📘Вісім чи дев’ять (Сміховинки про Безглуздів)

Яремко Головатий: Начальник Безглуздова, архетипний образ «мудрого дурня» при владі. Він був обраний на посаду виключно через велику голову та ірраціональне пророцтво баби Явдохи. Персонаж визначається повною відсутністю практичного інтелекту, проте громада вважає його надзвичайно мудрим.

Панько: Заступник начальника, який часто заздрить Яремкові, але завжди підтримує його найбільш абсурдні ідеї. Він уособлює суспільну апатію та обмеженість рядових виконавців.

Дяк Кирило: Представник місцевого духовенства, який замість справжньої мудрості оперує формальними цитатами та забобонами, лише підтримуючи загальну атмосферу невігластва в містечку.

Клим Кривов’язий: Старший присяжний, один із представників громадського самоврядування, чия діяльність лише підсилює колективну ілюзію мудрості безглуздівців.

Микита Дудик: Міщанин, який через свою «сміливість» стає жертвою безглуздого експерименту зі спуском млинського каменя, що закінчується його трагічним зникненням.

Адміністративна діяльність Яремка Головатого: Описує обрання нового начальника та його перші «управлінські кроки», що базуються на абсурдній логіці — від спроб витягнути корову на мур мотузкою до намагань розводити оселедців у прісній воді.

Будівництво громадських споруд: Відображає процес зведення ратуші без вікон та млина, що супроводжується численними безглуздими діями міщан, які намагаються носити сонячне світло в мішках.

Колективні фобії та «війни» Безглуздова: Показує паніку міщан перед уявними загрозами, коли звичайний джміль сприймається як ворожий барабанний бій, а річковий рак — як грізний супостат.

Занепад і трагічне зникнення містечка: Фінальна лінія, що описує знищення Безглуздова через пожежу під час боротьби з котом та останню мандрівку героїв, яка закінчується їхньою загибеллю у прірві через нездатність відрізнити мряку від вовни.

Експозиція: Знайомство з дивними порядками містечка Безглуздів, де кожен мешканець вважає себе надзвичайно мудрим порівняно з рештою світу.

Зав’язка: Смерть старого керівника та процедура обрання Яремка Головатого новим начальником громади через його «незвичайну» зовнішність.

Розвиток подій: Серія новел, що описують різні аспекти життя містечка: будівництво ратуші, спроби напоїти горіх, війну з раком, засівання солі та інші безглузді пригоди.

Кульмінація: Боротьба міщан із «страшною звірюкою» (котом), яка призводить до випадкового спалення всього містечка, що символізує пік руйнівного невігластва.

Розв’язка: Мандрівка безглуздівців у пошуках раю, яка завершується їхнім масовим стрибком у прірву, та фінальне застереження автора про загрозу зникнення України через подібне безглуздя.

Невігластво та відсутність освіти: Автор демонструє, як відсутність елементарних знань і логіки перетворює життя громади на безперервну низку катастроф.

Сліпа віра в авторитети: Проблема відсутності критичного мислення, коли люди беззаперечно виконують найбільш абсурдні накази лише тому, що вони виходять від керівництва.

Втрата індивідуальності: Алегорія нездатності героїв порахувати самих себе, що символізує повне розчинення особистості в неосвіченому натовпі.

Маніпуляція свідомістю: Використання «зелених окулярів», щоб видати тирсу за траву, виступає як символ технологій ошуканства мас.

Національна самосвідомість: Ризик втрати національної ідентичності та самої держави через колективний інтелектуальний застій.

Сатира та іронія: Основні інструменти автора для викриття суспільних вад, де абсурдні вчинки подаються з точки зору персонажів як прояви «високої мудрості».

Гротеск та чорний гумор: Використовуються в описах трагікомічних смертей персонажів, які сприймаються громадою з повною байдужістю або ірраціональними поясненнями.

Метафора та алегорія: Містечко Безглуздів виступає метафорою деградуючого суспільства, а ратуша без вікон — символом державних інституцій без світла просвіти.

Діалектизми: Насичення мовлення буковинськими реаліями та говорами (вужище, хосен, бутин, гиблівка) для створення комічного ефекту та автентичного колориту.

Порівняння: Використання побутових порівнянь, що наближають текст до народного світовідчуття (почервоніли як індики, сидить як козак).

Сидір Воробкевич був не лише письменником, а й видатним композитором та священником, що додало його прозі особливої ритміки. Свій цикл він публікував під псевдонімом Данило Млака. Твір генетично пов’язаний із європейською традицією «літератури про дурнів», проте Воробкевич повністю адаптував сюжети до українського контексту. Автор використовує сміх як засіб соціального лікування, намагаючись пробудити в народі прагнення до освіти. Фінальна фраза твору «України не лишилося й сліду!» є трагічним застереженням, яке залишається актуальним і в 2025 році.

Розширений аналітичний паспорт твору

Твір Вісім чи дев’ять, який є частиною масштабного циклу Сміховинки про Безглуздів, належить перу видатного буковинського культурно-освітнього діяча, письменника, композитора та священника Сидора Івановича Воробкевича. Письменник, що часто публікувався під псевдонімом Данило Млака, створив цей цикл у другій половині дев’ятнадцятого століття, орієнтуючись на просвітницькі завдання та потребу розвитку національної самосвідомості через засоби сатири та гумору. За жанровою природою це цикл сатирично-гумористичних оповідань, які в українській літературній традиції отримали назву сміховинок. Кожна частина циклу є завершеним анекдотичним сюжетом, проте всі вони об’єднані спільним місцем дії — вигаданим містечком Безглуздів — та наскрізними персонажами, серед яких центральне місце посідає начальник Яремко Головатий.   

Тематичний простір твору охоплює життя замкненої громади, яка внаслідок власної обмеженості та самовпевненості перетворює повсякденну діяльність на низку абсурдних пригод. Воробкевич досліджує механізми виникнення колективної ілюзії мудрості, коли відсутність критичного мислення та здорового глузду стає нормою життя. Провідною ідеєю циклу є викриття духовного та інтелектуального застою, критика адміністративної недолугості та висміювання сліпого дотримання абсурдних рішень керівництва. Автор намагається через сміх показати руйнівні наслідки невігластва для суспільного добробуту.   

Система образів твору побудована на принципі типологізації людських вад. Яремко Головатий — це архетипний образ «мудрого дурня» при владі, чия «головатність» є лише зовнішньою ознакою, позбавленою внутрішнього змісту. Його оточення — заступник Панько, дяк Кирило, присяжний Клим Кривов’язий — уособлюють різні грані суспільної апатії та обмеженості. Конфлікт у творі має здебільшого не антагоністичний, а ситуативний характер: це зіткнення абсурдної логіки безглуздівців із реальною дійсністю, яке завжди закінчується поразкою перших.   

Композиційна структура твору складається з чотирнадцяти взаємопов’язаних новел, що розгортають історію містечка від обрання начальника до його остаточного зникнення. Сюжетні лінії кожної частини базуються на мандрівних мотивах світової літератури про дурнів, зокрема на переробці німецьких сюжетів про мешканців Шилди, проте Воробкевич глибоко націоналізує ці мотиви, насичуючи текст буковинськими реаліями, діалектизмами та фольклорними елементами. Мова твору є яскравим прикладом поєднання літературної норми з південно-західними говорами, що створює неповторний комічний ефект. Генетично твір пов’язаний із традиціями реалістичної прози та гумористики дев’ятнадцятого століття, продовжуючи лінію Івана Котляревського та Григорія Квітки-Основ’яненка в умовах Буковини.   

Критична стаття: Лабіринти безглуздя та дзеркало розуму у прозі Сидора Воробкевича

Постать Сидора Воробкевича в історії української літератури та культури є монументальною та багатогранною. Як один із «перших жайворонків нової весни» українського відродження на Буковині, він присвятив своє життя просвіті народу через музику, слово та духовне служіння. Проте серед його чималого доробку особливе місце посідає цикл Сміховинки про Безглуздів, де автор виступає як тонкий сатирик і глибокий знавець людської психології. Цей твір не просто розважає читача, він ставить перед ним суворе дзеркало, у якому відбиваються вади, здатні погубити не лише окрему людину, а й цілу націю.   

Для розуміння глибини сатири Воробкевича необхідно звернутися до історичного контексту Буковини другої половини дев’ятнадцятого століття. Це був час активного формування національної ідентичності, коли українська інтелігенція вела боротьбу проти денаціоналізації та соціального гноблення. Сидір Воробкевич, вихований у родині, де панував культ рідного слова та пісні, відчував потребу в літературі, яка б не лише виховувала патріотизм, а й лікувала суспільство від внутрішніх хвороб: неосвіченості, пасивності та сліпої віри в авторитети.   

Цикл про Безглуздів став відповіддю письменника на ці виклики. Використовуючи мандрівний сюжет про місто дурнів, який має глибоке коріння у європейській літературі, Воробкевич створив цілком оригінальний український текст. Його Безглуздів — це метафора суспільства, яке втратило орієнтири здорового глузду, де поняття мудрості викривлене до невпізнаваності.   

Аналіз першої частини циклу Чому Яремко Головатий став начальником Безглуздова дозволяє зрозуміти механізми соціального відбору в такій громаді. Громада Безглуздова відкидає кандидатів через фізичні хиби, вважаючи, що кульгавість чи косоокість заважатимуть управлінню. Це яскрава сатира на поверховість мислення: люди звертають увагу на зовнішнє, нехтуючи сутнісним. Обрання Яремка Головатого через пророцтво баби Явдохи та його велику голову є іронічним коментарем до того, як часто лідери обираються за ірраціональними критеріями. Історія з обмінами, де Яремко перетворює золото на ніщо, демонструє повну відсутність практичного інтелекту, проте громада бачить у цьому «глибоку філософію». Це показує, як колективна дурість здатна легітимізувати будь-яку абсурдну дію керівника.   

Друга та третя частини циклу присвячені першим управлінським крокам Головатого. Епізод із коровою на мурі є трагікомічною метафорою «інновацій», не підкріплених знаннями. Спроба витягти тварину мотузкою на стіну, щоб вона там паслася, закінчується її смертю, але безглуздівці інтерпретують муки тварини як радість від очікування смачної трави. У цьому простежується гостра критика відірваності керівництва від реальних потреб та законів природи. Історія з порошком тиріяком висміює довірливість громади до шарлатанів. Письменник показує, що люди, які вважають себе найрозумнішими, найлегше стають жертвами примітивних маніпуляцій, якщо ті загорнуті у привабливу обгортку «екзотичних знань».   

Центральне оповідання Вісім чи дев’ять, що дало назву всьому циклу в деяких виданнях, зачіпає фундаментальну проблему самоусвідомлення. Нездатність героїв порахувати себе, коли кожен лічильник забуває вчислити власну особу, є алегорією втрати індивідуальності в натовпі. Коли людина перестає бачити себе як суб’єкта дій, вона втрачає здатність до логічного аналізу дійсності. Вирішення проблеми через відбитки носів у болоті є принизливим, але логічним завершенням цього процесу деградації.   

Будівництво ратуші у четвертій частині — це ще одна потужна метафора. Побудова будівлі без вікон і спроба наносити туди світло в мішках символізують спроби побудувати суспільні інституції без просвіти. Світло у Воробкевича — це знання, інтелект, раціональність. Безглуздівці намагаються отримати результат механічно, не розуміючи природи явища. Подальша порада дротарів зірвати дах лише погіршує ситуацію, показуючи, що зовнішні поради без внутрішнього розуміння лише приносять нові проблеми.   

Шоста та сьома частини циклу, що розповідають про напування горіха та встановлення млина, демонструють абсурдність ставлення безглуздівців до праці та технічного прогресу. Сцена з млинським каменем, у який Микита Дудик просунув голову, щоб «дати знати», куди той покотиться, є піком чорного гумору. Тут Воробкевич висміює готовність до самопожертви заради абсолютно безглуздих цілей. Громада не шкодує людського життя для реалізації абсурдної ідеї, а потім ще й звинувачує жертву в крадіжці каменя.   

Окремої уваги заслуговує сатира на економічне життя та державне управління. У восьмій частині Яремко Головатий, повернувшись із сойму, намагається впровадити «прогресивне» розведення оселедців у прісній воді. Це пряма критика чиновників, які привозять із великих міст ідеї, абсолютно непридатні для місцевого ґрунту. Кара пічкура, якого «топлять» у річці за те, що він нібито з’їв оселедців, є досконалим прикладом пошуку внутрішнього ворога для виправдання власних прорахунків.   

Військова тематика у дев’ятій та десятій частинах розкриває психологію колективного страху. Безглуздівці, які ніколи не бачили війни, лякаються джмеля у бочці, приймаючи його гудіння за барабанний бій. Війна з раком, якого вважають страшним ворогом, демонструє нездатність громади ідентифікувати реальні загрози. Вони знищують власні ресурси (сукно), намагаючись перемогти уявного противника. Це пророче застереження письменника про те, як масовий психоз може призвести до саморуйнації суспільства.   

Одинадцята частина про схований вічевий дзвін символізує втрату голосу громади. Намагаючись врятувати дзвін від ворога, безглуздівці топлять його в морі, роблячи карб на човні. Це дотепна сатира на відсутність довгострокового планування та логіки у збереженні культурних цінностей. Громада втрачає свій символ через власну некваліфікованість, залишаючи ратушу німою.   

Дванадцята частина про засівання солі та зелені окуляри для овець є вершиною соціальної сатири Воробкевича. Використання окулярів як засобу маніпуляції свідомістю тварин (щоб вони сприймали тирсу за траву) — це геніальне передбачення технологій пропаганди. Письменник показує, що коли ресурси вичерпані через невігластво, керівництво вдається до ілюзій, які врешті-решт призводять до остаточної загибелі господарства.   

Фінальні частини циклу — Боротьба із котом та мандрівка у пошуках раю — підбивають підсумок історії Безглуздова. Знищення всього містечка через спробу вигнати кота вогнем показує, що радикальні методи вирішення дрібних проблем у руках невігласів є смертельними. Остання подорож героїв за синь-море льону та їхній стрибок у прірву, яку вони прийняли за м’яку вовну, є логічним завершенням шляху громади, що відмовилася від реальності на користь абсурдних міфів.   

Мовна палітра Сміховинок про Безглуздів заслуговує на окреме наукове дослідження. Воробкевич майстерно використовує діалектну лексику Буковини для створення комічного ефекту. Такі слова, як вужище, хосен, бутин, гиблівка, не просто забарвлюють текст, вони роблять його частиною живого народного організму. Автор часто вдається до порівнянь, заснованих на сільському побуті: почервоніли як розлючені індики, дмухнув як вихор, сидить як козак. Це наближає твір до читача, робить сатиру впізнаваною та зрозумілою.   

Сидір Воробкевич як композитор привніс у свою прозу особливу ритміку та музикальність. Його фрази часто нагадують народну пісню або казку, що створює контраст між лагідною формою розповіді та жорстким сатиричним змістом. Ця музикальність тексту допомагає сприймати навіть найгострішу критику без зайвого моралізаторства, адже сміх у Воробкевича — це насамперед засіб лікування.   

Значення Сміховинок про Безглуздів для розвитку української літератури важко переоцінити. Воробкевич не лише збагатив жанрову систему української прози, а й заклав основи інтелектуальної сатири, яка пізніше знайде своє продовження у творчості Леся Мартовича, Миколи Куліша та Остапа Вишні. Письменник довів, що українська мова здатна передавати найтонші відтінки іронії та абсурду, а народне життя може стати джерелом філософських узагальнень світового рівня.   

Завершуючи аналіз, варто звернути увагу на фінальну фразу твору: «України не лишилося й сліду!». Це не просто закінчення розповіді про зникнення містечка. Це тривожний вигук автора, застереження про те, що безглуздя, неосвіченість та відсутність національної волі можуть призвести до зникнення самої України. Воробкевич розумів, що Безглуздів — це не десь там, за горами, він у головах тих, хто відмовляється думати, хто сліпо йде за недолугими вождями, хто міняє золото свободи на гусака миттєвого спокою.   

Сміховинки про Безглуздів сьогодні залишаються надзвичайно актуальними. У світі, де технології маніпуляції свідомістю стають дедалі досконалішими, «зелені окуляри» Яремка Головатого все ще шукають нові очі. Твір Сидора Воробкевича вчить нас критично мислити, цінувати здоровий глузд і пам’ятати, що сміх — це не лише розвага, а й велика сила, здатна розвіяти туман будь-якого безглуздя. Просвітницький пафос буковинського майстра спрямований у майбутнє, до того часу, коли «розумівці» нарешті візьмуть верх над нащадками безглуздівців, аби наша країна процвітала на засадах мудрості та правди.