📘Володимир

Володимир Святославич: Великий князь київський, син Святослава та ключниці Малуші, державний реформатор, який проходить шлях від язичницького воїна до мудрого християнського правителя, що несе тягар відповідальності за долю Русі.

Ярополк Святославич: Старший брат Володимира, київський князь, чиє правління позначене впливом боярських угруповань та трагічним міжусобним конфліктом із братами.

Малуша: Мати Володимира, колишня ключниця княгині Ольги; її образ втілює народне коріння князя, його зв’язок із простим людом та трагічну долю жінки в середньовічному суспільстві.

Микула: Старий воїн-любечанин, батько Малуші, через світосприйняття якого автор показує життя, сподівання та незламність простого народу.

Проедр Василь: Впливовий візантійський вельможа, фактичний правитель імперії, майстер інтриг, який уособлює підступність та дипломатичну витонченість Візантії.

Рогніда: Полотська княжна, дружина Володимира, чия постать втілює гострий внутрішній конфлікт між особистою образою, жагою помсти та обов’язком перед державою.

Добриня: Воєвода, дядько та вірний наставник Володимира, який відіграє ключову роль у його політичному становленні та розбудові оборонної системи Русі.

Державотворча лінія: Відображає процес об’єднання слов’янських племен навколо Києва, будівництво «Змієвих валів» та реформування системи державного управління.

Лінія міжусобної боротьби: Показує драматичне протистояння між синами Святослава за право володіти київським столом, що призводить до загибелі Олега та Ярополка.

Зовнішньополітична лінія: Висвітлює складні відносини Русі з Візантією, воєнний похід на Корсунь та боротьбу за рівноправне місце країни серед тогочасних цивілізацій.

Релігійно-духовна лінія: Пов’язана з пошуком нової ідеологічної опори для держави, що завершується актом хрещення Русі.

Особиста лінія Володимира: Розкриває психологічну еволюцію героя, його стосунки з матір’ю, дружинами та усвідомлення власної ідентичності як «сина рабині».

Роман складається з двох книг: “Син Рабині” та “Василевс”, а також епілогу “У Берестовому”. Перша книга охоплює ранні роки Володимира, його боротьбу за владу та становлення як князя. Друга книга зосереджена на його правлінні, походах і хрещенні Русі. Епілог описує останні дні Володимира, його смерть і початок боротьби за владу між синами.

Експозиція: Повернення воїна Микули до Києва та Любеча після смерті Святослава; опис стану Русі, розділеної між молодими князями.

Зав’язка: Вбивство князя Олега у Деревській землі, що стає причиною втечі Володимира до варягів та початку відкритої війни за Київ.

Розвиток подій: Похід Володимира на Полотськ, утвердження на київському столі, зміцнення кордонів держави, візантійські інтриги у Константинополі та облога Херсонеса.

Кульмінація: Прийняття Володимиром християнства та урочистий акт хрещення киян у водах Дніпра, що знаменує новий вектор розвитку держави.

Розв’язка: Зріле правління Володимира, завершення ключових державних справ та опис смерті князя у 1015 році як завершення великої епохи.

Влада та особиста відповідальність: Питання ціни державної могутності та морального права правителя приймати жорстокі рішення заради вищої мети.

Національна єдність: Проблема подолання внутрішнього розбрату та феодальної роздробленості задля зміцнення країни перед зовнішніми загрозами.

Соціальна справедливість: Протистояння інтересів княжої еліти та потреб простого люду, що яскраво показано через образи смердів та воїнів-общинників.

Цивілізаційний вибір: Питання вибору між язичницьким минулим та християнським майбутнім як інструментом входження Русі до світової спільноти.

Архаїзація мови: Майстерне використання старослов’янізмів та літописних термінів (“василевс”, “корчага”, “гридниця”) для відтворення автентичної атмосфери доби.

Глибокий психологізм: Деталізація внутрішніх монологів Володимира, що дозволяє зняти з нього «іконописну позолоту» і показати живу людину з її сумнівами.

Символізм пейзажу: Образ Дніпра як символу плину часу та Змієвих валів як символу межі між цивілізованою державою та хаосом Дикого поля.

Епічний масштаб: Поєднання широких панорамних описів битв та народних віч із камерними сценами приватного життя історичних постатей.

Семен Скляренко створював цей роман як другу частину своєї фундаментальної дилогії про Київську Русь. Автор провів колосальну роботу з літописними джерелами, намагаючись показати Володимира не як святого з ікони, а як реального політика та стратега. Роман був написаний у Кончі-Заспі, що допомогло письменнику краще відчути дух придніпровських земель. Твір вважається вершиною української історичної романістики XX століття, оскільки вперше в такому масштабі деміфологізував постать хрестителя Русі. Навіть з урахуванням радянського контексту, Скляренко зумів підняти вічні питання державної незалежності та культурної самобутності. У 2025 році книга залишається актуальною як нагадування про те, що єдність є запорукою виживання нації.

Роман Семена Скляренка «Володимир» є однією з найбільш фундаментальних та художньо довершених сторінок в українській історичній прозі двадцятого століття. Цей твір, завершуючи величну дилогію автора про становлення Київської Русі (першою частиною якої є роман «Святослав»), не просто переказує літописні події, а творить живий, пульсуючий образ епохи, де приватне життя правителя нерозривно сплетене з долею мільйонів людей та майбутнім цілої держави. Автор, працюючи над твором у Кончі-Заспі з 1958 по 1961 рік, поставив перед собою завдання виняткової складності: деміфологізувати образ Володимира Святославича, знявши з нього іконописну позолоту і показавши живу людину, яка страждає, помиляється, любить і несе на своїх плечах тягар державної відповідальності.

Розширений аналітичний паспорт твору

Автор твору: Семен Дмитрович Скляренко (1901–1962), видатний український прозаїк, майстер історичного роману. Його творчий шлях почався в епоху великих соціальних зрушень, що відобразилося в його прагненні поєднувати реалістичний стиль із глибоким психологізмом та епічним масштабом.

Рік видання та контекст: Роман був виданий у 1961 році. Він став вершиною історичної романістики автора, логічно продовжуючи оповідь про княжий рід після роману «Святослав» (1959). Твір писався в період «відлиги», що дозволило автору глибше зануритися в національну історію, хоча й через призму тогочасних ідеологічних вимог.

Жанр: Історичний роман-епопея з елементами біографічної хроніки. Твір відзначається панорамністю охоплення дійсності, поєднанням ліричних відступів із масштабними батальними сценами та глибоким аналізом соціальних трансформацій.

Структура та обсяг: Твір має значний обсяг і чітку двочастинну структуру. Перша книга — «Син рабині» — присвячена дитинству, юності та боротьбі Володимира за право посісти батьківський стіл. Друга книга — «Князь Русі» (в деяких виданнях іменується «Василевс») — описує період його зрілого правління, державне будівництво та духовну реформацію.

Сюжетна канва: Охоплює період від 970-х років до смерті князя у 1015 році. В основі лежить життєпис Володимира — від його народження як «робичича» (позашлюбного сина князя Святослава та ключниці Малуші) до становлення як великого реформатора. Сюжет не є лінійним: автор активно використовує ретроспекції (повернення в минуле), паралельні лінії доль простих людей та широкі геополітичні екскурси.

Тематика та проблематика:

• Державотворення: Процес консолідації руських земель навколо Києва та подолання внутрішньої роз’єднаності.
• Соціальна нерівність: Протистояння «Гори» (княжого палацу) та «Подолу» (простого народу), доля рабів, смердів та закупів у системі феодальних відносин.
• Влада і мораль: Тягар одноосібного правління, муки сумління через братовбивство та гріхи минулого.
• Цивілізаційний вибір: Перехід від язичництва до християнства як крок до європейської культурної спільноти та засіб зміцнення держави.
• Материнство і коріння: Образ Малуші як символ нерозривного зв’язку князя з народом.

Система образів:

• Володимир: Центральна фігура, динамічний образ правителя, що еволюціонує від імпульсивного воїна до мудрого монарха.
• Малуша: Мати князя, донька Микули-любечанина, символ народного терпіння та любові. Її шлях від рабині до черниці втілює трагізм епохи.
• Княжий рід: Святослав (батько-лицар), Ольга (мудра й хитра дипломатка), брати-суперники Ярополк та Олег.
• Жінки князя: Рогніда (символ пам’яті та гордості), Анна (візантійська холодність та державний інтерес), Юлія (грецька спокуса).
• Представники народу: Воїн Микула, коваль Сварг, зрадник Бразд, смерд Давило, гридень Тур.
• Історичні антагоністи: Візантійські імператори Василь та Костянтин, воєводи Блюд та Вовчий Хвіст.

Художній стиль: Поєднання епічної урочистості з архаїзованою лексикою (використання термінів «покон», «рать», «гридьба», «вирій»). Твір багатий на фольклорні мотиви, детальні описи побуту, зброї, архітектури та природи, що створює ефект повної аутентичності.

Критична стаття: Держава як доля та людина як міра речей у романі Семена Скляренка

Генезис образу Володимира та виклик долі

Роман «Володимир» починається не з золочених покоїв, а з повернення додому воїна Микули-любечанина. Це надзвичайно важливий художній хід, який задає тон усьому твору. Через очі простого дружинника, який втратив здоров’я у походах Святослава, ми бачимо Русь того часу — розтерзану внутрішніми чварами, де після смерті сильного князя кожен із синів починає тягнути ковдру на себе. Микула, як представник народу, стає тим камертоном, за яким читач звіряє вчинки князів. Скляренко одразу акцентує на тому, що за кожним помахом княжого меча стоять тисячі таких Микул, чия кров і піт є справжнім фундаментом держави.

Володимир з’являється у романі як постать, обтяжена складним походженням. Прізвисько «син рабині», яке кидає йому в обличчя горда полоцька княжна Рогніда, стає центральним психологічним вузлом першої книги. Це не просто історичний факт, а глибока внутрішня травма героя, яка змушує його доводити своє право на владу не стільки силою зброї, скільки мудрістю та справедливістю. Автор майстерно показує, що саме це «низьке» походження робить Володимира чутливішим до потреб народу, ближчим до землі. На відміну від свого брата Ярополка, який заплутався в тенетах візантійських інтриг та боярських намов, Володимир у Скляренка здатний чути голос самої землі.

Письменник відмовляється від спрощеного чорно-білого зображення боротьби між братами. Ярополк у романі не є однозначним лиходієм. Це трагічний правитель, який опинився не на своєму місці в невідповідний час. Його слабкість та залежність від підступних радників призводять до катастрофи. Володимир же, навпаки, змальований як людина дії. Похід Володимира з Новгорода на Київ подається не як акт агресії, а як вимушена необхідність порятунку Русі від хаосу. Перемога під Любечем і трагічна облога Родні стають тими етапами, де Володимир остаточно усвідомлює: влада — це не привілей, а важкий хрест.

Геополітична шахівниця: Русь між Сходом та Заходом

Однією з найсильніших сторін роману є зображення Візантії. Скляренко з неймовірною деталізацією відтворює атмосферу Константинополя, де за зовнішнім блиском золотих мозаїк ховається гниття і занепад. Візантія у творі виступає як головний антагоніст Русі. Це стара, хитра імперія, яка звикла панувати над світом за допомогою золота, отрути та релігійної експансії. Імператор Василь Болгаровбивця та проедр Василь — це втілення підступності, для яких інші народи є лише пішаками у великій грі. Письменник показує, що візантійська «дружба» завжди мала подвійне дно: пропонуючи християнство, імперія прагнула накинути на Русь духовне ярмо і зробити її своїм васалом.

Володимир у Скляренка виявляється геніальним дипломатом. Його похід на Корсунь — це не просто військова операція, а акт примусу імперії до поваги. Вимагаючи в жони порфірородну царівну Анну та імператорський вінець, Володимир заявляє світові, що Русь більше не є периферією варварства, а стає самостійним центром сили. Хрещення Володимира в Корсуні змальовано без зайвого містицизму, як глибоко продуманий політичний крок, що супроводжувався водночас і внутрішньою духовною кризою князя. Він приймає віру не від слабкості, а від сили, диктуючи умови Константинополю.

Цікавим є зіставлення Русі з Болгарією. Трагічна доля Болгарського царства, осліпленого та знищеного Василем, проходить через весь роман як застереження. Скляренко натякає: те, що сталося з Болгарією, могло статися і з Руссю, якби не тверда рука Володимира. Русь змогла уникнути болгарської долі саме завдяки тому, що Володимир вчасно зрозумів: нова релігія має стати не інструментом чужого впливу, а цементом власної державності. Саме тому він запрошує болгарських священиків та вчителів, які несли слово боже зрозумілою мовою, протиставляючи їх грецькому експансіонізму.

Соціальний розріз та народна етика

Семен Скляренко залишається вірним традиціям реалізму, показуючи, що соціальна несправедливість нікуди не зникла із приходом нової віри. У романі чітко простежується розрив між класами. Автор не ідеалізує боярство. Такі постаті, як Вовчий Хвіст чи Блюд, уособлюють ту частину знаті, яка дбає лише про власну вигоду, легко змінюючи господарів. Вони є носіями феодального егоїзму, який Володимир змушений постійно приборкувати.

Образ смерда Давила є надзвичайно символічним. Це людина, яка не має нічого, крім власної гідності та пам’яті про вільні часи. Його конфлікт із княжою владою через непосильні податки та свавілля тіунів показує зворотний бік «золотого віку» Володимира. Автор ставить гостре питання: чи може держава бути великою, якщо її громадяни почуваються рабами? Сцена суду над Давилом у Людяній палаті, де князь вагається між законом і милосердям, є однією з психологічних вершин роману. Вона демонструє, що Володимир до кінця життя так і не зміг остаточно примирити в собі справедливого суддю та жорсткого володаря.

Воїн Микула та його брати — Бразд і Сварг — представляють три шляхи народного життя. Микула — це шлях вірності та страждання, Сварг — шлях чесної праці коваля, а Бразд — шлях пристосуванства та зради родових традицій заради посади посадника. Їхня ворожнеча є відображенням розколу всього руського суспільства в момент переходу від родового ладу до феодальної держави. Смерть Микули символізує кінець старої Русі, а піднесення таких, як Бразд — народження нової ієрархії, де багатство стає важливішим за кровну спорідненість.

Духовна революція: Хрещення як вибір цивілізації

Скляренко описує хрещення Русі як подію космічного масштабу, що змінила саму структуру буття. Повалення ідолів, кидання Перуна у Дніпро — ці сцени насичені глибоким драматизмом. Письменник показує, що народ прощався зі своїми богами не без болю. Багато хто бачив у цьому не просто зміну обряду, а втрату зв’язку з предками. Володимир же постає як хірург, що робить болючу, але необхідну операцію для порятунку організму нації. Хрещення у Скляренка — це вихід із темряви ізоляції у світло світової культури.

Важливу роль у романі відіграє будівництво Десятинної церкви. Це не просто храм, а маніфест нової Русі. Косьмина, руський майстер-будівничий, який працює поруч із греками, втілює творчий геній народу, що здатний засвоювати найкращі світові зразки і творити на їх основі власне мистецтво. Автор детально описує, як кам’яна архітектура витісняє дерев’яну, як ікона приходить на зміну ідолу, приносячи із собою нову естетику і нову етику. Християнство приносить на Русь книгу, і Володимир розуміє, що освіта — це ще сильніша зброя, ніж меч.

Проте автор не приховує і темних сторін цього процесу. Опір новгородців на чолі з Добринею, який «хрестив Новгород вогнем», показує, що нова віра часто нав’язувалася силою. Скляренко демонструє трагедію людей, які опинилися між двох світів. Особливо болісно це проявляється в образі воєводи Добрині. У романі він не просто помічник князя, а складна постать, яка переживає власну драму втрати впливу і нерозуміння нових часів. Його фінал у палаючому Новгороді є символом загибелі старого порядку.

Жіноче коло Володимира: Рогніда, Анна та Малуша

Діалектика особистих стосунків князя є однією з найцікавіших ліній роману. Рогніда — це образ незгасної пам’яті та гордості. Її шлюб із Володимиром починається з крові і закінчується самотністю. Скляренко малює Рогніду як жінку неймовірної сили волі. Вона любить Володимира як батька своїх дітей, але ненавидить як завойовника своєї землі. Її відхід у монастир під ім’ям Анастасія — це не просто релігійний акт, а форма протесту, спосіб зберегти свою внутрішню незалежність.

Царівна Анна приносить до Києва холодну пишність Константинополя. Її стосунки з Володимиром позбавлені тієї пристрасті та земної щирості, яка була з Рогнідою. Це союз двох держав, а не двох сердець. Скляренко показує Анну як жінку, що виконує свою місію — цивілізувати «варвара», але водночас вона сама стає заручницею своєї ролі. Вона самотня у великому теремі на Горі, оточена чужими людьми.

Окремо стоїть образ Малуші, матері Володимира. Вона є символом народного коріння князя. Її доля — це шлях страждань від рабині-ключниці до черниці. Малуша уособлює материнську любов, яка залишається єдиною чистою силою в жорстокому світі боротьби за владу. Володимир протягом усього життя шукає її, відчуваючи, що тільки з нею він може бути справжнім, а не лише носієм корони. Її образ додає роману ліричної глибини та гуманістичного пафосу.

Спадкоємність та захід сонця над Берестовим

Фінал роману «Володимир» пронизаний елегійною грустю. Скляренко змальовує князя на схилі літ у його улюбленому теремі в Берестовому. Тут Володимир залишається сам на сам із своїми думками. Він бачить, як його діти, яких він розсадив по різних землях заради єдності, починають ворогувати між собою. Ярослав у Новгороді, Святополк у Турові — кожен із них уже став господарем, який не хоче слухати Києва. Князь усвідомлює гірку іронію: будуючи могутню державу, він створив систему, яка після його смерті неминуче зануриться у новий вир міжусобиць.

Образ Ярослава у романі виписаний із особливою увагою. Скляренко бачить у ньому гідного спадкоємця, але й майбутнього противника батька. Ярослав — це інтелектуальна сила, він більше думає про закони та книги, ніж про війну, але він так само непохитний у своєму праві на владу. Святополк же змальований як «окаянний» ще до своїх злочинів. У ньому живе образа за батька Ярополка, і ця генетична ненависть стає руйнівною силою, яку Володимир не зміг приборкати.

Сцена останньої ночі Володимира у Берестовому є філософським підсумком усього твору. Гроза за вікном, меч Святослава на стіні і старий князь, що згадує Микулу, Малушу, Рогніду… Він розуміє, що життя минуло у вічній боротьбі. Скляренко підкреслює: Володимир виконав свою історичну місію — він вивів Русь на світову орбіту. Смерть князя в Берестовому, позначена зрадою воєвод та таємним похованням (винесенням тіла через прорізану стіну), підкреслює трагічну самотність великого правителя. Він виконав свій обов’язок перед історією, але за це заплатив особистим щастям.

Художній стиль та історична достовірність

Семен Скляренко створив унікальний мовний стиль, який поєднує архаїчну урочистість із сучасною психологічною глибиною. Автор активно використовує старослов’янізми, літописні звороти, назви давніх посад, що створює ефект повного занурення в епоху. Пейзаж у романі завжди функціональний: Дніпро — це символ плину часу, а Змієві вали — символ кордону між цивілізацією та хаосом.

Працюючи над романом, автор опрацював колосальну кількість історичних джерел. Він дотримується основної канви подій, зафіксованих у літописах, але наповнює їх живим людським змістом. Незважаючи на те, що роман був написаний у радянські часи і несе певний відбиток тогочасної ідеології (акцент на класовій боротьбі та прогресивності хрещення як політичного акту), він позбавлений примітивності. Скляренко зумів провести паралелі між минулим і сучасністю, показавши, що питання державної незалежності, єдності та культурного самовизначення є вічними.

Роман «Володимир» — це не просто книга про минуле, це школа патріотизму та історичного мислення. Постать Володимира Великого, створена письменником, залишається прикладом правителя, який зміг переступити через власні слабкості заради великої мети. Праця Семена Скляренка назавжди вписала його ім’я в пантеон класиків української літератури, а образ князя-хрестителя — у серця нових поколінь українців, які сьогодні продовжують справу будівництва своєї держави.