📘В житах

Корній Дізік: Головний герой та оповідач, дезертир із повстанського загону отамана Гострого. Це молодий юнак, втомлений від війни та жорстокості, який прагне втекти від реальності й знайти спокій у гармонії з природою. Його душа розривається між ненавистю до ворогів, повагою до ідейних борців та глибоким почуттям до Уляни.

Уляна: Кохана дівчина Корнія, яку він не бачив два роки. Через бідність вона була змушена стати дружиною багатія Дзюби. Зустріч з Корнієм пробуджує в ній давні почуття. Вона символізує втрачене мирне життя, кохання та надію.

Дзюба: Багатій із села Гнилище, чоловік Уляни. Він є представником ворожого для Корнія соціального класу. Його поява викликає у героя спогади про соціальну несправедливість та розстріл комуніста Киянчука на його городі.

У новелі одна центральна сюжетна лінія — психологічна. Вона простежує внутрішню трансформацію Корнія Дізіка протягом одного дня. Розповідь ведеться від його особи і є потоком свідомості, що рухається від стану пригніченості, страху та духовної дезорієнтації, через спогади про насильство (розстріл комуніста Киянчука), до емоційного піднесення та пробудження жаги до життя і кохання після несподіваної зустрічі з Уляною.

Новела має фрагментарну, імпресіоністичну композицію. Розповідь ведеться від першої особи (Корнія Дізіка) і являє собою потік його свідомості, миттєвих вражень, асоціацій та спогадів. Зовнішня фабула (переховування в житах, зустріч з Дзюбою, зустріч з Уляною) є лише тлом для глибокого розкриття внутрішнього стану героя. Композиція побудована на контрастах: краса природи — жорстокість війни; кохання — ненависть; життя — смерть.

Втрата духовних орієнтирів в умовах суспільного конфлікту: Проблема людини, що загубилася в хаосі громадянської війни, втратила розуміння, за що і проти кого вона воює.

Проблема вибору та його наслідків: Герой постійно стоїть перед екзистенційним вибором: боротися чи переховуватися, ненавидіти чи любити, жити минулим чи миттю сьогодення.

Гармонія людини і природи: Протиставлення жорстокого, сповненого насильства світу людей та гармонійного, вічного світу природи (жита), яка стає для героя єдиним прихистком і джерелом духовної сили.

Життя і смерть: Екзистенційна проблема існування на межі між життям (кохання, природа) та смертю (війна, розстріли, постійна небезпека).

Імпресіоністичний стиль: Характеризується прагненням передати найтонші зміни в настроях, миттєві враження та психологічні стани персонажів. Автор використовує яскраві зорові та звукові образи, гру світла й тіні для створення емоційної атмосфери.

Символізм: Образ жита є центральним багатогранним символом. Це і фізичний сховок, і уособлення самого життя, вічності, природи, що є мовчазним свідком людських трагедій і радощів. Червона хустка Уляни символізує кохання, пристрасть і повноту життя.

Глибокий психологізм: Розкриття внутрішнього світу героя відбувається через його потік свідомості, спогади, переживання, що є характерною рисою імпресіонізму.

Лаконізм: Надзвичайна стислість і водночас смислова насиченість розповіді, уміння кількома деталями, нюансами передати складний емоційний стан і глибоку ідею.

Григорій Косинка (справжнє прізвище — Стрілець, 1899–1934) — видатний український письменник-новеліст, яскравий представник «Розстріляного відродження». Його творчість відзначається глибоким психологізмом та імпресіоністичною манерою письма. Новела «В житах» вважається одним з найбільш життєлюбних творів автора , де попри трагізм епохи громадянської війни домінує життєствердний пафос. Класик української новелістики Василь Стефаник називав Григорія Косинку своїм «внуком», визнаючи його винятковий талант у жанрі короткої прози.

Вступ: Зупинена Мить як Дзеркало Епохи

Новела Григорія Косинки “В житах” є не просто літературним твором, а тим, що критики влучно називають “зупиненою миттю” — художнім прийомом, що дозволяє в одному короткому епізоді втілити психологічну та історичну сутність цілої епохи. Григорій Косинка, визнаний майстер української імпресіоністичної прози та одна з найяскравіших і найтрагічніших постатей “Розстріляного відродження”, створив текст, що виходить за межі простої оповіді. Його герой, Корній Дізік, — це не звичайний дезертир, а архетипна фігура, що втілює відчайдушний пошук індивідом гармонії та самого життя посеред ідеологічного хаосу пореволюційного світу. Він шукає притулку не в політичній доктрині, а в первісних, позаідеологічних обіймах землі та людського кохання.   

Частина I. Аналітичний Паспорт Твору: Структура та Світовідчуття

Автор та його Доба

Григорій Косинка (справжнє прізвище — Стрілець Григорій Михайлович, 1899–1934) — ключова постать української літератури 1920-х років. Народившись у бідній селянській родині на Київщині, він глибоко відчував і розумів світ українського села. Його особистий досвід участі у визвольних змаганнях, зокрема в лавах Дніпровської дивізії отамана Зеленого, надав його творам автобіографічної щирості та гостроти. Як член літературних угруповань “Аспис”, “Ланка” та “МАРС”, Косинка був у центрі модерністських пошуків свого часу. Його трагічна доля — арешт і розстріл у 35-річному віці за звинуваченням у “терористичній діяльності” — є символом долі всього “Розстріляного відродження”.   

Історичний Пульс Часу: Україна 1925 року

Дія новели розгортається у 1925 році — періоді оманливого затишшя в рамках нової економічної політики (НЕП), що настав після руйнівних років Української революції та громадянської війни (1917-1921). Хоча масштабні воєнні дії припинилися, українське село залишалося простором напруги. Потужний селянський повстанський рух, відомий як “отаманщина”, був значною мірою придушений до 1921–1923 років, частково через терор голодом, але окремі партизанські загони продовжували діяти, тавровані радянською владою як “бандити”. Це пояснює існування таких постатей, як отаман Гострий, та постійну небезпеку, в якій живе Корній.   

Термін “дізік”, який герой називає страшним словом, що нагадує про “дійсність”, є прямим посиланням на його статус дезертира — людини, за якою полює новий режим. Новела свідомо уникає чіткого політичного обґрунтування його втечі, представляючи її як екзистенційний вибір, спосіб уникнути конфлікту, що став для нього чужим і дегуманізуючим.   

Вибір 1925 року для зображення подій є глибоко символічним, оскільки цей час позначений глибокою історичною двозначністю. Велика війна армій закінчилася, але починалася нова, тиха війна проти селянства, робилися перші кроки до колективізації. Таким чином, Корній Дізік постає як лімінальна фігура: привид минулого конфлікту і майбутня жертва наступного. До 1925 року повстанський рух був переважно розгромлений, що робить загін Гострого відчайдушним, маргіналізованим залишком. Водночас радянська держава переходила від військового придушення до адміністративного контролю та економічної трансформації села. Корній опинився в пастці цього перехідного періоду. Він уже не солдат боєздатної армії, а втікач від держави, що зміцнює свою владу. Його особиста трагедія є мікрокосмом долі українського селянства, затиснутого між переможеним минулим і жахливим, контрольованим державою майбутнім.   

Композиція Вражень: Сюжет як Потік Свідомості

Новела має класичну імпресіоністичну структуру з елементами експресіонізму, яка відмовляється від традиційного лінійного сюжету на користь фрагментарної серії чуттєвих та емоційних епізодів, відфільтрованих крізь свідомість головного героя. Оповідь розгортається як послідовність напружених моментів: чуттєве пробудження в ранковій росі; параноя, викликана закуреною дорогою і появою Дзюби; пронизливий спогад про розстріляного комуніста Киянчука; візуальний шок від червоної хустки Уляни; екстатичне, позачасове возз’єднання в житах; і, нарешті, відчайдушний, самотній порив співати.   

Центральна наративна арка є не дієвою, а психологічною. Вона простежує шлях Корнія від стану зацькованого страху та відчуження (“Дізік?!… страшне для мене слово”) до моменту трансцендентного, життєствердного єднання (“Хай хоч один день буде наш!”) і завершується потужним утвердженням індивідуальної волі над обставинами (“Плювать на смерть Гострого, я співать хочу, чуєш, степе?!”).   

Фрагментована, миттєва композиція новели — це не просто стилістичний вибір, а пряме втілення психологічного стану втікача. Людина, що живе під постійною загрозою смерті, як Корній, не може дозволити собі розкоші довгострокового планування чи рефлексії. Її свідомість з необхідністю зосереджена на сьогоденні: чуттєвих даних, безпосередніх небезпеках та швидкоплинних можливостях для порятунку. Використання Косинкою імпресіоністичного методу з його фокусом на “менті” (моменті) є найбільш психологічно автентичним способом зображення цього хиткого існування. Стиль тут невіддільний від змісту; він і є темою життя на межі.   

Система Образів: Людина на Роздоріжжі Історії

Корній Дізік — це глибокий психологічний портрет героя, якого визначає не ідеологія, а потужна тілесність та вроджений зв’язок із природою (його “міцні, рівні, сильні” ноги, волосся на яких, за словами баби, є ознакою сили). Він — “мала людина” в лещатах історії, відчужена від абстрактної та жорстокої “дійсності” політики. Хоча його “вовче” життя пов’язане з насильством і грабунком, оповідь представляє його з глибокою симпатією, зосереджуючись на його внутрішньому світі та прагненні до втраченої гармонії.   

Уляна аналізується як складний символ, “степова дичка”, що уособлює зв’язок із більш автентичним, природним минулим. Вона є втіленням його “загубленої в житах… долі”. Її шлюб із заможним і політично ворожим Дзюбою робить їхнє возз’єднання глибокою соціальною та політичною трангресією, підкреслюючи прірву, створену революцією.   

Фантомні Постаті — це персонажі, які з’являються лише на мить або у спогадах, але представляють ідеологічні полюси, що розривають світ Корнія. Дзюба, “гнилищанський багач”, уособлює старий світ власності та класової ієрархії, ворожий новому радянському ладу (“Комісарами хотять бути”). Матвій Киянчук, розстріляний комуніст, у спогадах Корнія постає не ідеологічним ворогом, а сміливою людиною (“Молодець був Матвій, коли вели його…”), що демонструє гуманістичну перспективу, яка виходить за межі політичного поділу. Нарешті, отаман Гострий, невидимий ватажок повстанського загону, представляє третій шлях — збройний селянський опір, який, однак, нав’язує власну жорстоку дисципліну (“Не вилазь і не стріляй”) і пропонує лише “дике вовче дезертирське життя”. Остаточний виклик Корнія Гострому (“Плювать мені тепер на Гострого!”) є відмовою і від цього шляху.   

Корній екзистенційно замкнений у трикутнику невдалих або відкинутих ідеологій, що робить його втечу в природу філософським твердженням. Радянський проєкт (символізований померлим Киянчуком) не пропонує йому майбутнього. Дореволюційний порядок (Дзюба) є чужим і експлуататорським. Селянське повстання (Гострий) виродилося в безвихідне життя, сповнене страху та насильства. Жодна з цих ідеологічних систем не може забезпечити просте, гармонійне існування, якого він прагне. Тому його єдиним можливим притулком стають неідеологічні, первісні простори: жива земля (жита) та автентичний людський зв’язок (Уляна). Це є глибоким коментарем Косинки щодо людської ціни пореволюційного стану.

Символічний Простір та Ключові Мотиви

Жита є центральним, багатозначним символом новели. Вони є одночасно: 1) Притулком — фізичним сховком від ворожого світу; 2) Живою Землею — турботливою, майже свідомою сутністю, що бере участь у людській драмі (“буйно захвилювались жита, затремтів від радості льон”) ; 3) Життєвим Циклом — їхнє дозрівання (“наливаються”) символізує плідність і безперервність, що різко контрастує з політичним світом смерті та руйнування; 4) Долею — сакральним простором, де доля Корнія була водночас “загублена” і на мить віднайдена.   

Червона Хустка інтерпретується не в політичному сенсі (червоний колір революції), а як потужна емблема життя, пристрасті та кохання. Хоча Косинка іноді використовував червоний для позначення насильства революції, тут його значення інвертоване. Хустка “горіла степом од краю до краю!”, уособлюючи вогонь чистої людської емоції, що перемагає похмурий політичний ландшафт.   

Ключові Мотиви твору — це переплетення вітаїстичного (життєствердного) імпульсу з постійною присутністю смерті; пошук свободи всупереч реальності обмежень; та трагічний конфлікт між втраченим коханням і жорстокою необхідністю виживання.   

Частина II. Критична Стаття: Поетика, Психологізм та Екзистенційний Вимір

Мова як Музика: Імпресіоністична Поетика Григорія Косинки

Проза Косинки, що продовжує традиції Михайла Коцюбинського та Василя Стефаника, — це приклад майстерного володіння імпресіоністичними техніками, що перетворюють текст на чуттєвий досвід. Автор використовує синестезію, змішуючи відчуття, де звуки мають колір, а образи — текстуру, як-от степ, що “дзвонить хвилями в обіди”. Колоризм створює яскраву символічну палітру: “сивий степ”, “крайкована синіми льонами плахта” і домінантна “червона хустка”. Звукопис занурює читача в аудіальний світ через звуконаслідування та повторювані звуки: постійне, ритмічне “Дзінь, дзінь…” степу, джміль, що “гуде, розсотує нерви”, і шепіт колосків (“Шептали колоски”). Нарешті, ритм і лаконізм виявляються у контрасті між короткими, напруженими фразами (“— В жита!”, “Лягаю.”), що створюють напругу, та довгими, ліричними реченнями, що описують природу та емоції.   

Імпресіонізм Косинки руйнує межу між внутрішнім станом героя та зовнішнім світом, створюючи суб’єктивну реальність, де пейзаж є прямим дзеркалом душі. Зовнішній світ у новелі — не об’єктивне тло, а активний учасник емоційного життя Корнія. Коли він стривожений, гудіння джмеля стає тортурою; коли він знаходить радість з Уляною, самі жита “затремтіли від радості”. Це ключовий принцип літературного імпресіонізму, де психологічний та фізичний ландшафти зливаються. Ця техніка дозволяє Косинці передавати глибокі психологічні стани з надзвичайною безпосередністю та тонкістю, уникаючи зайвого пафосу.   

Трагедія “Загубленої Долі”: Позаідеологічний Гуманізм

Головне досягнення новели полягає в її здатності вийти за межі політичної пропаганди. Косинка свідомо відмовляється ставати на чийсь ідеологічний бік — позиція, за яку його засуджувала радянська критика, звинувачуючи в “куркульській ідеології”, “об’єктивізмі” та “поетизації бандитизму”. Складні почуття Корнія — симпатія до комуніста Киянчука, ненависть до багатія Дзюби та служба під керівництвом антибільшовицького отамана Гострого — зображують його як глибоко людяну постать, що реагує на обставини, а не як політичного пішака. Сам автор на закиди відповідав: “Я вважаю, що письменник повинен правдиво відображати дійсність… Дезертири були, і я їх не обминаю, як не обминав босяків М. Горький”.   

Справжнім ворогом у “В житах” є не конкретний клас чи партія, а сама “дійсність” — жорстока реальність світу, розколотого політичною ненавистю. Трагічний вигук Уляни “Які вороги ми… Ні, Корнію, нам не так треба!” втілює цю тему. Їх зробили ворогами історичні сили, чужі їхньому справжньому людському зв’язку.   

Новела є радикальним захистом приватної, індивідуальної сфери від тотальних претензій політичного. Радянська держава, що народжувалася, вимагала абсолютного пріоритету політичного над особистим. Творчість Косинки — це глибокий акт опору цій вимозі. Коротке, інтенсивно особисте і фундаментально аполітичне возз’єднання Корнія та Уляни подається як нескінченно більш реальне і цінне, ніж будь-яка політична справа. Його дезертирство, таким чином, є втечею не лише з армії, а й із самої системи політичного існування. Це відстоювання індивідуальної людської душі було глибоко підривним актом у 1925 році і стало філософським корінням звинувачень у “куркульській ідеології” та “буржуазному націоналізмі”, які врешті-решт призвели до смерті Косинки.   

“Я Співать Хочу!”: Вітаїзм як Філософія Опору

Незважаючи на постійну близькість смерті, голоду та відчаю, зустріч Корнія з Уляною наповнює його не сумом за втраченим, а екстатичною, зухвалою радістю від того, що він на мить віднайшов. Його стан — це сп’яніння: “п’яний сьогодні в житах”. Ця потужна життєствердна філософія, або “вітаїзм”, пронизує всю новелу.   

Його всеохопне бажання співати наприкінці твору слід інтерпретувати як акт екзистенційного бунту. У світі, що прагне змусити його замовкнути і знищити, акт творення пісні є найвищим утвердженням його людяності та волі до життя. Він повертає собі ідентичність не через насильство своєї “японочки” (гвинтівки), а через життєву силу мистецтва. Відкритий фінал, що відкладає розповідь про Киянчука, щоб надати пріоритет всепоглинаючій потребі відчувати (“мені хочеться плакати… або співати”), є потужним твердженням. Він підносить емоційну, суб’єктивну істину над історичним чи політичним наративом, що було прямим викликом дидактичним вимогам соціалістичного реалізму.   

Останній крик Корнія — це власний мистецький і філософський маніфест Косинки, декларація мети мистецтва в часи тиранії. Новела неявно ставить питання: що залишається, коли ідеології руйнуються, а життя знищуються? Відповідь Косинки — не політична доктрина, а пам’ять про червону хустку, чуттєвий досвід моменту чистого життя і нестримний людський потяг до творення краси через пісню. У своїй знаменитій промові 1934 року Косинка звинуватив режим у перетворенні письменників на “міліціонерів людських душ”. Зухвале бажання його героя співати є антитезою цьому — це декларація незалежності митця, прагнення фіксувати “гарячі й трепетні” моменти життя, як зауважив його сучасник Максим Рильський.   

Висновок: Невмирущість Миті в “Розстріляному Відродженні”

Новела “В житах” — це значно більше, ніж лірична замальовка української природи. Це компактна, глибока екзистенційна драма про людський стан у переломну епоху. Між темами твору — переслідуванням особистості, пошуком притулку від жорстокої реальності та відчайдушним утвердженням життя — і біографією автора пролягає пряма, пронизлива лінія. Історія є духовною автобіографією, свідченням цінностей, яких дотримувався Косинка і за які він був зрештою страчений тими самими силами дегуманізуючої “дійсності”, які він зобразив. “Зупинена мить”, яку так майстерно вловив письменник, залишається вічно живою, позачасовим пам’ятником невмирущому конфлікту між ідеологічною машиною смерті та незнищенною волею людини жити, кохати і співати.