📘Я, Богдан (Сповідь у славі)

Богдан (Зиновій-Теодор) Хмельницький: Гетьман Війська Запорозького, оповідач твору. Він веде “сповідь у славі”. Це складна, глибоко рефлексуюча особистість. Він освічений (навчався у єзуїтів), вольовий, але водночас “старий, виснажений, згорьований. І безсилий”. Ототожнює себе зі своїм народом (“А я — народ”) і несе в собі весь його біль. Його місія – це місія “Мойсея”. Його життя визначають п’ять символічних віх: Чигирин (перемога), Стамбул (любов), Берестечко (поразка), Київ (велич духу) і Переяслав (вічність).

Мотрона (Реня) Здуневська (Чаплинська): Його найбільше кохання і трагедія. Він уперше зустрів її дитиною в Переяславі і привіз разом з матір’ю до Суботова. Її “сірі очі під чорними бровами” стали для нього символом. Її викрадення та примусовий шлюб з Чаплинським стали особистою причиною, що переросла у всенародну війну.

Ганна Сомківна: Перша дружина Богдана, мати його дітей Тимоша, Юрася та Катрі. Він пам’ятає її ще з дитинства у Переяславі. Вона помирає після розгрому Суботова Чаплинським.

Тиміш Хмельницький: Старший син гетьмана. Сміливий, але характеризується як “грубий… і брутальний”. Богдан посилає його з дипломатичною місією до Тугай-бея. У видіннях гетьмана, саме Тиміш стає катом Мотрони.

Пані Раїна (Регіна) Здуневська: Мати Мотрони. Збідніла шляхтянка, яку Хмельницький з милосердя взяв до себе економкою в Суботів. Згодом вона виявляє пиху та марнославство, прагнучи “балів” у Чигирині, що опосередковано призводить до трагедії з Мотроною.

Адам Кисіль: Воєвода київський, український магнат на польській службі. Оповідач характеризує його як лицемірного “палкого захисника грецької віри”, який насправді служить інтересам Речі Посполитої і намагається приборкати козацтво хитрістю.

Даніель Чаплинський: Підстароста чигиринський. Головний особистий ворог Хмельницького. Його наїзд на Суботів, побиття сина Юрася та викрадення й одруження з Мотроною стали безпосереднім поштовхом до повстання.

Єжи Оссолінський: Коронний канцлер Речі Посполитої. Охарактеризований як “шляхетський Цицерон”, блискучий оратор, але запеклий ворог православ’я. Він є одним з головних політичних супротивників Хмельницького на дипломатичній арені.

Тугай-бей: Перекопський мурза, ключовий татарський союзник Хмельницького. Їхній союз складний; Богдан здобуває його прихильність, повернувши його сина з полону, але усвідомлює ненадійність орди, що згодом підтверджується під Зборовом і Берестечком.

Самійло з Орка (Величко): Літописець і колишній товариш гетьмана по навчанню. У творі він постає як містичний співрозмовник, “дух”, який спілкується з Хмельницьким після смерті, аналізуючи його вчинки та історичну пам’ять.

Особиста сповідь Богдана: Головна лінія, що об’єднує твір. Оповідач, перебуваючи на межі життя і смерті, веде внутрішній монолог. Він переосмислює своє життя, свої перемоги (Жовті Води, Корсунь) і поразки (Берестечко), свою владу і своє “гетьманське безсилля”. Він розмірковує про історію, пам’ять і нерозривний зв’язок зі своїм народом.

Національно-визвольна війна: Хронологічно розірвана лінія, подана через спогади гетьмана. Вона охоплює причини повстання (соціальний і релігійний гніт, звірства шляхти), особисту кривду (напад Чаплинського), перебіг ключових битв, складні дипломатичні переговори з Польщею, фатальний союз із Кримським ханством та болісний пошук “вічності” в союзі з московським царем.

Трагедія кохання (Богдан і Мотрона): Лірико-трагічна лінія, що є психологічною віссю роману. Починається зі спогаду про порятунок молодої Мотрони і зародження глибокого, але забороненого почуття. Викрадення Мотрони стає особистим каталізатором війни. Її трагічна смерть (за версією роману, страта Тимошем за надуману зраду) призводить до духовної смерті гетьмана і, як наслідок, до поразки під Берестечком.

Твір має форму роману-сповіді, що визначає його композицію. Вона нелінійна, базується на потоці свідомості, спогадів та філософських роздумів оповідача.

Рамкова композиція (Пролог/Епілог): Оповідач, Богдан Хмельницький, перебуває “при смерті” (in extremis) у гетьманських покоях у Чигирині. Цей стан дозволяє йому “жити поза часом” і оглядати своє життя та історію України з позиції вічності, як “пам’ять”.

Структурні елементи: Текст ділиться на умовні розділи, що починаються з риторичних звертань-рефренів (“Гей, панове — лицарі!”, “Гей, лицарі—браття!”, “Гей, браття — молодці!”, “Гей, товариство — добродійство!”). Сам оповідач символічно структурує своє життя як “п’ятикнижжя свого життя”, кодифікуючи його через п’ять ключових віх: Чигирин (перемога), Стамбул (любов/неволя), Берестечко (поразка), Київ (велич духу) і Переяслав (вічність).

Лідер і народ: Проблема єдності та трагічного ототожнення гетьмана з народом, виражена у формулі “А я — народ”.

Влада і безсилля: Парадокс влади, що втілений в оксюмороні “гетьманське безсилля страшне своїми вимірами”.

Історична правда і міф: Конфлікт між живою, болісною пам’яттю (“я і є пам’ять”) та мертвим, канонізованим образом (“парсуною”).

Особисте і загальнонаціональне: Конфлікт між особистими мотивами (помста за Суботів) та великою історичною місією визволення народу.

Державність і стихія: Проблема боротьби гетьмана-державника зі стихійним, анархічним бунтом “черні” та користолюбством власної старшини.

Ціна історії: Філософське питання про ціну, яку платить народ за своє визволення, і про моральне право лідера платити цю ціну чужою кров’ю.

Любов і обов’язок: Моральний конфлікт між особистим гріховним коханням (Мотрона) та місією “Мойсея”.

Форма оповіді: Роман-сповідь від першої особи. Це створює ефект максимальної щирості та суб’єктивності, дозволяючи читачеві зазирнути у внутрішній світ героя.

Нелінійна композиція: Використання прийому “потоку свідомості”. Події подаються не в хронологічному порядку, а через асоціативні зв’язки, що напливають на вмираючого (або вже померлого) гетьмана.

Бароковий стиль: Стиль роману свідомо наслідує бароко, якому притаманна метафорична надмірність, поєднання натуралістично низького (фізіологічні деталі хвороб, смерті, бруду) та патетично високого (філософські роздуми про владу, долю, вічність). Епіграф з Гоголя на початку твору слугує ключем до цього стилю.

Інтертекстуальність: Твір насичений цитатами та алюзіями на Біблію (порівняння себе з Мойсеєм), античних авторів, Тараса Шевченка та Миколу Гоголя (епіграфи), а також на козацькі літописи (зокрема, полеміка з Самійлом Величком) та історичні документи, з якими оповідач полемізує.

Символізм: Багато образів мають символічне значення. Сам Хмельницький — символ України. Його “п’ятикнижжя” (Чигирин, Стамбул, Берестечко, Київ, Переяслав) символізують перемогу, любов, поразку, дух і вічність. Суботів — символ втраченого особистого раю і кривди, що стала початком війни.

Риторичні фігури: Текст переповнений риторичними запитаннями та звертаннями (“Гей, панове — лицарі!”, “Гей, товариство — добродійство!”), що підкреслює сповідальний та полемічний характер оповіді.

“Я, Богдан” (1983) – один із ключових творів Павла Загребельного та знакове явище української літератури пізнього радянського періоду. Роман з’явився в час ідеологічного “застою”, коли будь-яке трактування постаті Хмельницького та Переяславської ради, відмінне від офіційної доктрини “возз’єднання” (втіленої, наприклад, у романі Н. Рибака “Переяславська рада”), було ризикованим. Загребельний, формально не заперечуючи історичних фактів, радикально змінив оптику: замість тріумфального маршу до “старшого брата”, він зобразив екзистенційну трагедію лідера. Його Хмельницький – це не “парсунний” ідол, а глибоко рефлексуюча, самотня і “безсила” у своїй всемогутності людина, яка робить відчайдушний вибір на користь Переяслава не з радості, а з трагічного усвідомлення неминучості (зокрема, через майбутню Руїну, яку він передчуває).

Частина 1. Розширений аналітичний паспорт: “Я, Богдан” (Павло Загребельний)

Назва, автор та історичний контекст

Повна назва твору – “Я, Богдан” з підзаголовком “Сповідь у славі”. Автор – Павло Архипович Загребельний (1924-2009), видатний український письменник, Герой України, лауреат Шевченківської премії. Народився в селі Солошине на Полтавщині. Був учасником Другої світової війни, потрапив у полон. Після війни закінчив філологічний факультет Дніпропетровського університету (1951). Працював у пресі, очолював Спілку письменників України (1973-1979 та 1979-1986). Він є автором численних відомих історичних романів, зокрема “Диво” (1968), “Євпраксія” (1975) та “Роксолана” (1980). Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Роман був написаний у 1983 році та вперше виданий у київському видавництві “Радянський письменник” (1983). Згодом твір виходив у серії “Романи й повісті” (1984, у двох частинах) та неодноразово перевидавався. Цей часовий контекст є визначальним для розуміння твору. Написаний у період пізнього “застою”, роман з’явився через десятиліття після офіціозних ідеологічних святкувань 300-річчя “возз’єднання” України з Росією, канонічним взірцем трактування якого в радянській літературі був роман Натана Рибака “Переяславська рада”. “Я, Богдан” вступає у приховану, але фундаментальну полеміку з цим каноном. Загребельний, не маючи змоги заперечити сам факт Переяславської угоди, радикально зміщує акценти з ідеологічного тріумфу на екзистенційну трагедію. Його Хмельницький – це не інструмент неминучого історичного “возз’єднання”, а глибоко травмована, змучена й самотня постать, що робить відчайдушний державницький вибір, шукаючи порятунку від хаосу та історичної “вічності”, а не щасливого повернення до “старшого брата”. Твір викликав суперечливі відгуки, не задовольнивши ані ортодоксальну радянську критику, ані дисидентські кола, що підкреслює його складну, гуманістичну та проміжну позицію в літературному процесі.

Жанрова специфіка

“Я, Богдан” є складним жанровим утворенням, що синтезує риси кількох романних форм, зокрема історико-психологічного роману, роману-сповіді (або роману-монологу) та елементів мемуарів. Підзаголовок “Сповідь у славі” одразу задає парадигму: це не об’єктивна хроніка, а суб’єктивний “життєвий документ” і “роздум головного героя про своє життя в історії”. Така наративна стратегія дозволяє автору деконструювати офіційний, “парсунний” міф про гетьмана, протиставляючи зовнішню “славу” внутрішній трагедії та болючим рефлексіям особистості, що опинилася наодинці з історією.

Тема, ідея та проблематика

Тема твору – це зображення Національно-визвольної війни українського народу (1648-1654) через трагічну долю та складний внутрішній світ її лідера, який оглядає своє життя з позиції вічності, поєднуючи минуле з роздумами про майбутнє. Ідея полягає у демонстрації нерозривної єдності особистої трагедії та історичної місії, фатальної самотності та нелюдського тягаря влади, а також у філософському осмисленні пошуку народом своєї державності через хаос стихійного бунту. Проблематика роману є багатошаровою: це конфлікт між історичною постаттю та її міфологізованим образом (“парсуною”); парадокс влади і безсилля, сформульований самим героєм як “гетьманське безсилля страшне своїми вимірами”; діалектика лідера і маси, що втілена у формулі “А я — народ”; моральний конфлікт між гріхом і місією, зокрема у стосунках із Мотроною; протистояння стихійної свободи (“черні”) та необхідності державного будівництва; і, зрештою, філософське питання про ціну історії та право лідера платити цю ціну кров’ю народу.

Композиція та наративна структура

Композиційно роман побудований як потік свідомості, передсмертний монолог-сповідь Богдана Хмельницького, який лежить in extremis у своїй чигиринській резиденції. Структура твору нелінійна, вона підпорядкована асоціативним зв’язкам, флешбекам, що провокуються фізичним болем, спогадами чи появою персонажів біля смертного одра. Сам оповідач, порівнюючи себе з Мойсеєм, “що порятував свій народ од неволі”, структурує свою розповідь як “п’ятикнижжя свого життя”. Ці п’ять символічних “книг”, названі за ключовими географічними та екзистенційними віхами його долі, є спробою самої постаті кодифікувати власне життя, перетворити біографію на сакральний текст для нащадків: Чигирин (символ перемоги), Стамбул (символ любові та неволі), Берестечко (символ поразки), Київ (символ величі духу) і Переяслав (символ вічності). Ця структура є актом свідомої міфотворчості, де герой стверджує: “я і є пам’ять, і тому я вічний”.

Центральний образ: “Я, Богдан”

Образ Хмельницького подано через призму його нещадної саморефлексії. Він свідомо протиставляє “парсуну” – хрестоматійний, канонічний образ – і живу людину. Він відкидає міф: “Народився вусатим, з булавою, в шовках і золоті”. Натомість він показує реальність: “насправді ніколи не був такий бравий і хвацький… був я старий, виснажений, згорьований. І безсилий”. Фундаментом його ідентичності є тотальне, майже месіанське ототожнення себе з народом: “А я — народ”. Це стає джерелом його надлюдської сили і водночас причиною його трагедії та фатального безсилля, що втілено у фразі: “В моєму серці вмістилася вся Україна. І воно не витримало”. Його місія – це місія “Мойсея”, провідника, який виводить народ з неволі, але сам приречений не побачити омріяної стабільної держави. Його екзистенційний стан – це абсолютна ізоляція, “гучна тиша моєї безмежної самотності”. Він оточений користолюбцями, підлабузниками та майбутніми зрадниками; навіть у передсмертній агонії він чує, як у сусідній кімнаті його полковники, гризучись за владу, грають у карти.

Ключові персонажі внутрішнього світу Богдана

Персонажі роману існують не стільки як самостійні дійові особи, скільки як проєкції свідомості, спогадів та конфліктів самого гетьмана. Ганна Сомківна, перша дружина, є символом втраченого раю, ідилії Суботова. Її жорстока смерть, разом із загибеллю сина від панських канчуків під час наїзду Чаплинського, стає точкою неповернення, особистою кривдою, яка сублімується у тотальну визвольну війну. Мотрона (Гелена Чаплинська), донька пані Раїни, є центральною віссю наскрізного психологічного конфлікту. Вона – втілення пристрасті, “шаленства”, гріха (гетьман бере шлюб з дружиною живого Чаплинського, домігшись спеціального дозволу патріарха). Мотрона є для нього і джерелом життєвої сили, здатною “запалити, зворушити, сколихнути гетьмана”, і причиною його фатальної духовної загибелі. Самійло з Орка, померлий генеральний писар, функціонує як alter ego гетьмана. Внутрішні діалоги з цим “духом” є формою філософського самоаналізу, голосом раціонального сумніву та сумління, єдиним рівним співрозмовником у “гучній тиші” його самотності.

Стилістичні особливості

Стиль роману виразно бароковий, що свідомо відповідає зображуваній епосі XVII століття. Цей стиль характеризується метафоричною надмірністю, пишністю, поєднанням натуралістично низького (фізіологічні деталі хвороб, смерті, бруду війни) та патетично високого (філософські роздуми про владу, долю, вічність). Епіграф з Гоголя на початку твору (“Как нужно создать эту драму?..”) слугує ключем до розуміння цього стилю, що вимагає “ужасный… порыв” та “железные несмягченные пороки”. Барокова динаміка, контрастність та експресивність дозволяють Загребельному передати хаотичне, бурхливе, “істеричне” світовідчуття епохи, де життя і смерть, святість і гріх існують у нерозривній, трагічній єдності.

Частина 2. Критична стаття. “Я — народ”: Трагедія влади і самотності у сповіді Богдана Хмельницького

Деконструкція міфу: “Сповідь у славі”

Роман Павла Загребельного “Я, Богдан” починається там, де закінчується біографія і починається міф. Підзаголовок “Сповідь у славі” задає центральний парадокс твору: це сповідь не заради слави, а всупереч їй; це спроба людського голосу пробитися крізь позолоту “парсуни”. Гетьман лежить in extremis, “в темряві без сну вже три місяці й дванадцять днів”, і цей стан на межі буття та небуття дає йому абсолютну свободу для нещадної рефлексії. Він бачить свій канонізований образ, зафіксований “на штиху голландського майстра Гондіуса”,– образ, що “народився вусатим, з булавою, в шовках і золоті”. І він негайно руйнує цей монумент власним свідченням: “насправді ніколи не був такий бравий і хвацький… був я старий, виснажений, згорьований. І безсилий”. Весь роман є актом свідомої деконструкції цього зовнішнього образу. Проте, руйнуючи один міф, Хмельницький творить інший, значно складніший і трагічніший. Він сам пише своє “п’ятикнижжя”, сакралізуючи власне життя, щоб замінити фальшиву історію – істинною трагедією, викарбуваною його власною волею.

Категорія влади: “Гетьманське безсилля”

Влада у трактуванні Загребельного постає не як привілей, а як фатальний парадокс. Хмельницький формулює це з граничною ясністю: “гетьманське безсилля страшне своїми вимірами. Воно перевищує все відоме на землі й на небі”. Його влада не абсолютна, бо вона не божественна; він порівнює себе з Богом, відзначаючи кардинальну різницю: “У Бога немає серця. І мислі немає. Тільки влада — неосягальна. Та що влада, коли перед тобою — земля велика і народ на ній?”. Серце гетьмана, навпаки, “вмістилася вся Україна. І воно не витримало. Бо людське”. Його сила і легітимність походять не зі спадку (“Не я походжу від гетьманів — гетьмани походять від мене”), а з тотального, містичного ототожнення себе з народом: “А я — народ”. Але ця формула перетворює його на раба власної місії. Він стає заручником стихії, яку сам пробудив. Він безсилий проти хаосу, проти “черні”, а найголовніше – проти користолюбства власної старшини. Кульмінацією цього безсилля є фінальна сцена, де полковники, чекаючи на його смерть, цинічно грають у карти в сусідній світлиці, вже ділячи булаву.

Категорія самотності: “Гучна тиша”

Прямим наслідком такого “гетьманського безсилля” є тотальна, екзистенційна ізоляція. Хмельницький Загребельного – найсамотніша людина у світі. Він описує свій стан як “страшну покинутість уночі”, як політ “в темнощах і тайнощах, в гучній тиші моєї безмежної самотності”. Ця самотність онтологічна. Він не має рівних. Його оточення – це або прості виконавці (як Демко), або хитрі кар’єристи (як Виговський чи Тетеря), або стихійні, але обмежені вожді (як Кривоніс чи Богун). Єдина форма діалогу, доступна гетьману-інтелектуалу,– це діалог з мертвими. “Ночами приходять до мене вбиті товариші і ми ведемо розмову”. Його головним, найнаполегливішим співрозмовником є “Самійло з Орка” – дух загиблого писаря, його раціональне alter ego, його сумління. Ця нездатність знайти живого співрозмовника, рівного за масштабом думки і болю, і є його “гучною тишею”.

Каталізатор: Суботів. Ганна і Мотрона

Роман рішуче зміщує мотивацію війни з площини суто політичної чи соціальної у площину особисту, майже фройдистську. Початком війни стає не так суспільний гніт, як особиста кривда – наїзд Чаплинського на Суботів. Суботів – це втрачений рай, ідилія. Ганна, перша дружина,– його ангел-охоронець. Знищення Суботова, смерть сина від канчуків та смерть згорьованої Ганни стають тією точкою неповернення, що перетворює особисту помсту на всенародну війну. Але якщо Ганна – це виправдання війни, то Мотрона (Гелена Чаплинська) – її таємна, гріховна мета. Це центральний психологічний вузол роману. Богдан рятує її, ще дівчинкою, разом з матір’ю пані Раїною у Переяславі. Чаплинський, розоривши Суботів, забирає саме Мотрону і одружується з нею. Для Богдана війна стає способом повернути її. Мотрона – це його “шаленство”, його заборонена пристрасть. Він, гетьман всієї Русі, всупереч усім канонам, бере шлюб із жінкою живого ворога, вимагаючи для цього спеціального благословення Єрусалимського патріарха Паїсія. Ця любов – єдине, що тримає його у світі живих, але вона ж несе в собі зародок його загибелі.

Фатум: Берестечко

Кульмінацією цієї особистої трагедії стає битва під Берестечком. Поразка у Загребельного – це не наслідок військового прорахунку чи навіть зради хана. Це прямий наслідок духовної смерті гетьмана. У критичний момент битви до Богдана прибуває гонець (шинкар Захарко) зі страшною звісткою з Чигирина: його син Тиміш, повіривши наклепам (ймовірно, Виговського) про зраду Мотрони, нібито вона хотіла отруїти гетьмана, стратив її – повісив. У цей момент для Хмельницького все закінчується. “Я вмер…”,– фіксує його свідомість. Він впадає у повну, паралізовану апатію. Він більше не керує битвою. Зрада хана, його подальший полон – це не випадковість. Гетьман, чия душа щойно була знищена, пасивно дозволяє хану себе забрати. Це акт несвідомого самогубства. Берестечко програне не армією, а однією людиною, чиє “Я” було знищене, і формула “Я — народ” перестала діяти.

Пошук вічності: Переяслав

Після Берестечка і смерті Мотрони Хмельницький у романі – вже духовно мертва людина. Він продовжує діяти механічно, здобуває блискучу перемогу під Батогом, заганяє короля в облогу під Жванцем, але це вже помста, а не творення. Смерть сина Тимоша в Сучаві остаточно спустошує його. Залишається одне – закріпити здобуте, надати сенс усій пролитій крові. І Переяславська рада постає в романі не як тріумф, а як трагічний, але вимушений фінал. Богдан бачить, що його полковники – Криса, Гладкий, Тетеря – користолюбці, хабарники і потенційні зрадники. Він бачить, що народ (“чернь”) – це хаотична стихія, нездатна до самоорганізації. Щоб справа його життя, його держава не загинула одразу по його смерті, він шукає “вічного” протектора. Його вибір на користь Москви – це прагматичний розрахунок (“єдина віра”), а не ідеологічне “возз’єднання”. Це спроба “Мойсея” врятувати свій народ, передавши його під “високу руку” єдиної сили, здатної захистити його від Польщі і від власного самознищення. Тому у своєму “п’ятикнижжі” він і називає Переяслав – “вічність”.

Висновок: “Я і є пам’ять”

Усвідомлюючи неминучість фізичної смерті та крах багатьох своїх надій – полковники, що грають у карти, символізують майбутню Руїну,– Хмельницький Загребельного робить останній стратегічний хід. Він творить текст. Ця сповідь – його остання і, можливо, головна битва. Він визнає: “я живу поза часом… я і є пам’ять, і тому я вічний”. Він бачить несправедливість історії: “Будують мільйони безіменних, щоб одиниці стали пам’яттю”. Відмовляючись бути безіменним будівельником, він сам стає цією пам’яттю. Він помирає фізично, але, нав’язавши нащадкам свою версію правди, свою нестерпну трагедію замість пласкої “парсуни”, він перемагає час.