📘Тронка

Горпищенко-чабан (Лука): Старий чабан, уособлення “землі”, народного коріння, мудрості праці. Символ – ґирлиґа. Втілює гідність, любов до землі. Дотримується традицій, але з розумінням ставиться до вибору сина-льотчика. Пишається своїм фахом.

Петро Горпищенко: Син чабана, льотчик реактивної авіації. Представник “неба”, НТР. Поважає батька, зберігає любов до рідного степу, не відірваний від коріння. Його професія пов’язана з ризиком .

Тоня Горпищенко: Молодша сестра Петра, випускниця. Емоційний центр багатьох новел. Життєрадісна, енергійна, допитлива . Переживає перше кохання до Віталія. Втілює юність, пошук істини. Обирає працю в степу .

Віталій Рясний: Однокласник Тоні, син Лукії. Інтелектуальний, технічно обдарований романтик . Спокійний, сором’язливий, здатний на глибокі почуття . Проходить шлях пошуку себе через випробування (“Залізний Острів”) до свідомого вибору стати моряком (“Передчуття Океану”).

Лукія Назарівна Рясна: Мати Віталія, голова робіткому, депутатка. Втілення дієвого гуманізму, відповідальності, совісті . Має складну долю, пов’язану з капітаном Дорошенком . Любляча, вимоглива мати .

Іван Дорошенко: Капітан далекого плавання, син Дорошенчихи . Романтичний образ “океану”, неспокою та мрії. Людина трагічної долі, нездійсненого кохання Лукії . Символізує зв’язок степу зі світом . Змушений залишити плавання через здоров’я . Бере Віталія в екіпаж .

Гриня Мамайчук: Кіномеханік, син інваліда війни Мартина . “Некерований” правдошукач, скептик, бунтар проти фальші та бюрократії, схильний до юродствування . Можливо, закоханий у Тамару .

Майор Яцуба: Відставний майор, батько Ліни. Ідейний антагоніст. “Динозавр культівської доби”, уособлення догматизму сталінізму, підозрілості, деспотизму . Любить дочку, але намагається її контролювати .

Ліна Яцуба: Дочка майора. Вразлива, серйозна, вдумлива медалістка . Задихається в світі батьківського догматизму, шукає себе у вільній праці на будівництві каналу (“Пікетажистка”). Захоплюється квітами .

Уралов: Начальник військового полігону. Колишній льотчик-ас . Переживає трагедію – смерть доньки Оленки, що призводить до гуманістичного прозріння та усвідомлення злочинності війни (“Полігон”) .

Батько і син Горпищенки: Взаємини старого чабана (земля, традиції) та сина-льотчика (небо, прогрес), їхня гармонійна спадкоємність і діалектична єдність .

Кохання Тоні та Віталія: Розвиток почуттів юних героїв, сповнений романтики, непорозумінь, ревнощів та небезпечного випробування на “Залізному острові” . Лінія завершується розлукою та надією на майбутнє .

Люди степу та нові часи: Показ життя та праці чабанів , механізаторів , будівельників каналу , шкільної молоді в умовах змін, впливу техніки та близькості військового полігону .

Минуле і сьогодення: Переплетіння історичної пам’яті (чумаки, війна , сталінізм в образі Яцуби ) із сучасністю, осмислення минулого для пошуку моральних орієнтирів .

Особисті долі: Розкриття історій окремих персонажів: Лукія Рясна та капітан Дорошенко (нездійснене кохання ); Гриня Мамайчук (пошуки сенсу ); Ліна Яцуба (конфлікт з батьком, пошук шляху ); Уралов (особиста трагедія і прозріння ).

Роман складається з дванадцяти новел (“Ти—літай”, “Азбука Морзе”, “Червона торпеда”, “Лукія, голова робіткому”, “Мамайчуки”, “Передчуття океану”, “Пікетажистка”, “Капітан Дорошенко”, “Залізний острів”, “Полігон”, “Тут багато неба”, “Тронка”), кожна з відносно завершеним сюжетом. Цілісність досягається спільністю місця, часу, наскрізними персонажами та проблематикою. Структура “мозаїчна”, дозволяє панорамно охопити дійсність, вільно оперувати часом. Образ тронки є наскрізним символом, що об’єднує частини та покоління .

Зв’язок поколінь та спадкоємність традицій .

Людина і НТР: Двоїстість прогресу (благо і загроза), пошук гармонії .

Війна та мир: Пам’ять про війну, її наслідки, загроза ядерного конфлікту, антивоєнний пафос .

Боротьба зі спадщиною сталінізму: Критика догматизму, бюрократії, підозрілості, зневаги до людини (образ Яцуби).

Морально-етичні пошуки: Проблеми обов’язку, відповідальності, совісті, честі, правди, людяності, особистого вибору (“чи так ти живеш?”) .

Людина і природа: Взаємини з природою степу, її краса, вплив на людину, екологічні проблеми (чорні бурі) .

Кохання, вірність, сім’я: Пошук щастя, проблеми стосунків, самотності .

Свобода вибору та самореалізація особистості: Право на власний шлях, протистояння тиску .

Романтично-реалістичний стиль: Поєднання реалістичного зображення побуту з лірико-філософським та романтичним струменем.

Ліризм та емоційність: Насиченість почуттями, роздумами, емоційно забарвленими описами.

Символіка: Глибокий символічний підтекст образів (тронка , торпеда , ґирлиґа , полігон , Залізний острів , степ, море, канал, зорі), що надає твору філософського звучання.

Контраст: Використання протиставлень (старе-нове, земля-небо, війна-мир, гуманізм-догматизм).

Психологізм: Глибоке розкриття внутрішнього світу героїв через монологи, діалоги, психологічні деталі.

Пейзаж: Активна роль пейзажів степу та моря, що відображають стан героїв та ідеї автора.

Мова: Поетична, метафорична, ритмізована , багата на народно-розмовні елементи, діалектизми, професіоналізми, індивідуалізація мовлення.

Жанрова специфіка: Поєднання епічного та ліричного начал, мозаїчність структури роману в новелах.

Роман “Тронка” був написаний у період “хрущовської відлиги” і став знаковим твором української літератури того часу. За цей твір Олесь Гончар у 1964 році був удостоєний Ленінської премії. У романі вперше в українській літературі було гостро поставлено проблему викорінення сталінізму та боротьби старого з новим. Твір відзначається масштабністю, в ньому органічно поєднуються давнє минуле, сучасність і погляд у майбутнє, традиційний сільський побут і стрімкий технічний прогрес. Незважаючи на офіційне визнання, сам автор згодом вважав, що “Тронка” є певним творчим глухим кутом, що спонукало його до пошуку більш гострих тем і стилістичних рішень у наступному романі “Собор” (1968).

Олесь Гончар (Олександр Біличенко, 1918–1995) – видатний український письменник, учасник Другої світової війни, громадський діяч, голова Спілки письменників України (1959–1971). “Тронка” – знаковий твір періоду “відлиги”, що відійшов від монументалізму воєнних років до проблем мирного життя, гуманізму та критики сталінізму. За роман автор отримав Ленінську премію 1964 року. Твір викликав значний резонанс, високо оцінений за гуманізм та поетичність , хоча й містив певні риси оптимізму, властивого епосі, від якого автор пізніше відійшов у “Соборі”. Образ тронки (дзвіночка з гільзи) став символом перемоги життя над смертю та зв’язку поколінь. Роман екранізовано 1971 року.

Частина 1. Розширений аналітичний паспорт твору

Назва твору: “Тронка”.

Автор: Олесь Терентійович Гончар (справжнє ім’я – Олександр Терентійович Біличенко).

Рік написання та публікації: Роман був написаний у 1960–1962 роках, опублікований 1963 року в журналі “Вітчизна” та окремою книгою видавництвом “Дніпро”. Це був перший великий твір Гончара про сучасне мирне життя після тривалого періоду домінування воєнної тематики.

Історико-літературний контекст: Твір є одним із найяскравіших зразків української літератури періоду “хрущовської відлиги”. Цей час, позначений процесами десталінізації та певним ослабленням ідеологічного контролю, дозволив письменникам вийти за межі канонів соцреалізму. Дія відбувається в таврійських степах України в 1950–1960-х роках. “Тронка” стала подією в літературному житті, оскільки в ній автор, відійшовши від монументалізму попередніх років, зосередився на долі окремої людини, її внутрішньому світі, а також уперше в українській літературі так гостро порушив проблему викорінення пережитків сталінізму та його згубного впливу на людську психологію. Роман здобув широке визнання і був удостоєний Ленінської премії у 1964 році.

Літературний рід: Епос.

Жанр: Роман у новелах. Ця жанрова форма, майстерно розроблена в українській літературі Юрієм Яновським у “Вершниках”, була свідомо обрана Гончарем. Вона дозволила автору досягти панорамного охоплення дійсності, показати життя таврійського степу в усій його повноті та суперечностях – від прадавнього чабанського побуту до новітнього військового полігону. Форма новели дозволяє поєднати ліричні описи, філософські роздуми та реалістичні замальовки.

Композиція та структура: Твір складається з дванадцяти новел, кожна з яких має відносно завершений сюжет і власних центральних героїв. Назви новел: “Ти—Літай”, “Азбука Морзе”, “Червона Торпеда”, “Лукія, Голова Робіткому”, “Мамайчуки”, “Передчуття Океану”, “Пікетажистка”, “Полігон”, “Залізний Острів”, “Тут багато неба”, “Чорний яр”, “Тронка”. Хоча єдиний наскрізний сюжет відсутній, цілісність роману досягається кількома чинниками: спільністю місця дії (радгосп у таврійському степу, Центральна садиба, полігон), єдністю часу (“одне літо людського життя”), наскрізними персонажами, які переходять з новели в новелу (Тоня Горпищенко, Віталик Рясний, Лукія Рясна, майор Яцуба, капітан Дорошенко), та спільністю проблематики. Структура роману дозволяє вільно оперувати часовими пластами, поєднуючи сучасне, минуле (спогади про війну, історія Дорошенчихи) і майбутнє (мрії молоді).

Тематика: Центральною темою є людина, її духовний світ та моральний вибір в умовах науково-технічної революції. Роман розкриває широкий спектр тем: діалектика зв’язку поколінь, спадкоємність традицій; праця як основа буття і мірило духовності людини; пошук молоддю свого місця у складному сучасному світі; гуманізм проти догматизму та черствості; кохання як вища духовна цінність; відповідальність людини за долю планети; проблема війни і миру в глобальному та особистісному вимірах.

Проблематика: Твір порушує найгостріші філософські, соціальні та морально-етичні проблеми свого часу. Наскрізною є проблема “чи так ти живеш?”, що постає перед кожним героєм. Ключовою є проблема двоїстості науково-технічного прогресу: він несе благо (полегшення праці, освоєння космосу, як у новелі “Ти—Літай”), але водночас створює смертельну загрозу (військовий полігон, ризик ядерного знищення, дегуманізація). Надзвичайно гостро для 1963 року звучить проблема боротьби зі спадщиною сталінізму (сталінський догматизм, підозрілість, бюрократія, зневага до людини), втілена в образі Яцуби. Також у романі піднімаються екологічні проблеми (чорні бурі, загроза степу), проблеми історичної пам’яті та особистої совісті.

Ідейне спрямування: Головна ідея – утвердження пріоритету гуманізму, духовності та любові над будь-якими технічними досягненнями чи ідеологічними догмами. Гончар стверджує нерозривну єдність людини із землею, працею та природою як основу збереження людського в людині. Роман пронизаний антивоєнним пафосом, ідеєю несумісності життя та війни, творення та руйнування. Автор закликає до особистої відповідальності кожного за майбутнє планети та до необхідності переплавити засоби знищення на знаряддя мирної праці. Уславлення простих людей, їхньої стійкості, гармонії з природою та прагнення до кращого життя на тлі глобальних змін.

Система образів: Персонажі поділяються на кілька груп, що втілюють різні покоління та світогляди.

• Родина Горпищенків: Старий чабан Горпищенко є уособленням “землі”, народного коріння, тисячолітньої мудрості праці (його символ – ґирлиґа). Його син, льотчик Петро Горпищенко, – представник “неба”, науково-технічного прогресу, але він не відірваний від свого коріння. Тоня Горпищенко – їхня дочка і сестра, є емоційним та сюжетним центром багатьох новел (“Азбука Морзе”, “Залізний Острів”), вона втілює юність, енергію, пошук істини та справжнього кохання.
• Молоде покоління: Віталик Рясний, син Лукії, – інтелектуальний та технічно обдарований романтик. Його шлях – це пошук себе: від наївного радіохуліганства (“Азбука Морзе”) через смертельне випробування (“Залізний Острів”) до свідомого вибору (“Передчуття Океану”). Ліна Яцуба, дочка майора, – вразлива натура, що задихається в “залізному” світі батьківського догматизму і знаходить себе у вільній праці на будівництві каналу (“Пікетажистка”, “Тут багато неба”). Гриня Мамайчук, син ветерана-інваліда, – “некерований” правдошукач і скептик, чий бунт проти фальші та бюрократії набуває форми юродствування (“Мамайчуки”).
• Старше покоління (Носії ідей): Лукія Рясна, голова робіткому, – втілення дієвого гуманізму, відповідальності та незламної совісті (“Лукія, Голова Робіткому”). Капітан Дорошенко – романтичний образ “океану”, нездійсненого кохання Лукії, людина трагічної долі, що символізує неспокій та мрію (“Передчуття Океану”). Майор Яцуба – ідейний антагоніст, “динозавр культівської доби”, що уособлює мертву догму сталінізму, підозрілість та деспотизм. Уралов, начальник полігону, – образ людини, чия душа “розтанула” від особистої трагедії (смерть доньки Оленки), що приводить його до глибокого гуманістичного прозріння та усвідомлення злочинності війни (“Полігон”).

Ключові образи-символи:

• Тронка: Центральний символ роману. Це чабанський дзвіночок, що символізує музику мирного степу, гармонію, неперервність життя. Водночас, тронки часто виготовляли зі снарядних гільз. Таким чином, це символ тріумфу життя над смертю, зв’язку поколінь, пам’ять про війну, перетворена на інструмент мирної праці. Це “дзвін пам’яті” і гімн життю водночас.
• Ґирлиґа: Символ спадкоємності поколінь, зв’язку з землею, тисячолітньої мудрості простої праці.
• Полігон: Символ тривог “холодної війни”, антитеза гармонійному степу. Місце, де науково-технічний прогрес демонструє свій руйнівний, дегуманізуючий потенціал.
• Червона торпеда: Колодязне цебро, виготовлене з оболонки морської торпеди. Як і тронка, це символ конверсії – знаряддя смерті, що тепер служить життю, даючи людям воду.
• Залізний острів: Покинутий військовий корабель-мішень. Це символ мертвого, дегуманізованого світу, де панує лише “залізо”. Це алегорія світу-пастки, світу-полігону, що загрожує молодому коханню та життю.

Стиль: Для твору характерне поєднання реалістичного зображення деталей побуту та праці з виразним лірико-філософським та романтичним струменем (романтично-реалістичний стиль). Мова роману поетична, метафорична, ритмізована, з народним колоритом у діалогах. Пейзажі степу та моря відіграють активну роль, відображаючи внутрішній стан героїв та філософські ідеї автора. Твір відображає оптимізм 1960-х, але з нотками тривоги за майбутнє.

Частина 2. Критична стаття: “Тронка” Олеся Гончара – Гуманістичний код епохи “Відлиги”

Вступ: Роман на зламі епох

Роман Олеся Гончара “Тронка”, написаний у 1960–1962 роках і опублікований 1963-го, став не просто літературною подією, а й глибоким філософським осмисленням тектонічних зсувів у суспільній свідомості епохи “відлиги”. У цьому творі, що знаменував відхід від монументального соцреалізму до неоромантизму та екзистенційної проблематики, Гончар поставив ключові питання, що визначали моральні координати людства у другій половині XX століття. Це питання про місце людини в епоху науково-технічної революції (НТР), про особисту відповідальність за збереження миру та про крихкість гуманізму перед обличчям тоталітарної догми і нової “залізної” загрози глобального знищення. “Тронка” – це роман-діалог, в якому стикаються покоління, ідеології та самі основи буття: земля і небо, прадавня ґирлиґа і надзвукова ракета.

Жанр як філософська модель світу

Вибір жанрової форми роману в новелах є глибоко концептуальним. Епоха сталінізму культивувала в мистецтві моноліт, де індивідуальна доля була лише гвинтиком у державному механізмі. “Відлига” ж принесла децентралізацію, повернула фокус на окрему людину, її особисте життя, її унікальний внутрішній світ.

Структура “Тронки” ідеально віддзеркалює цю нову філософську парадигму. Світ роману складається з дванадцяти окремих, відносно автономних історій-долей – кожна новела є таким собі “островом” людського буття. Проте Гончар не показує світ атомізованим чи розірваним. Він майстерно пов’язує ці новели-долі новими, гуманістичними, а не примусово-ідеологічними, зв’язками. Це зв’язки крові та традиції (родина Горпищенків), спільної тривоги (полігон, що впливає на всіх), чистого кохання (лінія Тоні та Віталика) і спільної праці (будівництво каналу). Таким чином, жанрова форма “Тронки” стає моделлю десталінізованого світу, який відкинув удаваний моноліт і шукає справжню єдність у гуманізмі, любові та вільній праці.

Симфонія степу: Діалектика ґирлиґи та ракети

Роман пронизаний тим, що один з головних героїв, льотчик Петро Горпищенко, називає “запахом степу”. Степ у Гончара – це не просто тло, а жива субстанція, джерело моральної сили та неперервності буття. Автор вибудовує центральну діалектику твору на умовному протистоянні “землі” і “неба”.

“Земля” втілена в образі старого чабана Горпищенка. Він – хранитель прадавніх традицій. Його незмінний атрибут – ґирлиґа, що дісталася у спадок ще від діда-чабана, – є символом тисячолітнього досвіду, святості праці, глибокого зв’язку з землею. “Небо” – це його син Петро, льотчик реактивної авіації, людина НТР, що живе на “шалених надзвукових швидкостях”.

Гончар свідомо уникає банального конфлікту “батьків і дітей”, який був би неминучим у творі меншого масштабу. Натомість він пропонує модель гармонійної спадкоємності, діалектичної єдності. Старий чабан, сповнений суворої гідності, дивиться на синів кашкет з емблемою крил і виносить свій присуд: “Ні, ти — літай. Тобі — літати”. Він сам прагне неба, дбайливо вирощуючи тополі, які слугують орієнтиром для льотчиків. Водночас Петро, підкорювач стратосфери, знаходить найвищу цінність саме в земному, у своєму корінні: “Ніщо мені так не пахне, як наш степ”. У цьому полягає гуманістичний код Гончара: НТР, космос і ракети мають сенс лише тоді, коли вони одухотворені зв’язком із землею, традицією та людяністю.

Тривога “холодного” літа: Полігон та Залізний острів

Оптимізм “відлиги” у Гончара не є безхмарним; він пронизаний екзистенційною тривогою. Поряд із мирним, гармонійним степом чабанів існує полігон – похмура територія “холодної війни”, місце, де НТР демонструє свій руйнівний, антигуманний потенціал.

У новелі “Полігон” ця глобальна тривога майстерно персоніфікується в образі начальника полігону Уралова. Він не зображений як бездушний “гвинтик” військової машини. Це людина, що переживає найглибшу особисту трагедію – смерть своєї маленької доньки Оленки. Гончар показує, як крик хворої дитини, її беззахисність виявляються страшнішими за будь-які ракетні вибухи. Особисте горе стає потужнішим за будь-яку ідеологічну чи військову доцільність. Смерть доньки, яку, можливо, згубила сама атмосфера полігону (гуркіт, вібрації, стрес), призводить Уралова до болісного прозріння. Він починає усвідомлювати абсолютну несумісність життя (дитячої усмішки) і смертоносної “роботи” полігону. У фіналі новели він слухає мирний дзвін чабанської тронки, і цей звук стає для нього символом справжнього життя, якому протистоїть уся його попередня діяльність.

Тема загрози дегуманізації сягає свого апогею в новелі-засторозі “Залізний Острів”. Покинутий корабель-мішень, на якому через хлоп’ячу легковажність Віталика опиняються закохані Тоня і він сам, – це моторошна й потужна метафора. “Залізний острів” – це модель світу, де техніка остаточно перемогла життя. Це чисте, мертве залізо; об’єкт, що має лише одну функцію – бути мішенню. Це світ без природи, без води, без зв’язку (човен відірвався). Це алегорія світу, що перетворився на глобальний полігон, де людина – лише об’єкт для знищення, приречений на загибель. Випадковий порятунок Тоні й Віталика – це символічна перемога живого людського почуття, кохання, над мертвою “залізною” сутністю бездуховного прогресу.

Привид сталінізму: “Динозавр” Яцуба та бунт поколінь

“Тронка” стала одним із перших великих творів української літератури, що прямо поставив проблему необхідності викорінення сталінізму. Ця проблема втілена в одному з найсильніших образів роману – майорі у відставці Яцубі.

Яцуба – не просто “пережиток минулого”. Це активна, агресивна і небезпечна сила. Він є носієм тоталітарної свідомості: тотальної підозрілості (“всіх тримати в руках”), догматизму, нетерпимості до інакшості, свавілля. Він продовжує жити і діяти методами, засвоєними в таборах, де він був “громадянином начальником”. Він влаштовує самочинні “обшуки” у переселенців (“Лукія, Голова Робіткому”); він “пеленгує” і з садистським задоволенням знищує радіопередавач Віталика, звинувачуючи юнака у “засмічуванні ефіру” любовними посланнями; він намагається “залізною рукою” зламати волю власної дочки Ліни, примушуючи її до кар’єри, яку обрав він сам.

Конфлікт Яцуби з молоддю (Віталиком, Ліною) та з носіями дієвого гуманізму (Лукія Рясна) – це центральний соціальний конфлікт роману. Це боротьба “відлиги” проти “заморозків”. Яцуба не визнає права на особисте життя, на власну думку, на приватність. Втеча Ліни від батька на будівництво каналу (“Пікетажистка”) – це не просто побутовий конфлікт, а символічна втеча від “залізного”, мертвого світу батьківських догм у світ вільної, творчої праці, де панують інші, людяні стосунки (колектив бульдозериста Браги).

Символічний код роману: Тронка і Торпеда

Художній світ Гончара глибоко символічний. Найбуденніші речі набувають у нього філософського навантаження, поєднуючи дві головні теми роману – праці та пам’яті про війну.

У новелі “Червона Торпеда” чабани використовують для колодязя цебро, зроблене з оболонки морської торпеди. Яскраво-червоне, воно палає на сонці, як серце. Знаряддя смерті, що несло руйнацію, тепер дає людям воду – основу життя. Це не просто утилітарна деталь, а потужний символ перемоги життя, символ пам’яті про війну, яка не зникла, а була органічно вписана, “переплавлена” у мирну працю.

Цей мотив досягає свого апогею в образі тронки, що дав назву всьому твору. З одного боку, це чабанський дзвіночок, символ мирної праці, гармонії степу, неперервного ланцюга життя (ягня – вівця – руно). З іншого боку, як підтверджує і текст роману, тронки часто виготовляли зі снарядних гільз.

Як і торпеда-цебро, тронка – це метафора конверсії. Це знаряддя вбивства, перетворене на інструмент, що служить життю і створює його неповторну музику. У фіналі роману Віталик, від’їжджаючи в океан, у нове життя, чує у світанковій тиші далекий дзвін тронки – її веде Тоня, що залишається на землі. Цей звук стає символом нерозривного зв’язку, вірності та надії. У світі, якому загрожують нові ракети й полігони, Гончар через цей символ стверджує свій гуманістичний імператив: людство мусить знайти в собі силу переплавити знаряддя смерті на знаряддя життя, перетворити гуркіт вибухів на мирну музику “тронки”.

Висновок: Засторога і сподівання

“Тронка” Олеся Гончара – це твір-сповідь і твір-пророцтво. Написаний на піку “відлиги”, він увібрав у себе і її світлий оптимізм (віру в “добру” НТР, у силу кохання і творчої праці), і її приховані, глибинні тривоги (загрозу ядерної війни, живучість тоталітарної догми). Гончар створив поліфонічний портрет епохи, де кожна новела – це окремий голос у великому симфонічному хорі людства, що стоїть на роздоріжжі. Роман залишається вражаюче актуальним і сьогодні, адже поставлені ним питання – про баланс між технічним прогресом і духовністю, про небезпеку дегуманізації та про особисту відповідальність кожної людини за мир на планеті – є вічними питаннями буття. “Тронка” – це дзвін пам’яті і, водночас, мелодія незнищенної надії.