📘Святослав

Святослав: Київський князь, син Ігоря та Ольги. Центральний персонаж твору, втілення язичницького бойового духу Русі. Змальований як аскетичний, прямий, рішучий і хоробрий полководець, для якого військова честь і слава рідної землі є найвищими цінностями. Він віддає перевагу походам і життю в таборі, а не придворним інтригам Києва. Автор свідомо ідеалізує його, перетворюючи на мудрого державника, який веде війни заради “миру і спокою” для підкорених народів.

Княгиня Ольга: Мати Святослава, мудра й хитра правителька, що після смерті чоловіка Ігоря жорстко наводить лад у державі, впроваджуючи податкову реформу (“уроки й устави”). Прийнявши християнство, вона намагається вести виважену дипломатичну політику, що часто вступає в конфлікт із войовничою вдачею її сина-язичника.

Малуша: Онука Анта, донька Микули. Проста дівчина з Любеча, яку її брат Добриня привозить до Києва, де вона стає ключницею княгині Ольги. Вона кохана жінка Святослава і мати його сина Володимира. Її доля символізує переплетіння особистого життя з великою історією та уособлює чистоту, щирість і трагічну долю жінки з народу.

Добриня: Брат Малуші, який починає службу простим гриднем у княжій дружині. Завдяки хоробрості та вірності він здобуває авторитет і стає воєводою та довіреною особою Святослава, а згодом — вихователем (вуйком) свого небожа Володимира.

Ант: Старійшина полянського роду, представник старого, родоплемінного укладу життя, що відходить у минуле. Він втілює мудрість предків, повагу до традицій та єдність роду, яка руйнується під тиском нових феодальних відносин. Його загибель символізує кінець епохи.

Микула: Наймолодший син Анта, який залишається вірним батьківським заповідям. На відміну від братів, він не шукає багатства і влади, а намагається зберегти родове гніздо. Зрештою, він іде в похід зі Святославом як простий воїн, уособлюючи єдність хлібороба і воїна.

Бразд і Сварг: Сини Анта, які відходять від родового гнізда. Прагматичні та владолюбні, вони стають княжим посадником та ремісником відповідно, втілюючи новий тип людини, для якої особиста вигода та служба князю важливіші за родові зв’язки.

Уліб: Молодший брат Святослава. Зображений як протилежність братові: м’якший, схильний до християнства, ближчий до матері. Його образ підкреслює внутрішні суперечності в княжій родині.

Іоанн Цимісхій: Візантійський імператор, головний антагоніст, що уособлює хитрість, підступність і жорстокість імперії, яка прагне знищити Болгарію та Русь.

Борис: Кесар Болгарії, символ слабкості та приниження своєї держави перед Візантією.

Державотворча лінія Святослава: Центральна сюжетна лінія, що простежує шлях Святослава від юного княжича до грізного полководця. Вона охоплює його виховання, розгром Хозарського каганату, складну війну з Візантійською імперією на території Болгарії та його трагічну загибель від рук печенігів. Ця лінія показує Святослава як головну рушійну силу у зміцненні та розширенні Київської Русі.

Лінія занепаду родового ладу: Представлена історією родини старійшини Анта. Розпад його роду, де сини Бразд і Сварг обирають шлях особистого збагачення та служби князю, а вірним традиціям залишається лише Микула, символізує неминучу зміну суспільного устрою — перехід від родоплемінної общини до феодальних відносин.

Особиста лінія Святослава і Малуші: Трагічна історія кохання князя-язичника і дівчини-рабині, яка стає матір’ю майбутнього великого князя Володимира. Ця лінія розкриває конфлікт між особистими почуттями та державним обов’язком, соціальною нерівністю та зрештою показує, що навіть у великих історичних постатей є місце для глибоких людських переживань.

Дипломатична лінія княгині Ольги: Описує її діяльність як правительки-регентки. Сюди належать її поїздка до Константинополя, спроби налагодити рівноправні відносини з Візантією, прийняття християнства як політичний крок. Ця лінія контрастує з войовничою політикою Святослава, показуючи альтернативний, дипломатичний шлях розвитку Русі.

Роман складається з двох книг («Княгиня і рабиня» та «Над морем Руським»), які поділені на розділи, а ті, своєю чергою, на менші пронумеровані частини. Композиція твору є хронологічною та багатоплановою. Твір починається з поетичного прологу, що задає епічний тон. Експозиція знайомить з життям роду Анта. Зав’язкою слугує загибель Анта та передача його обов’язків сину Микулі. Розвиток дії охоплює походи Святослава, його боротьбу з Візантією та внутрішні інтриги. Кульмінацією є вирішальна битва на острові Хортиця та загибель князя. Розв’язка — це його поховання за язичницьким обрядом та початок нової історичної доби під проводом Володимира в Новгороді.

Єдність та незалежність держави: Центральна проблема твору. Автор показує, як через внутрішні чвари та зовнішні загрози гартувалася державність Київської Русі. Походи Святослава зображені як необхідна боротьба за суверенітет та місце Русі серед провідних держав тогочасної Європи.

Конфлікт старого і нового: Проблема розкривається через протистояння родоплемінних традицій (в особі старійшини Анта) та нових феодальних відносин, де особиста власність і служба князю витісняють родову єдність. Також це конфлікт язичництва, яке уособлює Святослав, і християнства, що його приймає Ольга.

Особистість та історія: На прикладі Святослава, Ольги, Малуші автор показує, як долі окремих людей вплітаються в історичний процес, впливаючи на нього, і як історичні обставини формують і ламають людські життя. Особливо гостро ця проблема постає в історії кохання Святослава і Малуші, де особисте щастя приноситься в жертву державним інтересам.

Зрада і вірність: Ця проблема проходить через увесь твір: від зради синами батьківських ідеалів (Бразд і Сварг) до політичної зради на міжнародному рівні (підступність Візантії, зрада болгарських боляр). На противагу цьому показана вірність рідній землі Святослава, Добрині та простих воїнів.

Соціальна нерівність: Роман показує розшарування суспільства на князів, бояр, дружинників та простих людей — смердів, закупів, рабів. Доля Малуші як “роби” і матері майбутнього князя є яскравим виявом цієї проблеми.

Епічний розмах: Автор створює широке панорамне полотно життя Київської Русі X століття, охоплюючи різні соціальні верстви, географічні простори та ключові історичні події.

Архаїзована мова: Текст насичений старослов’янізмами та історизмами («покон», «тул», «дворище»), що створює автентичну атмосферу епохи, але водночас мова залишається поетичною та близькою до народної пісенності.

Символіка: У творі широко використовуються символічні образи. Вогнище символізує родову єдність, стріла — війну та невідворотну долю, а лодія, на якій спалюють Святослава, є символом переходу у вічність.

Майстерність батальних сцен: Сцени боїв та походів описані динамічно, детально і з глибоким знанням військової справи того часу. Автор майстерно передає напругу битв, мужність воїнів та стратегію полководців.

Історична деталізація: Роман відзначається ретельним відтворенням матеріальної культури епохи: описи одягу, зброї, житла, побуту, їжі, придворного церемоніалу. Це занурює читача в історичний контекст і робить розповідь переконливою.

Контраст: Автор часто використовує прийом контрасту для загострення конфліктів: протиставлення язичника Святослава і християнки Ольги; безкорисливого Микули і жадібного Бразда; войовничої Русі та зманіженої, підступної Візантії.

Семен Скляренко (1901–1962) — видатний український письменник, майстер історичної прози. Роман “Святослав” є першою частиною задуманої трилогії про видатних київських князів; другу частину, “Володимир”, автор опублікував у 1962 році, а третю, “Ярослав”, завершити не встиг через передчасну смерть. Написаний у період “хрущовської відлиги”, твір став відповіддю на суспільний запит на великий національний епос, що утверджував тяглість української державницької традиції. З позицій сучасної незалежної України 2025 року, роман “Святослав” сприймається як потужний епічний твір, що оспівує боротьбу за суверенітет та показує складні й болісні відносини молодої держави з могутньою імперією, що є надзвичайно актуальним.