📘Солодкий світ!..

Ліричний герой: Це глибоко рефлексуюча особистість, яка пройшла через важкі випробування («довгі муки безсердечних літ») і досягла стану внутрішньої рівноваги та просвітлення. Його світосприйняття позначене єдністю з природою, коханою жінкою та всесвітом. Він постає носієм гуманістичних цінностей, що утверджує красу та любов як основу буття, здатну протистояти зовнішньому хаосу. Центральним для нього є мотив прозріння — раптового духовного осяяння, що кардинально змінює його світосприйняття.

Кохана: Її образ є невіддільною частиною прекрасного світу ліричного героя. Її «погляд, ніби пролісок несмілий» є одним із ключових елементів, що уособлює ніжність, чистоту, весняне пробудження почуттів і стає каталізатором духовного перетворення героя.

У творі відсутній подієвий сюжет. Його замінює розвиток почуття та філософської думки ліричного героя, його шлях від пережитих страждань до осягнення гармонії буття.

Вірш написаний у формі ронделя і складається з трьох строф, об’єднаних рефреном «Солодкий світ», що слугує емоційним камертоном твору. Композиція чітко відповідає розвитку авторської думки.

Перші дві строфи (експозиція): Виконують функцію тези. Вони змальовують ідилічну картину «солодкого світу» через образи природи («простір блакитно-білий», «сонце — золотий небесний квіт») та почуття кохання («твій погляд, ніби пролісок несмілий»).

Третя строфа (філософське узагальнення): Є кульмінацією, що переводить розповідь у філософську площину. Вона містить риторичне питання про джерело цього раптового прозріння, що є логічним завершенням попередніх рефлексій ліричного героя.

Гармонія людини і світу: Пошук єдності між внутрішнім станом людини та красою навколишнього середовища.

Сенс буття і природа щастя: Філософська дилема про джерело прозріння: чи є воно божественною благодаттю, дарунком згори («янголи нам свічі засвітили»), чи результатом внутрішньої роботи, власного самоусвідомлення людини («ми самі прозріли й зрозуміли»).

Духовний спротив хаосу: Проблема збереження внутрішньої цілісності, людяності та здатності бачити красу як форма екзистенційного опору руйнації та жорстокості зовнішнього світу.

Цінність страждання: Усвідомлення того, що досвід «довгих мук» не є руйнівним, а навпаки — необхідною умовою для глибокого осягнення краси та гармонії буття.

Епітети: солодкий світ, простір блакитно-білий, золотий небесний квіт, дух ширококрилий, тонких віт, погляд несмілий, спогад нерозумно-милий, безсердечних літ. Вони виконують не лише описову, а й емоційно-оцінну функцію.

Порівняння: «Твій погляд, ніби пролісок несмілий, / Немов трава, що зеленить граніт, / Неначе спогад нерозумно-милий…». Ці розгорнуті порівняння поглиблюють образи, встановлюючи точні зв’язки між явищами природи та людськими почуттями.

Метафори: «сонце — золотий небесний квіт», «благословляє дух ширококрилий», «янголи нам свічі засвітили». Вони надають переживанню ліричного героя універсального, позачасового значення.

Символи: «трава, що зеленить граніт» — потужний символ незламної життєвої сили, що перемагає смерть і руїну.

Риторичне питання: «Чи янголи нам свічі засвітили… / Чи ми самі прозріли й зрозуміли…» залишає фінал відкритим, запрошуючи читача до співроздумів.

Рефрен: Повторення рядка «Солодкий світ» є потужним композиційним та смисловим прийомом, що утверджує головну ідею твору.

Інверсія: «дух ширококрилий», «пролісок несмілий» — для ритмічної організації та акцентування на ключових образах.

Лексика: Використання старослов’янізмів («благословляє», «прозріли») надає мові поезії урочистого, піднесеного характеру та підкреслює сакральний характер пережитого одкровення.

Максим Рильський (1895–1964) належав до мистецького угруповання київських неокласиків, яке також називали «ґроном п’ятірним». До його ядра, окрім Рильського, входили Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара та Освальд Бургардт (Юрій Клен). Неокласики протиставляли себе ідеологізованим літпроцесам, обстоюючи принципи «чистого мистецтва», культ досконалої форми та орієнтацію на класичну спадщину. «Солодкий світ!..» є квінтесенцією їхньої естетичної програми. Цей твір увійшов до збірки «Синя далечінь» (1922), де центральний образ «синьої далечіні» символізує ідеальний світ культури та гармонії. На відміну від пошуку ідеалу «десь», цей вірш пропонує шлях до гармонії через внутрішнє переродження, яке дозволяє побачити вічність у миті «тут і зараз».

Частина 1: Розширений аналітичний паспорт твору “Солодкий світ!.. “

1.1. Загальна характеристика

Ідентифікаційні дані: Поезія “Солодкий світ!..” належить перу видатного українського поета Максима Тадейовича Рильського (1895-1964). Твір було написано у 1919 році , в один із найдраматичніших періодів української історії. Вперше вірш був опублікований у знаковій для поета збірці “Синя далечінь”, що побачила світ у 1922 році.  

Літературний контекст: Цей сонет є одним із найяскравіших зразків раннього, неокласичного періоду творчості Максима Рильського. У 1920-х роках поет належав до мистецького угруповання київських неокласиків, яке також називали “ґроном п’ятірним”. До його ядра, окрім Рильського, входили Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара та Освальд Бургардт (Юрій Клен). Естетична програма неокласиків, хоч і не була формально задекларована, орієнтувалася на гармонію, ясність думки та досконалість форми, наслідуючи найкращі взірці античної та європейської класичної літератури. Їхнім творчим кредо, сформульованим самим Рильським, була “любов до слова, до строгої форми, до великої спадщини світової літератури”. У цьому контексті “Солодкий світ!..” постає як програмний твір, що втілює ключові принципи неокласичної поетики.  

1.2. Жанрово-композиційні та стильові особливості

Жанрова форма: Твір написано у формі канонічного італійського сонета. Ця строга форма, що складається з 14 рядків, поділених на два чотиривірші (катрени), що утворюють октаву, та два тривірші (терцети), що складають секстет, була улюбленим жанром неокласиків. Вибір сонета не є випадковим. Його чітка, логічно вивірена та гармонійна структура слугує формальним вираженням тієї внутрішньої гармонії та впорядкованості, яку ліричний герой віднаходить у навколишньому світі. Таким чином, Рильський досягає абсолютної єдності змісту та форми, де досконалість поетичної будови віддзеркалює досконалість світосприйняття. У хаотичній дійсності 1919 року створення ідеально врівноваженої мистецької форми ставало актом естетичного самоствердження та опору руйнації.  

Метрика та римування: Вірш написано п’ятистопним ямбом, що надає йому урочистого, піднесеного та водночас розміреного звучання, характерного для філософської лірики. Схема римування в катренах — перехресна (ABAB ABAB), що створює відчуття плавності та мелодійності. Римування в терцетах є більш варіативним, що дозволяє підкреслити логічний перехід від описової частини до філософського узагальнення.  

Композиційна логіка: Структура сонета бездоганно відповідає розвитку авторської думки. Октава (перші два катрени) виконує експозиційну функцію: вона змальовує ідилічну картину “солодкого світу” через образи природи (“простір блакитно-білий”, “сонце-золотий небесний квіт”) та почуття кохання (“погляд, ніби пролісок несмілий”). Секстет (останні два терцети), у свою чергу, переводить розповідь у філософську площину. Він містить кульмінаційне риторичне питання про джерело цього раптового прозріння, що є логічним завершенням попередніх рефлексій ліричного героя.

1.3. Ідейно-тематичний комплекс

Тема: Тематика твору є двоплановою. З одного боку, це оспівування краси навколишнього світу та здатності людини її сприймати й цінувати. З іншого боку, це глибоко інтимне зображення захоплених почуттів ліричного героя, чиє світовідчуття трансформувалося під впливом кохання. Ці дві теми нерозривно пов’язані: саме любов стає тим ключем, що відкриває герою очі на досконалість буття.  

Ідея: Провідною ідеєю вірша є утвердження вітаїзму — життєствердного, радісного сприйняття буття в усіх його проявах. Поет проголошує цінність кожної миті, неповторність життя та здатність знаходити щастя у простих, буденних речах: у кольорі неба, сонячному промені, погляді коханої людини.  

Основна думка: Головна філософська думка, що випливає з твору, полягає в тому, що справжнє, глибоке розуміння та відчуття краси світу (“солодкого світу”) можливе лише після проходження через життєві випробування, страждання та біль. Це прозріння є винагородою за “довгий та тернистий шлях”, за “довгі муки безсердечних літ”.  

Провідний мотив: Центральним у творі є мотив прозріння — раптового духовного осяяння, яке кардинально змінює світосприйняття ліричного героя. Це момент катарсису, коли після періоду духовної темряви та “безсердечних літ” він нарешті осягає гармонію та сенс буття.

1.4. Система образів та символіка

Ліричний герой: Це глибоко рефлексуюча особистість, яка пройшла через важкі випробування (“довгі муки безсердечних літ”) і досягла стану внутрішньої рівноваги та просвітлення. Його світосприйняття позначене єдністю з природою, коханою жінкою та всесвітом. Він постає як носій гуманістичних цінностей, що утверджує красу та любов як основу буття.  

Образ “солодкого світу”: Цей образ є лейтмотивом та центральним символом твору. Він виходить за межі простого опису приємних вражень і перетворюється на філософську категорію, що позначає стан повної гармонії між внутрішнім світом людини (мікрокосмом) та зовнішнім світом (макрокосмом). Це не стільки об’єктивна реальність, скільки результат суб’єктивного прозріння.

Природні образи: Рильський створює ідилічну, живописну картину світу за допомогою низки яскравих образів: “простір блакитно-білий” символізує чистоту та безмежність; “сонце-золотий небесний квіт” — джерело світла, тепла й життя; “узори надвесняних тонких віт” та “пролісок несмілий” уособлюють пробудження, ніжність та відродження; “трава, що зеленить граніт” є потужним символом незламної життєвої сили, що перемагає навіть камінь.  

Образи кохання: Почуття кохання виступає каталізатором духовного перетворення героя. Воно передається через надзвичайно ніжні та витончені образи: “погляд, ніби пролісок несмілий” та “спогад нерозумно-милий”. Кохання в сонеті — це не пристрасть, а тихе, світле почуття, що дає змогу побачити красу в усьому світі, стає точкою відліку для нового, гармонійного світосприйняття.  

Сакральні образи: Досвід ліричного героя набуває трансцендентного, майже релігійного виміру завдяки введенню сакральних образів. “Дух ширококрилий”, що “благословляє” світ, та “янголи”, які “свічі засвітили”, підносять особисте переживання до рівня універсального одкровення. Цей ефект посилюється використанням лексики старослов’янського походження (“благословляє”, “прозріли”), що надає тексту урочистості та філософської глибини.  

1.5. Поетика та мовні засоби виразності

Тропи: Поетична мова сонета надзвичайно багата й виразна. Рильський майстерно використовує широкий арсенал художніх засобів для створення цілісної та емоційно насиченої картини.  

• Епітети: численні епітети (“солодкий”, “блакитно-білий”, “ширококрилий”, “золотий небесний”, “несмілий”, “нерозумно-милий”, “безсердечних”) виконують не лише описову, а й емоційно-оцінну функцію, творячи живописний та одухотворений образ світу.
• Порівняння: розгорнуті порівняння (“сонце-золотий небесний квіт”, “погляд, ніби пролісок несмілий”, “немов трава, що зеленить граніт”, “неначе спогад нерозумно-милий”) поглиблюють образи, встановлюючи несподівані, але точні зв’язки між явищами природи, людськими почуттями та спогадами.
• Метафори: ключові метафори (“благословляє дух ширококрилий”, “янголи нам свічі засвітили”) переводять конкретні образи у площину філософських узагальнень, надаючи переживанню ліричного героя універсального, позачасового значення.
• Уособлення: “пролісок несмілий” наділяє природу людськими рисами, підкреслюючи спорідненість та єдність усього живого у світі.

Стилістичні фігури:

• Епіфора/Рефрен: повторення рядка “солодкий світ” наприкінці кожної строфи є потужним композиційним та смисловим прийомом. Цей рефрен слугує емоційним камертоном твору, щоразу з новою силою утверджуючи його головну ідею.  
• Інверсія: непрямий порядок слів (“дух ширококрилий”, “пролісок несмілий”) використовується для ритмічної організації вірша та для логічного виділення, акцентування найважливіших образів.  
• Риторичне питання: фінальні рядки сонета, оформлені як риторичне питання (“Чи янголи нам свічі засвітили… Чи ми самі прозріли й зрозуміли…”), залишають фінал відкритим, запрошуючи читача до співроздумів про природу щастя та прозріння.  

Лексичний рівень: Використання старослов’янізмів (“благословляє”, “прозріли”) надає мові поезії урочистого, піднесеного характеру. Вони вказують на глибинні, духовні, можливо, навіть біблійні джерела натхнення поета, підкреслюючи сакральний характер пережитого одкровення.  

Частина 2: Критична стаття. “Солодкий світ!..”: Маніфест гармонії в епоху руїни

2.1. Вступ: Естетична оаза посеред історичної бурі

Поява сонета Максима Рильського “Солодкий світ!..” у 1919 році є явищем глибоко парадоксальним і водночас закономірним. Щоб осягнути всю глибину цього твору, необхідно згадати історичне тло, на якому він виник. 1919 рік для Києва — це час небаченої політичної та соціальної турбулентності: стрімка зміна влад, відступ військ Директорії, більшовицька та денікінська окупації, що супроводжувалися “білим терором”, розруха та голод. Це рік, що увійшов в історію як час “Київської катастрофи”. На тлі цього тотального хаосу, насильства та руйнації Рильський створює вірш, пронизаний світлом, гармонією та тихою радістю буття.  

На перший погляд, це може видатися втечею від реальності, ескапізмом митця у світ ідеальних почуттів. Проте глибший аналіз показує, що сонет є не втечею, а свідомою філософською антитезою до жорстокої дійсності. Рядок “по довгих муках безсердечних літ” є не просто особистою рефлексією, а узагальненим, але впізнаваним образом пережитого колективного травматичного досвіду. Створення поезії про гармонію в момент, коли історія демонструє свою найпотворнішу гримасу, стає актом екзистенційного вибору. Це твердження про те, що внутрішня цілісність, здатність любити й бачити красу є формою найвищого духовного спротиву зовнішньому хаосу. Коли зовнішній світ руйнується, єдиним прихистком і джерелом сенсу стає внутрішній світ людини, а поезія — інструментом збереження людяності.  

2.2. “Ґроно п’ятірне” та культ досконалої форми

“Солодкий світ!..” є квінтесенцією естетичної програми київських неокласиків. Це угруповання інтелектуалів протиставляло себе тогочасним масовим ідеологізованим літпроцесам, обстоюючи принципи “чистого мистецтва”, орієнтацію на класичну спадщину та культ досконалої форми. Їхній лідер Микола Зеров у своїх віршах-маніфестах закликав орієнтуватися на французьких поетів-парнасців, таких як Леконт де Ліль та Жозе-Марія де Ередіа, проголошуючи: “Класична пластика, і контур строгий, / І логіки залізна течія — / Оце твоя, поезіє, дорога”.  

Парнасці, як відомо, ставили за мету створення мистецтва, вільного від буденних проблем, яке оспівувало б красу як таку — вишуканість форм, ліній та барв. Сонет Рильського повністю відповідає цій програмі. Він обирає універсальні, “вічні” теми — природа, кохання, філософські роздуми про сенс буття. Він втілює їх у найдосконалішу з поетичних форм — сонет. Мова твору вишукана, образи гармонійні, а філософська думка відсторонена від злободенної політичної кон’юнктури. Таким чином, “Солодкий світ!..” є не просто ліричним віршем, а практичним втіленням неокласичної доктрини, демонстрацією того, як через досконалу форму можна досягти гармонії змісту та протистояти вульгарності й ідеологічній заангажованості епохи.  

2.3. Філософія “прозріння”: Від “довгих мук” до цілісного світосприйняття

Центральною філософською категорією сонета є “прозріння” ліричного героя. Це не просто емоційний спалах, а результат складного діалектичного процесу. Попередній стан героя — “довгі муки безсердечних літ” — можна визначити як тезу, стан страждання та роз’єднаності зі світом. Поява краси природи та почуття кохання виступає антитезою, зовнішнім поштовхом до змін. Синтезом цих двох станів стає нове, цілісне світосприйняття, яке й позначається образом “солодкого світу”.

Ключовим для розуміння цієї філософії є фінальне риторичне питання. Його відкритість, відсутність однозначної відповіді є свідомим художнім прийомом. Рильський ставить читача перед дилемою, що відображає фундаментальну напругу модерністського світогляду. З одного боку, варіант “Чи янголи нам свічі засвітили” апелює до трансцендентного, ірраціонального, містичного досвіду. Прозріння тут постає як божественна благодать, дарунок згори. З іншого боку, альтернатива “Чи ми самі прозріли й зрозуміли” втілює гуманістичну, екзистенційну ідею. Тут людина сама є творцем свого сенсу, а прозріння — це результат внутрішньої роботи, самоусвідомлення, що стало можливим завдяки пережитому досвіду.

Рильський не обирає один із варіантів, а об’єднує їх. Його “прозріння” має двоєдину природу. Це синергія зовнішнього поштовху (краса, любов) та внутрішньої готовності до його сприйняття, готовності, яка була вигострена та підготовлена попередніми стражданнями. Саме в цьому поєднанні містичного одкровення та вольового акту самоусвідомлення полягає глибина філософії сонета.

2.4. Місце сонета у збірці “Синя далечінь”

Збірка “Синя далечінь” (1922), до якої увійшов сонет, вважається однією з вершин ранньої творчості Рильського та яскравим явищем українського неокласицизму. Загальний настрій збірки — це пошук гармонії, роздуми про взаємини мистецтва та дійсності, утвердження вічних культурних цінностей як опори в мінливому світі. Центральний образ збірки, “синя далечінь”, символізує ідеальний світ культури, мрію про гармонію, що існує десь у просторі та часі: “На світі є співучий Лангедок, /…/ Десь є Париж, дух генія й гамена”.  

На цьому тлі “Солодкий світ!..” посідає особливе місце. Якщо “синя далечінь” — це ідеал, до якого треба прагнути, ідеал, що існує “десь”, то “солодкий світ” — це ідеал, знайдений “тут і зараз”. Це гармонія, осягнута не через втечу в уявний світ світової культури, а через трансформацію сприйняття реального, безпосереднього світу. Таким чином, сонет виступає своєрідним філософським ключем до всієї збірки. Він пропонує шлях до гармонії не через ескапізм, а через внутрішнє переродження, яке дозволяє побачити ідеал у земному, а вічність — у миті.

2.5. Висновок: Унікальний синтез вітаїзму та неокласицизму

“Солодкий світ!..” — це унікальний твір, що стоїть на перетині двох потужних течій українського модернізму 1920-х років. З одного боку, це бездоганний взірець неокласицизму: формальна досконалість, інтелектуалізм, філософська глибина та орієнтація на вічні, універсальні теми. Класична строгість та врівноваженість форми слугують ідеальним обрамленням для глибоких людських прозрінь.  

З іншого боку, сонет пронизаний потужною “вітаїстичною енергією” — життєствердним пафосом, захопленням красою буття, що ріднить його з творчістю інших митців епохи, наприклад, харківських вітаїстів. Як зазначали дослідники, Рильський був тим неокласиком, що “йшов від неокласики до нової синтези”. У цьому творі він гуманізує дещо холодну, об’єктивну естетику парнасців, наповнюючи її теплом і щирістю особистого переживання.  

Отже, “Солодкий світ!..” — це не просто вірш, а філософсько-естетичний маніфест. Він доводить, що класична ясність думки та строгість форми не заперечують, а, навпаки, посилюють глибину почуттів. Створений у найтемніші часи, цей сонет став гімном незламності людського духу, здатності знаходити світло й гармонію навіть посеред руїни, і саме тому він залишається неперевершеним шедевром української лірики, актуальним для будь-якої епохи.