📘Вир

Тимко Вихор: Головний герой, найменший син Уляни, якого в селі вважають “байстрюком” від червоного бійця . Високий, чорнявий, “з гарячими, черкеськими очима”. Гордий, працьовитий, але запальний і гарячкуватий. З дитинства зазнає ненависті вітчима Йоньки. Його життєвий шлях – це боротьба за власну гідність, право на щастя і кохання до Орисі. На початку війни мобілізований, потрапляє до трудової армії, звідки втікає , приєднується до регулярної армії і в бою отримує важке поранення .

Орися Тетеря: Кохана, а згодом дружина Тимка. Вродлива, вольова дівчина з синіми очима і тугою косою. Її кохання до Тимка самовіддане, вона готова йти проти волі жорстокого батька Прокопа . Втілює вірність і трагічну жіночу долю. (За аналітичними матеріалами) Під час окупації, будучи вагітною, у відчаї гине у вирі.

Оксен Гамалія: Голова троянівської артілі . Походить з войовничої козацької родини (“тигряча кров тече по їхніх жилах”). У молодості був відчайдухом . Ставши головою, проявляє себе як чесний, працьовитий, але часом гарячковий керівник, який щиро вболіває за громадське добро . Під час окупації очолює партизанський загін “Іскра” . Героїчно гине у нерівному бою з поліцаями, яких очолює Северин Джмелик .

Йосип (Йонька) Вихор: Вітчим Тимка. Дріб’язковий, жадібний, потайний і жорстокий чоловік. По-звірячому ненавидить Тимка, вважаючи його причиною своєї “ганьби” . Є втіленням дрібновласницької психології. Під час окупації пристосовується до нової влади, мародерствує , торгує з німцями.

Северин Джмелик: Син репресованого, прозваний “двогубим”. Цинічний, жорстокий і відчайдушний. Вороже ставиться до радянської влади . Рятує Тимка з виру , але згодом стає поліцаєм, бере участь у каральних акціях і особисто вбиває Оксена Гамалію .

Гнат Рева: Голова сільради. Втілення радянського бюрократа-кар’єриста. Діє формально, жорстоко (епізод з Уласом ), але виявляє боягузтво у справді небезпечних ситуаціях (епізод з циганами ).

Валентин Дорош: Секретар партгрупи, присланий у село . Ідейний комуніст, колишній військовий, контужений на фінській війні. Його книжкові, ідеологічні уявлення вступають у конфлікт з реаліями села та методами Оксена . На початку війни мобілізується і гине в бою під час відступу .

Уляна Вихор: Мати Тимка. Сильна, мовчазна жінка трагічної долі. В молодості врятувала пораненого червоноармійця (батька Тимка) , через що все життя терпить знущання від чоловіка Йоньки. Є моральною опорою для Тимка.

Інокентій Гамалія: Батько Оксена. Суворий, непохитний патріарх, втілення старої сили і правди. (За аналітичними матеріалами) Не змирившись із руйнацією світу та загибеллю сина, кінчає життя самогубством у тому ж вирі, де загинула Орися.

Юля: Дружина Федота (брата Тимка). Міська красуня, чужа і зверхня до сільського життя . (За аналітичними матеріалами) Під час окупації стає сексуальною бранкою німецького коменданта, але вбиває його, після чого чинить самогубство .

Кохання Тимка та Орисі: Центральна лірико-драматична лінія. Розвиток почуттів героїв від перших зустрічей до спільної боротьби за право бути разом проти волі батька Орисі, Прокопа Тетері . Кульмінацією лінії стає втеча Орисі з дому та таємне одруження. Трагічно завершується розлукою через війну та (за аналітичними матеріалами) загибеллю вагітної Орисі у вирі.

Оксен Гамалія і доля села: Соціально-історична лінія становлення Оксена як голови артілі . Вона охоплює його щоденну боротьбу з бюрократом Гнатом Ревою , дрібновласницькою психологією (Йонька, Кузько Сорокотяга ) та ідеологічним тиском (Дорош ). З початком війни ця лінія логічно переростає у героїко-трагічну лінію партизанського командира, що завершується його загибеллю в бою зі зрадниками-поліцаями .

Тимко і Йонька (Конфлікт “байстрюка”): Гострий соціально-побутовий конфлікт, що триває протягом усього твору. Звіряча ненависть вітчима Йоньки до Тимка, якого він вважає живим докором , виливається у постійні сутички, побої Уляни і досягає апогею в жорстокій бійці Тимка з вітчимом , що призводить до остаточного розриву Тимка з родиною.

Лінія зради (Джмелики і Шамраї): Лінія моральної деградації та колабораціонізму. Син розкуркуленого Купріяна Шамрая, Тадик , та сини репресованого Джмелика (Северин, Андрій, Карпо) під час окупації стають найжорстокішими поліцаями. Вони керуються помстою та жадобою влади, вбиваючи односельців і руйнуючи те, що створювали Оксен та інші .

Твір є дилогією, що складається з двох книг , хоча був задуманий як трилогія. Композиція має хронікальний, епічний характер.

Книга перша (“Мир”): Охоплює довоєнний період (1920-1941). Це, по суті, розгорнута експозиція, що знайомить з селом Троянівка та його мешканцями. Тут відбувається зав’язка всіх ключових конфліктів: соціального (приїзд Дороша, призначення Оксена головою ), родинного (ненависть Йоньки до Тимка ) та любовного (зародження почуттів Тимка й Орисі ).

Книга друга (“Війна”): Починається з раптового вторгнення німців у червні 1941 року . Сюжет розвивається стрімко й драматично: мобілізація , відступ (загибель Дороша ), втеча Тимка з трудової армії , організація Оксеном партизанського загону “Іскра” .

Кульмінація: (За даними аналітичних файлів, оскільки текст Вир.txt неповний). Серія трагічних подій під час окупації: жорстока розправа поліцаїв над Оленою Гамалією та Настею Ревою . Героїчна загибель Оксена Гамалії у бою з карателями, яких очолює Северин Джмелик . Трагічна загибель вагітної Орисі, яка у відчаї тоне у вирі. Самогубство батька Оксена, Інокентія, у тому ж вирі.

Розв’язка (Фінал): (За даними аналітичних файлів). Фінал твору відкритий і глибоко трагічний. Тимко Вихор, перебуваючи у шпиталі після важкого поранення, отриманого в бою, дізнається про загибель Орисі та їхньої ненародженої дитини . Воєнний успіх (наступ армії) поєднується з особистою катастрофою героя, який вийшов з “виру”, але втратив усе найдорожче.

Моральний вибір людини у “вирі” історії: Головна проблема твору. Автор досліджує, як в екстремальних умовах колективізації та війни одні люди (Оксен, Дорош, Тимко, Уляна) зберігають людяність, а інші (Джмелики, Йонька, Тадик Шамрай) стають зрадниками та катами .

Батьки і діти: Глибокий і болісний конфлікт між поколіннями, що проявляється у стосунках Оксена та його батька Інокентія , Орисі та її батька Прокопа , і особливо Тимка та його вітчима Йоньки .

Людина і земля: Нерозривний, майже містичний зв’язок українського селянина з рідною землею, яка є джерелом його сили, праці і моралі.

Проблема “байстрюка”: Соціальне відчуження та самоствердження особистості, що змушена доводити своє право на життя і щастя всупереч ворожому оточенню (лінія Тимка) .

Кохання і вірність у часи випробувань: Почуття Тимка та Орисі як духовний опір жорстокості світу.

Зрада і колабораціонізм: Дослідження соціальних (помста за розкуркулення) та психологічних (жадоба влади, анархізм) коренів зрадництва, втілених в образах Джмеликів та Тадика Шамрая .

Влада і людина: Проблема бюрократизму, кар’єризму та бездушності влади, відірваної від народу (образ Гната Реви) .

Символізм: Центральний образ виру на річці Ташань є полісемантичним. Це і конкретне небезпечне місце, оповите легендами , і метафора хаотичного, руйнівного плину історії (колективізація, війна), що затягує і перемелює людські долі, стаючи місцем загибелі Орисі та Інокентія .

Епічність: Твір є романом-епопеєю, що відтворює широку панораму народного життя протягом понад 20 років, з великою кількістю персонажів та розгалуженими сюжетними лініями.

Глибокий психологізм: Автор майстерно розкриває внутрішній світ та суперечливість характерів героїв, часто через внутрішні монологи (наприклад, Тимка , Оксена , Дороша ).

Ліричні та філософські відступи: Автор часто перериває оповідь роздумами про долю народу, про зв’язок поколінь, про землю і війну (наприклад, роздум про степові могили ).

Фольклоризм: Твір насичений елементами народної творчості. Епіграфами до роману та його частин слугують народні пісні. У текст вплетені народні легенди (про вир ), повір’я, прислів’я, детальні описи побуту та народних звичаїв (розповіді Охріма ).

Мова твору: Мова багата, колоритна, соковита, насичена діалектизмами Полтавщини, фразеологізмами та народно-розмовною лексикою, що надає діалогам виняткової автентичності (наприклад, сварка молодиць на річці ).

“Вир” – головний, але незавершений роман українського письменника Григорія Михайловича Тютюнника (1920–1961), якого не слід плутати з його молодшим братом, також видатним письменником, Григором Тютюнником. Автор був учасником Другої світової війни, зазнав важкого поранення і до кінця життя носив у легенях біля серця осколок. Цей особистий досвід глибоко позначився на творі. Роман має автобіографічну основу: прообразом села Троянівка стало рідне село автора Шилівка на Полтавщині. Твір задумувався як трилогія, але через передчасну смерть письменника складається з двох книг. У 1963 році за роман “Вир” Григорій Тютюнник був посмертно удостоєний Шевченківської премії. Текст роману при публікації зазнав значних цензурних втручань: були вилучені або пом’якшені сцени, що стосувалися злочинів колективізації, голоду та корумпованості радянської влади.

Частина I. Розширений аналітичний паспорт роману «Вир»

Загальна інформація про твір

Роман «Вир» Григорія Михайловича Тютюнника (1920–1961) є видатним і незавершеним зразком української прози ХХ століття. За жанровою природою твір ідентифікується як соціально-психологічний роман з елементами історичного епосу, що з епічним розмахом охоплює ключові етапи в житті українського села. Часопростір роману охоплює постреволюційні роки, складний і травматичний період колективізації та події Другої світової війни, зокрема окупацію та партизанський рух.

Твір став magnum opus письменника, справою всього його повоєнного життя. Робота над ним розпочалася в середині 1950-х років. Перша книга була опублікована в 1960 році, а друга вийшла вже посмертно, в 1962 році. Роман глибоко автобіографічний, базується не лише на спогадах про рідну Полтавщину (прообразом села Троянівка стало рідне село автора Шилівка), але й на травматичному особистому досвіді. Григорій Тютюнник, пройшовши війну, до кінця своїх днів носив біля серця осколок, і цей фізичний біль трансформувався у художнє дослідження болю цілого народу.

Структурно роман є дилогією, хоча за початковим задумом автора планувалася трилогія. Ця двочастинна структура, що свідомо відсилає до «Війни і миру» улюбленого Тютюнником Льва Толстого, дозволяє автору протиставити два стани буття. Книга перша («Мир») зображує довоєнне життя села Троянівка. Книга друга («Війна») фокусується на катастрофі окупації та партизанській боротьбі. Рання смерть автора обірвала роботу над запланованою третьою частиною, яка мала бути присвячена повоєнній відбудові.

Твір зазнав суттєвих цензурних втручань; з нього вилучалися згадки про злочини колективізації, корумпованість місцевої влади та конфіскацію зерна. Попри це, роман став подією в літературному житті, засвідчивши одужання української прози після сталінських репресій. У 1963 році Григорій Тютюнник був посмертно удостоєний за «Вир» Шевченківської премії. Твір входить до списку ста найкращих творів української літератури за версією ПЕН-клубу, а в 1983 році був екранізований.

Ідейно-тематичний зміст

Ідейно-тематичний простір роману вирізняється широтою та глибиною. Ключові теми включають: нерозривний зв’язок людини і землі; соціальну трагедію розкуркулення та насильницької колективізації; насадження в суспільстві атмосфери тотальної недовіри й доносів; складні родинні конфлікти та проблеми виховання; кохання, вірність і зраду, що проходять випробування часом та обставинами; а також фундаментальні питання життя і смерті, миру і війни.

Центральною проблемою твору є випробування українського національного характеру в «вирі» історії ХХ століття. Роман досліджує моральний вибір людини в межових ситуаціях, протиставляючи чесність і брехливість, людяність і жорстокість, героїзм і колабораціонізм. Автор заглиблюється в природу добра і зла, показуючи, як екстремальні умови війни зривають соціальні маски та оголюють справжню сутність персонажів.

Окремою наскрізною темою, що формує центральний конфлікт першої книги, є проблема «байстрюка», втілена в образі Тимка Вихора. Це глибоке дослідження соціального відчуження та формування особистості всупереч ворожому оточенню. Його походження (мати Уляна врятувала пораненого червоного бійця і народила від нього сина) стає причиною звірячої ненависті вітчима, Йосипа (Йоньки). Тимко, фактично позбавлений батьківського авторитету, стає «сином народу». Його зв’язок формується не з родом, а безпосередньо з матір’ю і землею. Ця свобода від патріархального гніту дозволяє йому стати героєм, чия легітимність походить від любові до землі та Орисі, а не від ідеологічних догм.

Сюжет та композиція

Роман має дві чітко розмежовані сюжетні лінії, що відповідають його дилогійній структурі. Книга перша («Мир») є експозицією життя села Троянівка, знайомством з родинами Вихорів, Гамаліїв та Хомутенків. Тут зав’язуються ключові конфлікти: соціальний (колективізація, боротьба Оксена Гамалії проти бюрократа Гната Реви, замах на голову сільради), родинний (Тимко проти Йоньки), любовний (зародження почуттів Тимка й Орисі) та ідеологічний (приїзд секретаря Дороша).

Книга друга («Війна») починається з руйнації цього світу війною. Сюжет набуває драматичної напруги: окупація Троянівки, втеча Тимка з трудової армії, організація партизанського руху на чолі з Оксеном, активний колабораціонізм родини Джмеликів та побутове пристосуванство Йоньки. Кульмінацією стають трагічні події: героїчна загибель Оксена Гамалії у нерівному бою, вбивство Юлею німецького коменданта та її самогубство, загибель Орисі у вирі та самогубство Інокентія (батька Оксена) у тому ж вирі.

Фінал роману глибоко трагічний та відкритий. Тимко, перебуваючи в госпіталі після важкого поранення, дізнається про загибель Орисі та їхньої ненародженої дитини. Військовий успіх і рух фронту на Захід поєднуються з особистою катастрофою героя, який вийшов з «виру» живим, але втратив усе найдорожче.

Композиційно автор використовує переважно лінійний виклад подій, однак часто вдається до глибоких ретроспекцій (екскурсів у минуле), що виконують важливу характеротворчу роль. Прикладами є детальна передісторія Уляни і порятунку нею червоного бійця, а також історія буйної молодості та одруження Оксена Гамалії. Окрему композиційну роль відіграють епіграфи з народних пісень до кожної книги; вони задають ліричний тон і мають проспективний характер, налаштовуючи читача на ідеї рідного дому та руйнівного впливу війни.

Поетика: стиль, мова, хронотоп

Стиль Григорія Тютюнника у «Вирі» унікальний: він поєднує епічну широту оповіді, що свідчить про вплив Толстого, з інтенсивним ліризмом та глибоким психологізмом. Автор уникає чорно-білого поділу персонажів, показуючи їхні внутрішні суперечності. Він виходить за вузькі рамки соцреалізму, показуючи героїв складними, а не одновимірними ідеологічними схемами.

Мова твору є його найсильнішою рисою, вона насичена народно-розмовною лексикою, діалектизмами, фольклорними елементами та фразеологізмами, що створює автентичну атмосферу полтавського села. Діалоги, як-от сварка молодиць на Ташані через курку або розмови орачів у полі, є зразком живого фольклорного мовлення.

Описи природи в романі завжди глибоко психологізовані. Пейзаж (степ, річка, Беєва гора) є активним учасником подій, віддзерлюючи внутрішній стан героїв. Прикладом є опис журавлиного ключа, що викликає «тихий смуток» у Тимка під час оранки.

Художній часопростір (хронотоп) твору чітко структурований. Центральним топосом є село Троянівка, яке метонімічно втілює весь український національний світ. Цей простір має свої сакральні межі. Беєва гора функціонує як сакральний центр, «знак дому», межа, що відокремлює «своє» від «чужого». Річка Ташань, що тече центром села, є віссю «земного» життя, місцем побутових сварок і водночас місцем трагічної долі. Нарешті, сам вир є конкретною просторовою деталлю на Ташані – небезпечним місцем, про яке ходять легенди (зокрема про розбійників та потопельників) і яке водночас стає символічним центром твору, уособлюючи хаос.

Система образів: Протагоністи

Система образів роману є складною та поліфонічною. Центральним героєм, що об’єднує всі сюжетні лінії, є Тимко Вихор. Його ключовий внутрішній конфлікт – тавро «байстрюка», яке формує його характер, породжуючи ненависть вітчима Йоньки і власну внутрішню «печаль». Він «поетична душа», працьовитий, любить землю, але водночас відчайдушний, гарячий («черкеські очі»), здатний на рішучі та жорстокі вчинки. Кохання до Орисі є для нього формою самоствердження. Війна перетворює його з вигнанця на захисника. Його важке поранення в бою і фінальна трагедія – втрата Орисі – завершують його болісну ініціацію.

Орися є «найпоетичнішим» образом роману. Вона є втіленням вірності, ніжності та жіночої долі, її провідні риси – «прагнення і вміння дарувати щастя». Її кохання до Тимка – самовіддане і трагічне. Під час окупації, вагітна, покинута, вона залишається моральним орієнтиром. Її трагічна загибель у вирі є символічною кульмінацією – «вир» війни та відчаю фізично поглинає її разом із ненародженою дитиною.

Оксен Гамалія, голова троянівської артілі, втілює архетип сильного господаря. Його характер суперечливий, у ньому тече «тигряча кров». Він принциповий, часом жорсткий, але справедливий. Його головний конфлікт у Книзі 1 – це боротьба з бюрократом Гнатом Ревою за добробут артілі. Під час окупації він, як сильний лідер, логічно стає організатором партизанського загону. Його героїчна загибель у нерівному бою з карателями – це трагедія лідера, який не зміг пережити руйнацію справи свого життя.

Валентин Дорош, комуніст-«двадцятип’ятитисячник», що прибув для колективізації, уникає плакатності. Він показаний як рефлексуюча людина, що знудьгувалася за землею і відчуває її «чари весни». Його воєнна травма – контузія та глухота, отримана на фінській війні – символізує розрив ідеології з реальним життям.

Родина Хомутенків, зокрема Улас Хомутенко, представляє лінію сільської інтелігенції, яка страждає від власної «інтелектуальної маргінальності» та неможливості реалізувати себе у складних соціальних умовах.

Система образів: Антагоністи та інші персонажі

Йосип (Йонька) Вихор є головним антагоністом у родинній лінії. Його характер визначається звірячою ненавистю до Тимка та патологічною жорстокістю до дружини Уляни. Його «ганьба» – це дрібновласницький страх, що переростає у патологічну жадібність. Під час окупації його дрібновласницька суть розкривається повністю: він пристосовується, торгує з німцями рибою, радіє майну, залишеному сином-офіцером. Це образ дрібного колаборанта-пристосуванця.

Гнат Рева, голова сільради, втілює тип радянського бюрократа-кар’єриста. Його конфлікт з Оксеном – це зіткнення формалізму та справжнього господарювання. Під час війни його показна ідеологічність обертається боягузтвом.

Родина Джмеликів (Северин, Карпо, Андрій) представляє лінію абсолютного, анархічного зла. Їхня «зрада» – це не ситуативний вибір, а логічне продовження їхньої довоєнної бандитської, антисоціальної суті, мотивоване помстою та жадобою влади. В окупації вони знаходять ідеальну для себе владу, стаючи найжорстокішими поліцаями та карателями.

Окремо стоїть трагічний образ Юлі, міської дружини Федота Вихора. Вона – чужа селу, горда, чуттєва. Її трагедія – в окупації, де вона стає сексуальною бранкою німецького коменданта Отто. Проте, на відміну від Йоньки, вона не пристосовується. Її фінальний акт – холоднокровне вбивство коменданта та подальше самогубство – це акт помсти і водночас екзистенційного звільнення.

Частина II. Критична стаття: «Вир» Григорія Тютюнника: Епопея народної долі у трагедії ХХ століття

Роман Григорія Тютюнника «Вир» належить до того вузького кола творів української літератури, яким вдалося вийти за межі канону соціалістичного реалізму не через дисидентство, а через глибину психологізму та епічність художнього мислення. Поява цього роману засвідчила початок одужання української прози після сталінських репресій. Задуманий як український відповідник «Війні і миру», що підтверджується його дилогійною структурою, «Вир» став не лише панорамою життя українського села напередодні та під час Другої світової війни, але й глибоким філософським дослідженням національної душі, кинутої у катаклізми ХХ століття.

Концептуалізація назви: Вир як хронотоп і метафора

Образ виру в романі є полісемантичним і концептуальним. Він функціонує на кількох рівнях. Насамперед, це конкретний топос, просторова деталь – небезпечне місце на річці Ташань, про яке в селі ходять страшні легенди як про символ хаосу, місце, де тонули грішники та розбійники.

Саме в цьому фізичному вирі знаходить свою смерть вагітна Орися. Її загибель – це кульмінація особистої трагедії, до якої її штовхає відчай окупації. Проте роман також завершується самогубством у вирі Інокентія, батька Оксена. Таким чином, Тютюнник майстерно поєднує фізичний простір із метафоричним. Вир стає точкою, де особистий вир пристрастей і горя (кохання Тимка й Орисі) зустрічається і поглинається значно більшим, історичним виром – «вируванням війни, смерті, хаосу». Це руйнівний рух історії від космосу до хаосу.

Третій рівень – психологічний. Кожен герой перебуває у власному вирі. Це вир ненависті та «ганьби» Йоньки Вихора; це вир боротьби Оксена Гамалії за свою артіль; це трагічний вир пристрасті та помсти, в якому гине Юля; і це вир самоусвідомлення Тимка, який змушений пройти шлях від «байстрюка» до воїна.

Троянівка: Модель зруйнованого космосу

Дилогійна структура роману («Мир» і «Війна») фіксує трагедію руйнації сільського космосу. Книга перша змальовує Троянівку як цілісний, хоч і конфліктний, світ. Цей світ має чіткі просторові та духовні межі. Його сакральний «верх» – Беєва гора, «знак дому», що захищає село. Його «земна» вісь – річка Ташань, артерія життя.

Трагедія, описана Тютюнником, полягає у подвійному прориві цих кордонів. У Книзі другій хмара війни приходить «з-за Беєвої гори» – зовнішній, «чужий» хаос вривається у «свій» світ. Водночас річка Ташань, внутрішня вісь, перетворюється з місця життя на місце смерті, коли в її вирі гине Орися – майбутнє села, його ненароджена дитина, – та Інокентій, патріарх старого, знищеного світу.

Типологія морального вибору: Героїзм і зрада

«Вир» війни стає остаточним моральним тестом для кожного персонажа. Тютюнник, уникаючи плакатності, створює складну типологію поведінки в межовій ситуації.

Шлях героїзму обирають ті, хто мав глибокий внутрішній зв’язок із землею. Оксен Гамалія, який у мирний час боровся за артіль, логічно стає партизанським ватажком. Його загибель – це смерть господаря на своїй землі. Тимко Вихор, який через статус «байстрюка» був вигнанцем, знаходить свою ідентичність у війні як захисник цієї землі.

Ще більш майстерно Тютюнник змальовує типологію колабораціонізму. Він показує, що зрада виростає з моральних вад, що існували в «мирний» час. В Книзі 1 Йонька Вихор – дріб’язковий домашній тиран. В Книзі 2, під час окупації, його жадібність знаходить новий вихід у побутовому, дрібновласницькому пристосуванстві. В Книзі 1 Гнат Рева – бюрократ і кар’єрист. В Книзі 2 його єдина мета – власне виживання. В Книзі 1 родина Джмеликів – анархісти і бандити. В Книзі 2, мотивовані помстою та жадобою влади, вони знаходять ідеальну для себе владу – окупаційну, стаючи найжорстокішими поліцаями. Тютюнник доводить, що вир війни лише зриває маски.

Над каноном соцреалізму

Попри те, що роман містить необхідні ідеологічні маркери (наприклад, образ комуніста Дороша), він виходить далеко за межі канону. Авторський стиль поєднує епічний розмах із психологізмом та ліризмом, який живиться від любові до рідної землі. Описи природи – це не просто тло, а голос самої землі, що страждає разом з героями.

Найбільшим відступом від канону є трагізм фіналу. Роман не завершується тріумфальною перемогою. Він завершується особистою катастрофою героя: Тимко живий, але поранений, і він дізнається, що Орися, його єдиний сенс життя, загинула. «Вир» обірвався на найвищій точці трагедії. Смерть автора перетворила заплановану трилогію на дилогію, символічно залишивши фінал відкритим. Григорій Тютюнник, який сам носив у грудях «осколок» війни, залишив нам не плакат про перемогу, а чесну епопею про невимовний біль і незламність національного духу, який, вийшовши з виру, назавжди лишається позначений його шрамами.