📘Волинь

Матвій Довбенко: Голова родини, “дуб дубом мужик”. Втілення ідеї господаря, “людини землі”, одержимого працею і землею. Він працьовитий до самозречення, суворий, мовчазний, упертий у своєму прагненні “вкорінитися”. Втілює “старий завіт” – статичний, незмінний зв’язок із землею.

Володько (Володимир): Син Матвія, alter ego автора. Центральний персонаж, через чиє дорослішання показано епоху. На початку – допитливий, мрійливий хлопчик. Він проходить через жадобу до знань, національне пробудження (від “руского” до українця) і символізує “новий завіт” – динаміку, пошук, конфлікт “хати” і “світу”.

Настя: Друга дружина Матвія, мати Володька і Хведота. “Сухенька”, практична, турботлива, але часто стривожена і “тошніє”. Втілення традиційної жіночої долі, прив’язаної до господарства.

Василь: Старший син Матвія від першої дружини. На початку – звичайний сільський парубок. Згодом революційні події виривають його зі звичного життя – він іде до українського війська (армії УНР), стає “козаком-скорострільщиком”.

Катерина: Старша дочка Матвія від першої дружини. Живе окремо у свого діда Юхима. Пізніше виходить заміж за Павла.

Дід Юхим: Батько першої, покійної, дружини Матвія. Мудрий, грамотний чоловік, пасічник. Втілює народну філософію і знання. Читає Біблію та “Кобзаря”.

Лінія Матвія (Батька): Це лінія “вкорінення” та “статики”. Вона зосереджена на епопеї здобуття землі – від тяжкої праці на чужій землі до купівлі власного хутора і розбудови міцного господарства. Це “старий завіт” селянської філософії.

Лінія Володька (Сина): Це лінія “проростання”, “динаміки” та духовного становлення. Починається з дитячої допитливості (похід до річки), розвивається через жагу до знань, національне пробудження під впливом “Кобзаря” та революції. Це “новий завіт”, конфлікт “хати” і “світу”.

Історична: Ця лінія є тлом для родинної хроніки і показує, як великі історичні події (війна, революція, зміна влади) впливають на життя звичайних людей, змушуючи їх робити складний вибір.

Становлення національної свідомості: Ця лінія розкривається через еволюцію світогляду Володька, який поступово перетворюється на свідомого українця, готового боротися за свою державу.

Твір є романом-хронікою (романом-рікою), що має епічну, повільну й розлогу оповідь. Роман складається з трьох частин, які фіксують ключові етапи життя родини Довбенків та українського селянства.

Частина 1 «Куди тече та річка»: Експозиція. Опис патріархального світу волинського села, дитинство Володька, епопея Матвія з купівлею землі.

Частина 2 «Війна і революція»: Зав’язка і розвиток дії. Початок Першої світової війни, що руйнує сталий світ. Революція як кульмінація, що пробуджує національну свідомість Володька.

Частина 3 «Велика Україна»: Розв’язка. Становлення польської влади, дорослішання Володька, його спроби знайти своє місце у новому світі.

Композиція будується на паралельному розвитку двох головних сюжетних ліній (батька і сина), що символізують статику “вкорінення” та динаміку “проростання”.

Людина і земля: Центральна проблема твору – пошук селянином свого місця на землі та утвердження себе через володіння нею і працю на ній.

Національна ідентичність: Проблема пробудження національної свідомості у народу, який століттями жив під чужою владою, і болісний шлях від “рускості” до українства.

Батьки і діти: Проблема наступності поколінь, конфлікт між матеріальним “вкоріненням” (Матвій) та духовними пошуками (Володько).

Людина та історія: Проблема виживання і збереження основ життя в умовах глобальних катаклізмів (війна, революція).

“Органічне” проти “механістичного”: Конфлікт між природним, вічним світом села (плуг, земля) та руйнівним, штучним світом (війна, місто, політика).

Епічність: Твір відзначається масштабністю зображення подій, охоплюючи широку панораму життя цілого регіону протягом тривалого часу.

Реалізм: Автор детально і достовірно відтворює селянський побут, звичаї, мову та психологію героїв.

Психологізм: Глибоке розкриття внутрішнього світу персонажів, їхніх думок, переживань та мотивації вчинків.

Стиль: Стилю роману притаманний монументалізм – зображення життя у його величних, основоположних проявах. Оповідь епічно спокійна, деталізована, “стиль-потік” (потік життя).

Етнографізм: Широке використання детальних описів побуту, звичаїв, сільськогосподарської праці (культ праці).

Мова: Мова твору багата, насичена волинськими діалектизмами та народно-поетичними зворотами, що надає автентичності.

Символізм: Використання ключових символів: земля (основа буття), річка (плин життя, незвіданий світ), плуг (символ праці і “вкорінення”), “Кобзар” (символ національного пробудження).

Автобіографічність: Оповідь ведеться здебільшого через сприйняття Володька, який є alter ego автора, що надає твору (особливо першій частині) ліричних рис.

Трилогія «Волинь» є magnum opus Уласа Самчука і вважається першою українською епопеєю, що з такою глибиною зобразила життя селянства. Твір значною мірою автобіографічний: автор народився в селі Дермань на Волині, а образ Володька Довбенка є його художнім alter ego. Написаний в еміграції, роман став спробою “духом повернутися до свого берега дитинства”. Самчук прагнув створити “велику книгу про свій нарід”, показавши його не як об’єкт поневолення, а як життєздатну, “вкорінену” силу. Критики часто порівнюють “Волинь” з іншими європейськими селянськими епопеями, відзначаючи її монументалізм та глибокий історіософський підхід до теми “людина і земля”.

Частина I: Розширений Аналітичний Паспорт Твору

Автор, Доба та Історичний Контекст

Улас Самчук (1905–1987) — видатний український прозаїк, журналіст і публіцист, представник літератури еміграції. Народившись у селі Дермань на Волині, він назавжди зберіг у своїй пам’яті та творчості образ рідного краю, який став для нього «альфою і омегою його земного буття». Цей зв’язок є ключовим для розуміння його magnum opus — трилогії «Волинь», адже твір значною мірою є автобіографічним. Родина Довбенків, що перебуває в центрі оповіді, є художнім відображенням родини самого письменника, а головний герой Володько Довбенко — це alter ego автора. Написаний в еміграції, роман став результатом глибокої туги за батьківщиною, спробою «духом повернутися до свого берега дитинства» та зафіксувати у слові світ, що зникав.

Історичне тло роману охоплює один із найдраматичніших періодів в історії України: початок XX століття, Першу світову війну, падіння Російської імперії та вир Української революції 1917–1921 років. Це епоха тектонічних зламів, коли на зміну столітньому імперському порядку приходить хаос, щоденна боротьба за виживання та калейдоскопічна зміна влад: царської, української, німецької, більшовицької, польської. Ці події докорінно трансформують не лише побут, а й світогляд волинського селянства, вириваючи його зі звичного циклу праці на землі та змушуючи робити вибір у нових, незрозумілих політичних реаліях.

Самчук використовує автобіографічний матеріал не для створення мемуарів, а як потужний художній інструмент для моделювання долі цілого покоління. Хоча в основу сюжету покладено факти з життя самого автора та його родини, роман виходить далеко за межі приватної історії. Його мета — створити «збірний образ української молодої людини», яка намагається знайти «місце України у світі» та шляхи її становлення. Таким чином, особистий досвід — народження на Волині, участь підлітком у Першій світовій війні та боротьба у складі армії УНР — стає універсальним наративом про еволюцію національної свідомості. Шлях Володька від допитливого сільського хлопчика до юнака, що осмислює долю свого народу, є шляхом кожного українця того часу, що проходить болісний перехід від локальної, етнічної самосвідомості до політичної. Автобіографізм у Самчука надає епічній розповіді про націю глибокої психологічної достовірності та інтимності, дозволяючи читачеві пережити народження нації як особисту драму.

Жанрово-Стильова Своєрідність та Композиція

«Волинь» є твором синкретичного жанру, що органічно поєднує в собі риси кількох романних форм. Це, по-перше, роман-епопея, оскільки автор створює масштабне панорамне полотно життя українського народу на зламі епох, у часи великих історичних випробувань, перетворюючи життя волинського села на мікрокосм національної долі. По-друге, це родинна хроніка, що детально простежує долю сім’ї Довбенків протягом тривалого й насиченого подіями часу. По-третє, це класичний роман виховання (Bildungsroman), адже центральною сюжетною віссю є духовне, інтелектуальне та національне становлення головного героя, Володька Довбенка.

Стиль Уласа Самчука визначається як монументальний епічний реалізм, що дало підстави критикам називати письменника «українським Гомером ХХ століття». Його оповідь вирізняється спокійним, розважливим темпом, надзвичайною увагою до деталей селянського побуту, праці та психології. Мова твору, насичена волинськими діалектизмами та народно-розмовною лексикою, створює унікальний ефект автентичності та занурення в епоху. Критика, особливо в діаспорі, високо оцінила твір. Ще у 1930-х роках такі автори, як Юрій Липа та Михайло Рудницький, називали роман «українським епосом села», відзначаючи «пульсуюче життя, що віє зі сторінок книжки», та «могутній дар оповідача», завдяки якому роман «читається на одному подиху». Водночас у радянській Україні твір ігнорували або цензурували через антикомуністичну позицію автора аж до 1990-х років. Хоча існували й негативні рецензії, що критикували ідеологічну позицію автора чи композиційні недоліки, вони не змогли затьмарити новаторства Самчука у створенні глибоко національного романного світу.

Композиційна структура трилогії відображає не лише хронологію життя героя, а й етапи формування національної свідомості. Кожна частина має свою символічну домінанту:

• «Куди тече та річка» — це дитинство Володька, період формування його особистості в тісному зв’язку з природою, родиною та працею. Назва частини символізує несвідомий потяг до пізнання, екзистенційний пошук власного шляху у великому світі.
• «Війна і революція» — це юність, що припадає на час історичних катаклізмів. Старий, патріархальний світ руйнується, і герой змушений проходити болісне дорослішання в умовах хаосу, смерті та ідеологічних зіткнень.
• «Батько і син» — це початок зрілості, час філософського осмислення пройденого шляху. Центральним стає діалог поколінь, у якому відбувається пошук синтезу між традиційною селянською мудрістю (батько) та новим, інтелігентським, національно свідомим ідеалом (син).

Ця тричастинна структура є не просто біографічною канвою, а й алегоричною моделлю трьох стадій становлення нації. Перша частина занурює у щільний, майже міфологічний світ селянського буття, де ідентичність є локальною, прив’язаною до землі та звичаю. Це етнографічно-побутова стадія існування народу. Друга частина — це історичний шок. Війна та революція вриваються у цей замкнений космос, перетворюючи народ з творця власного життя на об’єкт великої історії. Це трагічна стадія, коли зовнішні сили диктують долю. Третя частина переносить конфлікт у внутрішній, філософський вимір. У діалозі Матвія та Володька відбувається пошук відповіді на питання «Хто ми є?». Це синтетична стадія, на якій народ намагається знову стати суб’єктом історії, виробивши власну ідею майбутнього, що поєднує досвід минулого з новими прагненнями.

Система Образів: Архетипи Української Долі

Матвій Довбенко: Архетип Господаря. Матвій є центральною, монументальною постаттю, що втілює філософію землі та праці. Він — «завойовник землі», який не скаржиться на долю, а сам її формує. Його титанічна праця з корчування лісу для створення поля є, по суті, космогонічним актом творення власного світу з хаосу. Він уособлює одвічну селянську мудрість, прагматизм та стоїчну витривалість. Для Матвія війна і революція — це тимчасові, хоч і руйнівні, бурі, які не здатні знищити вічний зв’язок людини із землею. Він є тим корінням, тією основою, з якої виростає нація.

Володько Довбенко: Народження Інтелігента з Народу. Володько — це динамічний герой, чия духовна еволюція є рушієм сюжету. Його шлях — це шлях від дитячої допитливості, втіленої у питанні «Куди тече та річка?», до свідомого національного самовизначення. Ключовими віхами на цьому шляху є відкриття для себе «Кобзаря» Шевченка, що стає для нього духовним одкровенням; здобуття освіти, що розширює його світогляд за межі селянського хутора; та особисте переживання історичних катаклізмів, що змушує шукати тверду ідеологічну опору. Врешті-решт, він приходить до усвідомлення себе частиною великої української нації, яка існує не лише «біля Дніпра», а й у Нью-Йорку, Лондоні та Харбіні, тобто як глобальна духовна спільнота.

Настя: Образ Берегині Роду. Дружина Матвія, Настя, є втіленням жіночого, материнського начала та традиційних гендерних ролей у селянській родині. Вона — хранителька домашнього вогнища, традицій, віри. Її світ зосереджений на родині, дітях, господарстві. У часи хаосу та руйнації вона є тією тихою, незламною силою, що забезпечує стабільність, тяглість і виживання роду.

Інші персонажі доповнюють цю панораму. Старший син Василь уособлює долю українського солдата, кинутого у вир світової війни. Дід Юхим постає як носій народної мудрості та прихованої історичної пам’яті, що передається з покоління в покоління. Численні епізодичні персонажі — селяни, солдати різних армій, представники різних влад — створюють багатогранний і достовірний образ епохи.

Частина II: Критична Стаття — Аналіз Ключових Тем та Ідей

Філософія Землі: Селянин як Деміург Власного Світу

У творчості Уласа Самчука земля постає не просто як економічний ресурс, а як сакральна цінність, основа буття, духовне мірило та джерело моралі. Праця на землі — це не виснажлива повинність, а священнодійство, акт творення, що надає життю найвищого сенсу. Матвій Довбенко, який «своїми власними руками вичистив п’ять отаких десятин», перетворюючи дикий ліс на родюче поле, є справжнім деміургом, творцем власного світу. Для нього земля — це продовження його самого, запорука майбутнього його дітей. Ця філософія господаря, хазяїна своєї долі, є центральною для світогляду письменника.

Історичні катаклізми, описані в романі, руйнують цей осілий, гармонійний уклад життя. Війна змушує родину Довбенків стати біженцями, перетворюючи їх з господарів на «кочівників». Цей конфлікт між осілістю та вимушеним рухом розкриває глибинну трагедію українського селянина, відірваного від свого коріння — землі. Втрата землі для нього рівнозначна втраті сенсу існування. Тому повернення до своєї ниви, до праці на ній стає головною метою, запорукою виживання не лише фізичного, а й духовного.

Народження Свідомості: Еволюція Володька Довбенка

Еволюція Володька Довбенка є сюжетним та ідейним стрижнем трилогії. Його шлях починається з дитячого, майже містичного відчуття простору і часу. Символічне питання «Куди тече та річка?» є першим проявом екзистенційного потягу до пізнання, прагнення вийти за межі замкненого світу хутора і осягнути великий, невідомий світ, що лежить за горизонтом.

Цей стихійний потяг згодом знаходить свою форму та напрямок завдяки освіті та книзі. Ключовим моментом у духовному зростанні Володька стає знайомство з «Кобзарем» Тараса Шевченка. Поезія національного пророка стає для нього справжнім одкровенням, відкриваючи очі на трагічну історію та долю власного народу, формуючи основи його національної свідомості. Подальше навчання в семінарії дає йому інтелектуальний інструментарій для осмислення цієї нової, складної реальності.

Таким чином, в образі Володька втілюється українська національна ідея в її динаміці та становленні. Він проходить шлях від несвідомого, побутового українства до глибокого розуміння України як історичної, політичної та культурної спільноти, за яку варто боротися. Його еволюція є прикладом формування героя свого часу, представника нової генерації, яка має поєднати працю на землі з інтелектуальною та громадською діяльністю.

Еволюція Володька є спробою автора синтезувати два фундаментальні архетипи української ментальності: осілого, працьовитого «гречкосія», втіленого в образі його батька Матвія, та волелюбного, ідеалістичного «запорожця». Володько виростає у світі батька, світі праці на землі, і цей зв’язок залишається його основою. Проте його невпинно вабить невідоме — «море» великого світу, історія, ідея визвольної боротьби. Це прояв пасіонарного, «запорозького» духу. Протягом роману ці два начала борються в ньому: він любить землю, але не хоче обмежувати себе лише працею на ній. У фіналі він не відкидає спадок батька, а осмислює його, приймаючи заповіт «списати все, що чув, що бачив». Він стає літописцем свого роду і народу, інтелігентом, який не відірвався від свого земного коріння, а став його голосом та пам’яттю. У цьому синтезі Самчук вбачає майбутнє України — у поєднанні прагматичної сили господаря та ідеалістичного пориву інтелігента.

Історичні Катаклізми та Антиколоніальний Мотив

Перша світова війна та революція зображені в романі не як героїчна епопея, а як стихійне лихо, що руйнує гармонійний уклад селянського життя. Самчук з епічним спокоєм фіксує жахи війни: біженство, мародерство, безглузду жорстокість різних армій, що прокочуються Волинню. Ці події ставлять людину в екстремальні умови, випробовуючи її моральну стійкість.

Постійна зміна влад — німці, більшовики, українські війська, поляки — підкреслює абсурдність і хаос епохи, а також розкриває антиколоніальну тему боротьби проти російського та польського панування. Для селян, зокрема для Матвія, кожна нова влада є насамперед загрозою їхньому майну, господарству, самому життю. Реакція Матвія на ці події — стоїчна. Він намагається будь-що зберегти господарство, порятувати збіжжя, худобу, бо для нього влада — явище тимчасове і минуще, а земля і праця на ній — вічні. Цей контраст між вічним циклом хліборобського життя і кривавою метушнею історії є одним із центральних філософських мотивів твору. Водночас саме в цьому хаосі відбувається політизація свідомості молодого покоління. Історичні події стають каталізатором, що змушує Володька та його ровесників робити свідомий ідеологічний вибір, шукати відповіді на питання, які не поставали перед їхніми батьками.

Символічний Простір Волині

У романі Волинь — це не просто географічна локація, а центральний, одухотворений образ твору. Численні топоніми — Дермань, Лебеді, Остріг, річка Лебедівка — створюють щільну, реалістичну тканину оповіді, перетворюючи географічний простір на живий образ Батьківщини, яка є «початком самої людини». Пейзажі у Самчука завжди функціональні та символічні.

• Річка є одним із ключових символів. Для малого Володька вона уособлює плин часу, нестримний потяг до невідомого, до «моря» великого життя. Це символ долі та пошуку свого призначення.
• Земля і поле символізують вічність, основу буття, матеріальне й духовне багатство, що здобувається важкою працею. Це простір, де людина реалізує себе як творець.
• Ліс постає як амбівалентний символ. З одного боку, це простір дитячої свободи, пригод, таємниць. З іншого — це дикий хаос, який потрібно підкорити працею, перетворити на родюче поле. У часи небезпеки ліс також стає притулком.

Мова як Дзеркало Епохи

Мова роману є одним із найважливіших елементів його реалістичного стилю. Улас Самчук майстерно використовує багатство народної мови, зокрема волинські діалектизми, що надає оповіді виняткової автентичності та колориту. Мова персонажів слугує потужним засобом їхньої характеристики. Мовлення Матвія — повільне, вагоме, сповнене афористичної народної мудрості. Мова Володька еволюціонує разом з ним: від дитячого лепету, через мову сільського підлітка, до мови освіченої людини, яка читає книги та осмислює складні ідеї. Вкраплення росіянізмів чи полонізмів у мову представників окупаційних влад точно відтворюють історичний контекст і підкреслюють чужорідність цих сил для волинського села.

Висновок: «Волинь» як Українська «Іліада» ХХ Століття

Трилогія Уласа Самчука «Волинь» є унікальним явищем в українській літературі. Це не просто роман, а національна епопея, що з гомерівським розмахом і глибиною зафіксувала трагічний і водночас величний процес формування модерної української нації на початку XX століття. Через долю однієї селянської родини автор показав, як історичні буревії — війна та революція — руйнують патріархальний світ, але водночас пробуджують до життя нову, національну свідомість.

«Волинь» — це історіософський твір про вічні цінності: нерозривний зв’язок людини із землею, тяглість поколінь, болісний пошук власної ідентичності. Високо оцінений критикою в діаспорі як «першорядне мистецьке явище», роман посідає почесне місце в українському літературному каноні. Це один із наймасштабніших і найглибших художніх документів про долю українського селянства, яке з об’єкта історії перетворюється на її свідомого суб’єкта, про народ, що проходить шлях від етнографічної маси до політичної нації.