📘Старший боярин

Гордій Лундик: Головний герой, випускник учительської семінарії, представник народної інтелігенції. Переживає глибоку екзистенційну кризу, відчуття «закинутості» у ворожий світ. Його характер еволюціонує від рефлексуючого мрійника, прихильника ідей Винниченка, до рішучого діяча, що стає на шлях збройної боротьби. Його образ є частково автобіографічним, віддзеркалюючи душевний стан самого Осьмачки.

Варка Діяковська: Донька священика, кохана Гордія. Образ оповитий містикою та таємницею, вона несе тягар родової травми, пов’язаної з трагічною долею матері. Її постать символізує стражденну, зґвалтовану, але незнищенну душу України. Її втеча з монастиря та вибір на користь Гордія є символічним актом порятунку та єднання з активною визвольною ідеєю.

Отець Дмитро Діяковський: Батько Варки, священик. Трагічний образ, що втілює долю української еліти. У минулому — ідеальний громадський лідер та просвітитель, він переживає глибоку духовну кризу після смерті дружини, що призводить до занепаду. Проте під маскою зламаної людини він приховує діяльність отамана повстанського загону, символізуючи можливість відродження та переходу до активної боротьби.

Харлампій Пронь: Наречений Варки, заможний поміщик «з московською орієнтацією». Головний антагоніст, що є сучасним, соціально-політичним втіленням зла. Він зневажає українську культуру і народ, свідомо продовжуючи руйнівну справу свого демонічного попередника — Маркури Пупаня. Його образ є уособленням колоніального гніту.

Тітка Горпина Корецька: Тітка Гордія, яка його виховала. Вона є втіленням народної мудрості, моралі та традицій, хранителькою історичної пам’яті. Її трагічна загибель від рук Проня символізує руйнацію патріархального українського світу чужими, ворожими силами.

Маркура Пупань: Легендарний, демонічний персонаж з минулого. Жорстокий панський лановий, «антихрист» українського села. Його образ є архетипом одвічного, ірраціонального зла, тінь якого продовжує впливати на життя героїв, демонструючи історичну тяглість гноблення.

Кохання Гордія та Варки: Центральна сюжетна лінія, що є рушієм подій. Вона розвивається від ірраціонального, містичного потягу до свідомого екзистенційного вибору бути разом у боротьбі. Їхній союз — це створення власного світу на руїнах старого, акт бунту і надії.

Національно-визвольна боротьба: Ця лінія розкривається через ідеологічний конфлікт Гордія з Пронем та діяльність таємного «Першого куреня вільних українців» під проводом отця Дмитра. Вона показує перехід від просвітницьких ідей до збройного опору колоніальній політиці.

Містично-фольклорна лінія Маркури Пупаня: Розповідь-легенда про демонічного ланового створює метафізичний вимір конфлікту. Вона пояснює коріння зла, що панує в селі, і показує, що боротьба героїв є продовженням віковічної війни добра зі злом, що триває крізь покоління.

Твір складається з 14 розділів. Його композиція є багатошаровою.

Експозиція: Приїзд Гордія Лундика до села Тернівка та його перша ніч, сповнена екзистенційної тривоги та містичних передчуттів.

Зав’язка: Спонтанна нічна зустріч Гордія з Варкою, що започатковує їхні драматичні стосунки та основний конфлікт.

Розвиток подій: Розгортання любовної історії на тлі соціальних та національних суперечностей. Важливим елементом є вставна новела — розповідь тітки Горпини про Маркуру Пупаня, що є ідейно-композиційним центром твору. Конфлікт загострюється, що змушує Гордія стати на шлях боротьби.

Кульмінація: Експропріація маєтку Проня, під час якої Гордій вбиває свого ворога і водночас дізнається, що сам став обмовленим убивцею власної тітки.

Розв’язка: Зустріч Гордія та Варки на могилі тітки, їхній символічний обряд вінчання-клятви. Спільна втеча героїв у невідомість є відкритим фіналом, що символізує невизначеність майбутнього, але й надію на порятунок через любов і спільну боротьбу.

Проблема національної ідентичності та визвольної боротьби: Центральний конфлікт між прагненням зберегти українську самобутність та руйнівною колоніальною силою.

Проблема екзистенційної самотності та абсурдності буття: Герої, особливо Гордій, переживають відчуття «закинутості» у ворожий світ. Кохання постає єдиним порятунком від відчуження.

Проблема метафізичної боротьби добра і зла: Конфлікт має не лише соціальний, а й глибокий філософський вимір, уособлений у протистоянні життєствердних сил та демонічного начала.

Проблема злочину і кари та морального вибору: Дослідження меж дозволеного у боротьбі зі злом, коли насильство стає єдиною відповіддю на жорстокість.

Проблема впливу минулого на сьогодення: Трагічні події минулого (історія Маркури, смерть матері Варки) продовжують визначати долі героїв, що підкреслює ідею тяглості історії.

Проблема конфлікту інтелігенції та народу: Відображена в еволюції Гордія, який від теоретичних ідеалів переходить до реальної боротьби, знаходячи шлях до єднання з долею свого народу.

Глибокий психологізм: Розкриття внутрішнього світу героїв через внутрішні монологи, потік свідомості, що передає їхні найтонші переживання та емоційні стани.

Експресіоністична поетика: Створення атмосфери тривоги, жаху та напруги. Використання ірраціональних елементів (сни, галюцинації), деформація реальності через суб’єктивне сприйняття героїв.

Символізм та алегоричність: Твір насичений образами-символами (церква, місяць, кінь Ремез, пісня), а персонажі часто виступають як носії архетипних ідей (Варка — душа України, Пронь — колоніальне зло).

Використання фольклорних мотивів: Органічне вплетення народних легенд, пісень, вірувань та обрядів, що надає твору національного колориту та поглиблює його метафізичний зміст.

Імпресіоністичні пейзажі: Описи природи є динамічними, емоційно насиченими та слугують дзеркалом душевних станів героїв, підкреслюючи їхні переживання.

Тодось Осьмачка (1895–1962) – видатний письменник «Розстріляного Відродження», який пережив жорстокі репресії радянського режиму, зокрема каральну психіатрію, і був змушений емігрувати. Повість «Старший боярин» є глибоко особистим твором, в якому відбилася трагічна доля автора та його манія переслідування. Образ антагоніста Проня, який говорить про «всевидяче око», є прямою проєкцією страхів письменника перед тоталітарною системою. Твір є не лише художнім осмисленням історії, а й екзистенційною драмою, в якій особиста трагедія митця переноситься на універсальний рівень національного буття.

Частина I: Розширений Аналітичний Паспорт Повісті «Старший Боярин»

1. Історико-літературний контекст твору

1.1. Характеристика епохи: Українське село 1912 року як художній хронотоп

Дія повісті «Старший боярин» розгортається у 1912 році, що є знаковою часовою координатою. Цей період в історії Російської імперії характеризувався відносною стабільністю напередодні Першої світової війни, однак під поверхнею спокою назрівали глибокі соціальні та національні суперечності. Це час після столипінської аграрної реформи, яка, хоч і була спрямована на руйнування традиційної общини, в Україні, де общинне землеволодіння не мало такого поширення, як у Росії, лише посилила соціальне розшарування селянства та загострила земельне питання.

У своєму творі Тодось Осьмачка свідомо ідеалізує патріархальне українське село, перетворюючи його на сакральний простір, мікрокосм, що уособлює всю Україну. Село Тернівка з його мальовничими садибами, церквою на пагорбі, працьовитими людьми та глибоким зв’язком із природою постає як втілення гармонії, втраченого раю. Цей ідилічний образ слугує потужним контрастом до руйнівних, демонічних сил, що вторгаються в цей світ і загрожують його існуванню.

Проте, аналізуючи твір, неможливо ігнорувати той факт, що він був написаний у 1944 році, в розпал іншої, ще страшнішої історичної катастрофи. Це створює унікальний ефект подвійного хронотопу. Автор дивиться на 1912 рік не як історик, а як митець, що пережив трагедію «Розстріляного Відродження», Голодомор, репресії та Другу світову війну. Таким чином, 1912 рік у повісті — це не просто історична декорація, а ретроспективна візія, ностальгійна елегія за світом, що стоїть на порозі самознищення. Ідилічна картина українського села забарвлена трагічним передчуттям майбутніх катаклізмів, що надає оповіді глибокої напруги та фаталізму. Повість стає не стільки реконструкцією минулого, скільки реквіємом за втраченою гармонією, де спогади про минуле освітлені трагічним знанням про майбутнє.

1.2. Тодось Осьмачка: Трагедія митця і її відображення у творчості

Для повного розуміння повісті «Старший боярин» необхідно звернутися до трагічної долі її автора. Тодось Степанович Осьмачка (1895–1962) народився в селі Куцівка на Черкащині в селянській родині, що назавжди визначило його світогляд, глибоко вкорінений у народну культуру, фольклор та міфологію. У 1920-х роках він став яскравою постаттю українського літературного життя, належав до угруповань «Ланка» (згодом МАРС), був сучасником і товаришем ключових фігур «Розстріляного Відродження».

Його творчий шлях був брутально перерваний репресивною машиною радянського режиму. Жорстокі переслідування, арешти, ув’язнення та застосування каральної психіатрії змусили письменника симулювати божевілля, аби врятувати життя. Цей постійний тиск і страх призвели до розвитку реальних психічних розладів, зокрема, манії переслідування, яка не полишала його до кінця днів. У 1942 році йому вдалося емігрувати. Повість «Старший боярин» була завершена ним у 1944 році в еміграції, а видана 1946 року в Німеччині.

Твір є не просто текстом з автобіографічними мотивами, а глибоко особистісною екзистенційною драмою. Особисті страхи автора знаходять пряме художнє втілення на сторінках повісті. Коли антагоніст Харлампій Пронь говорить головному герою Гордію Лундику: «У нас скрізь око є, про яке вам і не сниться. І воно знайде для вас дорогу до чорта!» , — це звучить як пряма проекція манії переслідування самого Осьмачки. Пронь стає художнім уособленням всепроникної, невблаганної тоталітарної системи, яка полювала на письменника все його свідоме життя. Відчуття «закинутості» Гордія у ворожий світ, його самотність і тривога — це безпосереднє віддзеркалення душевного стану автора. Таким чином, боротьба Гордія з Пронем є сублімацією власної боротьби Осьмачки з режимом, а фінальна втеча героїв — це втілена мрія митця про порятунок і свободу, якої він сам так і не зміг повною мірою досягти.

2. Жанр, стиль та художній метод

2.1. Жанрова природа: синтез лірико-психологічної повісті та модерністського роману

Жанр «Старшого боярина» важко визначити однозначно. Літературознавці називають його повістю , проте за глибиною психологічного аналізу, філософською насиченістю та символічною багатошаровістю твір тяжіє до модерністського роману-роздуму. Динамічний, пригодницький сюжет тут підпорядкований головній меті — розкриттю внутрішнього світу героїв, їхніх екзистенційних переживань та осмисленню долі України. Це синтетичний жанр, що поєднує ліризм, психологізм та епічну широту.

2.2. Експресіонізм як домінантний стиль

Тодось Осьмачка є одним із найвиразніших представників експресіонізму в українській літературі, причому його експресіонізм має глибоко національне коріння. У повісті ця стильова домінанта проявляється в кількох ключових аспектах:

• Психологічна напруга та «межові ситуації»: Текст пронизаний атмосферою тривоги, страху, розпачу. Вже перша ніч Гордія в клуні — це занурення у стан екзистенційного жаху перед «світовою безоднею». Герої постійно перебувають у стані крайнього емоційного напруження.
• Ірраціоналізм та містика: Реальність у творі тісно переплітається зі снами, галюцинаціями, народними віруваннями та містичними одкровеннями. Візія Гордія про падіння місяця, моторошний спів потопельниці з яру, розповідь-легенда про демонічного Маркуру Пупаня — все це створює світ, де закони логіки поступаються місцем ірраціональним силам.
• Деформація реальності: Навколишній світ сприймається через загострену, гіпертрофовану, суб’єктивну свідомість героїв. Пейзажі стають дзеркалом їхніх душевних станів: природа або гармонійна й ідилічна, або моторошна й загрозлива, залежно від внутрішніх переживань персонажа.
• Алегоричність образів: Персонажі часто виступають не стільки як реалістичні характери, скільки як носії певних ідей та архетипів. Гордій уособлює пробудження національної свідомості, Пронь — колоніальне зло, Варка — містичну душу України.

2.3. Символізм та імпресіонізм у поетиці твору

Поряд з експресіонізмом, поетика твору збагачена елементами символізму та імпресіонізму.

• Символізм: Текст насичений образами-символами, що мають глибокий підтекст. Церква символізує духовний центр українського світу, місяць — таємничу, ірраціональну силу, кінь Ремез — демонічне начало, а пісня — голос народної душі, її туги та пам’яті. Осьмачка, близький до символізму у своїй поезії, надає йому в прозі особливого, народного забарвлення.
• Імпресіонізм: Цей стиль проявляється насамперед у пейзажних описах. Природа у Осьмачки динамічна, мінлива, сповнена світла, кольорів та звуків. Автор майстерно передає миттєві враження, гру світлотіні, найтонші нюанси настрою, які природа викликає в душі героя.

Поєднання цих стилів не є випадковою еклектикою, а становить свідомий художній прийом, що відображає складність світогляду автора. Експресіонізм передає трагізм, біль і бунт; символізм виводить конфлікт на метафізичний рівень боротьби добра і зла; імпресіонізм оспівує красу української природи та ліризм кохання. Цей стилістичний синкретизм дозволяє Осьмачці створити багатовимірну, об’ємну картину буття, де ідилічна краса існує пліч-о-пліч із жахом та трагедією.

3. Сюжетно-композиційна організація тексту

3.1. Ключові елементи сюжету

Сюжет повісті, на перший погляд, обертається навколо любовної історії, але насправді є значно складнішим і розгортається на кількох рівнях: соціально-побутовому, національно-визвольному та містично-філософському.

• Експозиція: Червень 1912 року. Випускник учительської семінарії Гордій Лундик приїжджає в рідне село Тернівку. Перша ж ніч у клуні занурює його в стан екзистенційної тривоги, підсиленої таємничою жіночою піснею, що лунає з яру.
• Зав’язка: Випадкова нічна зустріч Гордія з донькою священика Варкою Діяковською, яка таємничо проникає у власний дім через димар. Між ними спалахує ірраціональний, майже тваринний потяг, що завершується першим конфліктом.
• Розвиток дії: Сюжет розгортається стрімко. Тітка Горпина розповідає Гордію моторошну легенду про Маркуру Пупаня, що стає ключем до розуміння природи зла в повісті. Поїздка Гордія з Варкою, нареченою багатія Харлампія Проня, переростає у відкрите зіткнення. Поворотним моментом стає візит Гордія до отця Діяковського, де відбувається ідеологічна сутичка з Пронем. Гордій, не витримавши антиукраїнських висловлювань Проня, б’є його, що провокує постріл і остаточно ставить героя поза законом. Він змушений тікати і приєднується до таємного повстанського загону, очолюваного отцем Діяковським.
• Кульмінація: Загін здійснює експропріацію грошей у Проня. Під час операції Гордій вбиває свого ворога. У цей же момент він дізнається, що його тітка Горпина трагічно загинула, а Пронь встиг звинуватити у її смерті саме Гордія, перетворивши його на душогуба в очах громади.
• Розв’язка: Гордій зустрічається з Варкою, яка втекла з монастиря, на могилі тітки. Вони здійснюють символічний обряд вінчання-клятви, поєднуючи свої долі. Їхня спільна втеча в невідомість, у селянському одязі, стає актом екзистенційного вибору, бунту і надії на порятунок через любов та спільну боротьбу.

3.2. Композиційні особливості

Композиція твору є складною та багатошаровою.

• Структура: Повість складається з 14 розділів, кожен з яких має власну мікро-функцію, динаміку та емоційне забарвлення, рухаючи сюжет уперед.
• Вставна новела: Розповідь тітки Горпини про Маркуру Пупаня (розділ 3) є не просто епізодом, а ідейно-композиційним центром твору. Ця легенда створює міфологічний контекст для сучасних подій, пояснюючи їхнє метафізичне коріння і показуючи тяглість боротьби зі злом.
• Рамкові мотиви: Мотив таємничої нічної пісні, що з’являється на початку твору , знаходить своє пояснення в легенді про матір Варки, збезчещену Пупанем. Цей мотив обрамлює містичну лінію повісті, пов’язуючи долі кількох поколінь.
• Відкритий фінал: Втеча героїв «у нікуди» є типовим для модерністської прози прийомом. Вона символізує невизначеність майбутнього як для окремої людини, так і для всієї нації. Це не традиційний щасливий кінець, а радше вияв трагічного оптимізму — надія на порятунок через любов і боротьбу, попри відсутність будь-яких гарантій на успіх.

4. Система образів: Архетипи та характери

4.1. Гордій Лундик: Еволюція українського інтелігента

Образ Гордія Лундика є динамічним і проходить складну еволюцію. На початку твору він — типовий представник народної інтелігенції свого часу: випускник учительської семінарії, сповнений просвітницьких ідеалів, прихильник творчості Винниченка, він розмірковує про соціальну справедливість і необхідність відібрати землю у поміщиків. Водночас він переживає глибоку екзистенційну кризу, відчуваючи свою самотність і «закинутість» у ворожий, байдужий космос. Його стихійний, ірраціональний потяг до Варки виводить його за межі раціональних ідеологічних схем.

Конфлікт із Пронем стає каталізатором його внутрішньої трансформації. Він переходить від слів та мрій до рішучої дії: удар, що є відповіддю на образу національної гідності, приєднання до повстанців і, нарешті, вбивство ворога. Еволюція Гордія — це алегоричний шлях пробудження національної свідомості. Його перехід від захоплення соціалістичними ідеями до збройної боротьби в загоні отця Діяковського символізує розчарування української інтелігенції в інтернаціональних доктринах і її звернення до національно-визвольних ідей. Він стає патріотом, для якого доля України виявляється важливішою за особисте благополуччя та навіть за саму ідею служіння народу через освіту.

4.2. Варка Діяковська: Містична душа України

Образ Варки є одним із найскладніших і найзагадковіших у творі. Вона оповита атмосферою таємниці та містики, її поведінка часто ірраціональна. Вона пов’язана з потойбічним світом: її нічні вилазки на дах, її спів, що нагадує голос її матері-потопельниці, її зв’язок з народними віруваннями та ворожінням. Варка несе на собі тягар родової травми — трагедії її матері, яка стала жертвою демонічного Маркури Пупаня. Ця обставина робить її образ символом зґвалтованої, стражденної, але незнищенної України. Її характер суперечливий: вона водночас сильна і рішуча (різко відбиває залицяння Гордія, б’ючи його батогом), і глибоко вразлива та самотня, що штовхає її до рішення піти в монастир. У фіналі вона робить свідомий екзистенційний вибір — тікає з монастиря, щоб поєднати свою долю з Гордієм. Цей вчинок символізує порятунок душі України через її єднання з носієм активної визвольної ідеї.

4.3. Отець Дмитро Діяковський: Трагедія зламаного лідера

Отець Дмитро — трагічний образ, що втілює долю української еліти. У минулому він був ідеальним лідером: зразковий господар, просвітитель, добрий пастир, який дбав про добробут і духовність свого народу, перетворюючи село на квітучий оазис. Трагедія дружини, жертви Пупаня, стає для нього фатальним ударом, який ламає його дух. Він занурюється в пияцтво та таємничу, майже божевільну нічну боротьбу з привидом минулого зла. Це символізує занепад і безсилля старої української еліти перед обличчям брутальної, ірраціональної сили. Проте дух отця Дмитра не скорений до кінця. У фіналі він знаходить у собі сили для відродження і стає отаманом повстанського загону, переходячи від пасивної скорботи до активної боротьби. Його образ є трагічним, але несе в собі ідею можливого відродження.

4.4. Харлампій Пронь та Маркура Пупань: Втілення антиукраїнського зла

Осьмачка створює два образи, що уособлюють зло, яке нищить Україну, — міфологічне та сучасне.

• Маркура Пупань — це демонічний, майже фольклорний персонаж з минулого. Він є уособленням одвічного, ірраціонального зла, «антихристом» патріархального українського раю. Він не просто вбиває, а розбещує душі, руйнує родини, сіє страх і розбрат.
• Харлампій Пронь — це сучасне, соціально-політичне втілення цього зла. Він — український поміщик «з московською орієнтацією» , який відкрито зневажає українську мову, культуру та народ, погрожуючи стріляти в Україну, «як у дику свиню». Він свідомо наслідує Маркуру, купуючи чорного коня, схожого на легендарного Ремеза, і продовжуючи його справу руйнації.

Таким чином, Осьмачка демонструє історичну тяглість зла. Воно не є випадковим явищем, а має глибоке коріння і здатне реінкарнуватися в нових, сучасних формах. Маркура — це архетип, а Пронь — його політичне втілення у ХХ столітті. Боротьба з ними — це не просто соціальний конфлікт, а метафізична, екзистенційна війна, що триває крізь покоління. Вбивство Проня Гордієм є символічним продовженням тієї битви, яку почали його батько та односельці проти Маркури.

4.5. Тітка Горпина: Символ патріархальної України

Тітка Горпина є втіленням народної мудрості, традицій, моралі та працьовитості. Вона — хранителька родової та історичної пам’яті, саме з її вуст звучить легенда про Пупаня. Її охайне, гармонійне господарство — це модель ідеального українського світу. Її трагічна смерть від рук Проня та його поплічника, а також фальшиве звинувачення, кинуте на Гордія, символізують брутальну руйнацію цього патріархального світу, знищення його моральних основ підступними, чужими силами.

5. Проблематика та ідейний світ твору

Повість «Старший боярин» порушує низку глибоких філософських, соціальних та національних проблем:

• Національна ідентичність та визвольна боротьба: Центральним у творі є конфлікт між українським світом, що прагне зберегти свою самобутність, та антиукраїнською, колоніальною силою, що намагається його знищити. Повість ставить гостре питання про шляхи та методи боротьби за національне визволення.
• Екзистенційна самотність та порятунок через кохання: Головні герої, особливо Гордій, переживають глибоке відчуття самотності, абсурдності буття та «закинутості» у ворожий світ. У цьому світі кохання постає єдиною рятівною силою, здатною подолати відчуження, з’єднати розірвані душі і надати сенс існуванню.
• Метафізична боротьба добра і зла: Конфлікт у повісті має не лише соціально-політичний, а й глибокий метафізичний вимір. Це вічна боротьба між світлими, життєствердними силами (любов, краса природи, традиція, віра) та демонічним, руйнівним началом, уособленим в образах Маркури та Проня.
• Конфлікт інтелігенції та народу: Ця проблема втілена в образі Гордія, який повертається з «науки» в село і намагається знайти своє місце. Його початкові теоретичні ідеї виявляються відірваними від жорстокої реальності, і лише через особисту трагедію та участь у реальній боротьбі він знаходить шлях до справжнього єднання з долею свого народу.

Частина II: Критична Стаття: «Старший Боярин» як Екзистенційна Драма Української Душі

Вступ: Повість Осьмачки в каноні українського модернізму

Повість Тодося Осьмачки «Старший боярин», завершена 1944 року, є одним із найскладніших і найглибших творів українського модернізму. Вона виходить далеко за межі соціально-побутової чи історичної прози, являючи собою унікальний синтез експресіоністичної драми, символістської алегорії та екзистенційного роману. Через призму особистих доль героїв, що розгортаються на тлі ідилічного, але приреченого українського села 1912 року, автор створює багатовимірний міф про трагедію та незнищенність української душі у ХХ столітті. Цей твір є не лише художнім осмисленням національної історії, а й глибоко особистісною сповіддю, в якій травматичний досвід переслідуваної людини переноситься на універсальний рівень національного буття.

Експресіонізм як ключ до світу Осьмачки: Поетика “межової ситуації”

Творчість Тодося Осьмачки є яскравим прикладом українського експресіонізму, який живився не стільки західноєвропейськими впливами, скільки трагічною національною історією та особистою долею митця. Атмосфера повісті пронизана відчуттям тривоги, ірраціонального жаху та катастрофи, що насувається. Вже перша ніч головного героя Гордія Лундика в клуні — це не просто пейзажна замальовка, а занурення у стан екзистенційного жаху перед «світовою безоднею», де людина відчуває себе «манюсенькою» і «рокованою на поталу комусь страшному і незбагненому». Його візія падіння місяця, моторошна пісня з яру, що змушує «небо возноситись вище і вище», — усе це створює світ на межі реальності та марення, світ, де ось-ось станеться невідворотне лихо.

Читач бачить цей світ очима героїв, чия свідомість деформована внутрішньою напругою. Реальність змішується зі снами (пророчий сон тітки Горпини про Маркуру Пупаня), галюцинаціями (візії Гордія про дівчину на церкві), містичними подіями (таємничі нічні ритуали Варки). У цьому світі, де грань між реальним та уявним майже стерта, відбивається не лише стильова настанова експресіонізму, а й травмований психічний стан самого автора. Роки переслідувань, арештів та каральної психіатрії сформували у Осьмачки манію переслідування, яка стала невід’ємною частиною його світовідчуття. Тому він не просто використовує експресіонізм як літературний прийом. Його власний психологічний стан стає цим прийомом. Він не імітує жах і тривогу — він живе в них і транслює їх у текст. Світ «Старшого боярина» такий переконливий у своїй ірраціональності саме тому, що є автентичним світовідчуттям людини, загнаної на межу божевілля.

Міф про Маркуру Пупаня як структуральний центр повісті

Легенда про демонічного Маркуру Пупаня, яку розповідає тітка Горпина, є не просто фольклорною вставкою, а ідейним та структурним ядром твору. Маркура — це архетип зла, що має надприродну, демонічну силу. Він не просто вбиває — він розбещує душі, забирає жінок (символ життя і майбутнього нації), руйнує гармонію українського світу. Він є «антихристом» патріархального раю, що прийшов «нізвідки».

Цей міф переводить конфлікт повісті з соціально-побутового на метафізичний рівень. Боротьба селян з Маркурою в минулому, містична боротьба отця Дмитра з його привидом і, нарешті, реальна боротьба Гордія з Харлампієм Пронем — це етапи однієї вічної війни. Пронь, який свідомо наслідує Маркуру, купуючи чорного коня, і відкрито заявляє про свою ненависть до України, підтверджує, що це зло не зникло, а лише змінило форму, ставши політичним та ідеологічним. Таким чином, Осьмачка стверджує, що боротьба за Україну — це не лише політична дія, а й духовний спротив одвічному, метафізичному злу, що здатне реінкарнуватися в різні історичні епохи.

Екзистенціалізм по-українськи: Самотність, вибір та бунт

Філософські роздуми Гордія на початку твору є класичним зразком екзистенційних переживань: відчуття абсурдності буття, самотності людини у байдужому Всесвіті, страх перед «незбагненним». Ці мотиви, співзвучні з творами європейських екзистенціалістів, в Осьмачки набувають виразного національного забарвлення. Самотність у його творі — це не лише філософська категорія, а й «екзистенційно-українська» реальність. Це самотність людини, позбавленої власної держави, культури, дому; самотність інтелігента, відірваного від народу; зрештою, самотність емігранта, яким був сам автор.

У цьому абсурдному, ворожому світі єдиний порятунок — це акт вільного вибору, спрямований на іншу людину. Кохання Гордія та Варки — це не романтична ідилія, а відчайдушний стрибок через прірву самотності. Їхній союз — це створення власного мікро-світу, власної «батьківщини» на руїнах старого світу. Фінал повісті є апофеозом цього екзистенційного бунту. Втеча героїв — це бунт проти долі, суспільства, історії. Їхній символічний шлюб-клятва на могилі тітки — це створення нового союзу, нової моралі, заснованої не на суспільних законах, а на особистій вірності перед лицем смерті. Це найвища форма екзистенційної свободи, вибір власного шляху всупереч усьому.

Висновки: Трагічний оптимізм «Старшого боярина»

Попри трагізм подій — смерть тітки Горпини, духовний занепад отця Дмитра, вбивство Проня, вимушену втечу героїв — головна ідея твору є глибоко оптимістичною. Однак це оптимізм не наївний, а трагічний, вистражданий. Осьмачка стверджує, що порятунок можливий не через зміну зовнішніх обставин, які часто є ворожими і нездоланними, а через внутрішню силу людського духу, через здатність до любові та вільного вибору.

У літературному контексті “Старший боярин” близький до “Тіней забутих предків” Коцюбинського (фольклор + психологія) та “Чорної ради” Пантелеймона Куліша (історична драма). В еміграційній літературі – паралелі з “Тигроловами” Багряного: втеча як опір. Сучасна рецепція: в Україні твір вивчається в контексті постколоніалізму (праці Віри Агеєвої), на Заході – як зразок травматичної літератури (дослідження діаспори). На X обговорення фокусуються на “забутій класиці”: користувачі відзначають містику як “український Гоголь”, але критикують за “хаотичний сюжет”.

«Старший боярин» — це гімн Україні. Не ідеальній чи міфічній, а реальній, трагічній, розіп’ятій, але незнищенній, доки існують люди, здатні на любов і боротьбу. У фіналі Гордій та Варка, йдучи в невідомість, несуть цю Україну в собі. Їхній союз, скріплений клятвою на могилі, стає запорукою її майбутнього відродження. У час, коли метафізична боротьба, описана Осьмачкою, продовжується з новою силою, його твір залишається надзвичайно актуальним, нагадуючи, що справжня перемога здобувається не лише на полях битв, а й у глибинах людського серця.