом самоствердження громади, візит урядовця Чубаря, який санкціонує будівництво “палацу”, та поступове поглинання комуни колгоспом, що символізує перемогу прагматичної державної моделі над ідеалістичною.

Історія Мальви Кожушної: Особиста сюжетна лінія головної героїні, що переплітається з долею громади. Вона проходить шлях від ініціативної організаторки та керівниці комуни до хвороби й вимушеного переїзду в Зелені Млини, що відображає особисту драму сильної жінки в епоху великих змін.

Пошуки справедливості та гармонії: Філософська лінія, втілена в образі Фабіяна. Він є спостерігачем і коментатором подій, його іронічні зауваження та мудрі роздуми створюють другий, глибинний план оповіді, де осмислюються вічні питання буття, добра і зла на тлі історичних катаклізмів.

Лінія Данька-втікача: Пригодницько-драматична лінія, пов’язана із братом голови сільради Лук’яна. Його переховування в комуні та вигнання Мальвою символізує боротьбу нового суспільства зі своїм кримінальним минулим та необхідність робити жорстокий моральний вибір заради збереження порядку.

Композиція твору є складною, нелінійною та мозаїчною, що є характерною рисою “химерної прози”. Автор свідомо відмовляється від послідовного хронологічного викладу подій на користь асоціативного поєднання різночасових епізодів: спогадів, ліричних відступів, притч, філософських роздумів. Оповідь ведеться від імені наратора, який є частиною громади, але водночас аналізує події з філософської дистанції, створюючи поліфонічний, епізодично-панорамний наратив. Така фрагментована структура моделює процеси людської пам’яті, яка є не лінійною, а асоціативною, та відтворює посттравматичну свідомість народу, що пережив низку історичних потрясінь.

Вплив ідеології на долю людини: Роман досліджує, як великі соціально-політичні проєкти (колективізація, створення комун) ламають традиційний устрій і долі окремих людей.

Моральна відповідальність: У творі порушується проблема морального вибору та відповідальності людини за свої вчинки в умовах історичних катаклізмів, окупації та тоталітарного режиму.

Збереження людяності: Гостро стоїть питання здатності зберегти доброту, співчуття та гідність в нелюдських умовах війни та соціальних потрясінь.

Втрата історичної пам’яті: Перейменування Вавилона на Веселі Боковеньки символізує трагедію втрати національної ідентичності та спробу влади стерти минуле.

Конфлікт між традицією та нововведеннями: Роман розкриває складний процес боротьби старого, патріархального світу з новими радянськими реаліями, що призводить до руйнування вікових традицій.

Синтез реалізму, міфу та фольклору: Це ключова риса стилю твору, що визначає його належність до “химерної прози”. Реалістичні описи побуту та історичних подій органічно поєднуються з міфопоетичною образністю, фольклорними мотивами, легендами та народними віруваннями.

Поетичність та метафоризація мови: Проза Земляка надзвичайно лірична, густо насичена розгорнутими метафорами, порівняннями та персоніфікаціями. Мова ритмізована і мелодійна, а постійне уподібнення світу людей до світу природи є втіленням пантеїстичного світогляду автора.

Використання фольклорних елементів: Тканина твору рясніє прислів’ями, приказками, діалектизмами та фразеологізмами. Це надає мові автентичності, а сама структура оповіді часто нагадує ритміку народних дум та пісень, створюючи ефект поліфонії, де звучить голос самого народу.

Гротеск, гумор та іронія: Автор активно використовує елементи гротеску та фантастики (наприклад, міфологізовані “народи” Вавилона), а також гумор та сатиру, що дозволяє висміяти абсурдність радянської дійсності та пом’якшити трагізм подій.

“Зелені Млини” є другою частиною дилогії, перша книга якої — роман “Лебедина зграя” (1971). За обидва твори Василь Земляк (справжнє прізвище — Вацлав Вацек ) був посмертно удостоєний Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка у 1978 році. Сам автор вважається одним із засновників та найяскравіших представників “химерної прози” в українській літературі. Творчість Земляка, зокрема його романний світ, має вражаючі типологічні паралелі з латиноамериканським “магічним реалізмом”, хоча ці явища виникли незалежно. Світову славу селу Вавилон приніс культовий український фільм “Вавилон ХХ” (1979), знятий Іваном Миколайчуком за мотивами “Лебединої зграї”, який візуалізував унікальний химерно-поетичний світ прози Земляка.

Частина I. Розширений аналітичний паспорт твору

Роман Василя Земляка (справжнє ім’я — Вацлав Сидорович Вацик, український прозаїк чеського походження) “Зелені Млини”, опублікований у 1976 році (вперше у журналі “Вітчизна”, окремою книгою в 1977), є другою, завершальною частиною дилогії, розпочатої “Лебединою зграєю” (1971). Цей твір є одним із найвизначніших зразків української “химерної прози”. Він продовжує міфологізовану історію українського села Вавилон на Побужжі (прототип — села Поділля, зокрема Конюшівка), розгортаючи її від періоду форсованої колективізації, ліквідації комун та створення перших МТС до трагічних подій Другої світової війни, німецької окупації та зародження партизанського опору.

Літературний контекст та жанрова природа

“Зелені Млини” належать до унікального явища української літератури 1970-х років, відомого як “химерна проза”. Цей напрям виник як форма пасивного опору, захисна реакція на тотальне засилля канонів соціалістичного реалізму. Замість ілюстративних, дидактичних “виробничих” чи “колгоспних” романів, письменники цього напряму занурювались у стихію міфу, фольклору та національної сміхової культури.

Жанрова природа твору визначається використанням прийомів умовності, гротеску, театральності та міфемної семантики. Василь Земляк знаходить у межах офіційного напряму ніші, недосяжні для прямої партійної критики, апелюючи до етнокультурних пластів. Роман поєднує несумісні, на перший погляд, елементи: трагедію і ніжність, високу філософію та буденну дріб’язковість, епічність та їдку іронію. Саме ця химерна оптика дозволяє автору дослідити суперечливу душу українського селянства в умовах тоталітарних експериментів ХХ століття.

Міфопоетика: Феномен Вавилона

Центральним елементом поетики роману є міф про Вавилон. Назва села – це пряма біблійна алюзія на місце “змішання”, гордині та будівництва вежі. Земляк використовує цей образ для символічного осмислення радянського проєкту як нового “штурму неба”, що неминуче приречений на крах та “змішання мов”.

Топографія Вавилона є містичною. Річка Весела Боковенька ділить його на архаїчні закутки з промовистими назвами: Целебень (де зосереджена влада), Татарські вали (де мешкає філософ Фабіян), Скоморохи, Волхви, а також гріховні “Гунцвоти” (шельми) та “Людоїдівка”. Історія “Людоїдівки”, мешканці якої “поїдом їли одне одного” через ворогування за шмат лугу, вводить ключовий мотив “розбрату за землю”, який критики визначають як міф про “Вавилонських каїнів”.

Альтернативним простором виступають “Зелені Млини” – село лемків, раціоналізоване, з хатами німецького типу. Для Явтушка це спроба утопічної втечі від Вавилона, яка, однак, зазнає краху. Для Мальви – це нова місія, спроба збудувати “соціалістичне село”, що також розбивається об реальність.

Завершення міфу відбувається у фіналі дилогії, коли філософ Фабіян помирає, а Вавилон офіційно перейменовують на “Веселі Боковеньки”. Це символічний акт остаточного “змішання” – втрати історичної пам’яті та заміни сакральної назви на профанну.

Композиція та ключові сюжетні лінії

Роман має складну, нелінійну композицію, що поєднує різні часові пласти: довоєнний (колективізація та розбудова), трагедію початку війни (відступ та полон) і період окупації та опору.

Перша сюжетна лінія – це крах радянських утопій. Вона розкривається через три ключові епізоди. Перший – “Буряковий бал”. Це гротескний образ радянського свята достатку, “бал у стодолі”. Він поєднує ідеологію (очікування голови Раднаркому Чубаря), абсурд (крадіжка Явтушком підвішеного баранця під час відключення світла) та народну мудрість (урожай врятовано завдяки “геніальній мислі” Фабіяна про голодну курку проти довгоносика). Другий епізод – ліквідація комуни та створення МТС. Засновник комуни, ідеаліст Інокентій Соснін, повертається, щоб констатувати її смерть (“вона своє діло зробила”) і замінити романтичну утопію механістичною – машинно-тракторною станцією. Третій епізод – проєкт “Палацу”. Влас Чубар особисто закладає у Вавилоні перший камінь майбутнього палацу культури. Ця нова “Вавилонська вежа” залишається незавершеною, її будівництво обриває війна.

Друга сюжетна лінія – трагедія війни. Вона втілена у долі Данька Соколюка. Його марш у колоні військовополонених через рідний Вавилон є кульмінацією твору. Він бачить Мальву у вікні Рузиної хати, але вона не впізнає або не може його врятувати. Його подальша страта у Глинську стає спокутою за гріхи “старого” Вавилона.

Третя сюжетна лінія – окупація та опір. Ця лінія деконструює поняття “зрадник” і “герой”. Окупаційна влада в особі австрійця Шварца призначає старостою не прагматичного Явтушка, а філософа Фабіяна. Це призводить до ідеологічного конфлікту, що виливається у “символічний розстріл” Явтушка, який Фабіян влаштовує “іменем радянської влади”. Одразу після цього “зрадник” Явтушок рятує “патріота” Фабіяна від реального розстрілу німцями (інцидент з картоплею). Паралельно розвивається лінія справжнього опору: Мальва Кожушна переховується “в бігах” у Рузі і слугує зв’язковою для “десятого” десантника, яким виявляється директор школи Лель Лелькович. Його загибель у млині в Зелених Млинах завершує цю трагічну лінію.

Система персонажів та архетипи

Фабіян (Левко Хоробрий): Архетип філософа, трунаря, “совісті” Вавилона. Його “хронотоп” – це простір інтелектуала, що намагається осмислити кризовий досвід. Він творець (майструє “співаюче крісло” з ліщини) та носій пам’яті; його часто супроводжує цап, що є алегорією. Під час окупації він змушений до “трансгресії” – переходу межі від споглядання до дії, прийнявши посаду старости. Його фінальна смерть збігається зі смертю історичного Вавилона.

Явтушок Голий: Архетип селянина-пристосуванця, вічного бідняка. Його прагнення “добре одягатися, смачно їсти” є формою вітального, людського опору аскетичній комуністичній ідеології. Він постійно вагається між силами, обираючи матеріальну вигоду. Його зрада (він видав німцям пораненого Ксан Ксанича), поєднується з несподіваною людяністю (рятує Фабіяна). Він уособлює прагматичне, аморальне, але незнищенне виживання.

Мальва Кожушна: Складний жіночий архетип, хвора на сухоти, що символізує землю та її долю. Критика вбачає в її образі біблійні алюзії: від “Вавилонської блудниці” (як символ життя в радянському “Вавилоні”) до “прощеної грішниці” Марії Магдалини. Її ім’я (мальва) є українським відповідником троянди, пов’язуючи її з образом Богоматері. Вона еволюціонує від ініціаторки “бурякового балу” та лідерки комуни до активної учасниці підпілля, яка ховається “в бігах” і координує опір.

Інокентій Соснін та Клим Синиця: Носії ідеології. Соснін – інтелігент, романтик-утопіст, засновник комуни, який згодом очолює МТС і вірить у “світову революцію в чистих сорочках”. Синиця – прагматичний партійний функціонер, який замінює його. Їхнє листування під час війни розкриває рефлексію над провалом їхніх ідеалів.

Данько Соколюк: Трагічний герой, “спокута за всіх”. Він уособлює гріхи “старого” Вавилона (конокрад), колишній коханий Мальви. Його лінія досягає піку в сцені полону, де він проходить через рідне село як привид, і його страчують. Його смерть символізує остаточний розрив із минулим.

Лель Лелькович: Учитель, символ інтелігенції, який стає “десятим” десантником і гине в Зелених Млинах.

Частина II. Критична стаття: Деконструкція утопії в “Зелених Млинах” Василя Земляка

Роман “Зелені Млини” Василя Земляка є не просто продовженням “Лебединої зграї”, а філософським завершенням дилогії, що являє собою глибоку деконструкцію радянського утопічного міфу. Використовуючи інструментарій “химерної прози”, Земляк проводить свій міфологізований Вавилон через три стадії краху: абсурд довоєнної розбудови, трагедію воєнної катастрофи та екзистенційне викриття під час окупації.

“Химерна проза” проти соціалістичного міфу

У 1970-ті роки, коли створювався роман, канон соцреалізму вимагав “виробничих” романів, що оспівували б успіхи колективізації. Земляк формально виконує це завдання, але вдається до радикальної підміни. Замість ідеологічно вивіреного свята врожаю він пропонує “Буряковий бал”. Це гротескний, карнавальний “бал у стодолі”, де справжня “геніальна мисль” (порятунок буряків) належить не партії, а філософу-диваку Фабіяну (“голодна курка”), а “герой праці” Явтушок Голий, чекаючи на світло, краде підвішеного баранця, поки партійний актив вітає гостей “завченими словами”. Це класичний приклад сміхової культури, яка, не вступаючи у відкриту полеміку, підриває саму основу ідеологічного пафосу, демонструючи непереможну, анархічну та вітальну природу “вавилонян”.

Трагедія будівничих: Від комуни до Палацу

“Зелені Млини” послідовно аналізують провал трьох радянських утопій. Першою гине романтична утопія – комуна. Її засновник, ідеаліст Інокентій Соснін, повертається, щоб особисто її ліквідувати. Його фраза “комуна своє діло зробила” – це вирок романтичному етапу. Його новий проєкт, МТС, символізує заміну живого духу (“добровільна асоціація”) холодною механікою трактора. Друга утопія – ідеологічна. Її символізує проєкт “Палацу” у Вавилоні, перший камінь якого закладає сам голова Раднаркому Влас Чубар. Це пряма алюзія на будівництво нової Вавилонської вежі. Проте війна обриває будівництво, і від великого проєкту залишається лише один камінь – пам’ятник незавершеній утопії. Третя утопія – раціоналістична. Це “Зелені Млини”, куди Мальва, вже хвора на сухоти, їде будувати “нове соціалістичне село”. Але й цей раціональний простір виявляється ілюзією: хата, де вона селиться, слугує перевалочною базою для злодіїв, які ріжуть худобу, а ідеальний колгоспний сторож Ярема Кривий сам виявляється головним злодієм, що краде худобу у сусідів “для потреб школи”.

Війна як викриття: Екзистенційний вибір Фабіяна та Явтушка

Кульмінацією деконструкції стає період окупації. Війна знімає всі ідеологічні маски. Носії радянської влади (Лук’ян Соколюк, Варивон Ткачук) втікають. У Вавилоні залишаються два полюси: філософ-трунар Фабіян та прагматик Явтушок. Фабіян, носій “хронотопу” інтелектуала, змушений до екзистенційної “трансгресії” – він переходить межу від споглядання до дії, прийнявши від австрійця Шварца посаду старости, щоб урятувати Вавилон. Явтушок, навпаки, бачить в окупації лише нову можливість “добре одягатися, смачно їсти”. Його поведінка миттєво кваліфікується Фабіяном як зрада. “Символічний розстріл” Явтушка – це ключова сцена роману. Фабіян (влада духу, ідеалізм) намагається стратити Явтушка (владу шлунка, прагматизм) “іменем радянської влади”. Розстріл перетворюється на фарс. Але Земляк йде далі: одразу після цього “зрадник” Явтушок рятує “патріота” Фабіяна від реального розстрілу німцями, підсунувши їм кращу картоплю. Автор геніально інвертує поняття зради та патріотизму, показуючи, що в умовах тотального абсурду прагматичне, аморальне виживання виявляється сильнішим за будь-яку ідеологічну чистоту.

Пам’ять та спокута: Доля Данька і Леля Лельковича

На тлі цього морального хаосу Земляк показує дві справжні жертви. Перша – це Данько Соколюк, жертва “старого” світу. Він – грішник Вавилона (конокрад), який несе “спокуту за всіх”. Його прохід у колоні військовополонених через рідне село – це шлях на Голгофу. Він бачить Мальву (символ землі, яку він колись кохав), але вона, стоячи у вікні, не рятує його. Це трагедія минулого, яке гине, не впізнане сьогоденням. Друга – це Лель Лелькович, жертва “нового” світу. Він – інтелігент (директор школи), що стає “десятим” десантником. Його смерть на млині в Зелених Млинах – це трагедія свідомого, але приреченого опору. Мальва, яка втікає від минулого (Данька) і намагається врятувати майбутнє (Леля), виявляється зв’язковою між цими двома трагедіями.

Фінал роману: Смерть Вавилона

Деконструкція міфу завершується фіналом дилогії, де помирає Фабіян. З ним гине останній носій історичної пам’яті та філософської рефлексії. Одночасно з його смертю відбувається офіційне перейменування Вавилона на “Веселі Боковеньки”. Це остаточний акт міфологічного краху. Утопія (Палац) не збудована. Історія (Вавилон) забута. Мова (пам’ять) остаточно “змішана”. Залишається лише “химерний” світ, який сміється і виживає (як Явтушок), але вже не знає ані свого імені, ані своєї мети. Це нищівний вирок радянському експерименту, виголошений засобами високої літератури.